Апология иракской операции. Апология Украины
Суббота, 7 июня 2003, 18:22
Ця стаття є логічним продовженням однієї з попередніх – в УП, 2 квітня 2003 року – "Україна: вибір, який слід зробити, зараз, а не потім", що була присвячена полеміці навколо – на той час – можливої відправки українського хімбату до Кувейту.
Тоді шокували квазіаргументи деяких українських політиків проти відправки наших військових.
Тепер, коли парламент проголосував за відправку військ, є смисл зафіксувати інше. Українських політиків не треба ділити за провладністю й опозиційністю. А треба за наявністю чи відсутністю бачення майбутнього країни. На тих, хто є відповідальним і знає ціну слова. І тих, хто в гонитві за дешевою популярністю готовий опиратися на найбільш огидні суспільні стереотипи.
Мова йде не про ідеологічні суперечності: наприклад, більш соціалістичної партійної програми, ніж у "правого" КУНу, я не можу собі уявити. Я б волів швидше говорити про вікові особливості українських політиків, можливо, і їх виборців.
У словах Петра Симоненка: "...господарі світу (США)... дали зрозуміти нашій країні, що вона є залежною від їх волі не тільки економічно або фінансово, але й політично" – нема нічого нового, це – стандартна позиція.
Нема нічого нового у словах Йосипа Вінського: "...я категорично проти будь-якої участі наших військ в операціях за межами України, ми вже пройшли Афганістан, ми знаємо історію нашу прекрасно, ми вже самі були під окупацією".
Стандартність позиції породжує підозри в інтелектуальному "застої"; Компартія прогресує з 96-го, її не порівняти із "шаріковими" Зюганова. Не захотіли подивитися у майбутнє й соціалісти, а там є європейські політики Мороз і Луценко.
На відміну від частини блоку "Наша Україна" і фракції БЮТ. Вище стереотипів поставили себе Анатолій Матвієнко і Андрій Шкіль (кажу це не для того, аби протиставити цих давно сформованих особистостей їх лідеру), і – Степан Хмара, який дав ще один гідний хрестоматії доказ, чому ще з початку 70-х минулого століття він як політик відрізняється від Левка Лук'яненка.
Вони, як і 39 із "НУ", що голосували "за", включно з Віктором Ющенком, довели, що мають бачення майбутнього країни. Іншим, наприклад, Юлії Тимошенко, у такому баченні слід відмовити.
Нагадаю її слова: "...коли не знаєте, яке приймати рішення, то звертайтеся до Біблії: не роби іншим те, що не хотів би, щоб робили тобі. Чи ви хочете, щоб в Україні було те, що в Іраку?". Така логіка більше пасує навіть не поетам. Більше – проповідникам на кшталт Аделаджі.
Українській державі буде легко виконати побажання Тимошенко: 1) не виробляти зброю масового знищення, не травити нею сусідів, і не грозити нею Сполученим Штатам; 2) не вбивати представників національних і релігійних меншин; 3) не підтримувати навіть риторикою терористів, які загрожують американцям і європейцям. Українська держава – з таким набором "надзавдань" – справиться і без порад Юлії Володимирівни.
Спільне голосування "за" 273 роз'єднаних фракціями людей є знаковим і симптоматичним - у парламенті є як мінімум 273 обраних українським народом людей, які з примусу чи з переконання зобов'язалися думати про майбутнє України. Хоча, звичайно, вистачило б і голосів пропрезидентських фракцій – і їм у першу чергу слід було б подякувати за прийняте рішення.
Вперше за останні 12 років Україна отримала шанс зіграти в свою власну зовнішньополітичну гру. Шанс завдяки обставинам, які від неї не залежали. Обставин, які склалися значною мірою випадково.
Випадковим є рішення Буша розпочати війну: він міг цього не робити, для перемоги у виборах вистачило б і Афганістану. Випадковою є наджорстка реакція Європи на дії Буша, випадковою є наджорстка реакція Буша на дії Франції, і просто жорстка – на дії Туреччини. Випадково було те, що уряд Блера не "злетів", розколотий внутрішніми суперечностями. Могло б і не бути слів Путіна про війну як про "величезну політичну помилку" американців – радники могли підказати російському президенту необхідність вибору м'якшого висловлювання, на зразок – "режим Саддама не ідеальний, але ми б хотіли, аби все діялося у відповідності із рішеннями ООН".
Невипадковим був подальший розвиток подій – поділ альянсу на НАТО-1, гарантований Вашингтонським договором про колективну безпеку 1949 року і НАТО-2 – особистих союзників Сполучених Штатів і Великобританії. Туди входять країни, що підтримали війну - зброєю чи територією: Австралія, Данія, Італія, Іспанія, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Литва, Азербайджан та інші.
Маємо м'який вхід України до числа американо-британських союзників. Ми відправили свій РХБ-батальйон - не посварившись при цьому зі "старою" Європою, та помирившись із Штатами і Великобританією. Можна говорити про новий відлік часу для України: від квітня 2003 року, коли РХБ-батальйон поїхав до Кувейту, і від червня 2003 року, коли було прийнято політичне рішення про відправку до Іраку українських миротворців.
Випадковість відіграє мало не вирішальну роль в українській історії. Як і мало не фатальну роль в українській історії грає невміння українців розпорядитися випадковим шансом.
Шансу не було у 1945-му, після Ялти й Потсдаму. Два досягнення того часу: об'єднання в результаті війни етнічних українських земель у одній державі; співвзасновництво ООН, і відкриття при ООН свого Постійного представництва, спочатку фіктивного, потім – фактичного.
Шанс з'явився у 1991-му – коли українська номенклатура, стомлена непередбачуваністю Єльцина "втекла" у свою державу, в якій потім комуніст Кравчук став президентом, а дисидент Лук'яненко – його послом до Канади. І взагалі, без горбачовської "перебудови" всіх політв'язнів України могла б спіткати доля Стуса, Литвина, Тихого – навіки залишитися у пам'яті народній, не досягнувши для своєї країни незалежності.
Те, як Кравчук – вишуканою і результативною візантійською інтригою ("дружбу народів" я вам гарантую, але не можу ігнорувати всенародний референдум за проголошення незалежності") – вивів у 91-му Україну із СРСР. І йому згадуватимуть його майстерність синхронно до того, як політики перестануть використовувати у політично-утилітарних цілях справу "Бласко". Те, як українська влада у 2003-му м'яко створила свою гру через Кувейт і Ірак – оцінять синхронно до того, як відійдуть у минуле нинішні тактичні проблеми. Адже по-суті з 1991 року навіть шансу для своєї гри Україна не мала: всі майданчики СРСР після 1991 року посіла Росія.
Як реалізувати цей шанс? Не в тактичній перспективі, контрактах в Іраку, а в стратегічній? Тут ключовим є наявність союзників. Є пріоритети: членство у Світовій організації торгівлі, НАТО, Євросоюзі. Ясно, що союзники - всі, хто допомагає, вороги – всі, хто заважає. Зрозуміло, що поляки, які залучають нас у спілку зі Штатами й Великобританією, отримують роль східноєвропейського лідера і цим – слугуватимуть локомотивом українським прагненням.
Але, чи не стануть такими локомотивами, крім Польщі, і Штати, і Великобританія? Чи в стані переплавити у конкретний результат рішення виконавчої влади і парламентське порозуміння – наші військові й дипломати? Військові мають "просто" не натворити "чудес", не прославитися неетичною поведінкою, та ще й у мусульманській країні. Завдання українських дипломатів - складніше.
Ключове питання: час. Вже маємо заяву посла США Карлоса Паскуаля, яку можна розцінювати як реакцію на відправку військ: "..існує певна спекуляція, що якщо Україна візьме участь у відновленні Іраку, то США і НАТО будуть ігнорувати порушення демократичних цінностей. Відповідь - абсолютно ні. Оскільки для України це було б рівнозначно самопоразці... Дії, які Україна буде здійснювати у 2004 році, великою мірою вплинуть на результати 2008 року.., підсумки 2008 року можуть стати визначальними для всієї Європи на наступні 50 років".
Росія планує необхідні їй дії на наступні тридцять років: вони стосуються вирішення демографічної проблеми, освоєння Сибіру, стосунків із Китаєм. Стосовно України, то слід думати терміном одного року.
Оскільки не ясно (кожен про це може думати, що завгодно), які саме дії української влади американці назвуть "порушенням демократичних цінностей". І не ясно, які слова США виберуть для остаточного формулювання своєї оцінки президентських виборів в Україні (а це, зрозуміло, буде "сплавом" думок і прогнозів політиків, аналітиків, військових і бізнесменів). Не ясно, якими практичними діями обернуться ті чи інші словесні констатації уряду США. Не ясно, що робитиме українська влада, аби уникнути негативних для себе констатацій, яких союзників собі для цього вибере, чи робитиме щось взагалі.
Таким чином вибори можуть відкинути Україну на ту ж позицію, що й до квітня 2003 року. Я не кажу, що так обов'язково буде, але так може бути. Я не кажу, що цього хтось свідомо (принаймні у межах України) бажає, але може вийти – як у стандартній українській ситуації, коли "ніхто не бажав, але так вийшло". Я кажу лише про те, що такий варіант перебігу подій можливий. На мій погляд, будь-якому політичному аналітику доцільно припускати його неуникнення.
Опозиція і зараз лякає їжака влади міжнародною ізоляцією – якщо їй не вдасться перемогти:"...представники "Нашої України" зазначили, що Україна, можливо, домагатиметься сприяння Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій у проведенні демократичних і відкритих виборів" – це про візит лідерів "Нашої України" із сайту блоку.
Якщо опозиції не вдасться перемогти, вона буде лякати владу ще більше. Влада не злякається. Вона буде апелювати до слабкості опозиції і до того, що рейтинг Ющенка в 20 відсотків означає як мінімум те, що 80 відсотків – не за нього. Влада буде реалізовувати зрозумілі й дитині сценарії, які опозиція назве "непрозорими". Закінчитися все може синхроном Ющенка чи Тимошенко – "демократія в Україні зазнала чергової поразки", на який влада відреагує словами, що "опозиції слід знайти в собі мужність і поздоровити переможця".
Можливо, цього і не буде, але варто усвідомити, що ресурсу поступального розвитку у країни – всього на один рік.
Є такі слова Юрія Івановича Костенка (я критикував у минулій статті, тож процитую і дещо позитивне для нього): "...Рішення ВР про направлення миротворчого контингенту для участі України в міжнародній миротворчій операції в Іраку – одне із найбільш перспективних державницьких рішень, яке засвідчує початок формування національної політики" (УНІАН, 5 червня 2003 року).
І все ж - якщо порівняти голосування за відправку РХБ-батальйону до Кувейту і голосування за відправку військ до Іраку, можемо зафіксувати цікаву закономірність.
Ті, хто голосував "за" РХБ-батальйон, голосували і "за" відправку військ до Іраку. Це - Безсмертний, Жулинський, Кириленко, Ключковський, Коваль, Костенко, Порошенко, Рибачук, Чорновіл, Юхновський. Деякі з тих, хто був "проти" РХБ-батальйону - зараз "не голосували", тобто не захотіли оприлюднити позицію, зокрема, Беспалий, Соболєв.
Частина тих, хто тоді був "проти", - зараз "утримався", зокрема, Осташ. Червоній навпаки – "тоді" був "відсутній", а зараз - "утримався", Катеринчук – був "проти", зараз – "відсутній". Частина, як Гринів, була "відсутня" в обох голосуваннях. Частина тих, хто був "проти" – і залишилася "проти". Зокрема, Жовтяк, Кармазін, Косів, Яворівський.
Сам Віктор Андрійович не голосував за батальйон, але був "за" війська у іракській місії. Але я не можу не провести паралелі між голосуванням комуністів і їх однолітків із правого табору. Як і "правих сектантів", які для себе вже давно вирішили, що є українське, і що не є і на дух не переносять іншої, навіть не протилежної точки зору.
Може, не так був і неправий Леонід Кучма, який сказав: "Я неодноразово наголошував, що Віктор [Ющенко] зробив помилку. Треба було не керуватися своїми власними амбіціями чи тих, хто до цього підштовхував, а треба було робити більшість у парламенті [разом із пропрезидентськими фракціями], і рухатися разом?"
Спільні з більшістю голосування протягом року – незважаючи на софістики про "антинародний режим" (я це сприймаю саме так, оскільки саме "цей режим" зробив Ющенка і головою Нацбанку, і прем'єром), дадуть відповідь на це питання.
Тоді шокували квазіаргументи деяких українських політиків проти відправки наших військових.
Тепер, коли парламент проголосував за відправку військ, є смисл зафіксувати інше. Українських політиків не треба ділити за провладністю й опозиційністю. А треба за наявністю чи відсутністю бачення майбутнього країни. На тих, хто є відповідальним і знає ціну слова. І тих, хто в гонитві за дешевою популярністю готовий опиратися на найбільш огидні суспільні стереотипи.
Мова йде не про ідеологічні суперечності: наприклад, більш соціалістичної партійної програми, ніж у "правого" КУНу, я не можу собі уявити. Я б волів швидше говорити про вікові особливості українських політиків, можливо, і їх виборців.
У словах Петра Симоненка: "...господарі світу (США)... дали зрозуміти нашій країні, що вона є залежною від їх волі не тільки економічно або фінансово, але й політично" – нема нічого нового, це – стандартна позиція.
Нема нічого нового у словах Йосипа Вінського: "...я категорично проти будь-якої участі наших військ в операціях за межами України, ми вже пройшли Афганістан, ми знаємо історію нашу прекрасно, ми вже самі були під окупацією".
Стандартність позиції породжує підозри в інтелектуальному "застої"; Компартія прогресує з 96-го, її не порівняти із "шаріковими" Зюганова. Не захотіли подивитися у майбутнє й соціалісти, а там є європейські політики Мороз і Луценко.
На відміну від частини блоку "Наша Україна" і фракції БЮТ. Вище стереотипів поставили себе Анатолій Матвієнко і Андрій Шкіль (кажу це не для того, аби протиставити цих давно сформованих особистостей їх лідеру), і – Степан Хмара, який дав ще один гідний хрестоматії доказ, чому ще з початку 70-х минулого століття він як політик відрізняється від Левка Лук'яненка.
Вони, як і 39 із "НУ", що голосували "за", включно з Віктором Ющенком, довели, що мають бачення майбутнього країни. Іншим, наприклад, Юлії Тимошенко, у такому баченні слід відмовити.
Нагадаю її слова: "...коли не знаєте, яке приймати рішення, то звертайтеся до Біблії: не роби іншим те, що не хотів би, щоб робили тобі. Чи ви хочете, щоб в Україні було те, що в Іраку?". Така логіка більше пасує навіть не поетам. Більше – проповідникам на кшталт Аделаджі.
Українській державі буде легко виконати побажання Тимошенко: 1) не виробляти зброю масового знищення, не травити нею сусідів, і не грозити нею Сполученим Штатам; 2) не вбивати представників національних і релігійних меншин; 3) не підтримувати навіть риторикою терористів, які загрожують американцям і європейцям. Українська держава – з таким набором "надзавдань" – справиться і без порад Юлії Володимирівни.
Спільне голосування "за" 273 роз'єднаних фракціями людей є знаковим і симптоматичним - у парламенті є як мінімум 273 обраних українським народом людей, які з примусу чи з переконання зобов'язалися думати про майбутнє України. Хоча, звичайно, вистачило б і голосів пропрезидентських фракцій – і їм у першу чергу слід було б подякувати за прийняте рішення.
Вперше за останні 12 років Україна отримала шанс зіграти в свою власну зовнішньополітичну гру. Шанс завдяки обставинам, які від неї не залежали. Обставин, які склалися значною мірою випадково.
Випадковим є рішення Буша розпочати війну: він міг цього не робити, для перемоги у виборах вистачило б і Афганістану. Випадковою є наджорстка реакція Європи на дії Буша, випадковою є наджорстка реакція Буша на дії Франції, і просто жорстка – на дії Туреччини. Випадково було те, що уряд Блера не "злетів", розколотий внутрішніми суперечностями. Могло б і не бути слів Путіна про війну як про "величезну політичну помилку" американців – радники могли підказати російському президенту необхідність вибору м'якшого висловлювання, на зразок – "режим Саддама не ідеальний, але ми б хотіли, аби все діялося у відповідності із рішеннями ООН".
Невипадковим був подальший розвиток подій – поділ альянсу на НАТО-1, гарантований Вашингтонським договором про колективну безпеку 1949 року і НАТО-2 – особистих союзників Сполучених Штатів і Великобританії. Туди входять країни, що підтримали війну - зброєю чи територією: Австралія, Данія, Італія, Іспанія, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Литва, Азербайджан та інші.
Маємо м'який вхід України до числа американо-британських союзників. Ми відправили свій РХБ-батальйон - не посварившись при цьому зі "старою" Європою, та помирившись із Штатами і Великобританією. Можна говорити про новий відлік часу для України: від квітня 2003 року, коли РХБ-батальйон поїхав до Кувейту, і від червня 2003 року, коли було прийнято політичне рішення про відправку до Іраку українських миротворців.
Випадковість відіграє мало не вирішальну роль в українській історії. Як і мало не фатальну роль в українській історії грає невміння українців розпорядитися випадковим шансом.
Шансу не було у 1945-му, після Ялти й Потсдаму. Два досягнення того часу: об'єднання в результаті війни етнічних українських земель у одній державі; співвзасновництво ООН, і відкриття при ООН свого Постійного представництва, спочатку фіктивного, потім – фактичного.
Шанс з'явився у 1991-му – коли українська номенклатура, стомлена непередбачуваністю Єльцина "втекла" у свою державу, в якій потім комуніст Кравчук став президентом, а дисидент Лук'яненко – його послом до Канади. І взагалі, без горбачовської "перебудови" всіх політв'язнів України могла б спіткати доля Стуса, Литвина, Тихого – навіки залишитися у пам'яті народній, не досягнувши для своєї країни незалежності.
Те, як Кравчук – вишуканою і результативною візантійською інтригою ("дружбу народів" я вам гарантую, але не можу ігнорувати всенародний референдум за проголошення незалежності") – вивів у 91-му Україну із СРСР. І йому згадуватимуть його майстерність синхронно до того, як політики перестануть використовувати у політично-утилітарних цілях справу "Бласко". Те, як українська влада у 2003-му м'яко створила свою гру через Кувейт і Ірак – оцінять синхронно до того, як відійдуть у минуле нинішні тактичні проблеми. Адже по-суті з 1991 року навіть шансу для своєї гри Україна не мала: всі майданчики СРСР після 1991 року посіла Росія.
Як реалізувати цей шанс? Не в тактичній перспективі, контрактах в Іраку, а в стратегічній? Тут ключовим є наявність союзників. Є пріоритети: членство у Світовій організації торгівлі, НАТО, Євросоюзі. Ясно, що союзники - всі, хто допомагає, вороги – всі, хто заважає. Зрозуміло, що поляки, які залучають нас у спілку зі Штатами й Великобританією, отримують роль східноєвропейського лідера і цим – слугуватимуть локомотивом українським прагненням.
Але, чи не стануть такими локомотивами, крім Польщі, і Штати, і Великобританія? Чи в стані переплавити у конкретний результат рішення виконавчої влади і парламентське порозуміння – наші військові й дипломати? Військові мають "просто" не натворити "чудес", не прославитися неетичною поведінкою, та ще й у мусульманській країні. Завдання українських дипломатів - складніше.
Ключове питання: час. Вже маємо заяву посла США Карлоса Паскуаля, яку можна розцінювати як реакцію на відправку військ: "..існує певна спекуляція, що якщо Україна візьме участь у відновленні Іраку, то США і НАТО будуть ігнорувати порушення демократичних цінностей. Відповідь - абсолютно ні. Оскільки для України це було б рівнозначно самопоразці... Дії, які Україна буде здійснювати у 2004 році, великою мірою вплинуть на результати 2008 року.., підсумки 2008 року можуть стати визначальними для всієї Європи на наступні 50 років".
Росія планує необхідні їй дії на наступні тридцять років: вони стосуються вирішення демографічної проблеми, освоєння Сибіру, стосунків із Китаєм. Стосовно України, то слід думати терміном одного року.
Оскільки не ясно (кожен про це може думати, що завгодно), які саме дії української влади американці назвуть "порушенням демократичних цінностей". І не ясно, які слова США виберуть для остаточного формулювання своєї оцінки президентських виборів в Україні (а це, зрозуміло, буде "сплавом" думок і прогнозів політиків, аналітиків, військових і бізнесменів). Не ясно, якими практичними діями обернуться ті чи інші словесні констатації уряду США. Не ясно, що робитиме українська влада, аби уникнути негативних для себе констатацій, яких союзників собі для цього вибере, чи робитиме щось взагалі.
Таким чином вибори можуть відкинути Україну на ту ж позицію, що й до квітня 2003 року. Я не кажу, що так обов'язково буде, але так може бути. Я не кажу, що цього хтось свідомо (принаймні у межах України) бажає, але може вийти – як у стандартній українській ситуації, коли "ніхто не бажав, але так вийшло". Я кажу лише про те, що такий варіант перебігу подій можливий. На мій погляд, будь-якому політичному аналітику доцільно припускати його неуникнення.
Опозиція і зараз лякає їжака влади міжнародною ізоляцією – якщо їй не вдасться перемогти:"...представники "Нашої України" зазначили, що Україна, можливо, домагатиметься сприяння Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій у проведенні демократичних і відкритих виборів" – це про візит лідерів "Нашої України" із сайту блоку.
Якщо опозиції не вдасться перемогти, вона буде лякати владу ще більше. Влада не злякається. Вона буде апелювати до слабкості опозиції і до того, що рейтинг Ющенка в 20 відсотків означає як мінімум те, що 80 відсотків – не за нього. Влада буде реалізовувати зрозумілі й дитині сценарії, які опозиція назве "непрозорими". Закінчитися все може синхроном Ющенка чи Тимошенко – "демократія в Україні зазнала чергової поразки", на який влада відреагує словами, що "опозиції слід знайти в собі мужність і поздоровити переможця".
Можливо, цього і не буде, але варто усвідомити, що ресурсу поступального розвитку у країни – всього на один рік.
Є такі слова Юрія Івановича Костенка (я критикував у минулій статті, тож процитую і дещо позитивне для нього): "...Рішення ВР про направлення миротворчого контингенту для участі України в міжнародній миротворчій операції в Іраку – одне із найбільш перспективних державницьких рішень, яке засвідчує початок формування національної політики" (УНІАН, 5 червня 2003 року).
І все ж - якщо порівняти голосування за відправку РХБ-батальйону до Кувейту і голосування за відправку військ до Іраку, можемо зафіксувати цікаву закономірність.
Ті, хто голосував "за" РХБ-батальйон, голосували і "за" відправку військ до Іраку. Це - Безсмертний, Жулинський, Кириленко, Ключковський, Коваль, Костенко, Порошенко, Рибачук, Чорновіл, Юхновський. Деякі з тих, хто був "проти" РХБ-батальйону - зараз "не голосували", тобто не захотіли оприлюднити позицію, зокрема, Беспалий, Соболєв.
Частина тих, хто тоді був "проти", - зараз "утримався", зокрема, Осташ. Червоній навпаки – "тоді" був "відсутній", а зараз - "утримався", Катеринчук – був "проти", зараз – "відсутній". Частина, як Гринів, була "відсутня" в обох голосуваннях. Частина тих, хто був "проти" – і залишилася "проти". Зокрема, Жовтяк, Кармазін, Косів, Яворівський.
Сам Віктор Андрійович не голосував за батальйон, але був "за" війська у іракській місії. Але я не можу не провести паралелі між голосуванням комуністів і їх однолітків із правого табору. Як і "правих сектантів", які для себе вже давно вирішили, що є українське, і що не є і на дух не переносять іншої, навіть не протилежної точки зору.
Може, не так був і неправий Леонід Кучма, який сказав: "Я неодноразово наголошував, що Віктор [Ющенко] зробив помилку. Треба було не керуватися своїми власними амбіціями чи тих, хто до цього підштовхував, а треба було робити більшість у парламенті [разом із пропрезидентськими фракціями], і рухатися разом?"
Спільні з більшістю голосування протягом року – незважаючи на софістики про "антинародний режим" (я це сприймаю саме так, оскільки саме "цей режим" зробив Ющенка і головою Нацбанку, і прем'єром), дадуть відповідь на це питання.
