"Украинский выбор". Часть 2

Продовження. Першу частину матеріалу читайте тут: "Український вибір"

4. Вітчизна і демократія

Поразка національної революції була поразкою демократії. І це закономірно, бо демократія (в ідеї, про що свідчить етимологія слова, — влада народу) — не суто формальні ознаки та процедури (вибори, багатопартійність, структури влади тощо), а відповідний стан самосвідомості народу (усвідомлення своїх прав і спроможність відстоювати їх) і впорядкованість суспільства на основі консолідованих чи, принаймні, неантагоністичних інтересів населення, що їх вільно виражають особи, громадські об’єднання, партії та ВЛАДА, яка покликана уособлювати інтегровані інтереси та загальну волю суспільства.

Відчуження між владою та народом, репресії влади проти опозиційних кіл, зокрема в ЗМІ, конфлікти в її середовищі, які доходять до вбивств і провокування масових громадянських зіткнень, загальновідомі.

Критична до влади та наслідків її роботи політична діяльність і журналістика існують (на що влада посилається, кажучи про демократію в Україні), але в умовах нестабільності і постійних репресій. Це не демократія, а лише нижчий рівень, неповний масштаб несвободи, перехідний до повного — диктатури.

Соціальна демократія передбачає рівномірний, відповідно до принципу економічної свободи, поділ власності, зокрема засобів виробництва, і врівноважену на основі справедливості оплату людської праці. Розвинені західні демократії йшли до такого стану століттями, долаючи спадщину феодалізму і диктатуру дикого капіталізму.

Долаючи під тиском виробничої доцільності і класової боротьби опонентів капіталу; врешті-решт капітал і праця дійшли певної згоди, не гармонії, але все-таки неантагоністичної рівноваги.

Країни "реального соціалізму" (це офіційний термін радянської політекономії), долаючи компартійний феодалізм СРСР (позаправовий статус людини, цей визначальний принцип феодалізму, властивий радянській системі органічно), постали перед необхідністю поділити власність колективного феодала — тоталітарної держави, уособлюваної самодержавством комуністичної партії.

Внутрішніх економічних осередків, які опонували б монопольній державній власності, творячи зародки нової, демократичної, економічної системи, майже не було (на відміну, скажімо, від Польщі).

Не було й організованих, ідеологічно та політично консолідованих суспільних сил з відповідною соціально-економічною програмою, сил, спроможних не допустити бездумного, стихійного зламу старої господарської системи, плавно перевести її на рейки демократичного господарювання.

Зате був чужий, ворожий чесній праці й економічному відродженню народу капітал — компартійний і зарубіжний. Він і захопив державну (усе-таки в ідеї — загальнонародну) власність, а з нею і політичний та культурний простір країни.

Так Україна опинилася в стані дикого капіталізму, усі клітини якого пронизує кримінальний чинник. Капіталізм в Україні жирував і жирує на дикій, кріпосницького характеру, експлуатації праці, території і фізичного та психічного здоров’я людей.

В оцінках політологів раз у раз проривається сутність нашого суспільного ладу — "олігархічно-кримінальний феодалізм". На цей катастрофічний стан суспільства народ відповідає теж "катастрофічно": за результатами найновішого (лютий ц. р.) соціологічного опитування кожен третій громадянин України виїхав би з країни назавжди, якби була така можливість. Отака "демократія", влада народу!

Перемога в Україні імперського реваншизму стала життєвою катастрофою для мільйонів людей, незалежно від їхньої національності. Але тільки для українців біда системно репресивна і загрозлива для самого історичного буття народу. У політиці репресії сягають рівня тоталітарних звинувачень: ожили більшовицькі ідеологеми "націоналізм", "антисемітизм", "фашизм" ("нашизм"), "нацизм"; ожила практика методичної гебельсівсько-сталінської, тобто нацьковувальної, пропаганди:

програма "Проте" Джангірова і Корчинського на телеканалі "1+1"; постійні демагогічні звинувачення Президентом опозиції, особливо "Нашої України", в усіх смертних гріхах; ідеологічні інвективи компартії на адресу Блоку В. Ющенка (19 березня один із депутатів-комуністів свій виступ за трибуною Верховної Ради закінчує вигуком: "Нашизм не пройде!")...

Культурна атмосфера в країні з національного погляду репресивна лише для нас, причому з обох боків — східного (русифікація) і західного (конфлікт морально-культурних цінностей). Українська культурна свідомість розгубилася: у середовищі художньої інтелігенції запанував розпач і безнадія, молоде покоління піддалося "цивілізованій" стихії наркотичного індивідуалізму та вульгарного натуралізму.

Соціальні низи суспільства, на плечі яких і ліг основний тягар репресивних реформ, — це головно українці, які й стали дуже зручним (бо не мають належного політичного захисту) об’єктом економічного та культурного визиску, джерелом набуття і нарощування ворожого капіталу.

Постійний диспаритет цін на сільськогосподарську та промислову продукцію — на користь останньої, низька вартість робочої сили загалом — усе це не що інше, як жорстока експлуатація селян, основного соціального та культурного ресурсу для становлення нації.

Соціальну базу українського відродження істотно підірвано, інфраструктуру нашої культури, особливо на селі, зруйновано (повноцінної ми й не мали), політична свідомість етносу (народу), у тому числі й професійного виразника її, політиків, за великим рахунком і не прокинулася, адже ідеологія і поведінка (партійний сепаратизм) української політичної громадськості не відповідають характерові і потребам історичного моменту.

Жодна з проблем ідеології становища та виходу з нього не була предметом загальносуспільної дискусії — ба навіть уваги! Український народ і нині ще не має мобілізаційного центру, ідейного та матеріального, для свого культурного відродження і політичного самоусвідомлення.

Тоді як ворожі чинники плідно використовують умови анархо-ліберальної "демократії", спираючись на асиміляційні наслідки минулого і будучи зацікавленими в збереженні їх. Для них вигідна стихійність процесу (особливо стихія морального розкладу та психологічного занепаду колективної особистості народу), безініціативність у справі демократичної консолідації суспільства.

Сутність українського становища полягає в тому, що російський імперіалізм ціною тривалих геноцидних репресій витворив в Україні цілісне мовно-культурне середовище, через що русифікаційні процеси набули інерційного характеру.

Демократична революція 1989-91 років була для них гальмівним імпульсом, але тільки гальмівним і лише імпульсом. До революційного зламу "об’єктивних закономірностей" ми не були готові — ні ідеологічно, ні матеріально.

Наслідки відомі. Новий процес, кажучи парафразою з Горбачова, "не пішов", а старий посилився. Підживлюваний денаціоналізаційною стихією західної псевдокультури. Якщо його не зупинити, Україна набуватиме ПРИРОДНОГО стану країни російської, України-Росії, Малої Росії, паралельної до РФ російської держави.

Уже сьогодні цей стан має і матеріальне, і політичне, й ідеологічне підґрунтя. Реваншистські середовища КПУ, православної церкви московського патріархату і громадсько-політичних російських угруповань БЕЗКОНФЛІКТНО (навіть по-союзницькому!) співіснують із доволі вагомими малоросійськими осередками в середовищі українських політиків та інтелігенції (наприклад, в оточенні Мороза).

Пріоритетність ідеології над національно-визвольною метою у свідомості політиків, їхня культурна "незавершеність" (сама проблема національного становища і перспективи не усвідомлюється і не є мотивом громадянської поведінки) і, як наслідок, брак української солідарності мають у своїй основі асиміляційний пласт.

Він цілком надійно й заспокійливо усмоктується новітньою ідеологією "української" державності, тобто (теоретично, у перспективі) російської держави на території України, ідеологією "політичної нації" і ненаціональної держави, абсолютизації громадянської ідентичності за рахунок суттєво глибшого, визначального пласту людської природи — культурної ідентичності, мовнокультурного самоусвідомлення.

На цьому ґрунті добре порозумілися, скажімо, російський культуртрегер в Україні журналіст Дмітрій Кисельов і українець, як він себе називає, із російською свідомістю (тобто фактично теж росіянин) політолог Малинкович (ним активно послуговується влада), для яких національна держава — анахронізм, справа минулого.

Мовляв, у Європі "вже давно ніхто не будує національних держав" (Кисельов, газета "День", 20.02.04 р.), а "націоналісти своє завдання виконали — незалежність Україна здобула. Далі вони можуть тільки гальмувати її розвиток" ( Малинкович, газета "День", 21.02.03 р.).

Ідею ненаціональної держави, України без "націоналістів" прийнято. Ті, хто в 1992-93 роках сичав на українську "нєзалєжность" (це їхня улюблена форма сарказму, повний аналог сучасному "нашизмові") сьогодні виступають як патріоти-державники, почуваючись громадянами СВОЄЇ України, Малоросії, відчуваючи перспективу закріпитися на наших землях повномасштабно.

"Європейське мультикультурне суспільство", що його Кисельов протиставляє національній державі (хоча європейські держави якраз національні — і формально, і фактично), в українській ситуації означає, означало б консервування сьогоднішнього стану мовно-культурного (національного) розриву країни на російське місто і українське село.

Проте консервування неможливе, бо стан неприродний і антагоністично конфліктний, а вагові категорії міста й села не самодостатні, не співмірні — на користь міста.

Держава виникає на основі міської цивілізації, іномовне село може бути лише етнографічним додатком до неї, та й то тільки тимчасово. Особливо коли мови споріднені. Сумний приклад Білорусі перед очима.

5. Між двома імперіями

"Європейський вибір" (у розумінні вступу до ЄС) не порятує, а наблизить нас до такої перспективи. Нині в Україні ця ідея-гасло — ЄДИНИЙ ІСТОРИЧНИЙ орієнтир поступу, запропонований владою і прийнятий нереваншистськими політиками, отже, для суспільства начебто чинник мобілізаційно-консолідаційний.

Насправді ж ситуація протилежна. Як і в 1991 р. стосовно державної незалежності, маємо імпульсивну реакцію самозахисту (негативний мотив — "проти", а не "за") та ірраціональних сподівань у стані хаосу, невпорядкованого, непримиренно конфліктного суспільства, а не усвідомлений вибір сформованої та зрілої спільноти, "дорослого" суспільного організму.

Тому у свідомості влади ідея існує як спекулятивне пропагандистське гасло (самознищення "східного" не хочеться, а ЄС ще й кредитів дасть!), а народ вона демобілізовує, психологічно, енергетично послаблює, приманюючи світлим обрієм нового "комунізму".

До кочівницької психології внутрішнього ворога та владних середовищ додається "мандрівний" мотив у соціальній поведінці трудящих. Кілька мільйонів українських заробітчан за кордоном, тисячі наших повій на європейських просторах — такий результат "порозуміння" між владою та народом на ґрунті "європейського вибору".

У той час, коли матеріальний, фізичний "корпус" суспільства весь у тріщинах від зношеності!

Вступ України в її нинішньому стані (а іншого ні влада, ні опозиція тим часом не пропонують!) до Європейського Союзу не загальмував би, а посилив русифікацію українського народу, позаяк мотив національного відродження та самоутвердження не мав би належного матеріального та психологічного наповнення.

До потужних стримувань з боку Росії додався б не менш категоричний "інтернаціоналістський" тиск Брюсселя, європейської бюрократії, найвища "гуманітарна" цінність якої — власний спокій, стабільність безконфліктності — будь-якою ціною за рахунок чужої свободи.

Антиукраїнська солідарність між Росією та Західною Європою має свою тривалу історію, вона виразно проглядається нині, і немає жодних підстав припускати, що зникне завтра.

У складі Європейського Союзу "несуб’єктивована" Україна стала б економічним та культурним додатком до національно стабільних західних суспільств, які висмоктували б з нашого народу творчу енергію. Це вже й нині відбувається.

Не забуваймо, що сформована й належно інституйована національна ідентичність західноєвропейських народів, що об’єдналися в Союз, не розсмоктувалася, вона зберігала й сьогодні зберігає свою суверенну стійкість завдяки тому, що країни, члени об’єднання, мали (чи набували в ході ПОСТУПОВОЇ інтеграції) рівнозначну економічну та культурну наповненість, і принцип сполучених посудин (вільний рух капіталу, послуг і робочої сили) не порушував рівноваги мовно-культурних середовищ.

Але в українському випадку справа не лише в цьому. Територія України перебуває в лещатах колишніх наших окупантів, історична пам’ять яких, виявляється, ще не вільна від посягання на наші землі і з боку західного.

Румунія в особі другої за величиною парламентської партії заявляє про це відверто (ідея Великої Румунії), активно й цілеспрямовано розбудовуючи силами румунської національної меншини власну державність в українській Буковині.

Русинський сепаратизм у Закарпатті виник і жевріє головно на ґрунті угорських асиміляційних надбань; угорська національна меншина, посідаючи найкращі, низовинні, землі краю, психологічно відчужена від українського вибору, почуваючись водночас більше в Угорщині, ніж в Україні.

Її громадсько-політичні кола, послуговуючись великою увагою з боку Угорщини, мають у запасі ідею національного округу, територіального та виборчого. Намір поставити в українських Карпатах пам’ятний знак на честь тисячоліття Угорщини як держави був об’єктивно спробою символічного закріплення угорської державності на українській землі.

Аналогічну тенденцію містив польський проект відновлення цвинтаря Орлят у Львові, як також і план відзначення річниці волинської трагедії. Польська влада принципово уникала історичного контексту польсько-українського конфлікту, тоді як від України домагалася визнання національно-політичної відповідальності за трагічні наслідки зіткнення.

А громадськість Польщі відверто вела мову про польські "східні креси"! Чи не ця пам’ять натиснула на гачок пістолета в руках польського поліцая, який два роки тому "відповідально" застрелив українського заробітчанина?

Немає підстав сумніватися, що Україна, опинившись у складі "єдиної Європи", в умовах "вільного руху капіталу, послуг, робочої сили", зазнала б активної стихійної реколонізації своїх "східних кресів" — з боку і Польщі, і Угорщини, і Румунії. Ідеологічно ситуація вже нині сприятлива, а справа перспективна.

Ідея федеративної Європи супроводжує європейський інтеграційний процес із самого початку, сьогодні вона вже матеріалізується в цілому ряді важливих атрибутів спільної державності: єдина валюта, відсутність внутрішніх кордонів, Конституція, гімн і прапор...

Далі буде єдине громадянство в повному обсязі, європейська культурна ідентичність — і єдина європейська нація? А це вже залежить від інтеграційних наслідків: хто кого і наскільки "перебулькає" в етнічному казані.

Політичну платформу політологи запропонували: ліберальна імперія. Її інтеграційні центри відомі — Німеччина і Франція. Франція, не пасуючи перед "демократією", рішуче опирається асиміляційному тискові "інтернаціоналізму"-глобалізму.

Німці не менш категорично заявляють, що основою і запорукою стабільності в їхній країні є Конституція (конституція національної держави!) та мова. І далекоглядно купують землю на польській та чеській (Судети) територіях, що їх вони втратили внаслідок Другої світової війни.

До речі, німецький політолог Рар, експерт із питань Росії та України, кинув промовисту репліку: цікаво, чому Німеччина так наполегливо підтримує вступ до ЄС Польщі, а Польща — України?

З усього судячи, прогнозована єдина Європа може бути не політичним угрупованням етнографічних регіонів, об’єднаних загальноєвропейською культурою (повний аналог "єдиному радянському народові"!), а спілкою переформатованих, демографічно і територіально — за рахунок слабших етносів! — сучасних національних держав.

Країни Центральної Європи, нові члени ЄС, ще не завершили процедури свого конституювання в ньому, а між ними та "старою" Європою вже виникли колізії історичного масштабу. Уже зараз видно, що "єдина Європа" зав’яже новий вузол міжнаціональних суперечностей і конфліктів, які наростатимуть.

Долю України на шляху та внаслідок інтеграції в ЄС передбачити неважко. Маючи за плечима вже дванадцять років територіальної незалежності, вона неспроможна не тільки захистити себе, а й усвідомити свій стан і перспективи.

Дві третини території нашої країни — південні та східні області — перебувають під критичним тиском асиміляційних завоювань та реваншистських зазіхань Росії, а державна влада України не лише не протидіє цьому, пробуджуючи, формуючи зрілу національну самосвідомість народу, а й використовує такий стан у тимчасових інтересах корпоративно-кланового егоїзму.

У відповідь Галичина розпачливо хапається за соломинку політичного сепаратизму і навіть етнічного відособлення! Якщо завтра подібна "демократія" посуне з "Європи" (вона вже сьогодні відчувається!), український південь і схід відповідять тим самим — у напрямку Росії. Проектований адептами Великої Росії новий поділ України, на цей раз між двома "ліберальними імперіями", стане реальністю.

6. Порятунок – УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР. Наша мета – 100% свободи

Українське національне питання має сьогодні два взаємопов’язані аспекти — становище і перспективи українців. Ганебний стан несвободи та дискримінації, напівживого існування народу і перспективу національної смерті в разі консервування такого стану або актуальної інтеграції в інші етнічні спільноти, східні чи західні.

Порятувати нас від першого та другого може тільки одне — публічно проголошуваний та всебічно обґрунтований УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР. Як гасло, ідея, ідеологія і системна програма дій. Як усвідомлення своїх історичних прав та актуальних прав людини, як вияв волі до життя.

Тільки цим ми заявимо про себе як про живу людську реальність, суб’єкта історії, колективну особистість, що має честь і гідність. Наш "європейський вибір" породжено слабкістю народу, несформованістю нації. Він — вибір прохача, жебрака, а не тверезий розрахунок господаря.

Український вибір має два енергетичні, спонукальні, виміри — етнонаціональний та громадянський, загальносуспільний. Українці не матимуть світоглядної та психологічної спонуки до відродження, якщо інтелектуальний та політичний провід народу не поставить перед ними позитивного національного орієнтиру історичного розвитку, не створить відповідної ідеологічної атмосфери, не покаже переконливого прикладу боротьби за майбутнє Батьківщини.

А інші етноси України зможуть визначитися, у тому числі й на користь українського вибору, лише в тому разі, якщо вони опиняться в ситуації НЕМИНУЧОСТІ... вибору: або, або.

Або порозуміння з нами на основі наших історичних прав та актуальних національних потреб і за умови громадянської рівноправності всіх, можливості вільного культурного розвитку в статусі національної меншини, або міжнаціональний конфлікт чи перспектива жити в російській державі, з її проблемами, сучасними і майбутніми.

Кажу про Росію, бо нині вона для України визначальне джерело загроз стратегічного масштабу, аж до фундаментального — бути чи не бути українському народові.

Практично йдеться про потребу чесного й принципового загальносуспільного діалогу. Проте до нього не готові ні ми (комплекс меншовартості), ні росіяни (гординя, комплекс "старшого брата").

Російський політолог Гліб Павловський справедливо дорікнув нам: ви говорите з нами, як ображена національна меншина. Але правда і в тому, що запропонувати діалог можемо і мусимо лише ми. Бо тільки ми життєво зацікавлені в ньому.

Стихія інерції (вона асиміляційна) перемелюватиме нас — на радість супротивникові. Відвага революційного спротиву їй оздоровлюватиме не тільки нашу, а й російську національну психологію. Гідність і справедливість — орієнтири життєдайні.

Порозуміння можливе хоча б тому, що і ми, і росіяни розв’язуємо нині однакову історичну задачу: творимо націю. Уперше за тисячоліття ми вийшли на свою дорогу і якщо не рухаємось уперед, то принаймні тим часом не зійшли з неї. Уперше за тисячоліття Росія постала перед неминучістю на місці імперії побудувати національну державу. Проблема складніша і важча, ніж наша.

Існують точки дотику між нашими та російськими інтересами і в контексті глобальних загроз і викликів. Проте можливість порозуміння з’явиться лише тоді, коли... буде що розуміти. Росія себе розуміє, ми свого вибору ще не зробили.

Немає самого предмета порозуміння між нами та росіянами. Політики розігрують ритуал "стратегічного партнерства", а суспільства киснуть у твані "спільної історії".
Драматизм нашого становища посилюється тим, що ми, ослаблені інтелектуально й психологічно (наше історичне, соціологічне й політичне мислення надзвичайно слабке), мусимо відповідати на важкі імперативні запити історії, у певному розумінні — протиставити себе "всьому світові", і східному, і західному.

Річ у тім, що справа української державності щоразу потрапляє у цивілізаційний розрив історичного часу. У той момент, коли на східнослов’янських землях виразно заявила про себе тенденція етнічної консолідації в межах кожного з трьох сьогоднішніх народів, отже, і творення їхніх національних держав, Київську державу, Україну-Русь, було зметено з цього шляху кочівницькою цивілізацією татаро-монголів.

Дрібнобуржуазна економічна основа Козацької держави зіштовхнулася з феодальною системою Росії, яка (Росія) набирала сили в напрямку централізованої держави. За цих умов класовий інтерес українського проводу, що опинився в ситуації смертельної зовнішньої загрози, не міг не спасувати перед перспективою феодальних привілеїв.

На початку двадцятого століття українська державність увійшла в конфлікт із соціалістичною ідеєю, точніше, з її утопічною марксистською версією космополітичної закваски. Історія повторилася наприкінці століття, коли, після проголошення Незалежності, ідеологія (ідея демократії) стала на заваді українській солідарності в ім’я національно-визвольної мети.

Нарешті — "європейський вибір", що контрастує з нашою потребою творення нації та національної держави, процесів, які вимагають максимальної мобілізації енергії та концентрації зусиль, передусім владних, — і аж ніяк не обмеження свого суверенітету та втручання зарубіжної бюрократії.

Що стосується демократії, то конфлікт не антагоністичний, навіть більше — він позірний. Бо лежить у сфері не об’єктивних суперечностей, а нашої свідомості, незрілої й спотвореної.

Становище, яке протистоїть українській свободі, заперечує культурну самодостатність і національний суверенітет українців, не може бути демократією, тобто владою народу. Цю істину-правду ми усвідомлюємо дуже важко.

Спочатку губилися перед "правами людини", ПРОТИСТАВЛЯЮЧИ їм "права нації", — начебто нація складається не з людей або ми не люди! Нині боїмося демона демократії — ану ж світ звинуватить нас у відступі від неї! Хоча демон зовсім не такий страшний, як його малює наш... страх.

Наприклад, у Франції "нещодавно ухвалено закон про захист французької мови. Вживання офіційною особою слів іншомовного походження (за наявності відповідних французьких) тепер уважається правопорушенням і тягне за собою значний штраф. Такі санкції в демократичній Франції не вважаються порушенням прав громадян" (газета "День", 24.02.2004).

Говорячи про мовну русифікацію різних життєвих сфер нашого суспільства (у цифрах вона сягає, скажімо, 80-90 чи й більше відсотків культурного простору України), ми вимагаємо, як найрадикальніший варіант, узгодити українсько-російське співвідношення мов з етнічним складом населення.

Підхід сутнісно хибний, не демократичний, дискримінаційний щодо українців. Він пропонує нам лише певний відсоток... свободи! На своїй землі, у своїй Батьківщині! Ми не станемо державним народом, рівноправним суб’єктом історії, не будемо мати майбутнього, якщо не заявимо про своє право на 100% свободи і не спроможемось утілити його в усіх сферах дійсності, насамперед — власного духу.

Стільки само національної свободи — 100% — визнаємо і за росіянами та іншими етносами України, відповідно до їхніх ПРАВЕДНИХ потреб і можливостей. Себто таких, що не обмежують нашої свободи, нашого права на суверенну Батьківщину, на вільне — не репресивне і не загрожене — життя у своїй країні.

За таким принципом існують демократичні суспільства, національні держави, культурні нації (культурні — у розумінні типу спільноти). Конституційна норма "вільного розвитку, використання і захисту російської мови" (стаття 10 "Конституції України") не повинна обмежувати свободу українського народу, вона може стосуватися лише приватного життя росіян та їхніх культурних потреб у межах самоорганізованої національної меншини.

Мовне питання в Україні, потреба і перспективи мовної українізації суспільства — це не проблема національних, тим паче громадянських, прав і потреб росіян, а проблема української свободи, забезпечення прав і потреб українців.

Нині в Україні національна дискримінація українців має характер історичного, загальносуспільного стану, послідовної державної політики і справжнього морально-політичного терору.

Співвідношення капіталізму (свобода капіталу) і соціалізму (упорядкування суспільства на засадах справедливості) в соціально-економічному житті країни (небезпека ринкового фундаменталізму); реалізація принципу відокремлення підприємництва від влади, церкви від держави (наша держава дедалі виразніше перестає бути світською, стає клерикальною) і школи від церкви; реабілітація цінності атеїзму, порозуміння між ним та релігією; усвідомлення та протидія негативним наслідкам світових процесів глобалізації людського життя; нарешті, становлення і пошук нового типу цивілізації, що її називають постіндустріальною, інформаційною, постіндустріально-інформаційною, а я сказав би, що людство стоїть перед об’єктивною потребою, неминучістю узятися за творення ДУХОВНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, в основі якої лежала б етика, естетика, психологія гуманізму і безпосередніх стосунків зі світом та природою, цивілізації, яка протистояла б радикальним формам містичної свідомості і абсолютизованій споживацько-розважальній стихії людського побуту, — ось на таких висотах історії, у такому лабіринті суперечностей, шукань і взаємозалежностей сучасного світу опинилася нині українська доля та український вибір.

На цьому важкому шляху нам іще треба не злякатися статусу "буферної держави", перспективи стати самодостатнім простором між Західною Європою, ЄС і чужою нам російською цивілізацією з її містицизмом і абсолютистськими політичними традиціями.

Нам близькі демократичні цінності Європи, але нас шокує морально-естетичний анархізм сучасної західної культури (стотисячна демонстрація в Берліні гомосексуалістів — голяком! кіно зробило статеві стосунки публічним актом!)...

Ми самі "європа", але не копія, бліда чи виразна, чужих світів. Культура, духовність нашого народу можуть претендувати на статус власної, української, цивілізації, буферної, умовно кажучи, між західноєвропейською та російською культурами, у широкому значенні цього слова.

І нам не варто ризикувати власною історичною особистістю, вступивши в неорганічні для нас союзи, на Заході чи Сході. Навпаки, найактуальніша для нас потреба — повернутися до самих себе, звільнитися від колоніальних спотворень і нашарувань, інтегруватися в Україну, в українську культуру, увиразнити свою європейську історико-культурну ідентичність, переосмисливши таким чином саму ідею "європейського вибору", завдяки чому вона стає органічною частиною УКРАЇНСЬКОГО ВИБОРУ.

Наші амбітні претензії на власну поважну роль в історичних процесах сучасного світу не протистоять інтересам та безпеці інших країн і народів, тому можемо розраховувати на розуміння наших проблем і прагнень, на участь України у структурі євроатлантичної системи безпеки. Вступ до НАТО — безперечна потреба українського вибору.

Україна стоїть перед революційною потребою демократичного впорядкування суспільства. Історія дає нам шанс скористатися демократичним механізмом зміни влади — невдовзі, на виборах Президента України. Скористатися в ім’я перемоги НАШОЇ УКРАЇНИ, у всіх значеннях цього поняття — національному, громадянському, геополітичному. Таку історично перспективну єдність нашого суспільства може забезпечити лише перемога Блоку Ющенка "Наша Україна".

Бо він, уособлюючи переважну більшість населення країни, об’єктивно виражає позитивний хід суспільного розвитку, творить єдино надійну основу для порозуміння між різними культурними та соціальними прошарками суспільства.
Проблеми і виклики, що постають на нашому шляху до свободи, запаморочливі. Відповідною мусить бути і висота нашого духу.

Дорогу здолаємо ЙДУЧИ. У цьому — перша заповідь ЖИТТЯ.