"Львов - был и остается украинским городом, несмотря на разных оккупантов..."
Понедельник, 21 июля 2003, 13:57
Начало дискуссии в статьях:
Польский журналист о впечатлениях бывшего украинского учителя
Польские впечатления бывшего учителя географии
Стаття Петра Левського базується на особистих враженнях, спостереженнях та досвіді автора, який провів кілька років в Польщі, вивчив польську мову і знайшов друзів серед поляків. Пан Левський дуже лагідно звертає увагу на антиукраїнські настрої серед певних кіл польської еліти та на прикладах підтверджує антиукраїнську пропаганду, що має місце ЗМІ - польських радіо, телебаченні та деяких газетах.
Пан Левський наводить факти, які не можна спростувати і виправдати, але які можна було б доповнити багатьма іншими, але не цим хочемо зайнятись, якщо хочемо кращого порозуміння між нашими народами.
Справа в тому, що через п'ять днів на сторінках "Української правди" появилася стаття, мовляв, до дискусії, польського багаторічного журналіста Цезаря Рудзиньского, який не заперечує наведених Левським фактів, але з обуренням сприйняв правдивий вислів Левського, що Львів українське місто.
Щоб не дискутувати, то пан Рудзиньскі, який кілька років провів у Києві як польський журналіст, але чомусь пише до дискусії з Левським не українською мовою, а мовою сусідньої держави, зразу застеріг, що згідно з англійським висловом - про факти не сперечаються.
І тут став повчати Левського історією, яку, певно, вичитав у польських або російських підручниках і свої "знання" назвав фактами. Звичайно, що пан Левський міг" Історії Русі-України" Михайла Грушевського і не читати, бо раніше вона була заборонена, але коли йдеться про факти, то пан Рудзиньскі став їх перекручувати, а це вже для джентельмена не годиться.
Фактом є й залишається, що Львів був і залишився українським містом, незважаючи на різних окупантів. Окупована територія і міста не стають автоматично власністю окупанта! Про це можемо переконатися навіть на акціях окупації, що відбулися вже нашої пам'яті.
Але, щоб освіжити пам'ять, пригадаю, що столиця Чехії Прага була також окупована німцями і то кілька разів тут був заснований перший німецькомовний університет і, гадаю, німці могли б навести дуже вигідну для них статистику , коли б хотіли доводити, що Прага німецьке місто бо ж і Кафка писав німецькою мовою (і не тільки він).
Столиця Словаччини Братислава, де проводилися коронації угорських королів, сьогодні незаперечне словацьке місто. Ані німці Прагу, ані угорці Братиславу сьогодні не називають своїми містами - невже ж, коли щось колись було окуповане поляками, чи росіянами, то воно залишається навічно їхнім!? Я прожив в Німеччині понад 35 років і ніколи не чув, щоб хтось офіційно твердив, що Гданськ, Щецин німецькі міста, хоч я певний, що є й такі, але не офіційні, а скоріш необізнані зі змінами післявоєнної Європи.
Гадаю, що все було б уладнане, коли б деякі польські історики і пропагандисти, до яких належить і пан Рудзиньский, скинули окупаційні окуляри і виходили з факту, що Східна Галичина була окупована, поневолена так як і решта України, але іншим окупантом. Ніхто не заперечує великого впливу на розвиток мови й культури панівної Польщі в Галичині, але поряд із тим український народ зумів у більшій своїй частині зберегти свій національний характер. Так само і чехи та словаки, які були століттями під чужою владою, зберегли свою мову й культуру і зараз ніхто з їхніх колишніх окупантів не присвоює собі їхню історію, культуру, міста!
Я навів приклади, щоб показати панові Рудзиньскому, що існування навчальних закладів на окупованій території не робить автоматично цю територію власністю окупанта. Санкт Петербург побудований руками соток тисяч українських козаків та кріпаків, але Україна не вважає це місто українським. Не потрібно користати зі слабості, яка зараз панує в Україні, і перекручувати історичні факти, щоб виправдати окупацію.
Польща сама знає, що таке окупація, бо вона теж зазнала її від своїх східних і західних сусідів і ще не так давно, пригадую, десятки тисяч пакунків з Німеччини висилали в Польщу як гуманітарну допомогу, а німецька пошта переправляла їх безкоштовно. Тому я сподівався, що пан Рудзиньскі, який провів багато років в Україні, помітив, що в Україні відсутня елементарна гордість за свою національність, яку східний окупант століттями руйнував.
Чи може собі польський громадянин уявити, щоб в Польщі телебачення, радіо, газети, література поширювалися переважно чужою мовою, щоб міністр самостійної Польщі не знав польської мови!?
Отож, коли б в Україні був націоналізм, то була б і мова державна вживана. Пан Рудзиньскі, певно, помітив, що головний капітал в Україні належить не українським патріотичним підприємцям, що спричинює те, що за роки незалежності з України виїхало більше людей за працею в чужі краї ніж цьому було за останні століття разом взяті! Люди готові продати батька й матір, щоб виїхати за кордон, щоб заробити на прожиття родини - це, напевно, не наслідки "націоналістичної" політики!
Кажуть: лежачого не б'ють! А тут виникла нагода 60-річчя волинської трагедії і я не можу позбутися враження, що хтось зацікавлений роздути цю незаперечну трагедію між двома сусідами, щоб зменшити незаперечну трагедію, яка відзначає 70-ту річницю голодомору, який знищив протягом року майже третину населення України!
Це не виправдовує спільної трагедії на Волині, але якщо американський та канадський парламенти визнали цей голодомор геноцидом українського народу, то й в сусідній державі, яка має багато спільного з Україною могли теж висловитись до цієї української трагедії.
Гадаю, що потрібно знайти в собі мужність і сказати: так, ми теж спричинились до спільної трагедії на Волині, але зараз спрямуємо сили, щоб навіть подібного між нашими народами ніколи не повторилось!
Я певний, що коли б був польський поліцай, який ще не так давно вбив українського заробітчанина, який віз вагітну дружину з Німеччини в Україну, ставився до українців так, як він ставиться до інших сусідів, то було б і цієї трагедії не трапилось. Я переконаний, що на німця, чеха чи словака він був би не стріляв! А коли б був вбив іншого, то і покарали б суворіше, а так виходить - це був лише українець!
Відомий американський політик, вчений, щирий приятель України, Збігнев Бжезіньский, який ніколи не приховував свого польського походження, недавно в одній дискусії висловився, що Росія не зможе стати членом Європейського Союзу поки не позбавиться свого імперіального думання!
Це можна сказати і про польських істориків та політиків, які до вирішення українсько-польських проблем підходять через імперіальне думання, бо і для пана Рудзиньського "Орлята" та АК були патріотичними, а УПА та дивізія "Галичина" були шовіністичними, націоналістичними, хоч існує вже сьогодні і в Україні низка літератури, які дуже ґрунтовно і об,єктивно насвітлюють ці питання.
Коли б пан Рудзинський приглянувся до ідеалів, за які боролися УПА та учасники "Галичини", то він би зрозумів, що це був визвольний рух проти окупантів, на жаль, в той час їх було в Україні дуже багато. Коли читаєш історію якогось шовініста, то слова доброго про героїв України не почуєш, зокрема, коли йдеться про боротьбу за окуповану територію, яку так хотілося знов підбити під себе.
Вражає мене, що пан Рудзиньский, після висловлення шовіністичного погляду на Східну Галичину, твердить, що він любить Україну, але ж Лужков і Жириновський теж люблять Україну, може тому написав свій дискусійний внесок російською, щоб і вони могли почитати!?
Український народ, який постраждав також в 43-ому і пізніше, сьогодні хоче зі своїм історичним західним сусідом налагодити добросусідські взаємини, які б базувалися на взаємоповажанні і респекті, а цього не можна досягти якщо ми не здатні об'єктивно оціни трагічні події, а будемо все витягати "нові факти" і підраховувати хто кого більше бив, хто кого більше знищив.
Не зашкодило б нам приглянутися до двох великих західно-европейських сусідів -Німеччини і Франції, які свої споконвічні непорозуміння поховали і на могилах полеглих у сусідських війнах заприсяглися до взаємопошани і респекту. Німці респектують післявоєнні кордони, а про Ельзас ніхто і не згадує.
Польський і український президенти докладають зусиль, щоб Україна і Польща, яких об'єднує багато спільного, стали нормальними, рівноправними сусідами і пан Левський каже, що молоде покоління Польщі готове сприймати Україну такою, якою вона є, але для цього потрібно створити умови і не засівати ненависть та ворожнечу вже до дітей.
Польский журналист о впечатлениях бывшего украинского учителя
Польские впечатления бывшего учителя географии
Стаття Петра Левського базується на особистих враженнях, спостереженнях та досвіді автора, який провів кілька років в Польщі, вивчив польську мову і знайшов друзів серед поляків. Пан Левський дуже лагідно звертає увагу на антиукраїнські настрої серед певних кіл польської еліти та на прикладах підтверджує антиукраїнську пропаганду, що має місце ЗМІ - польських радіо, телебаченні та деяких газетах.
Пан Левський наводить факти, які не можна спростувати і виправдати, але які можна було б доповнити багатьма іншими, але не цим хочемо зайнятись, якщо хочемо кращого порозуміння між нашими народами.
Справа в тому, що через п'ять днів на сторінках "Української правди" появилася стаття, мовляв, до дискусії, польського багаторічного журналіста Цезаря Рудзиньского, який не заперечує наведених Левським фактів, але з обуренням сприйняв правдивий вислів Левського, що Львів українське місто.
Щоб не дискутувати, то пан Рудзиньскі, який кілька років провів у Києві як польський журналіст, але чомусь пише до дискусії з Левським не українською мовою, а мовою сусідньої держави, зразу застеріг, що згідно з англійським висловом - про факти не сперечаються.
І тут став повчати Левського історією, яку, певно, вичитав у польських або російських підручниках і свої "знання" назвав фактами. Звичайно, що пан Левський міг" Історії Русі-України" Михайла Грушевського і не читати, бо раніше вона була заборонена, але коли йдеться про факти, то пан Рудзиньскі став їх перекручувати, а це вже для джентельмена не годиться.
Фактом є й залишається, що Львів був і залишився українським містом, незважаючи на різних окупантів. Окупована територія і міста не стають автоматично власністю окупанта! Про це можемо переконатися навіть на акціях окупації, що відбулися вже нашої пам'яті.
Але, щоб освіжити пам'ять, пригадаю, що столиця Чехії Прага була також окупована німцями і то кілька разів тут був заснований перший німецькомовний університет і, гадаю, німці могли б навести дуже вигідну для них статистику , коли б хотіли доводити, що Прага німецьке місто бо ж і Кафка писав німецькою мовою (і не тільки він).
Столиця Словаччини Братислава, де проводилися коронації угорських королів, сьогодні незаперечне словацьке місто. Ані німці Прагу, ані угорці Братиславу сьогодні не називають своїми містами - невже ж, коли щось колись було окуповане поляками, чи росіянами, то воно залишається навічно їхнім!? Я прожив в Німеччині понад 35 років і ніколи не чув, щоб хтось офіційно твердив, що Гданськ, Щецин німецькі міста, хоч я певний, що є й такі, але не офіційні, а скоріш необізнані зі змінами післявоєнної Європи.
Гадаю, що все було б уладнане, коли б деякі польські історики і пропагандисти, до яких належить і пан Рудзиньский, скинули окупаційні окуляри і виходили з факту, що Східна Галичина була окупована, поневолена так як і решта України, але іншим окупантом. Ніхто не заперечує великого впливу на розвиток мови й культури панівної Польщі в Галичині, але поряд із тим український народ зумів у більшій своїй частині зберегти свій національний характер. Так само і чехи та словаки, які були століттями під чужою владою, зберегли свою мову й культуру і зараз ніхто з їхніх колишніх окупантів не присвоює собі їхню історію, культуру, міста!
Я навів приклади, щоб показати панові Рудзиньскому, що існування навчальних закладів на окупованій території не робить автоматично цю територію власністю окупанта. Санкт Петербург побудований руками соток тисяч українських козаків та кріпаків, але Україна не вважає це місто українським. Не потрібно користати зі слабості, яка зараз панує в Україні, і перекручувати історичні факти, щоб виправдати окупацію.
Польща сама знає, що таке окупація, бо вона теж зазнала її від своїх східних і західних сусідів і ще не так давно, пригадую, десятки тисяч пакунків з Німеччини висилали в Польщу як гуманітарну допомогу, а німецька пошта переправляла їх безкоштовно. Тому я сподівався, що пан Рудзиньскі, який провів багато років в Україні, помітив, що в Україні відсутня елементарна гордість за свою національність, яку східний окупант століттями руйнував.
Чи може собі польський громадянин уявити, щоб в Польщі телебачення, радіо, газети, література поширювалися переважно чужою мовою, щоб міністр самостійної Польщі не знав польської мови!?
Отож, коли б в Україні був націоналізм, то була б і мова державна вживана. Пан Рудзиньскі, певно, помітив, що головний капітал в Україні належить не українським патріотичним підприємцям, що спричинює те, що за роки незалежності з України виїхало більше людей за працею в чужі краї ніж цьому було за останні століття разом взяті! Люди готові продати батька й матір, щоб виїхати за кордон, щоб заробити на прожиття родини - це, напевно, не наслідки "націоналістичної" політики!
Кажуть: лежачого не б'ють! А тут виникла нагода 60-річчя волинської трагедії і я не можу позбутися враження, що хтось зацікавлений роздути цю незаперечну трагедію між двома сусідами, щоб зменшити незаперечну трагедію, яка відзначає 70-ту річницю голодомору, який знищив протягом року майже третину населення України!
Це не виправдовує спільної трагедії на Волині, але якщо американський та канадський парламенти визнали цей голодомор геноцидом українського народу, то й в сусідній державі, яка має багато спільного з Україною могли теж висловитись до цієї української трагедії.
Гадаю, що потрібно знайти в собі мужність і сказати: так, ми теж спричинились до спільної трагедії на Волині, але зараз спрямуємо сили, щоб навіть подібного між нашими народами ніколи не повторилось!
Я певний, що коли б був польський поліцай, який ще не так давно вбив українського заробітчанина, який віз вагітну дружину з Німеччини в Україну, ставився до українців так, як він ставиться до інших сусідів, то було б і цієї трагедії не трапилось. Я переконаний, що на німця, чеха чи словака він був би не стріляв! А коли б був вбив іншого, то і покарали б суворіше, а так виходить - це був лише українець!
Відомий американський політик, вчений, щирий приятель України, Збігнев Бжезіньский, який ніколи не приховував свого польського походження, недавно в одній дискусії висловився, що Росія не зможе стати членом Європейського Союзу поки не позбавиться свого імперіального думання!
Це можна сказати і про польських істориків та політиків, які до вирішення українсько-польських проблем підходять через імперіальне думання, бо і для пана Рудзиньського "Орлята" та АК були патріотичними, а УПА та дивізія "Галичина" були шовіністичними, націоналістичними, хоч існує вже сьогодні і в Україні низка літератури, які дуже ґрунтовно і об,єктивно насвітлюють ці питання.
Коли б пан Рудзинський приглянувся до ідеалів, за які боролися УПА та учасники "Галичини", то він би зрозумів, що це був визвольний рух проти окупантів, на жаль, в той час їх було в Україні дуже багато. Коли читаєш історію якогось шовініста, то слова доброго про героїв України не почуєш, зокрема, коли йдеться про боротьбу за окуповану територію, яку так хотілося знов підбити під себе.
Вражає мене, що пан Рудзиньский, після висловлення шовіністичного погляду на Східну Галичину, твердить, що він любить Україну, але ж Лужков і Жириновський теж люблять Україну, може тому написав свій дискусійний внесок російською, щоб і вони могли почитати!?
Український народ, який постраждав також в 43-ому і пізніше, сьогодні хоче зі своїм історичним західним сусідом налагодити добросусідські взаємини, які б базувалися на взаємоповажанні і респекті, а цього не можна досягти якщо ми не здатні об'єктивно оціни трагічні події, а будемо все витягати "нові факти" і підраховувати хто кого більше бив, хто кого більше знищив.
Не зашкодило б нам приглянутися до двох великих західно-европейських сусідів -Німеччини і Франції, які свої споконвічні непорозуміння поховали і на могилах полеглих у сусідських війнах заприсяглися до взаємопошани і респекту. Німці респектують післявоєнні кордони, а про Ельзас ніхто і не згадує.
Польський і український президенти докладають зусиль, щоб Україна і Польща, яких об'єднує багато спільного, стали нормальними, рівноправними сусідами і пан Левський каже, що молоде покоління Польщі готове сприймати Україну такою, якою вона є, але для цього потрібно створити умови і не засівати ненависть та ворожнечу вже до дітей.
