Эпоха странствующих рыцарей

Часи Середньовіччя, коли по Європі і почасти по Азії бродили мандрівні лицарі-одинаки у пошуках пригод, подвигів, слави й кохання, давно минули. Вже у часи Сервантеса лицарство виглядало чимось кумедним і дивним: благородні Ланселоти поступово виродилися в Дон Кіхотів. Україна ж, здається, щойно лише підійшла до Епохи мандрівних лицарів з усіма атрибутами цього руху – Драконами, яких потрібно вбити, Принцесами, яких потрібно визволяти, менестрелями та менезінгерами, які ладні оспівати подвиги того чи іншого лицаря.

Основні ознаки мандрівних лицарів – самодостатність, відсутність команди й небажання ділити з кимось славу. Мандрівні лицарі здійснюють подвиги не стільки заради грошей, скільки заради підвищення власного рейтингу. Як правило, кожна історія мандрівного лицаря закінчується – після опису перемог – тим, що лицар стає королем. Або ж володарем рангом нижче. Але претензії на світську владу у лицарів є очевидними. Тому й процес здійснення подвигів у легендах про лицарів виглядає на опис примітивних середньовічних політичних технологій.

Деякі сильні володарі (Карл Великий, король Артур та інші) вміли перетворювати мандрівних лицарів на опору своєї влади. Інколи мандрівні лицарі могли збиратися до гурту, і тоді вони перетворювалися на фактор не просто політики, а й геополітики. Тоді вони вирушали у Хрестові походи, змітаючи на своєму шляху міста й держави, руйнуючи імперії і вдало вирішуючи близькосхідні проблеми.

Часи змінюються, змінюються разом із ними і лицарі.

Останнім часом в українській політиці намітилася тенденція до появи "героїв-одинаків", політиків, які намагаються виступати у ролі законодавців політичних мод, при цьому не опираючись на потужні команди.

Еволюція українських політиків виглядала наступним чином. Спершу, років 10 – 12 тому, політик для того, аби досягти успіху, створював політичну партію. Реально політичні партії були фан-клубами того чи іншого політика, і поява поруч із лідером рівновеликої за амбіціями і харизмою фігури призводила до розколу в партійному середовищі. У середині 90-х починається експеримент зі створенням потужних політичних організмів-конгломератів (Народно-демократична партія, Соціал-демократична партія України (об'єднана), партія "Реформи і порядок" тощо).

Ці партії характеризувалися наявністю значної кількості яскравих політиків, які вміли демонструвати командну гру. Реально ж кожна з цих партій мала свої внутрішні неформальні структури і нагадувала скоріше блок партій із посиленою координацією суб'єктів, аніж монолітну й спрацьовану команду. Далі починається епоха кланів, партії відходять на задній план, зате основну роль починає відігравати капітал. Саме капітал виступає цементуючим фактором у діяльності політичних партій, а самі політичні партії існують переважно для захисту і лобіювання інтересів капіталу.

Нарешті, останнім часом з'явилося розуміння того, що партії у нашому суспільстві насправді не відіграють особливо важливої ролі. Останні парламентські вибори продемонстрували, що в парламент здатні проходити або партії, що сповідують певну ідеологію (комуністи, соціал-демократи), або ж блоки, що можуть об'єднати декілька ідеологічних ніш ("Наша Україна", БЮТ, "ЗаЄдУ").

Водночас останні президентські вибори продемонстрували іншу тенденцію: під час президентських перегонів партії взагалі не відіграють суттєвої ролі. Спроба міжпартійного об'єднання на підтримку Леоніда Кучми ("Злагода") виявила недієздатність і неповороткість політичних партій під час таких серйозних виборчих процесів. Відомо ж бо: Кучму у 1999 році президентом зробили не заяви "Злагоди", а гроші Волкова, Пінчука, Деркача.

Політичні партії з їх розгалуженими структурами можуть знадобитися лише як матеріал для пошуку дешевих агітаторів: навіть для роботи у регіональних штабах партійні кадри мало надаються. Вибори робляться професійними технологами, а не професійними партапаратниками.

Досі існував і певний забобон щодо політичної визначеності того чи іншого політика. Мовляв, політик першої величини обов'язково повинен мати у своєму розпорядженні партію, бути її репрезентантом. Партійність для політика перетворилася на щось типу штампу про прописку у паспорті чи відмітки про місце роботи у трудовій книжці.

Саме тому чимала кількість політиків так боялися опинитися поза партією, а якщо й опинялися у такій ситуації – одразу ж шукали собі пристанище. Або штучно створювали його. Яскраві приклади – Анатолій Матвієнко (досі не розумію: навіщо Матвієнкові, який у травні 99-го був сформованим самодостатнім політиком, був "Собор"? створивши партію і пройшовши ряд трансформацій, він більше втратив, аніж здобув), Василь Онопенко та інші.

Після 2002 року стала зрозумілою й очевидною умовність політичних партій в Україні. Утримувати політичну партію – дороге задоволення. Коефіцієнт корисної дії від малочисельних партій наближається до нуля. Більшість лідерів позапарламентських партій притримують свої дітища в основному для того, аби їх вигідно продати або перетворити їх на розмінну монету при створенні чергового виборчого списку чергового виборчого блоку. Тобто, партії перетворилися на такий же товар на політичному ринку, як і голоси депутатів у парламенті.

Тому наразі з'являється велика кількість "мандрівних лицарів", які стали продуктом розпаду партій і кланів. Вони здебільшого не мають чіткої ідеологічної орієнтації та потужного фінансового підґрунтя, але мають авторитет і славу (рейтинг), люблять вживати слово "честь", а також часто демонструють відвагу. Вони можуть найматися на службу до володаря, але при цьому зберігати певну відстороненість від "генеральної лінії".

Вони здатні робити політику за принципом, викладеним у "Слові о полку Ігоревім" – "Шукаючи собі честі, а князеві – слави". Вони чудово знають, що можуть заслужити все вірною службою президентові, а не купити за гроші. Більше того: вони є динамічнішими і здатнішими до віртуозних кулуарних ігор, аніж традиційні лідери партій чи олігархи.

Тому вони не надто приховують претензії на вищі керівні посади в державі. Вони чудово пам'ятають історію і знають, що всі держави пройшли період, коли мандрівні лицарі ставали опорою режимів і виступали у ролі гробарів стану аристократів, предтечами дворянства. Вони чекають на свій час і підштовхують президента та суспільство до визначеності й вияву симпатій на їх користь.

Коротко змалюємо портрети "мандрівних лицарів".

Найбільш вагомим і відомим з-поміж цієї когорти є Володимир Литвин. Історія цього "лицаря" до банальних подробиць повторює неодноразово оспівані у середньовічних епосах сюжети. Пам'ятаєте: Ілля Муромець служить вірою-правдою князеві Володимирові, але потрапляє в опалу і після цього починає діяти на свій розсуд. Те ж стається з Ланселотом та королем Артуром. Аналогічну сюжетну лінію знаходимо у інших епосах. Володимир Литвин також вірою-правдою служив президентові, однак на певному етапі потрапив в опалу. Це примусило його дистанціюватися й зайнятися створенням власного іміджу та виробленням власної лінії поведінки.

Протягом року Литвин перетворився на публічного політика (до 2002 року він просто панічно боявся публічності). Більше того: він виступав свого часу у ролі вчителя Кучми, навчаючи президента азам політики. Тому він як ніхто інший здатний прорахувати всі можливі ходи гаранта Конституції і зіграти свою гру.

Литвин вдало підставляє можливих політичних суперників, роблячи вигляд, що насправді робить велике благо своїм візаві. Так було тоді, коли він охарактеризував Януковича як найкращого кандидата на посаду президента (чудово розуміючи, на яку небезпеку наражає прем'єра своїм "визнанням"). Так було і тоді, коли він відмовився підписуватися під політичною реформою, аргументуючи це бажанням солідаризуватися з віце-спікером Зінченком (мовляв, "я що... я нічого... от хай Зінченко підпишеться – і я за ним... бо так воно... теє... невдобно...").

Окрім того, Литвин надто полюбляє політичну гру, яка в японській філософії іменується "вишневою гілкою". Гілка вишні може довго вгинатися під снігом, але потім вона різко випрямляється, скидаючи з себе вантаж. Литвин вдало зображає з себе слабкого політика і конформіста, проте зрозуміло, що це гра, і рано чи пізно спікер парламенту випростається, при цьому продемонструвавши не лише силу, а й зуби.

Щоправда, іноді Литвин надто заграється й втрачає відчуття ритму життя, пропускаючи удари і не реагуючи на паси. Скажімо, він не зміг (чи не захотів?) розвинути просто-таки колосальну історію з літаком у Хабаровську, яка могла принести підвищення його персонального рейтингу в суспільстві.

Так само Литвин випустив шанс стати людиною, яка могла врятувати Україну від ЄЕП: він, як спікер, міг перетворити розгляд питання вступу до ЄЕП на фарс, створивши спеціальну комісію з розгляду проблеми, яка би вивчала питання протягом півроку, а потім ще на півроку відправивши текст угоди до Конституційного Суду. Це було у силах Литвина. Більше того: він би продемонстрував справжню гру і продемонстрував би високий клас політичної діяльності. На жаль... М'яч із різким звуком "є-еп!" пролетів повз Литвина й опинився у Кучми, який, як відомо, удари пропускає вкрай рідко. Тепер Кучма рятуватиме Україну від можливих негативних наслідків ініційованого ним же економічного простору.

В міру того, як накопичуватимуться помилки у активі Литвина, він все більше перетворюватиметься на Дон Кіхота.

Другий персонаж – Олександр Зінченко. Виявившись ізгоєм у своєму середовищі, він перетворився на звичайного exhaeredares'а (лицаря, позбавленого спадщини) типу Айвенго. Воюючи зі своїми ворогами (новітніми Принцами Джонами), він все ще вірить у милість і заступництво з боку істинного володаря, якому наразі не до втручань у всі ці війни Білих і Червоних Троянд. Президент же не надто бажає псувати стосунки із новітніми Ланкастерами, а претенденти на роль Йорків усе частіше на своєму щиті замість білої троянди малюють Пальму Мерцалова. Вибір не надто великий, команд не надто багато.

Важко повірити, що Олександр Зінченко займе позицію "війна одного проти всіх". Опозиція готова відкрити для нього двері і бачити його гостем у своєму таборі. Гостем – але не більше. Навряд чи оточення Віктора Ющенка, що тісним колом оточило свого лідера, розступиться, аби дати можливість Зінченкові сидіти одесную новітнього месії. А амбіції Зінченка навряд чи дозволять йому йти в опозицію на друго- чи третьорядні ролі.

Ні, скоріш за все, він буде залишатися у ролі лицаря, відданого своєму володареві, і, подібно до того, як Айвенго шукав і сподівався на свого володаря, Річарда Левине Серце, Олександр Зінченко буде до кінця вірити у справедливість і у свою потрібність президенту.

Ще один персонаж – Георгій Кірпа. На відміну від інших мандрівних лицарів, він вже встиг спорудити замок, обжитися і розпочати дорожньо-ремонтні роботи: "Ортмами, єпаньчицями і кожухами стали мости мостити по болотах і гатях". Кірпа нагадує Рудольфа Габсбурга, який відзначався і пасіонарністю, і вмінням накопичувати майно. Габсбург – дослівно "фортеця для захисту майна".

Показний імідж господарника, який мав Рудольф Габсбург, не завадив йому бути відомим для свого часу (ХІІІ століття) мандрівним лицарем, який перебував спершу на службі у Вельфів, далі – у Гогенштауфенів. Його двічі відлучали від церкви – але і це врешті-решт не завадило Габсбургу перетворитися на володаря, який свою могутність побудував на слабкості колишніх сюзеренів. Важлива деталь: Рудольф Габсбург, аби укріпити свою владу, почав налагоджувати у Альпах систему доріг.

Георгій Кірпа не належить до жодного клану чи партії. Його почергово "сватали" до себе аграрії, трудовики, соціал-демократи (об'єднані). Він же був – за визначенням Олексія Толстого – "двух станов не боец, а только гость случайный".

Кірпа вміє використовувати політичні середовища у своїх цілях. Він – яскравий приклад одинака у політиці, який не розуміє командної гри. Проте він знає, що немає вічних союзників, а є лише вічні інтереси. Так само він знає, що в цій державі методи кулуарної політики можуть дати значно більші результати, аніж публічна діяльність. А наявність команди робить політика неповоротким у кулуарах.

Нарешті, ще один мандрівний лицар – Євген Марчук. Такий собі князь Вітовт наших днів. Побувавши у шкірі заклятого ворога Ягайла, Вітовт зумів здобути не лише прихильність колишнього суперника і вбивці його батька. Наприкінці свого правління Ягайло радився з Вітовтом навіть у дрібницях (аж до питання вибору нареченої).

Вітовт одним з перших послідовно відстоював проблему європейської інтеграції не лише Литви, а й Білорусі й України (як складових Великого Князівства Литовського), і навіть претендував на корону імператора Священної Римської Імперії. Саме Вітовт намагався ліквідувати міжусобиці генуезьких олігархів у Криму, а згодом сприяв переселенню татарів на півострів (як тут не згадати діяльність Марчука у Криму?). Формально Вітовт був залежним від Ягайла, реально ж він постійно прагнув перетворити Ягайла на свою маріонетку.

Марчук, здається, є непотоплюваним. Очолюючи РНБОУ, він відправив почергово у відставку всіх силовиків, а сам не лише втримався на своїй посаді, а й зміцнив своє становище в оточенні президента. І це при тому, що саме в часи Марчука Україна пережила політичну кризу! Скоріш за все, президент, який свого часу відправив Марчука у опалу, великодушно пробачив йому все – лише за те, що саме Марчук допоміг йому втриматися у своєму кріслі під шквалом народного гніву.

Президент вміє цінувати тих, хто прийшов йому на допомогу. Так само, як і вміє легко прощатися з недавніми фаворитами. Тому непотоплюваність Марчука є ефемерною. Як і непотоплюваність будь-якого політика у цій державі.

Марчук навряд чи пристане до будь-якої партії. Він уже побував у СДПУ (О) і пробував створити власний СПС. Потім зрозумів, що ім'я "Євген Марчук" важить більше за будь-які абревіатури. Тому він просто задовольнився чільним місцем у гвардії свого володаря, однак будучи готовим будь-якої миті вирушити у нові політичні мандри.

Позапартійність і відсутність команд у новітніх політичних лицарів може пояснюватися двояко. З одного боку, політичні структури в Україні є доволі слабкими й строкатими. З іншого, народ звик довіряти особистостям, а якщо довіряє партії, то це має бути не кишенькове утворення, а команда особистостей. Амбіції не дозволяють "мандрівним лицарям" перебувати у командах на другорядних ролях, а створення команди, де би ці особи відігравали перші ролі, обов'язково призведе до "кишенькового" варіанту.

Мандрівні лицарі нібито є опорою сюзерена у його намаганні зменшити апетити кланів та олігархічних груп. У той же час історія свідчить, що саме мандрівні лицарі на службі у того чи іншого монарха найчастіше були ініціаторами та провідниками палацових переворотів. Інша річ, що їм рідко або ненадовго вдавалося скористатися плодами цих самих переворотів.

Для того, аби направити енергію мандрівних лицарів та їх амбіції у якесь аполітичне русло (бажано з видимістю конструктивності), монархи за погодженням з Папою відправляли лицарство у Хрестові походи. На відвоювання Гробу Господнього. Або з інспекційною поїздкою в укрбат, розташований в Іраку. Або на будівництво автомагістралей.

Якщо ж говорити серйозно, то ситуація, викликана кризою партійних структур, лише сприятиме вивільненню значної кількості "мандрівних лицарів". Вихід – у більш жорсткому і більш серйозному підході до проблем побудови політичних партій і законодавчого забезпечення їх діяльності.

Це має стосуватися й участі партій у парламентських виборах, і регламентації діяльності партій у процесах творення урядових коаліцій, і у забезпеченні виборів на пропорційній основі не лише до Верховної Ради, а й до всіх виборних органів. Тоді й мандрівне лицарство відійде у минуле – стане зрозумілою й відчутною користь, яку дають політичні команди.

Наразі ж і Литвин, і Зінченко, і Кірпа, і Марчук, і Хорошковський і десятки інших політиків розуміють: без структурованої команди робити політику простіше й дешевше. Середньовічні лицарі мали лише меча – і здобували півсвіту. Новочасні "лицарі" за допомогою одного лише PR-у можуть здобувати собі вищі посади в державі та на міждержавному рівні.

...Образ лицаря лише у легендах є привабливим. Справжні лицарі були далекими від ідеалу. Українське суспільство скоро дійде до тієї точки, коли мандрівні лицарі становитимуть значну частину політикуму. Вони щоденно йтимуть вбивати Дракона, щоби - за законом жанру – самим перетворитися на Дракона. Вони щоденно йтимуть визволяти чарівну Принцесу, аби наступного дня знову віддавати її на поталу Генеральному прокурору.

Вони влаштовуватимуть лицарські турніри з використанням кіллерів та спецназу. Вони влаштовуватимуть банкети, під час яких подумки примірятимуть на свої голови королівську корону. А президент буде придумувати нові і нові завдання для лицарів, відправляючи їх то на війну із сарацинами, то на захист проекту Конституційної реформи.

І все це замість того, аби дійсно завершити процес, якому сам же і дав старт у далекому 1997-му – процес структуризації суспільства за партійною ознакою.