Изнасилование Конституции, или и правда – "кони не виноваты"
Пятница, 18 июня 2004, 14:30
Втретє звернутися на сторінках "Української правди" до теми конституційних змін змусив мене процес ґвалтування української Конституції, що перманентно триває з минулого літа (від часу славнозвісної домовленості Медведчука-Симоненка-Мороза) та не виявляє жодних ознак припинення.
Згадаймо: вперше Конституцію ґвалтували комуністи з "більшовиками від президента" наприкінці грудня минулого року шляхом "голосування руками" у напівтемному кутку сесійної зали, відверто не рахуючи голосів, а просто оголошуючи число зібраних (опісля!!!) підписів.
Документальне підтвердження їх шукають і досі "вдень – з вогнем" та ніяк не знайдуть, бо навіть доповідачкам з Ради Європи ніхто так і не зміг їх показати.
Вдруге – не звертаючи жодної уваги на гучно висловлене занепокоєння з боку Парламентської Асамблеї Ради Європи (і відповідно – інших європейських структур) з приводу нелегітимності процесу – таке ґвалтування відбулося вже в "розширеному форматі" (з приєднанням соціалістів), коли у лютому нинішнього року "вносили зміни" до того, що (за визнанням самих же соціалістів) юридично не існувало.
Отже, до нелегітимності процесу, започаткованого 24 грудня 2003 року, додалась нелегітимність рішення від 3 лютого 2004 року, що в сукупності дало б нелегітимний продукт не лише за процедурою, а й за змістом, якби на цій же сесії (весняно-літній 2004 року) знайшлося не менш як 300 голосів на підтримку попередніх нелегітимних "голосувань".
Проте проблема легітимності змісту за наявності нелегітимності процесу вирішилася сама собою дуже просто – необхідних 300 голосів не набралося.
Отже, здавалося, бодай на рік ситуація стабілізувалася, оскільки у відповідних положеннях Конституції йдеться про те, що повторно повернутися до питання про внесення змін до тих самих положень Основного Закону можна в одних випадках – не раніше, ніж через рік після невдалої спроби це зробити (стаття 158 Конституції), а в інших – вже тільки складом Верховної Ради наступного скликання (стаття 156).
Проте, не так сталося, як гадалося... Не зважаючи ні на що, розгорнуто повномасштабну підготовку до третього гвалтування. Організатори, натхненники й учасники – ті самі. І видається, що їх ніщо вже не може зупинити.
Та стривайте: а як же сама Конституція реагує на це? Невже вона мовчить із цього приводу? Чи зовсім не пручається, щоб захиститись від цього відверто брутального гвалтування?
На щастя, ні. Якраз наша, Українська конституція завдяки тому, що їй властивий європейський характер (про що постійно нагадують ті, хто посилається на Висновок Венеціанської Комісії від 7-8 березня 1997 року про те, що прийняття 28 червня 1996 року Конституції України стало "головною подією в ділянці європейського конституційного права"), містить принцип конституційного самозахисту.
Цей принцип притаманний усім моделям конституційного ладу країн Європи, що спираються на принцип верховенства права або на подібний йому принцип правової держави. А оскільки за статтею 3 Статуту Ради Європи від кожного члена Ради Європи вимагається обов’язкове визнання принципу верховенства права, то теоретично Україні неважко це зробити, позаяк в рамках Конституції України цей принцип визнано не лише через положення частини першої статті 8 ("В Україні визнається і діє принцип верховенства права"), а й через досить довгу низку інших її положень.
До них безпосередньо належать статті 156 та 158, які, власне, разом і становлять принцип самозахисту Конституції. Між іншим, у тому ж таки Висновку Венеціанської Комісії від 1997 року за підсумками аналізу положень розділу ХІІІ ("Внесення змін до Конституції"), де й містяться статті 156 та 158, наголошується на тому, що "розробники Конституції мали на меті отримати стабільну Конституцію, до якої важко було б внести зміни", а це, на думку Комісії, "має сприяти усталенню конституційної системи України".
Ускладнена процедура внесення змін до конституції – це невід’ємний атрибут сучасного європейського конституціоналізму і його вимога. На основі цієї вимоги й виписано статті 156 та 158 Української Конституції.
Обидві вони:
1) встановлюють дуже обмежене коло суб’єктів законодавчої ініціативи в цьому питанні, зводячи його тільки до президента та народних депутатів України – на відміну від звичайних законопроектів, суб’єктами внесення яких можуть виступати також Кабінет Міністрів та Національний банк, — а також встановлюючи надто високий критерій кількісного складу суб’єкта з боку народних депутатів: внесення змін до усіх розділів Конституції, окрім І, ІІІ та ХІІІ, повинно ініціювати не менше ніж 150 народних депутатів, а для внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ необхідно не менш як 300 народних депутатів;
2) встановлюють двоступінчату процедуру для внесення змін до усіх розділів, окрім І, ІІІ та ХІІІ – на одній сесії відбувається попереднє схвалення простою більшістю голосів (не менш як 226), на наступній сесії — остотачне схвалення вже кваліфікованою більшістю голосів (не менш як 300), — та багатоступінчату процедуру внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ, за якою, окрім Верховної Ради, учасниками процесу змін виступають президент (який має скликати всеукраїнський референдум) та безпосередньо увесь народ (який має ще схвалити на референдумі те, що попередньо схвалено кваліфікованою більшістю парламенту);
3) встановлюють певні заборони щодо змісту можливих змін (не допускається скасування чи обмеження прав і свобод людини; зміни не повинні бути спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України);
4) встановлюють абсолютну заборону на внесення змін до Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану;
5) висувають вимогу наявності висновку Конституційного Суду щодо відповідності пропонованих змін вмогам двох статей (157 та 158) Конституції;
6) встановлюють заборону для Верховної Ради впродовж одного терміну повноважень двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції; і найголовніше (що нас цікавить у даному випадку) –
7) встановлюють обмеження щодо повторного внесення законопроекту стосовно пропонованих змін до Конституції з одного й того самого питання.
Наявність оцієї бідолашної фрази – "з одного й того самого питання" – в статті 156 Конституції (яка визначає, що "повторне подання законопроекту про внесення змін до розілів І, ІІІ та ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради наступного скликання") та її відсутність у статті 158 (яка визначає, що "законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього закопроекту") стала не просто каменем спотикання у суперечці юристів щодо імпліцитної присутності цієї фрази і в статті 158-й, а перетворилась на голий інструмент досягнення політичних та вузькогрупових інтересів і цілей для тих політиків, яким ні до чого європейські стандарти (включно із принципом верховенства права та його складовим елементом у вигляді принципу самозахисту конституції) і так само ні до чого – і логіка, і право, і мораль.
З погляду суто логіки – конституція є цілісним явищем. Тому алогічно вважати, що стосовно однієї її частини (розділів І, ІІІ, ХІІІ) самою Конституцією встановлено ускладнену процедуру внесення змін, базовану на принципі самозахисту із притаманним йому обмеженням щодо повторного внесення законопроекту щодо змін з одного й того самого питання, а для іншої її частини (відповідно: розділів ІІ, IV-ХII) такої процедури не встановлено.
Погодьтеся, алогічно вести мову про те, що до розділів І, ІІІ та ХІІІ повторно можна повертатися з приводу одного й того самого положення (стосовно якого раніше не було отримано підтримки) лише складом Верховної Ради наступного скликання, а до одного й того самого положення в інших розділах можна повторно повертатися практично щодня в рамках того самого скликання, маючи в запасі кілька сотень наклонованих законопроектів з одного й того самого питання (питань), що відрізняються не змістом, а лише такими формальними характеристиками, як кількість статей, кількість підписів народних депутатів, відмінні реєстраційні номери тощо.
Саме така логіка (а вірніше – алогічність такого підходу) неодмінно приводила б до того стану, заради запобігання якому й виникає доцільність застосування принципу самозахисту конституції (який виражається в запровадженні обмежень на повторний розгляд законопроектів з одного й того самого питання впродовж певного проміжку часу), – коли легко порушується конституційна стабільність, внаслідок чого виникають політичний хаос, безладдя в парламенті та суспільстві, дезорганізація нормального законотворчого процесу, спричинені якщо не щоденним, то не виключено – щотижневим чи щомісячним розглядом усіх наклонованих законопроектів.
З погляду права - якраз цілісність конституції як правового явища методологічно обумовлює наявність та необхідність визнання і застосування наскрізного принципу самозахисту конституції стосовно усіх її розділів і статей навіть за умови формальної відсутності фрази "з одного й того самого питання" у статті 158-а, яка стосується поточного процесу внесення конституційних змін.
У нашому випадку формальна відсутність цієї фрази в цій статті Конституції жодним чином не свідчить про її відсутність за змістом (по суті). Це легко доводиться не тільки з позицій загальнотеоретичного сприйняття конституції як цілісного правового явища.
Це ще набагато легше довести, якщо є бажання враховувати намір законотворця, на необхідність чого вказували ще такі видатні теоретики, як Руссо і Монтеск’є, і що відтак стало і є нормою європейського конституціоналізму.
Отже, якраз на одному із засідань Робочої групи, очолюваної Адамом Мартинюком, я й намагався довести до відома її членів документально підтверджену (за стенограмою та аудіозаписом засідання, що зберігається лише у фондах Правничої бібліотеки УПФ) інформацію про те, що під час опрацювання тексту статті 158-ї в лютому 1996 року (тоді порядковий номер цієї статті був 164) членами робочої підкомісії Конституційної комісії [співголовами якої були Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз, які й утворили цю Підкомісію за формулою 4 (від Президента) + 4 (від Верховної Ради) + 2 (від судової влади)] одностайно (тобто консенсусом) під головуванням В. Буткевича (член Підкомісії від Верховної Ради, на той час – голова Комітету Верховної Ради, фахівець у галузі права, якого досить високо поціновував і поважав Олександр Мороз) було ухвалено таке формулювання:
"Законопроект про зміни до Конституції з питання, яке розглядалося Національними Зборами і закон не був прийнятий, може бути внесений не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо попереднього законопроекту".
На користь одностайного розуміння сутності цього застереження наводжу витяги з стенограми, засвідчуючи позицію практично кожного із членів Робочої підкомісії (незалежно від того, кого він представляв – Президента, Верховну Раду чи судову владу). Отже, члени Робочої підкомісії міркували так:
"Л.Підпалов (член Підкомісії від Президента): Тут виходить – "і щодо якого" … "з питання, яке розглядалося і щодо якого закон не був прийнятий"…
В.Стретович (член Підкомісії від Верховної Ради): … про зміни до Конституції з питання, яке розгядалося Національними Зборами і закон не був прийнятий, може бути розглянутий повторно не раніше року з дня відхилення законопроекту… Законопроект може бути інший, але з цього питання… законопроект саме, який був відхилений.
А.Корнєєв (член Підкомісії від Президента): Тут є вказівка на те, що будь-який законопроект з питання, яке розглядалося і закон не був прийнтяий, не може бути внесене…; … оскільки питання розглядалося і закон не був прийнятий – через рік, будь ласка; … через рік – будь ласка, інший законопроект з цього питання з іншим формулюванням – це ваші справи. Але не чіпайте норми цього положення протягом року.
О.Ємець (член Підкомісії від Президента): Та нормально, давайте вже голосувати! Нормальна формула… Суть зрозуміла. Ясно, що ніхто вже не буде лізти з тим законопроектом, якщо до цієї статті вже протягом року вносилося…
А.Корнєєв: Основна думка така: положення Конституції, яке розглядалося, воно протягом року є недоторканним".
***
Сталося так, що в проміжку між цим засіданням, яке відбулося 16 лютого 1996 року, та днем ухвалення Конституції – 28 червня 1996 року, ця бідолашна фраза – "з питання, яке розглядалося" – в невідомий спосіб і в невідомий час (бо немає жодних документальних підтверджень того, як саме це сталося і коли) випала із тексту, ухваленого Робочою підкомісією, хоча фраза "з одного й того самого питання" залишилася в статті 156.
Але технічний "прокол" конституцієдавця, тобто Верховної Ради, яка просто "загубила" по дорозі до остаточного схвалення цю фразу, ажніяк не впливає на юридичне значення принципу конституційного самозахисту відносно проблеми повторного внесення пропозицій щодо конституційних змін в значенні статті 158.
Це мало б означати заборону на повторне поверенення до одного й тогосамого питання впродовж одного року від того дня, коли парламент не здобув підтримки кваліфікованої більшості народних депутатів на користь вперше пропонованих змін за суттю, а не за формою.
У будь-якому разі мої теоретичні та фактологічні доводи не виявилися переконливими для тих, хто й надалі "штовхає революцію". Хоча присутній на засіданні робочої групи колега Гавриш навіть "напівпогодився" з моєю юридичною аргументацією, проте за відомих причин не може її визнавати.
А от колега Мартинюк сказав так: "Це вже історія", - хоча по очах Олександра Мороза було видно, що він сприймає це трохи інакше, ніж чисту "історію".
Принагідно хочу колезі Мартинюку заперечити: це – не історія, це – суть право. А от КПРС і Радянський Союз – це дійсно вже історія.
Хоча, втім масові репресії, здійснювані Комуністичною партією Радянського Союзу в часи сталінського режиму разом з геноцидом українського народу (під час запровадженого в Україні комуністичним режимом Голодомору з метою винищення українців) – це вже також не історія, а – право, бо цілком підпадає під юридичну кваліфікацію злочину.
Що ж, сьогодні для тих, кого в лютому-червні 1996 року не треба було переконувати, виявляється малопереконливим, чому десять таких різних за посадами та за політичними поглядами членів Робочої підкомісії Конституційної комісії – В.Буткевич (якому симпатизував О.Мороз), С. Гмиря (комуніст), С.Головатий, О.Ємець, І.Заєць, Л.Підпалов (адміністрація Президента), Д.Притика (Голова Вищого арбітражного суду), В.Стефанюк (Заступник Голови Верховного Суду), В.Стретович та А.Корнєєв (адміністрація Президента) – мали одностайну думку щодо юридичного значення принципу конституційного самозахисту стосовно можливості повторного внесення пропозицій про зміни Конституції в частині того самого питання, що вже розглядалося.
Примітно, що робочої групи під проводом Адама Мартинюка юридичні аргументи абсолютно зайві. За основу для звуження обсягу повноважень президента і розширення повноважень парламенту беруться доводи іншого гатунку (що звучали не з одних вуст): "Уявімо, що президентом став Ющенко...", "А якщо президентом стане Янукович...".
Тоді постає питання, а чому при розширенні повноважень Верховної Ради не керуватися принципом: "Уявімо, що парламентську більшість після виборів 2006 року складають симоненки-шуфричі...".
Хіба не очевидно, що з багатьох принципових для українського буття і майбуття питань навіть і в цьому складі парламенту вдосталь симоненків-шуфричів у різних фракціях...
Залишається сподіватися, що, можливо, Конституційний Суд України зважить на необхідність дотриманння і в Україні принципу захисту конституції, коли даватиме висновок на попередньо схвалений Верховною Радою (у червні-липні) "новий" законопроект, що міститиме пропозиції стосовно зміни тих положень Конституції, які вже розглядалися і не були схвалені Верховною Радою у квітні.
Хоча надія на це дуже мала. Адже і там (як уже вдалося пересвідчитися авторові цих рядків у самому Конституційному Суді) є спроба дивитися на "новий" законопроект (проекти) за допомогою таких критеріїв, як реєстраційний номер законопроекту (4105, 4180, 3207-1 тощо) або арифметична кількість статей у них: якщо в одному законопроекті, приміром, 21 стаття, а в іншому – 22, то це вже вважається "іншим" законопроектом навіть тоді, коли 20 статей в обох проектах, приміром, є повністю ідентичними за змістом.
Можливо, для нашого Конституційного Суду – на відміну від "штовхачів конституційної революції" в парламенті – цього разу переконливішими стануть принципи і стандарти європейського конституціоналізму, а не принципи формального мислення?
Адже принцип самозахисту конституції від невиправдано частого й свавільного втручання в неї з боку політиків з метою досягнення ними власних політичних амбіцій чи групових інтересів як складовий елемент принцпипу верховенства права – це аксіома для кожного європейського юриста, який працює в ділянці конституційного права.
Досить заглянути до текстів конституцій окремих країн, щоб переконатися у тому, що у них це питання вирішується не за формальними критеріями, а за змістовою суттю:
Греція: "Не допускається перегляд Конституції раніше ніж через п`ять років з моменту завершення попереднього перегляду" (п.6 статті 110 Конституції);
Франція: "Найближчі Законодавчі Збори та наступні за ними не можуть пропонувати зміну однієї статті Конституції" (п.3 розділу "Про перегляд конституційних установлень");
Литва: "Несхвалена конституційна поправка може бути подана на новий розгляд Сейму не раніше ніж через рік" (стаття 148 Конституції);
Естонія: "Питання про зміну Конституції з того самого питання не може бути порушене впродовж одного року від дня відхилення відповідного законопроекту на референдумі чи Державними Зборами" (стаття 168 Конституції).
Що ж стосується погляду з точки зору моралі, то водночас не буде зайвим поцікавитись, як збирається Міністерство закордонних справ, а також Міністерство юстиції, чи Верховна Рада, чи сам Президент реагувати на документ, ухвалений 19 травня 2004 року Комітетом Міністрів Ради Європи, в пункті 12 якого зазначається: "Комітет Міністрів, визнаючи за позитивне рішення, ухвалене Верховною Радою (парламентом) України 3 лютого 2004, яким були відхилені деякі конституційні поправки суперечливого характеру, закликає органи державної влади України звернутися до Венеціанської Комісії за висновком стосовно будь-яких нових конституційних поправок та повністю врахувати її експертизу".
Очевидним є те, що не досить в`яжеться із засадами моралі позиція тих "штовхачів конституційної революції", які, не мирячись із порушенням з боку Фонду державного майна законної процедури прийняття рішення щодо приватизації "Криворіжсталі", тобто з приводу нелегітимності такого рішення, чинять справедливий опір у стінах Верховної Ради, а порушення процедури внесення змін до Конституції, тобто нелегітимність цього процесу, навпаки – стимулюють і заоохочують.
Можливо, їм все-таки час вже оговтатися, зупинитися, визнавши себе дійсними винуватцями гвалтування Конституції. Адже й направду – "коні не винні"...
Автор: Сергій Головатий, голова підкомітету з конституційних питань Комітету Верховної Ради України з питань правової політики
P.S. Оскільки авторові цього матеріалу невідомо, чи передбачають сучасні шкільні програми вивчення новели "Коні не винні" класика української літератури Михайла Коцюбинського, та зважаючи на те, що, певно, не всі учасники процесу "революційного оновлення" Української конституції пам`ятають, про що йдеться в цій новелі, пропоную до уваги читачів "УП" нижченаведений витяг з довідкового видання на цю тему:
"Коні не винні" – назва новели М. М. Коцюбинського (1912), в якій розвінчується ліберальствуюче панство. Поміщик Малина, що видає себе за "червоного", щирого "друга народу", показує свою справжню суть ... Хоча він продовжує маскуватись і не сам викликає карний загін (це робить його син), проте швидко знаходить виправдання цьому, виявляючи добросердість до солдатських коней, які, мовляв, ні в чому не винні і яких шкода відсилати, бо вони втомлені. Цей вислів уживається із значенням: лицемірне небажання бачити дійсних винуватців чогось (знімати вину з винних)." (А. П. Коваль, В. В. Коптілов. Крилаті вислови в українській літературній мові. – К.: Вища школа, 1975. – С. 143-135).
Читайте також:
Сергій Головатий: Пара "Мороз-Медведчук" виявилася пліднішою і сильнішою, ніж пара "Ющенко-Кучма"
Сергій Головатий: Зараз президент є авторитарним. Але після зміни Конституції за Медведчуком президент стане абсурдним
Згадаймо: вперше Конституцію ґвалтували комуністи з "більшовиками від президента" наприкінці грудня минулого року шляхом "голосування руками" у напівтемному кутку сесійної зали, відверто не рахуючи голосів, а просто оголошуючи число зібраних (опісля!!!) підписів.
Документальне підтвердження їх шукають і досі "вдень – з вогнем" та ніяк не знайдуть, бо навіть доповідачкам з Ради Європи ніхто так і не зміг їх показати.
Вдруге – не звертаючи жодної уваги на гучно висловлене занепокоєння з боку Парламентської Асамблеї Ради Європи (і відповідно – інших європейських структур) з приводу нелегітимності процесу – таке ґвалтування відбулося вже в "розширеному форматі" (з приєднанням соціалістів), коли у лютому нинішнього року "вносили зміни" до того, що (за визнанням самих же соціалістів) юридично не існувало.
Отже, до нелегітимності процесу, започаткованого 24 грудня 2003 року, додалась нелегітимність рішення від 3 лютого 2004 року, що в сукупності дало б нелегітимний продукт не лише за процедурою, а й за змістом, якби на цій же сесії (весняно-літній 2004 року) знайшлося не менш як 300 голосів на підтримку попередніх нелегітимних "голосувань".
Проте проблема легітимності змісту за наявності нелегітимності процесу вирішилася сама собою дуже просто – необхідних 300 голосів не набралося.
Отже, здавалося, бодай на рік ситуація стабілізувалася, оскільки у відповідних положеннях Конституції йдеться про те, що повторно повернутися до питання про внесення змін до тих самих положень Основного Закону можна в одних випадках – не раніше, ніж через рік після невдалої спроби це зробити (стаття 158 Конституції), а в інших – вже тільки складом Верховної Ради наступного скликання (стаття 156).
Проте, не так сталося, як гадалося... Не зважаючи ні на що, розгорнуто повномасштабну підготовку до третього гвалтування. Організатори, натхненники й учасники – ті самі. І видається, що їх ніщо вже не може зупинити.
Та стривайте: а як же сама Конституція реагує на це? Невже вона мовчить із цього приводу? Чи зовсім не пручається, щоб захиститись від цього відверто брутального гвалтування?
На щастя, ні. Якраз наша, Українська конституція завдяки тому, що їй властивий європейський характер (про що постійно нагадують ті, хто посилається на Висновок Венеціанської Комісії від 7-8 березня 1997 року про те, що прийняття 28 червня 1996 року Конституції України стало "головною подією в ділянці європейського конституційного права"), містить принцип конституційного самозахисту.
Цей принцип притаманний усім моделям конституційного ладу країн Європи, що спираються на принцип верховенства права або на подібний йому принцип правової держави. А оскільки за статтею 3 Статуту Ради Європи від кожного члена Ради Європи вимагається обов’язкове визнання принципу верховенства права, то теоретично Україні неважко це зробити, позаяк в рамках Конституції України цей принцип визнано не лише через положення частини першої статті 8 ("В Україні визнається і діє принцип верховенства права"), а й через досить довгу низку інших її положень.
До них безпосередньо належать статті 156 та 158, які, власне, разом і становлять принцип самозахисту Конституції. Між іншим, у тому ж таки Висновку Венеціанської Комісії від 1997 року за підсумками аналізу положень розділу ХІІІ ("Внесення змін до Конституції"), де й містяться статті 156 та 158, наголошується на тому, що "розробники Конституції мали на меті отримати стабільну Конституцію, до якої важко було б внести зміни", а це, на думку Комісії, "має сприяти усталенню конституційної системи України".
Ускладнена процедура внесення змін до конституції – це невід’ємний атрибут сучасного європейського конституціоналізму і його вимога. На основі цієї вимоги й виписано статті 156 та 158 Української Конституції.
Обидві вони:
1) встановлюють дуже обмежене коло суб’єктів законодавчої ініціативи в цьому питанні, зводячи його тільки до президента та народних депутатів України – на відміну від звичайних законопроектів, суб’єктами внесення яких можуть виступати також Кабінет Міністрів та Національний банк, — а також встановлюючи надто високий критерій кількісного складу суб’єкта з боку народних депутатів: внесення змін до усіх розділів Конституції, окрім І, ІІІ та ХІІІ, повинно ініціювати не менше ніж 150 народних депутатів, а для внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ необхідно не менш як 300 народних депутатів;
2) встановлюють двоступінчату процедуру для внесення змін до усіх розділів, окрім І, ІІІ та ХІІІ – на одній сесії відбувається попереднє схвалення простою більшістю голосів (не менш як 226), на наступній сесії — остотачне схвалення вже кваліфікованою більшістю голосів (не менш як 300), — та багатоступінчату процедуру внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ, за якою, окрім Верховної Ради, учасниками процесу змін виступають президент (який має скликати всеукраїнський референдум) та безпосередньо увесь народ (який має ще схвалити на референдумі те, що попередньо схвалено кваліфікованою більшістю парламенту);
3) встановлюють певні заборони щодо змісту можливих змін (не допускається скасування чи обмеження прав і свобод людини; зміни не повинні бути спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України);
4) встановлюють абсолютну заборону на внесення змін до Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану;
5) висувають вимогу наявності висновку Конституційного Суду щодо відповідності пропонованих змін вмогам двох статей (157 та 158) Конституції;
6) встановлюють заборону для Верховної Ради впродовж одного терміну повноважень двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції; і найголовніше (що нас цікавить у даному випадку) –
7) встановлюють обмеження щодо повторного внесення законопроекту стосовно пропонованих змін до Конституції з одного й того самого питання.
Наявність оцієї бідолашної фрази – "з одного й того самого питання" – в статті 156 Конституції (яка визначає, що "повторне подання законопроекту про внесення змін до розілів І, ІІІ та ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради наступного скликання") та її відсутність у статті 158 (яка визначає, що "законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього закопроекту") стала не просто каменем спотикання у суперечці юристів щодо імпліцитної присутності цієї фрази і в статті 158-й, а перетворилась на голий інструмент досягнення політичних та вузькогрупових інтересів і цілей для тих політиків, яким ні до чого європейські стандарти (включно із принципом верховенства права та його складовим елементом у вигляді принципу самозахисту конституції) і так само ні до чого – і логіка, і право, і мораль.
З погляду суто логіки – конституція є цілісним явищем. Тому алогічно вважати, що стосовно однієї її частини (розділів І, ІІІ, ХІІІ) самою Конституцією встановлено ускладнену процедуру внесення змін, базовану на принципі самозахисту із притаманним йому обмеженням щодо повторного внесення законопроекту щодо змін з одного й того самого питання, а для іншої її частини (відповідно: розділів ІІ, IV-ХII) такої процедури не встановлено.
Погодьтеся, алогічно вести мову про те, що до розділів І, ІІІ та ХІІІ повторно можна повертатися з приводу одного й того самого положення (стосовно якого раніше не було отримано підтримки) лише складом Верховної Ради наступного скликання, а до одного й того самого положення в інших розділах можна повторно повертатися практично щодня в рамках того самого скликання, маючи в запасі кілька сотень наклонованих законопроектів з одного й того самого питання (питань), що відрізняються не змістом, а лише такими формальними характеристиками, як кількість статей, кількість підписів народних депутатів, відмінні реєстраційні номери тощо.
Саме така логіка (а вірніше – алогічність такого підходу) неодмінно приводила б до того стану, заради запобігання якому й виникає доцільність застосування принципу самозахисту конституції (який виражається в запровадженні обмежень на повторний розгляд законопроектів з одного й того самого питання впродовж певного проміжку часу), – коли легко порушується конституційна стабільність, внаслідок чого виникають політичний хаос, безладдя в парламенті та суспільстві, дезорганізація нормального законотворчого процесу, спричинені якщо не щоденним, то не виключено – щотижневим чи щомісячним розглядом усіх наклонованих законопроектів.
З погляду права - якраз цілісність конституції як правового явища методологічно обумовлює наявність та необхідність визнання і застосування наскрізного принципу самозахисту конституції стосовно усіх її розділів і статей навіть за умови формальної відсутності фрази "з одного й того самого питання" у статті 158-а, яка стосується поточного процесу внесення конституційних змін.
У нашому випадку формальна відсутність цієї фрази в цій статті Конституції жодним чином не свідчить про її відсутність за змістом (по суті). Це легко доводиться не тільки з позицій загальнотеоретичного сприйняття конституції як цілісного правового явища.
Це ще набагато легше довести, якщо є бажання враховувати намір законотворця, на необхідність чого вказували ще такі видатні теоретики, як Руссо і Монтеск’є, і що відтак стало і є нормою європейського конституціоналізму.
Отже, якраз на одному із засідань Робочої групи, очолюваної Адамом Мартинюком, я й намагався довести до відома її членів документально підтверджену (за стенограмою та аудіозаписом засідання, що зберігається лише у фондах Правничої бібліотеки УПФ) інформацію про те, що під час опрацювання тексту статті 158-ї в лютому 1996 року (тоді порядковий номер цієї статті був 164) членами робочої підкомісії Конституційної комісії [співголовами якої були Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз, які й утворили цю Підкомісію за формулою 4 (від Президента) + 4 (від Верховної Ради) + 2 (від судової влади)] одностайно (тобто консенсусом) під головуванням В. Буткевича (член Підкомісії від Верховної Ради, на той час – голова Комітету Верховної Ради, фахівець у галузі права, якого досить високо поціновував і поважав Олександр Мороз) було ухвалено таке формулювання:
"Законопроект про зміни до Конституції з питання, яке розглядалося Національними Зборами і закон не був прийнятий, може бути внесений не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо попереднього законопроекту".
На користь одностайного розуміння сутності цього застереження наводжу витяги з стенограми, засвідчуючи позицію практично кожного із членів Робочої підкомісії (незалежно від того, кого він представляв – Президента, Верховну Раду чи судову владу). Отже, члени Робочої підкомісії міркували так:
"Л.Підпалов (член Підкомісії від Президента): Тут виходить – "і щодо якого" … "з питання, яке розглядалося і щодо якого закон не був прийнятий"…
В.Стретович (член Підкомісії від Верховної Ради): … про зміни до Конституції з питання, яке розгядалося Національними Зборами і закон не був прийнятий, може бути розглянутий повторно не раніше року з дня відхилення законопроекту… Законопроект може бути інший, але з цього питання… законопроект саме, який був відхилений.
А.Корнєєв (член Підкомісії від Президента): Тут є вказівка на те, що будь-який законопроект з питання, яке розглядалося і закон не був прийнтяий, не може бути внесене…; … оскільки питання розглядалося і закон не був прийнятий – через рік, будь ласка; … через рік – будь ласка, інший законопроект з цього питання з іншим формулюванням – це ваші справи. Але не чіпайте норми цього положення протягом року.
О.Ємець (член Підкомісії від Президента): Та нормально, давайте вже голосувати! Нормальна формула… Суть зрозуміла. Ясно, що ніхто вже не буде лізти з тим законопроектом, якщо до цієї статті вже протягом року вносилося…
А.Корнєєв: Основна думка така: положення Конституції, яке розглядалося, воно протягом року є недоторканним".
***
Сталося так, що в проміжку між цим засіданням, яке відбулося 16 лютого 1996 року, та днем ухвалення Конституції – 28 червня 1996 року, ця бідолашна фраза – "з питання, яке розглядалося" – в невідомий спосіб і в невідомий час (бо немає жодних документальних підтверджень того, як саме це сталося і коли) випала із тексту, ухваленого Робочою підкомісією, хоча фраза "з одного й того самого питання" залишилася в статті 156.
Але технічний "прокол" конституцієдавця, тобто Верховної Ради, яка просто "загубила" по дорозі до остаточного схвалення цю фразу, ажніяк не впливає на юридичне значення принципу конституційного самозахисту відносно проблеми повторного внесення пропозицій щодо конституційних змін в значенні статті 158.
Це мало б означати заборону на повторне поверенення до одного й тогосамого питання впродовж одного року від того дня, коли парламент не здобув підтримки кваліфікованої більшості народних депутатів на користь вперше пропонованих змін за суттю, а не за формою.
У будь-якому разі мої теоретичні та фактологічні доводи не виявилися переконливими для тих, хто й надалі "штовхає революцію". Хоча присутній на засіданні робочої групи колега Гавриш навіть "напівпогодився" з моєю юридичною аргументацією, проте за відомих причин не може її визнавати.
А от колега Мартинюк сказав так: "Це вже історія", - хоча по очах Олександра Мороза було видно, що він сприймає це трохи інакше, ніж чисту "історію".
Принагідно хочу колезі Мартинюку заперечити: це – не історія, це – суть право. А от КПРС і Радянський Союз – це дійсно вже історія.
Хоча, втім масові репресії, здійснювані Комуністичною партією Радянського Союзу в часи сталінського режиму разом з геноцидом українського народу (під час запровадженого в Україні комуністичним режимом Голодомору з метою винищення українців) – це вже також не історія, а – право, бо цілком підпадає під юридичну кваліфікацію злочину.
Що ж, сьогодні для тих, кого в лютому-червні 1996 року не треба було переконувати, виявляється малопереконливим, чому десять таких різних за посадами та за політичними поглядами членів Робочої підкомісії Конституційної комісії – В.Буткевич (якому симпатизував О.Мороз), С. Гмиря (комуніст), С.Головатий, О.Ємець, І.Заєць, Л.Підпалов (адміністрація Президента), Д.Притика (Голова Вищого арбітражного суду), В.Стефанюк (Заступник Голови Верховного Суду), В.Стретович та А.Корнєєв (адміністрація Президента) – мали одностайну думку щодо юридичного значення принципу конституційного самозахисту стосовно можливості повторного внесення пропозицій про зміни Конституції в частині того самого питання, що вже розглядалося.
Примітно, що робочої групи під проводом Адама Мартинюка юридичні аргументи абсолютно зайві. За основу для звуження обсягу повноважень президента і розширення повноважень парламенту беруться доводи іншого гатунку (що звучали не з одних вуст): "Уявімо, що президентом став Ющенко...", "А якщо президентом стане Янукович...".
Тоді постає питання, а чому при розширенні повноважень Верховної Ради не керуватися принципом: "Уявімо, що парламентську більшість після виборів 2006 року складають симоненки-шуфричі...".
Хіба не очевидно, що з багатьох принципових для українського буття і майбуття питань навіть і в цьому складі парламенту вдосталь симоненків-шуфричів у різних фракціях...
Залишається сподіватися, що, можливо, Конституційний Суд України зважить на необхідність дотриманння і в Україні принципу захисту конституції, коли даватиме висновок на попередньо схвалений Верховною Радою (у червні-липні) "новий" законопроект, що міститиме пропозиції стосовно зміни тих положень Конституції, які вже розглядалися і не були схвалені Верховною Радою у квітні.
Хоча надія на це дуже мала. Адже і там (як уже вдалося пересвідчитися авторові цих рядків у самому Конституційному Суді) є спроба дивитися на "новий" законопроект (проекти) за допомогою таких критеріїв, як реєстраційний номер законопроекту (4105, 4180, 3207-1 тощо) або арифметична кількість статей у них: якщо в одному законопроекті, приміром, 21 стаття, а в іншому – 22, то це вже вважається "іншим" законопроектом навіть тоді, коли 20 статей в обох проектах, приміром, є повністю ідентичними за змістом.
Можливо, для нашого Конституційного Суду – на відміну від "штовхачів конституційної революції" в парламенті – цього разу переконливішими стануть принципи і стандарти європейського конституціоналізму, а не принципи формального мислення?
Адже принцип самозахисту конституції від невиправдано частого й свавільного втручання в неї з боку політиків з метою досягнення ними власних політичних амбіцій чи групових інтересів як складовий елемент принцпипу верховенства права – це аксіома для кожного європейського юриста, який працює в ділянці конституційного права.
Досить заглянути до текстів конституцій окремих країн, щоб переконатися у тому, що у них це питання вирішується не за формальними критеріями, а за змістовою суттю:
Греція: "Не допускається перегляд Конституції раніше ніж через п`ять років з моменту завершення попереднього перегляду" (п.6 статті 110 Конституції);
Франція: "Найближчі Законодавчі Збори та наступні за ними не можуть пропонувати зміну однієї статті Конституції" (п.3 розділу "Про перегляд конституційних установлень");
Литва: "Несхвалена конституційна поправка може бути подана на новий розгляд Сейму не раніше ніж через рік" (стаття 148 Конституції);
Естонія: "Питання про зміну Конституції з того самого питання не може бути порушене впродовж одного року від дня відхилення відповідного законопроекту на референдумі чи Державними Зборами" (стаття 168 Конституції).
Що ж стосується погляду з точки зору моралі, то водночас не буде зайвим поцікавитись, як збирається Міністерство закордонних справ, а також Міністерство юстиції, чи Верховна Рада, чи сам Президент реагувати на документ, ухвалений 19 травня 2004 року Комітетом Міністрів Ради Європи, в пункті 12 якого зазначається: "Комітет Міністрів, визнаючи за позитивне рішення, ухвалене Верховною Радою (парламентом) України 3 лютого 2004, яким були відхилені деякі конституційні поправки суперечливого характеру, закликає органи державної влади України звернутися до Венеціанської Комісії за висновком стосовно будь-яких нових конституційних поправок та повністю врахувати її експертизу".
Очевидним є те, що не досить в`яжеться із засадами моралі позиція тих "штовхачів конституційної революції", які, не мирячись із порушенням з боку Фонду державного майна законної процедури прийняття рішення щодо приватизації "Криворіжсталі", тобто з приводу нелегітимності такого рішення, чинять справедливий опір у стінах Верховної Ради, а порушення процедури внесення змін до Конституції, тобто нелегітимність цього процесу, навпаки – стимулюють і заоохочують.
Можливо, їм все-таки час вже оговтатися, зупинитися, визнавши себе дійсними винуватцями гвалтування Конституції. Адже й направду – "коні не винні"...
Автор: Сергій Головатий, голова підкомітету з конституційних питань Комітету Верховної Ради України з питань правової політики
P.S. Оскільки авторові цього матеріалу невідомо, чи передбачають сучасні шкільні програми вивчення новели "Коні не винні" класика української літератури Михайла Коцюбинського, та зважаючи на те, що, певно, не всі учасники процесу "революційного оновлення" Української конституції пам`ятають, про що йдеться в цій новелі, пропоную до уваги читачів "УП" нижченаведений витяг з довідкового видання на цю тему:
"Коні не винні" – назва новели М. М. Коцюбинського (1912), в якій розвінчується ліберальствуюче панство. Поміщик Малина, що видає себе за "червоного", щирого "друга народу", показує свою справжню суть ... Хоча він продовжує маскуватись і не сам викликає карний загін (це робить його син), проте швидко знаходить виправдання цьому, виявляючи добросердість до солдатських коней, які, мовляв, ні в чому не винні і яких шкода відсилати, бо вони втомлені. Цей вислів уживається із значенням: лицемірне небажання бачити дійсних винуватців чогось (знімати вину з винних)." (А. П. Коваль, В. В. Коптілов. Крилаті вислови в українській літературній мові. – К.: Вища школа, 1975. – С. 143-135).
Читайте також:
Сергій Головатий: Пара "Мороз-Медведчук" виявилася пліднішою і сильнішою, ніж пара "Ющенко-Кучма"
Сергій Головатий: Зараз президент є авторитарним. Але після зміни Конституції за Медведчуком президент стане абсурдним
