Почему я не хочу жить в Украине Януковича

Я не революціонер. Я українець. Очевидно, досить типовий. Моєму характерові властиві більшість якостей, про які вказують підручники та дослідники української ментальності. Я маю спокійну вдачу, терпимий й терпеливий, не поспішаю, навіть коли запізнююсь, люблю гарно попоїсти, мені подобається садочок коло хати й наші тихі річки…

Зрозуміло також, що я намагаюсь уникати політики й велелюдних майданів. Звичайно, я маю політичні симпатії, але вважаю це справою, певним чином, особистою. Маю звичку свої погляди регулярно фіксувати в майже інтимній обстановці, в закритій кабінці для голосування, у своєму виборчому бюлетені.

Я думав, що цього досить для того, щоб вважати себе повноцінним громадянином й нести відповідальність за своє майбутнє, майбутнє своєї родини, країни, нації. Загалом так я думаю й тепер, але впевнений, що цього разу таких простих правил буде замало.

По-перше, свій голос, очевидно, доведеться захищати від фальсифікацій активніше, ніж раніше. А по-друге, моя Україна може радикально змінитися і стати Україною Януковича.

Ніколи не думав, що зможу сказати щось добре про Кучму. Сьогодні, здавалося б, є нагода. За роки президентства Кучми сформувалася критична маса особистостей, які хочуть жити в нормальній, цивілізованій країні.

Є багато громадян, які поділяють демократичні цінності й нетерпимі до обмеження своїх прав та свобод. Так сталося тому, що Кучма не був послідовним. Він заважав розвиватися громадянському суспільству, але й не встановлював безоглядно диктатуру.

Його недоліки, в підсумку, стали нашими можливостями. Було б варто подякувати Кучмі за цю його непослідовність. Але я не буду. Тому, що кандидат, якого Кучма підтримує, недоліків не має.

Ми на порозі тотальної диктатури. Нічим не декорованої, примітивної та нищівної. ТОМУ ЩО один із претендентів на найвищу посаду послідовний і не залишає сумнівів, принаймні мені, у здатності реалізувати те, що обережно намагався побудувати Кучма.

Я впевнений, що в разі перемоги Віктора Януковича багаті стануть ще багатшими, а бідні – біднішими. Я впевнений, що мене називатимуть націоналістом тільки за те, що я розмовляю українською.

Я впевнений, що в мене не буде можливості працювати за фахом. Я впевнений, що моє культурне оточення, у кращому випадку, скоротиться до розмірів моєї домашньої бібліотеки.

Я впевнений, що моїм дітям буде важко отримати добру освіту, а на дозвіллі їм не буде чим зайнятися, хіба що стати членами футбольного фан-клубу.

Я впевнений, що за кордоном про Україну Януковича будуть чути тільки через масові порушення прав людини, а гарні новини стосуватимуться тільки спортивних перемог.

Свої висновки я зробив оцінюючи дві прості й очевидні кожному речі, так би мовити, слово й діло: виборчу кампанію кандидата Януковича й наслідки його губернаторства в Донецьку.

ТОМУ ЩО "ефективний господарник"

Підвищення пенсій, "подарунки" лікарням, дитячим будинкам й школам: це мало б бути підтвердженням того, що економічна політика Януковича ефективна. Крім того, вона націлена на підвищення загального добробуту й враховує інтереси найбідніших.

Я цьому не вірю. І не тому, що Янукович непереконливий у своїх виступах на благодійних акціях (до речі, й справді, фальшивить). Я не вірю, бо маю підстави – губернаторство Януковича в Донецьку.

Всі чули переможні реляції про надзвичайне економічне зростання донецького регіону. І справді, якщо подивитися на макроекономічні показники, то сьогодні за обсягами експорту, капіталовкладень, оборотів й прибутків Донбас є однією з наймогутніших областей України.

Свого часу перед губернатором Януковичем стояло завдання зробити конкурентноздатними об'єкти важкої промисловості й енергетики, які знаходилися в донецькому регіоні. І він цю конкурентноздатність послідовно забезпечував.

Зовсім не за допомогою конкуренції та інвестицій, навпаки – через повну централізацію виробництва в рамках окремих ФПГ. Одночасно створювалися умови для мінімізації витрат, зокрема оплати праці.

Це досягалося придушенням малого бізнесу й збереженням високого рівня безробіття – майже по всьому регіону, приміром, ставки єдиного податку, які встановлює місцева влада, максимальні на всі види підприємницької діяльності.

А "плата за вхід" в індивідуальний бізнес надзвичайно велика через офіційні платежі та хабарі регулюючим органам, "дахові" побори. Металургійним гігантам не потрібна кваліфікована робоча сила, їм потрібна дешева. Янукович забезпечив надлишкову пропозицію дешевої, некваліфікованої найманої сили.

Таким чином, виробництво зростало разом із звітними цифрами, але фактично багаті ставали ще багатшими, а бідні – ще біднішими. Серед іншого, це є доказом ще одного недоліку претендента Януковича. Він не дотримується балансу інтересів всіх зацікавлених сторін: роботодавця, найманих працівників, держави.

Я маю на увазі придушення незалежних профспілок в регіоні. Незалежні й організовані наймані працівники стають на перешкоді надприбуткам. Тому на більшості гігантів створили "свої" профспілки, лідери яких поділяють погляди керівництва й виконують свої функції формально.

Втім, навіть таку побудову економіки можна грамотно обґрунтувати і домогтися суспільного компромісу. Однак цього не роблять. Ця одіозна економічна модель не зафіксована в жодній стратегії розвитку регіону чи програмному документі. З одного боку, через те, що вона передбачає постійний "ручний режим", з іншого, на заваді економічна неосвіченість Януковича. Я уважно слухаю його виступи по телебаченню, читаю виступи: Янукович не переконав мене у тому, що він розуміє хоча б основи економіки.

Приміром, він не усвідомлює того, що одним з ключових факторів економічного зростання є, зокрема, конкуренція. Він не говорить про неї у виступах, він не стимулює її у своїй діяльності на посаді прем'єр-міністра.

Чого варті тільки адміністративні заходи по врегулюванню зернової кризи, або останні пояснення дорожнечі м'яса – в дії економічних законів він звинуватив "окремі" політичні сили й залучив правоохоронні органи.

Я не зрозумів гумору. Але впізнав методи. Янукович відпрацював їх саме на цій моделі: панування великих монопольних вертикальних холдінгів, які "домовляються" між собою про розподіл ринків, і з якими легко "домовлятися" владі. Іншого він, схоже, не уявляє.

Подібний шлях позбавляє вигод споживачів, відокремлює Україну від світового економічного поля, знищує цілі сектори економіки. Наприклад, економічна журналістика при такій економіці не потрібна, й тим більше не потрібні зв'язки з громадськістю або лобізм, або незалежні адвокати.

Хтось чув про існування в фінансово могутньому Донецьку ПР-компаній? Ні? А я чув – називається фірма "Кардинал". Це вони встановлюють Пальми Мерцалова по всіх усюдах. Більше ПР-компаній немає. А може хтось знає високопрофесійну адвокатську контору в промислово розвинутому Донецьку, або назве високопрофесійний ЗМІ? Тому що я, наприклад, не знаю.

Все це наочно демонструє – при вирішенні економічних проблем Янукович віддає перевагу зрозумілому й безхитрісному адміністративному тиску. Так, у нього був інший досвід, інші умови роботи. Але з такими навичками йому потрібна планова економіка. В Україні, поки що, не така.

ТОМУ ЩО "міцний керівник"

Основний акцент всієї передвиборчої кампанії (принаймні, на початку) будувався на формуванні образу Януковича як міцного керівника. Очевидно, в певному розумінні, так і є. Щоб переконати в цьому оточуючих Януковичу навіть не потрібно щось говорити – досить зображення в повний зріст. Тому я легко вірю, що Янукович – міцний керівник. Фізично міцний (хоча й не очікувано впав від яйця).

Я не знаю чи правдиві чутки про те, як в Донецьку губернатор Янукович дав по лицю одному зі своїх заступників. Мені досить передвиборчих висловів Януковича: "розмажу по стінці", "казли мєшают жіть"… Схоже, Янукович – міцний мужик, і висловлюється міцно.

Але його вислови мені, приміром, говорять не про силу, а про слабкість. Янукович – глибоко ієрархічна людина, вся його кар'єра проходила в бюрократичних установах й, зрозуміло, звідти така різкість до підлеглих, пошана до керівництва та силові, адміністративні методи роботи. Янукович звик виконувати та віддавати накази, а не переконувати й надихати.

До речі, я впевнений, що Янукович щиро вважає підлеглими президента всіх громадяни, а не лише працівників бюджетних установ.

В політиці немає підлеглих, є союзники та опоненти. Й з тими й іншими потрібно співпрацювати, а не примушувати. Тут потрібен інший інструментарій. "Міцний" керівник є слабким політиком. Терпимість, взаємоповага – необхідні атрибути політичної діяльності. "Міцний" Янукович має мало шансів домовитися з тими, кого він назвав "казлами", навіть якщо це буде потрібно в інтересах країни.

І я вже не кажу про елементарну толерантність до опонентів – як би не зневажав їх Янукович, вони заслуговують на повагу хоча б тому, що представляють велику частину його співгромадян, і як народні депутати, і як його конкуренти в перегонах. Відтак, Янукович – не політик, і це очевидно.

Погіршує враження й те, що Янукович не спілкується. Здавалося б, під час мітингів та прямих ефірів він виголошує промови, відповідає на запитання (переважно письмові). Але чомусь всі співрозмовники дуже прихильні до Януковича й не запитують про гострі й цікаві моменти: не думаю, що це випадковий збіг.

Навіть для непідготовленого глядача очевидна неприродність цих "прямих ефірів". Янукович не бере участі в теледебатах, не дає розлогих інтерв'ю (крім належно підготовлених, і тільки на "своїй" території), навіть в стінах Верховної Ради (куди він приходив в якості прем'єр-міністра) він не намагався переконати своїх опонентів, обмежуючись виголошенням підготовлених заздалегідь текстів. Він визнає тільки односторонню комунікацію.

Очевидно, що він не публічний політик і віддає перевагу кулуарним домовленостям. Закриті схеми відрізняються від публічних тим, що не всі зацікавлені сторони беруть участь в розв'язанні проблеми. Тобто чиясь думка не враховується. Приклад донецьких профспілок та мешканців регіону, які фактично виключені з процедури ухвалювання важливих рішень, мені підказує яка сторона буде виключена в Україні Януковича. Це, звичайно, громадськість.

Янукович ніде й ніколи не говорить про підзвітність влади перед громадськістю, його робота в Донецьку також свідчить про повне ігнорування думки населення. Постійні корупційні скандали, переслідування журналістів, оприлюднення компроматів на чільних керівників області нічим не закінчуються. Навіть для проформи нікого не звільняють. У влади немає причин враховувати фактор громадської думки – його нейтралізують підзвітні суди й правоохоронні органи.

Цей досвід Янукович переніс і в Київ. Соціологи в один голос свідчать, що цьогорічна виборча кампанія характеризується зростанням заляканих виборців, які приховують свої симпатії. У цій кампанії вже звичними стали випадки обшуків, арештів, підпалів та побиттів. Мені важко зрозуміти чому інтелігентні та ерудовані студенти становлять загрозу національній безпеці, а юрби ПТУ-шників напідпитку – ні.

Мабуть, тут потрібно керуватися "точкою сидіння": в моїй Україні студенти відточують свої знання та навички в політичних дискусіях і намагаються демонстративним не-насильством змінити світ на краще, а в Україні Януковича студенти змушують громадськість сумніватися в ефективності та правдивості влади. Натомість п'яні ПТУ-шники в моїй Україні несуть загрозу громадському порядку, а в Україні Януковича – доводять громадськості, що від політики треба триматися якнайдалі.

Знову виходить, що у Януковича слабка позиція – незаконні дії проти опозиції, студентів, поради не виходити навіть на законні мітинги беззаперечно свідчать, що, по-перше, влада неефективна і неправдива, по-друге, вона невпевнена у бездоганності своїх аргументів, або ж їх взагалі не має (ну, не вважати ж аргументом кийок або біту).

Янукович уникає оцінок репресій, навіть демонстративно дистанціюється від надто ревних, начебто, виконавців з місцевих адміністрацій. Але навіть якщо йому вірити, це нічого не змінює – якщо Янукович дає санкцію на арешти й пресинг – він прямує до авторитаризму, якщо насправді все відбувається без його відома – він не самостійний, бо не змінює те, що начебто, повинно було б бути в його владі.

Методи ведення виборчої кампанії Януковича, методи керівництва Донецькою областю властиві авторитарним типам управління, у яких право сили є єдиним аргументом. Моя Україна, поки що (й на щастя), не така.

ТОМУ ЩО "патріот"

Поширена думка, що українські групи впливу не зацікавлені ділитися владою й ресурсами, тому Україні не загрожує перетворитися на, приміром, нову губернію Росії. До того ж, Янукович, як людина, що прагне й любить владу, теоретично не повинен був би поступатися повноваженнями, кому б то не було. Ризикну заперечити ці тези.

По-перше, бюрократ, який все життя пропрацював в системах "начальник-підлеглий" оцінює рівність-нерівність з собою керівників з інших установ за кількістю підлеглих, приміром, або ж за рівнем впливовості. Політична діяльність Януковича не засвідчила в нього появи навиків роботи в середовищі незалежних від нього людей. Тому я не впевнений, що Янукович не вважатиме Путіна вищим керівником.

По-друге, економічна модель, яку вибудував Янукович в Донецьку, й яку пропагував перенести на всю Україну не самодостатня. Для її успішного функціонування потрібна тісна інтеграція з іншими країнами-контрагентами. Тут – дешеве виробництво, там – ринок збуту. Інакше схема не працює. Росія й тут має найбільші шанси стати контрагентом.

По-третє, ностальгійні згадування про щедрі радянські часи та великий відсоток росіян на Сході роблять Росію вірогідним партнером і в культурній сфері. Запросив же Янукович очолювати свою передвиборчу кампанію (серед українських громадян, за місце президента України) росіян.

Звідси, до речі, й інколи дивна "нетутешність" передвиборчих текстів та роликів Януковича. Мені часто різали вухо невластиві нашому інформаційному полю побудови фраз, незвичний стиль. Їх, безсумнівно, писали люди іншої культури.

Є зауваження й по суті: я допускаю, приміром, що в Росії досить ревно ставляться до наддержави США, й антизахідна риторика там, очевидно, актуальна. Але не в Україні, у якій, крім комуністів, широка громадськість ніколи не сприймала США вороже, не боялася "згубного американського впливу". А ідеї про двомовність та громадянство, за даними соціологів, цікавили такий малий відсоток моїх співвітчизників (до того, як їх підняв Янукович), що подібні тези міг запропонувати тільки іноземець, не знайомий з нашим життям.

Свідоме нагнітання владою, телеканалами пристрастей навколо національних питань розділило різну, але єдину до того Україну на Схід-Захід. І не Ющенко це почав, не до того йому було більшу частину перегонів. Не він поділив Україну на "сорти", не він проголошував провокаційні антиросійські гасла рекламними роликами на всю країну.

Схоже, що в країні Януковича українська різноманітність й багатонаціональність недолік, а не перевага. Я завжди вважав, що різні культурні, мовні ареали збагачують загальнокультурну палітру країни, посилюють економічну конкурентноздатність країни. Але влада користується принципом "поділяй і владарюй". Тому переваги не будуть використані ні в культурній, ні в економічній сфері. І наче в насмішку, авангард підтримки Януковича називає себе Партією регіонів.

Мене, як українця, обурює провокування національних конфліктів в моїй, терпимій до всіх культур Україні. Мені не подобається коли прем'єр-міністр моєї України запопадливо дивиться на керівника сусідньої (врешті-решт будь-якої) держави і занадто часто з ним фотографується.

Не знаю, чи це задумували його радники, але, принаймні, у моїй уяві претендент Янукович після передвиборчої кампанії постає ставлеником Росії, а не політиком всеукраїнського рівня. І навіщо тоді було вчити мою мову?

Добре, що хоч Янукович не вдає з себе захисника культури. Тут навіть не потрібно нічого розшифровувати: в Україні Януковича культура не передбачається. Так само, як не підтримувалася вона в Донецькій області. І не через специфічні університети й смаки Януковича, а тому що умови й атмосфера несприятливі для розквіту мистецтв.

Більшість дончан змушені важко заробляти на життя, їм не до аматорських гуртків й театрів, а нечисленні мільйонери касу не забезпечать (щоправда, вони й не намагаються). Тому й невідомі всеукраїнській культурній публіці музиканти, артисти, художники, письменники, галеристи донецького походження. І це тоді, як на сході мешкає третина населення країни: я не вірю, що там немає талантів.

Єдиний виняток – балет. Але головний лобіст цього мистецтва, Писарєв, ще в радянські часи став всесвітньовідомим, тому його не варто вважати наслідком "культурної" політики сучасного керівництва. Сучасним "продуктом" є тільки прижиттєвий бюст обличчю російської естради та попсові співачки, які випадково, очевидно, є коханками, дочками багатих донецьких магнатів.

Інша річ – спорт. Магнати полюбляють й підтримують змагання. І це єдиний різновид людських занять, у яких вони допускають й стимулюють конкуренцію. Тому тут перемагатиме найкращий, а не визначений. І Україна Януковича, безсумнівно, одержуватиме призові місця на світових спортивних аренах.

Але інших здобутків – рейтингових книжок, резонансних вистав, ігрових фільмів, навіть попсових хітів, на жаль, не буде. Бо для цього потрібен вільний, творчий дух і конкуренція, а в далеких від спорту галузях це сильно заважає керувати країною.

Тому мене не вводить в оману українська мова Януковича. Він, безперечно, патріот, але своєї, не моєї України. Фокус в тому, що Янукович зможе жити в моїй Україні, але я в його – ні. Поки що, на щастя, Україна не його.

Можливо, я згущую фарби й диктатура не стукає вимогливо в мої двері. Але я ще ніколи не хвилювався так за своє майбутнє, майбутнє моєї сім'ї, країни. Я не переоцінюю роль президента, наступного дня, навіть через тиждень після виборів, очевидно, погіршиться тільки погода.

Але в довгостроковому плані його вплив надзвичайно великий. Адже, президент створює головне – атмосферу, в якій функціонуватиме державний апарат, житимуть громадяни. Він встановлює стратегічні орієнтири для розвитку економіки, культури, загалом української цивілізації. Також він є гарантом моїх громадянських прав і свобод.

Я не вважаю Януковича абсолютним злом. Дечому, я впевнений, в нього можна вчитися – дотримуватися слова, приміром. Але посада президента – це не тільки влада, але ще й велика відповідальність. Мене Янукович не переконав, що готовий нести цю відповідальність. Навіть навпаки – я вбачаю в ньому безвідповідальну владу.

Мої б слова не мали сенсу, якщо б не було вибору.

Але альтернатива є. Цього разу я можу вибирати у виборчому бюлетені не найменше зло, а кращого.

Я вибираю Ющенка. Я голосував би за нього навіть якби в нього не було шансів. Але вони є – Ющенко має стратегію, команду, ресурси й широку громадську підтримку.

Тим ціннішим стає кожний голос – інша нагода нашій Україні стати цивілізованою, демократичною державою може бути нескоро. Тому я готовий захищати свій голос і буду використовувати всі законні методи для цього.

Я не революціонер. Я українець. А це значить, що з усього, про що згадують підручники й дослідники української ментальності, я найбільше люблю свободу. Вся історія мого народу – це змагання за свободу і незалежність.

Я не буду відмовчуватися, коли моїй свободі, моїй Україні загрожує небезпека. І я не буду сидіти в хаті, навіть якщо вона з найкращого у світі краю, в момент, коли країна на роздоріжжі.

P.S. "УП" звертається до прихильників Януковича висловитися, чому вони збираються голосувати за нього.