Опасная профессия. Дубль N. Погиб журналист, который остерегался Пинчука и должен был выступать свидетелем в деле Лазаренко
Среда, 16 июля 2003, 18:38
То, что смертность среди журналистов превышает чуть ли не все известные профессии, в Украине знают как нигде больше. Так же, как и то, что грузовик – опаснейшее дорожное средство в мире, которое почему-то будто магнитом притягивается к околополитическим личностям. В понедельник 14 июля Украина потеряла еще одного журналиста, который случайно столкнулся с МАЗом.
Владимир Ефремов, днепропетровский корреспондент Института массовой информации (ИМИ), который представляет в Украине международную правозащитную организацию "Репортеры без границ", отправился утром в Киев. Туда он был приглашен для участия в торжествах по поводу национального праздника Франции – взятия Бастилии. Обгорелое тело нашли 14 июля около 10 утра. Его автомобиль сгорел вследствие столкновения с грузовиком марки "МАЗ", сообщает ИМИ. В тот же день поздно вечером на опознание выехала дочь Ефремова, которая подтвердила, что погиб ее отец.
Владимир Ефремов был корреспондентом Института массовой информации в Днепропетровске последние три года. Перед тем он был главным редактором Днепропетровской газеты "Собор", принадлежавшей областному совету Днепропетровска, возглавлял 11-й телеканал, информационное агентство, которое также называлось "Собор" и газету "Днепропетровск".
Родственники и коллеги погибшего подозревают, что трагедия произошла не случайно.
"В свое время у него был довольно серьезный конфликт с определенными влиятельными политическими лицами Украины, и это даже ему обошлось несколькодневным заключением. Мы не можем говорить, что подозреваем убийство напрямую, но мы очень бы хотели, чтобы расследование проводилось внимательно. Так как у этого человека могли быть и влиятельные враги, и люди, которые могли не хотеть, чтобы он сообщил кому-то какую-то информацию", говорит глава ИМИ Алла Лазарева.
Дочь Ефремова Юлия убеждена, что "это было не просто ДТП". Она рассказала в интервью "Немецкой волне", что в последнее время за журналистом следили. "В последнее время отец был довольно обеспокоен. Он получал странные звонки. Когда отец только выехал в Киев, звонил по телефону какой-то мужчина и допрашивался: куда он поехал, на чем? Кроме того, отец судился с Днепропетровским областным советом. И суд, скорее всего, планировал вынести приговор в пользу отца".
Юлия также не исключает, что гибель Ефремова связана с "делом Лазаренко".
"Несколько месяцев назад к нему приезжали следователи из Америки по "делу Лазаренко" и отец согласился дать свидетельства. После разговоров с американскими следователями его машину начали преследовать. За его автомобилем всегда был "хвост". И в последнее время он часто говорил, что за ним следят", заявляет она.
Дочь указывает также на странные обстоятельства смерти отца: "Его легковой автомобиль ехал по абсолютно ровной, относительно свободной трассе, на встречной полосе шло только три грузовика. Его машину начало бросать со стороны в сторону, и она врезалась в средний грузовик. Раздался мощный взрыв: машина полностью сгорела, от нее не осталось ничего – ни колес, ни дна. В асфальте возникли очень большие дыры – до 20 сантиметров глубиной. Автомобиль перед выездом был в нормальном состоянии. Отец перед каждым выездом в Киев проверял машину на СТО, он за ней тщательно следил.
Мы полностью исключаем, что что-то случилось с машиной. Точнее – с ней что-то случилось, но мы считаем, что это было сделано специально. Кроме того, непонятно, почему произошло такое сильное загорание, отец всегда выезжал с почти пустым баком и заправлялся только в Кременчуге".
Еще 15 октября 2001 года в газете "Голос Украины" Владимир Ефремов писал: "Впервые за тридцать лет журналистского стажа пишу из-за того, что боюсь. Боюсь бессмысленной смерти. Но еще больше боюсь, что ее потом спишут на случайную "встречу с наркоманами", банальное "убийство с целью ограбления" или очередную "трагическую автокатастрофу"...". Полную версию статьи читайте ниже.
Исполнительный директор ИМИ Леонид Зверев встретился во вторник с заместителем Генерального прокурора Украины Виктором Шокиным. Тот заверил, что дело находится на контроле заместителя Генерального прокурора Александра Медведька, который осуществляет надзор за делами, которые расследуются органами МВД.
По словам Виктора Шокина, Владимир Ефремов не значится в списках лиц, которых американская сторона может подвергнуть допросу в качестве свидетелей по делу Лазаренко. Вместе с тем, по информации "Немецкой волны", Гарольд Розенталь - один из адвокатов Павла Лазаренко - во время пребывания в Украине подчеркивал, что Владимир Ефремов является центральным свидетелем в деле украинского экс-премьера.
Источники УП подтверждают, что фамилия Ефремова значится в списке свидетелей со стороны защиты в деле Лазаренко. Напомним, что в прокуратуру поступил пока только список свидетелей от обвинения.
Председатель комитета Верховной Рады Украины по вопросам свободы слова и информации Николай Томенко обратился к Генеральному прокурору Украины Святославу Пискуну и министру внутренних дел Украины Юрию Смирнову с просьбой взять под личный контроль расследование обстоятельств гибели Владимира Ефремова.
"Учитывая тот факт, что Владимир Ефремов последние годы осуществлял мониторинг нарушения свободы слова в Днепропетровской области, активно сотрудничал с Комитетом Верховной Рады Украины по вопросам свободы слова и информации, международными правозащитными организациями, считаю, что расследование этого трагического события должно быть особенно внимательным", отмечается в письме Томенко, распространенном его пресс-службой.
В среду в днепропетровском театре им. Горького прошла панихида по погибшему журналисту. Организацией мероприятия занимается семья и ближайшие друзья Владимира. Откликнулся также и директор театра Леонид Фурсенко, который бесплатно предоставил помещение для проведения траурной церемонии при условии согласия облгосадминистрации.
Статья Владимира Ефремова, опубликованная в "Голосе Украины" и на сайте ИМИ еще 13 октября 2001 года (на языке оригинала):
"Уперше за тридцять років журналістського стажу пишу через те, що боюся. Боюся безглуздої смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову "зустріч з наркоманами", банальне "вбивство з метою пограбування" або чергову "трагічну автокатастрофу"...
Пишу через те, що мені й моїй родині не просто погрожують - нас уже почали жорстко пресингувати. Поки що економічними палицями, які залишили нас практично без засобів до існування. Дружину півроку тому шантажем і погрозами змусили звільнитися з нашої радіокомпанії "за власним бажанням", не допрацювавши до пенсії. Мене нещодавно попередили про звільнення "за скороченням штатів".
"Скорочення" - спірне. Вже взяли на роботу іншого, поступливішого журналіста. А мене -головного редактора і засновника Дніпропетровського мас-медіа-холдингу "Собор" -звільняють через те, що я намагався протистояти запроваджуваній у нас тенденційності та фактичній диктатурі нового співзасновника - хазяїна Великої Труби.
...Холдинг народився 1990 року, ще в СРСР. Я працював тоді заступником головного редактора обласної партійної газети "Днепровская правда" і був депутатом облради. На той час усі газети були або партійні (партія була лише одна - КПРС), або комсомольські, піонерські чи профспілкові. За моєю ініціативою облрада заснувала газету "Собор" - мабуть, одне з перших у країні видань, офіційно оголошене позапартійним. Мене на сесії депутати обрали головним редактором. Уже з перших номерів "Собор" надав свої сторінки активістам різних політичних сил, представникам церкви...
Розповідаю про це для того, щоб підкреслити: як професійний журналіст я глибоко переконаний, що засоби масової інформації мають інформувати про всі аспекти політичного життя в країні - нікого не випинати і нічого не замовчувати.
Мені не подобається, коли пресу називають "четвертою владою". Згідно з азбукою демократії, четверта влада - це влада громадської думки. А преса - лише виразник цієї думки в усій її повноті та різноманітності.
Саме з цієї позиції визначалася політична спрямованість заснованих нами ЗМІ. І це дало досить позитивні результати. В 1997-му "Собор" об'єднував уже дві газети, дві радіокомпанії, телеканал, який міцно утримував перший рядок у регіональному рейтингу, інформаційні та рекламні агентства. Восени того ж року з Києва до Дніпропетровська повернувся і знову приступив до виконання обов'язків голови облради П. Лазаренко.
Коли проти нього ополчилися всі офіціозні та підневільні засоби масової інформації, я вважав своїм обов'язком надати йому змогу висловлювати свою точку зору. На мій погляд, саме так належить чинити журналістам у цивілізованому суспільстві. Але...
Через тиждень після виборів 1998-го в нас розпочалися численні перевірки. Хто тільки не приїздив: генеральна прокуратура, обласна, податкові та ще якісь інспекції усіх рангів. З квітня по грудень у нас було проведено понад п'ятдесят перевірок, звірок, оглядів, вилучень та ін. Закінчилося тим, що проти мене порушили кримінальну справу "за фактом нецільового використання кредиту", який було ще 1996 року повернуто банку сповна, а наш 11-й канал через "неповне оформлення ліцензії" від'єднали від ефіру. "Почесний голова Дніпропетровської облради" на той час зник за океаном разом з обіцянкою компенсувати всі витрати на рекламу "Громади", так звані зустрічні перевірки налякали рекламодавців, і ми опинилися в борговій ямі.
У цій, здавалося, безвихідній ситуації спочатку один, потім другий, третій мої знайомі порадили мені звернутися по допомогу до Віктора Пінчука. Я був з ним знайомий. У 1994-му, коли він разом з Юлією Тимошенко очолював корпорацію "Співдружність", ми зустрілися втрьох у нас у редакції і обговорювали варіанти спільних бізнес-проектів. Підкреслюю: йшлося тільки про комерційні плани. Термін їх депутатських повноважень того року вже минув, а Тимошенко і Пінчук іще трималися осторонь публічної політики.
Мої порадники дали мені номер телефону якогось Константиновського, відрекомендувавши його як найближчого помічника й довірену людину Пінчука. Я зателефонував, і вже через тиждень "інтерпайпівським" літаком прилетів до Києва і в шикарному офісі в найпрестижнішому районі столиці зустрівся з Віктором Пінчуком. Розповів йому про потенційні можливості холдингу та його проблеми, наголосив, що не хочу брати участі в жодних політичних "розборках" (нагадаю, що звертався до Пінчука виключно як до бізнесмена - про "Трудову Україну" тоді ще й згадки не було!), і запропонував увійти до складу засновників "Собору" з умовою, що він допоможе нам виборсатися з фінансових проблем. Пінчук погодився, очевидно, розраховуючи на 51 відсоток статутного фонду...
Для необізнаних поясню, що згідно із законодавством України статутний фонд будь-якого підприємства має становити суму, еквівалентну певній кількості мінімальних зарплат. І неважливо, що фірма має мільйонні чи мільярдні доходи. Дорівнює вона, як пояснили нам фахівці, котрі готували за дорученням Пінчука зміни до установчих документів, - саме стільки, скільки внесено засновниками до статутного фонду.
Пінчук, точніше, одне з підприємств, що належали йому, внесло до статутного фонду "Собору" десять тисяч гривень... (Менш як дві тисячі доларів за газету, радіо- і телекомпанію з ліцензіями на цілодобове мовлення та прямою трансляцією в Інтернеті - нівроку!). Щоправда, нам було переказано значну суму для розрахунку з кредиторами, але... як поворотна фінансова допомога. Це означало, що до визначеного терміну всю "допомогу" треба повернути. Ми змушені були погодитися, бо ситуація справді була критична.
Через кілька місяців холдинг повернувся до нормальної роботи. 11-й канал знову очолив рейтинг місцевих телекомпаній. Інші дочірні підприємства "Собору" відновлювалися важче, і нам довелося призупинити випуск газет, скоротити видавничий комплекс та інформаційне агентство.
А через рік, саме після установчого з'їзду об'єднання "Трудова Україна", пан Константиновський "для оптимізації роботи холдингу" привів до нас солідну команду спеціалістів із Києва та Москви. Нам оголосили, що віднині "Собор" стає структурним підрозділом "інтерпайпівського" холдингу...
Передусім гості здійснили на всіх наших підприємствах ретельну перевірку. Її результати для мене досі - "таємна інформація". Але директор рекламного агентства "Собор" після спілкування з перевіряльниками покірно і без узгодження з іншими засновниками передав усі свої повноваження "виконавчому директорові". Реальний директор відтоді підписує лише ті документи, що їх дозволяє підписати "виконавчий"!
Фактичним керівником "Собору" став диригент Д. Логвин, за сумісництвом завідувач ще й громадської приймальні народного депутата В. Пінчука. Створилась ситуація, коли журналістові кажуть: або ти робитимеш те, що я наказую, або... іди під три чорти! Дехто пішов. Але всі, хто залишився, змушені були догідливо підкорятися, бо зарплата співробітників складається з двох частин. Гарантовану - у розмірі мінімальної, установленої парламентом, отримують усі.
Друга частина - "преміальна" - значно більша за основну, але будь-якої миті може бути зменшена або зовсім знята, якщо хтось не догодив "виконавчому директорові". Жодними документами така форма оплати праці не обумовлена. Але вона дає змогу Логвину втручатися у творчий процес, скасовувати розпорядження головного редактора, правити журналістські матеріали, звільняти, розпоряджатися ефірним часом.
Правда, він запевняє, що все узгоджує "особисто з Віктором Михайловичем". Не знаю. Мене від спілкування з Пінчуком відгородили залізною завісою. Мало того -мені від'єднали робочі телефони й відрізали доступ до Інтернету... Мабуть, мене ізольовано для того, щоб зберегти за паном Пінчуком можливість заявити, у разі чого, що він "абсолютно не в курсі".
Це неправда. Жодний помічник не ризикне без погодження з начальником робити те, що відбувається останні півроку в нас.
Сьогодні на контрольованому каналі запроваджено щонайжорсткішу цензуру. Є партії, які заборонено навіть згадувати в інформаційних випусках. Про інші можна казати, якщо вони... заплатять. Причому нормальним явищем стала прихована реклама, завуальована під інформаційний сюжет. Називається це "кеш" і коштує майже три тисячі гривень за хвилину. До речі, в перекладі з англійської "кеш" - "готівка". Куди і яким обсягом вона йде, ніхто не знає. Без оплати йдуть лише сюжети на замовлення про депутата Пінчука та його "Трудову Україну". А новоспечені "редактори" не стомлюються повторювати, що Віктор Михайлович фінансує холдинг, а отже, має право замовляти музику.
Це сумнівно. Досить проаналізувати зі звичайним калькулятором розцінки на рекламу, щоб з'ясувати: один тільки телеканал, без урахування радіокомпаній та інших дочірніх підприємств, може давати за рік понад три мільйони доларів доходу! Але платежі за рекламу тепер переказують тільки до новоспеченого "Інтерпайпом" рекламного агентства "Арт-пайп" (Мистецтву - труба!.. чи я неправильно перекладаю?). І нікому із журналістів не годиться знати, скільки заробляють їх ЗМІ на рекламі.
"Нічого не заробляють", - стверджують "редактори".
Ось кілька рахунків. Один із них виписано диригентові Логвину, який замовив рекламу свого концерту майже на п'ять тисяч гривень. А впоперек цього рахунку виконавчий директор Логвин великодушно накреслив: "Без оплати"...
Іще один рахунок, але вже з резолюцією згадуваного вище Константиновського, дозволяє без оплати відпрацювати рекламу (політичну, між іншим!) одному відомому панові - на двадцять п'ять тисяч гривень.
Третій рахунок позбавляє зайвих витрат одного із засновників "Інтерпайпу" пана Дементієнка - тут, щоправда, і цифра неабияка - уже п'ятдесят дві з гаком тисячі...
І це тільки за один тиждень!
То хто кому спонсор?
Журналістам брешуть, коли кажуть, що вони мають роботу тільки завдяки меценатам від політики. Але ця брехня дає змогу перетворювати на рабів моїх побратимів по перу - тих, хто своєю повсякденною працею створює газети, журнали, телеканали та радіостанції.
Рейтинг будь-якого засобу масової інформації залежить передусім від його співробітників. І що вища популярність того чи того ЗМІ, то вищий ступінь довіри до нього з боку читачів, глядачів і слухачів. Саме довіра людей - потенційних виборців - змушує псевдополітиків шукати і знаходити важелі управління популярними засобами масової інформації для задоволення власних амбіцій...
Розповідаю про це не тільки для того, щоб показати, як із журналістів роблять рабів. Мені здається, що описане вище відбувається не тільки в нас. І сотні молодих колег, котрі тільки-но розпочинають свою професійну біографію, змушені працювати на товстосумів від політики, не замислюючися про те, куди приведе суспільство такий метод реалізації "законодавчого забезпечення принципу свободи слова". Їм забороняють про це думати "журналісти в законі" на кшталт логвинів і константиновських...
Я спробую в судовому порядку відстояти своє право займатися професійною діяльністю у створених за моєї безпосередньої участі засобах масової інформації. Хоча не дуже переконаний, що в мене вийде... Сумніваюся через те, що відставний міліцейський чин Константиновський вхожий до кабінетів керівників найвищого рангу... Я вже не кажу про двері, що відчиняються перед Пінчуком.
Ось тому вони й "замовляють музику". Ось тому мене й усунули від виконання професійних обов'язків, а коли спробував протестувати - почали оголошувати догану за доганою, погрожуючи звільнити "за порушення трудової дисципліни"...
Не вийшло. Звернення до суду змусило моїх опонентів скасувати всі догани, не чекаючи судового розгляду. Проте через два тижні вони вигадали "скорочення штатів"... Що буде далі?
Не знаю. Про всяк випадок повідомляю, що не збираюся кінчати життя самогубством, не маю знайомих серед карних злочинців і наркоманів, та й на здоров'я не скаржуся...
Я хочу спокійно жити і чесно заробляти свій шматок хліба. І боротимуся за свої права. Але...
Перед тим, як розіслати цей матеріал по редакціях, я показав його одному давньому другу - колишньому офіцеру "компетентних органів", який свою заяву про відставку кілька років тому супроводив відомою цитатою з класики: "Служить бы рад, прислуживаться тошно..."
Отож, уважно прочитавши мої одкровення, друг тяжко зітхнув і сумно сказав: "Ну що ж, чекай тепер хлопчиків з бейсбольними битками..." А потім уважно подивився мені в очі і запропонував: "А може, не варто цього друкувати? Адже сам пишеш, що Пінчук допоміг видертися з боргової ями..."
- А як ти гадаєш, чому ми опинилися в борговій ямі? - запитав я в друга.
Він нічого не відповів...
Володимир Єфремов, журналіст. Дніпропетровськ".
Владимир Ефремов, днепропетровский корреспондент Института массовой информации (ИМИ), который представляет в Украине международную правозащитную организацию "Репортеры без границ", отправился утром в Киев. Туда он был приглашен для участия в торжествах по поводу национального праздника Франции – взятия Бастилии. Обгорелое тело нашли 14 июля около 10 утра. Его автомобиль сгорел вследствие столкновения с грузовиком марки "МАЗ", сообщает ИМИ. В тот же день поздно вечером на опознание выехала дочь Ефремова, которая подтвердила, что погиб ее отец.
Владимир Ефремов был корреспондентом Института массовой информации в Днепропетровске последние три года. Перед тем он был главным редактором Днепропетровской газеты "Собор", принадлежавшей областному совету Днепропетровска, возглавлял 11-й телеканал, информационное агентство, которое также называлось "Собор" и газету "Днепропетровск".
Родственники и коллеги погибшего подозревают, что трагедия произошла не случайно.
"В свое время у него был довольно серьезный конфликт с определенными влиятельными политическими лицами Украины, и это даже ему обошлось несколькодневным заключением. Мы не можем говорить, что подозреваем убийство напрямую, но мы очень бы хотели, чтобы расследование проводилось внимательно. Так как у этого человека могли быть и влиятельные враги, и люди, которые могли не хотеть, чтобы он сообщил кому-то какую-то информацию", говорит глава ИМИ Алла Лазарева.
Дочь Ефремова Юлия убеждена, что "это было не просто ДТП". Она рассказала в интервью "Немецкой волне", что в последнее время за журналистом следили. "В последнее время отец был довольно обеспокоен. Он получал странные звонки. Когда отец только выехал в Киев, звонил по телефону какой-то мужчина и допрашивался: куда он поехал, на чем? Кроме того, отец судился с Днепропетровским областным советом. И суд, скорее всего, планировал вынести приговор в пользу отца".
Юлия также не исключает, что гибель Ефремова связана с "делом Лазаренко".
"Несколько месяцев назад к нему приезжали следователи из Америки по "делу Лазаренко" и отец согласился дать свидетельства. После разговоров с американскими следователями его машину начали преследовать. За его автомобилем всегда был "хвост". И в последнее время он часто говорил, что за ним следят", заявляет она.
Дочь указывает также на странные обстоятельства смерти отца: "Его легковой автомобиль ехал по абсолютно ровной, относительно свободной трассе, на встречной полосе шло только три грузовика. Его машину начало бросать со стороны в сторону, и она врезалась в средний грузовик. Раздался мощный взрыв: машина полностью сгорела, от нее не осталось ничего – ни колес, ни дна. В асфальте возникли очень большие дыры – до 20 сантиметров глубиной. Автомобиль перед выездом был в нормальном состоянии. Отец перед каждым выездом в Киев проверял машину на СТО, он за ней тщательно следил.
Мы полностью исключаем, что что-то случилось с машиной. Точнее – с ней что-то случилось, но мы считаем, что это было сделано специально. Кроме того, непонятно, почему произошло такое сильное загорание, отец всегда выезжал с почти пустым баком и заправлялся только в Кременчуге".
Еще 15 октября 2001 года в газете "Голос Украины" Владимир Ефремов писал: "Впервые за тридцать лет журналистского стажа пишу из-за того, что боюсь. Боюсь бессмысленной смерти. Но еще больше боюсь, что ее потом спишут на случайную "встречу с наркоманами", банальное "убийство с целью ограбления" или очередную "трагическую автокатастрофу"...". Полную версию статьи читайте ниже.
Исполнительный директор ИМИ Леонид Зверев встретился во вторник с заместителем Генерального прокурора Украины Виктором Шокиным. Тот заверил, что дело находится на контроле заместителя Генерального прокурора Александра Медведька, который осуществляет надзор за делами, которые расследуются органами МВД.
По словам Виктора Шокина, Владимир Ефремов не значится в списках лиц, которых американская сторона может подвергнуть допросу в качестве свидетелей по делу Лазаренко. Вместе с тем, по информации "Немецкой волны", Гарольд Розенталь - один из адвокатов Павла Лазаренко - во время пребывания в Украине подчеркивал, что Владимир Ефремов является центральным свидетелем в деле украинского экс-премьера.
Источники УП подтверждают, что фамилия Ефремова значится в списке свидетелей со стороны защиты в деле Лазаренко. Напомним, что в прокуратуру поступил пока только список свидетелей от обвинения.
Председатель комитета Верховной Рады Украины по вопросам свободы слова и информации Николай Томенко обратился к Генеральному прокурору Украины Святославу Пискуну и министру внутренних дел Украины Юрию Смирнову с просьбой взять под личный контроль расследование обстоятельств гибели Владимира Ефремова.
"Учитывая тот факт, что Владимир Ефремов последние годы осуществлял мониторинг нарушения свободы слова в Днепропетровской области, активно сотрудничал с Комитетом Верховной Рады Украины по вопросам свободы слова и информации, международными правозащитными организациями, считаю, что расследование этого трагического события должно быть особенно внимательным", отмечается в письме Томенко, распространенном его пресс-службой.
В среду в днепропетровском театре им. Горького прошла панихида по погибшему журналисту. Организацией мероприятия занимается семья и ближайшие друзья Владимира. Откликнулся также и директор театра Леонид Фурсенко, который бесплатно предоставил помещение для проведения траурной церемонии при условии согласия облгосадминистрации.
Статья Владимира Ефремова, опубликованная в "Голосе Украины" и на сайте ИМИ еще 13 октября 2001 года (на языке оригинала):
"Уперше за тридцять років журналістського стажу пишу через те, що боюся. Боюся безглуздої смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову "зустріч з наркоманами", банальне "вбивство з метою пограбування" або чергову "трагічну автокатастрофу"...
Пишу через те, що мені й моїй родині не просто погрожують - нас уже почали жорстко пресингувати. Поки що економічними палицями, які залишили нас практично без засобів до існування. Дружину півроку тому шантажем і погрозами змусили звільнитися з нашої радіокомпанії "за власним бажанням", не допрацювавши до пенсії. Мене нещодавно попередили про звільнення "за скороченням штатів".
"Скорочення" - спірне. Вже взяли на роботу іншого, поступливішого журналіста. А мене -головного редактора і засновника Дніпропетровського мас-медіа-холдингу "Собор" -звільняють через те, що я намагався протистояти запроваджуваній у нас тенденційності та фактичній диктатурі нового співзасновника - хазяїна Великої Труби.
...Холдинг народився 1990 року, ще в СРСР. Я працював тоді заступником головного редактора обласної партійної газети "Днепровская правда" і був депутатом облради. На той час усі газети були або партійні (партія була лише одна - КПРС), або комсомольські, піонерські чи профспілкові. За моєю ініціативою облрада заснувала газету "Собор" - мабуть, одне з перших у країні видань, офіційно оголошене позапартійним. Мене на сесії депутати обрали головним редактором. Уже з перших номерів "Собор" надав свої сторінки активістам різних політичних сил, представникам церкви...
Розповідаю про це для того, щоб підкреслити: як професійний журналіст я глибоко переконаний, що засоби масової інформації мають інформувати про всі аспекти політичного життя в країні - нікого не випинати і нічого не замовчувати.
Мені не подобається, коли пресу називають "четвертою владою". Згідно з азбукою демократії, четверта влада - це влада громадської думки. А преса - лише виразник цієї думки в усій її повноті та різноманітності.
Саме з цієї позиції визначалася політична спрямованість заснованих нами ЗМІ. І це дало досить позитивні результати. В 1997-му "Собор" об'єднував уже дві газети, дві радіокомпанії, телеканал, який міцно утримував перший рядок у регіональному рейтингу, інформаційні та рекламні агентства. Восени того ж року з Києва до Дніпропетровська повернувся і знову приступив до виконання обов'язків голови облради П. Лазаренко.
Коли проти нього ополчилися всі офіціозні та підневільні засоби масової інформації, я вважав своїм обов'язком надати йому змогу висловлювати свою точку зору. На мій погляд, саме так належить чинити журналістам у цивілізованому суспільстві. Але...
Через тиждень після виборів 1998-го в нас розпочалися численні перевірки. Хто тільки не приїздив: генеральна прокуратура, обласна, податкові та ще якісь інспекції усіх рангів. З квітня по грудень у нас було проведено понад п'ятдесят перевірок, звірок, оглядів, вилучень та ін. Закінчилося тим, що проти мене порушили кримінальну справу "за фактом нецільового використання кредиту", який було ще 1996 року повернуто банку сповна, а наш 11-й канал через "неповне оформлення ліцензії" від'єднали від ефіру. "Почесний голова Дніпропетровської облради" на той час зник за океаном разом з обіцянкою компенсувати всі витрати на рекламу "Громади", так звані зустрічні перевірки налякали рекламодавців, і ми опинилися в борговій ямі.
У цій, здавалося, безвихідній ситуації спочатку один, потім другий, третій мої знайомі порадили мені звернутися по допомогу до Віктора Пінчука. Я був з ним знайомий. У 1994-му, коли він разом з Юлією Тимошенко очолював корпорацію "Співдружність", ми зустрілися втрьох у нас у редакції і обговорювали варіанти спільних бізнес-проектів. Підкреслюю: йшлося тільки про комерційні плани. Термін їх депутатських повноважень того року вже минув, а Тимошенко і Пінчук іще трималися осторонь публічної політики.
Мої порадники дали мені номер телефону якогось Константиновського, відрекомендувавши його як найближчого помічника й довірену людину Пінчука. Я зателефонував, і вже через тиждень "інтерпайпівським" літаком прилетів до Києва і в шикарному офісі в найпрестижнішому районі столиці зустрівся з Віктором Пінчуком. Розповів йому про потенційні можливості холдингу та його проблеми, наголосив, що не хочу брати участі в жодних політичних "розборках" (нагадаю, що звертався до Пінчука виключно як до бізнесмена - про "Трудову Україну" тоді ще й згадки не було!), і запропонував увійти до складу засновників "Собору" з умовою, що він допоможе нам виборсатися з фінансових проблем. Пінчук погодився, очевидно, розраховуючи на 51 відсоток статутного фонду...
Для необізнаних поясню, що згідно із законодавством України статутний фонд будь-якого підприємства має становити суму, еквівалентну певній кількості мінімальних зарплат. І неважливо, що фірма має мільйонні чи мільярдні доходи. Дорівнює вона, як пояснили нам фахівці, котрі готували за дорученням Пінчука зміни до установчих документів, - саме стільки, скільки внесено засновниками до статутного фонду.
Пінчук, точніше, одне з підприємств, що належали йому, внесло до статутного фонду "Собору" десять тисяч гривень... (Менш як дві тисячі доларів за газету, радіо- і телекомпанію з ліцензіями на цілодобове мовлення та прямою трансляцією в Інтернеті - нівроку!). Щоправда, нам було переказано значну суму для розрахунку з кредиторами, але... як поворотна фінансова допомога. Це означало, що до визначеного терміну всю "допомогу" треба повернути. Ми змушені були погодитися, бо ситуація справді була критична.
Через кілька місяців холдинг повернувся до нормальної роботи. 11-й канал знову очолив рейтинг місцевих телекомпаній. Інші дочірні підприємства "Собору" відновлювалися важче, і нам довелося призупинити випуск газет, скоротити видавничий комплекс та інформаційне агентство.
А через рік, саме після установчого з'їзду об'єднання "Трудова Україна", пан Константиновський "для оптимізації роботи холдингу" привів до нас солідну команду спеціалістів із Києва та Москви. Нам оголосили, що віднині "Собор" стає структурним підрозділом "інтерпайпівського" холдингу...
Передусім гості здійснили на всіх наших підприємствах ретельну перевірку. Її результати для мене досі - "таємна інформація". Але директор рекламного агентства "Собор" після спілкування з перевіряльниками покірно і без узгодження з іншими засновниками передав усі свої повноваження "виконавчому директорові". Реальний директор відтоді підписує лише ті документи, що їх дозволяє підписати "виконавчий"!
Фактичним керівником "Собору" став диригент Д. Логвин, за сумісництвом завідувач ще й громадської приймальні народного депутата В. Пінчука. Створилась ситуація, коли журналістові кажуть: або ти робитимеш те, що я наказую, або... іди під три чорти! Дехто пішов. Але всі, хто залишився, змушені були догідливо підкорятися, бо зарплата співробітників складається з двох частин. Гарантовану - у розмірі мінімальної, установленої парламентом, отримують усі.
Друга частина - "преміальна" - значно більша за основну, але будь-якої миті може бути зменшена або зовсім знята, якщо хтось не догодив "виконавчому директорові". Жодними документами така форма оплати праці не обумовлена. Але вона дає змогу Логвину втручатися у творчий процес, скасовувати розпорядження головного редактора, правити журналістські матеріали, звільняти, розпоряджатися ефірним часом.
Правда, він запевняє, що все узгоджує "особисто з Віктором Михайловичем". Не знаю. Мене від спілкування з Пінчуком відгородили залізною завісою. Мало того -мені від'єднали робочі телефони й відрізали доступ до Інтернету... Мабуть, мене ізольовано для того, щоб зберегти за паном Пінчуком можливість заявити, у разі чого, що він "абсолютно не в курсі".
Це неправда. Жодний помічник не ризикне без погодження з начальником робити те, що відбувається останні півроку в нас.
Сьогодні на контрольованому каналі запроваджено щонайжорсткішу цензуру. Є партії, які заборонено навіть згадувати в інформаційних випусках. Про інші можна казати, якщо вони... заплатять. Причому нормальним явищем стала прихована реклама, завуальована під інформаційний сюжет. Називається це "кеш" і коштує майже три тисячі гривень за хвилину. До речі, в перекладі з англійської "кеш" - "готівка". Куди і яким обсягом вона йде, ніхто не знає. Без оплати йдуть лише сюжети на замовлення про депутата Пінчука та його "Трудову Україну". А новоспечені "редактори" не стомлюються повторювати, що Віктор Михайлович фінансує холдинг, а отже, має право замовляти музику.
Це сумнівно. Досить проаналізувати зі звичайним калькулятором розцінки на рекламу, щоб з'ясувати: один тільки телеканал, без урахування радіокомпаній та інших дочірніх підприємств, може давати за рік понад три мільйони доларів доходу! Але платежі за рекламу тепер переказують тільки до новоспеченого "Інтерпайпом" рекламного агентства "Арт-пайп" (Мистецтву - труба!.. чи я неправильно перекладаю?). І нікому із журналістів не годиться знати, скільки заробляють їх ЗМІ на рекламі.
"Нічого не заробляють", - стверджують "редактори".
Ось кілька рахунків. Один із них виписано диригентові Логвину, який замовив рекламу свого концерту майже на п'ять тисяч гривень. А впоперек цього рахунку виконавчий директор Логвин великодушно накреслив: "Без оплати"...
Іще один рахунок, але вже з резолюцією згадуваного вище Константиновського, дозволяє без оплати відпрацювати рекламу (політичну, між іншим!) одному відомому панові - на двадцять п'ять тисяч гривень.
Третій рахунок позбавляє зайвих витрат одного із засновників "Інтерпайпу" пана Дементієнка - тут, щоправда, і цифра неабияка - уже п'ятдесят дві з гаком тисячі...
І це тільки за один тиждень!
То хто кому спонсор?
Журналістам брешуть, коли кажуть, що вони мають роботу тільки завдяки меценатам від політики. Але ця брехня дає змогу перетворювати на рабів моїх побратимів по перу - тих, хто своєю повсякденною працею створює газети, журнали, телеканали та радіостанції.
Рейтинг будь-якого засобу масової інформації залежить передусім від його співробітників. І що вища популярність того чи того ЗМІ, то вищий ступінь довіри до нього з боку читачів, глядачів і слухачів. Саме довіра людей - потенційних виборців - змушує псевдополітиків шукати і знаходити важелі управління популярними засобами масової інформації для задоволення власних амбіцій...
Розповідаю про це не тільки для того, щоб показати, як із журналістів роблять рабів. Мені здається, що описане вище відбувається не тільки в нас. І сотні молодих колег, котрі тільки-но розпочинають свою професійну біографію, змушені працювати на товстосумів від політики, не замислюючися про те, куди приведе суспільство такий метод реалізації "законодавчого забезпечення принципу свободи слова". Їм забороняють про це думати "журналісти в законі" на кшталт логвинів і константиновських...
Я спробую в судовому порядку відстояти своє право займатися професійною діяльністю у створених за моєї безпосередньої участі засобах масової інформації. Хоча не дуже переконаний, що в мене вийде... Сумніваюся через те, що відставний міліцейський чин Константиновський вхожий до кабінетів керівників найвищого рангу... Я вже не кажу про двері, що відчиняються перед Пінчуком.
Ось тому вони й "замовляють музику". Ось тому мене й усунули від виконання професійних обов'язків, а коли спробував протестувати - почали оголошувати догану за доганою, погрожуючи звільнити "за порушення трудової дисципліни"...
Не вийшло. Звернення до суду змусило моїх опонентів скасувати всі догани, не чекаючи судового розгляду. Проте через два тижні вони вигадали "скорочення штатів"... Що буде далі?
Не знаю. Про всяк випадок повідомляю, що не збираюся кінчати життя самогубством, не маю знайомих серед карних злочинців і наркоманів, та й на здоров'я не скаржуся...
Я хочу спокійно жити і чесно заробляти свій шматок хліба. І боротимуся за свої права. Але...
Перед тим, як розіслати цей матеріал по редакціях, я показав його одному давньому другу - колишньому офіцеру "компетентних органів", який свою заяву про відставку кілька років тому супроводив відомою цитатою з класики: "Служить бы рад, прислуживаться тошно..."
Отож, уважно прочитавши мої одкровення, друг тяжко зітхнув і сумно сказав: "Ну що ж, чекай тепер хлопчиків з бейсбольними битками..." А потім уважно подивився мені в очі і запропонував: "А може, не варто цього друкувати? Адже сам пишеш, що Пінчук допоміг видертися з боргової ями..."
- А як ти гадаєш, чому ми опинилися в борговій ямі? - запитав я в друга.
Він нічого не відповів...
Володимир Єфремов, журналіст. Дніпропетровськ".
