Ползучая аннексия: Как Украина начала терять Черноморский флот и Крым

У світі по-справжньому великої геополітики в обігу всього дві валюти: статуси і ресурси. 

Інакше кажучи, аби утриматись на політичній мапі, країна мусить або входити у якісь серйозні союзи, чий колективний ефект здатен гарантувати її існування, або ж володіти якимись ресурсами стримування, наявність яких відлякала б потенційних агресорів.

За наявності одразу двох цих факторів країн стають наддержавами, за відсутності обох - просто перестають бути.

Проголосивши у 1991 році свою Незалежність, молода українська держава мусила терміново розібратись із тим, чи буде вона "платоспроможною" поміж нових глобальних протистоянь і битви світових столиць.

Формально, в України була і ядерна зброя, стратегічний стримуючий фактор, і маса старих й нових "союзників".

Але чи було у неї хоч щось?

Детально розібраний нами у попередньому випуску кейс із ядерним роззброєнням швидко привів український істеблішмент до тями. "Будапештський меморандум" дав зрозуміти, що успадковані мегатонни боєголовок - не більше ніж фата моргана, омана, ілюзорна потуга, яка більше стримує саму Україну, ніж тих, хто їй потенційно міг би загрожувати. 

Об’єктивно кажучи, Україна початку 90-их не могла собі дозволити оперувати третім у світі ядерним арсеналом. Міцний союз затятих ворогів, Москви і Вашингтона, банально не дав би їй цього. Обираючи між самим існуванням України і розповсюдженням ядерної зброї, сильні світу цього дали досить недвозначно зрозуміти, що вибір може бути і не на користь молодої республіки. 

Зрозуміло було, що Україна муситиме залишитись без своєї ядерної зброї. Але, послуговуючись нашою вступною метафорою, Київ не втратив свій геополітичний ресурс - він конвертував його в іншу валюту.

Ставлячи підпис під "Будапештським меморандумом", Леонід Кучма позбавляв Україну зброї, але давав їй союзників. І то яких - Америка і Британія. 

Стояв під тим документом і підпис президента Росії. Однак певності у тому, що на Будапешті україно-російські проблеми закінчаться, ні в кого не було. Швидше навпаки - ядерне роззброєння Києва було найбільш чутливим, але не єдиним бажанням Москви. 

Адже був ще, скажімо, Чорноморський флот. Були питання статусу Севастополя і Криму загалом. 

Врешті, не даремно ж одразу після проголошення незалежності Україною прессекретар Бориса Єльцина Павло Вощанов заявив про те, що Росія має право висунуту територіальні претензії до будь-якої країни, яка заявила про незалежність. 

Для Москви саме по собі існування України, принаймні в межах оголошених кордонів було питанням, щонайменше, дискусійним. 

У 2014-му році Росія дуже наочно це покаже. Але те, що стало реальністю тепер, було задумано ще тоді, на самих початках українських 90-х.

І почалося все із уже зовсім забутої зустрічі у тоді ще українському містечку Масандра у Криму, куди делегації із Києва і Москви з’їхалися вирішувати одвічне питання двосторонніх відносин: чий флот у Криму?

Ви можете підписатись на подкаст "Українські 90-ті" у: Apple Podcasts | Google Podcasts | Spotify | Soundcloud

Частина інтерв'ю була взята з сайту проєкту "Розпад Радянського Союзу – Усна історія незалежної України" (http://oralhistory.org.ua/) створений за підтримки Українського Католицького Університету.

Проєкт здійснено за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government

Слухайте також інші епізоди подкасту "Українські 90-ті":