"В 2010-2015 вступление Украины в ЕС могло бы стать реальным"
Понедельник, 7 апреля 2003, 18:40
Розчепірена Україна кудись "іде". У Варшаві намагалися збагнути, куди саме.
"Україна в Європі", "Європейські устремління України" – дотепер організатори польських форумів, конференцій, що стосувалися українського сьогодення оперували здебільшого такими формулюваннями у їх назвах. Та найновіші інтеграційні ініціативи Києва виразно спрямовані у два протилежні напрямки змусили варшавських господарів чергового міжнародного форуму сформулювати тему не так однозначно.
"Куди йде Україна?" - над питанням, поставленим у назві конференції, що відбулася в Польському Інформаційному Агентстві, українські, польські та західноєвропейські політики дискутували впродовж минулих вихідних. Ініціював і провів цей форум Центр міжнародних стосунків, підтримуваний зокрема Фондами Форда, Стефана Баторія (Сороса) та МЗС Польщі.
Змістову канву конференції становили три теми дискусії: "Україна та ЄС", "Україна і НАТО", "Україна та її сусіди". Польську сторону представляла команда авторів системної трансформації країни у 1990-х, зокрема Єжи Бузек (колишній прем’єр-міністр), Януш Онишкевіч (був міністром оборони), Броніслав Геремек (міністр закордонних справ в уряді Бузека), а також Станіслав Цьосек, радник президента Польщі Олександра Кваснєвського.
Серед українських учасників дискусій - Борис Тарасюк, Олександр Мороз, Георгій Крючков. Джеймс Шерр (Conflict Studiem Research Centre) із Великобританії, Вільям Міллер, колишній посол США в Україні та Анджей Каркошка (Центр демократичного контролю над збройними силами, Швейцарія) представили погляди Західної Європи.
Дорога ще довга
"Я глибоко переконаний, - наголосив вже у вступному слові Броніслав Геремек, - від долі України залежатиме яким буде світ, котрий нас оточує. Та чи політика, яку Польща від 1989-го проводить щодо України, не зазнала поразки? У польській політичній публіцистиці іноді зустрічається таке твердження. Вважаю, що не зазнала.
Звідки ж така песимістична оцінка ситуації? Образ внутрішньої й зовнішньої політики України викликає занепокоєння. Погіршення її образу – болісний досвід для Польщі. Прийняття України в НАТО не стоїть зараз на порядку денному. Є ймовірність, що Україна стане членом НАТО до 2010 року. Якщо хотітиме цього. З точки зору Польщі, чим скоріше це станеться, тим краще. З точки зору НАТО...
Свого часу НАТО вважало малоймовірним прийняття Румунії та Болгарії... Щодо вступу України у ЄС, то це менш ймовірно у такі терміни. Зараз ЄС приголомшений власною відвагою: прийнято 10 нових країн. Це драматичне рішення. Середній ВНП цих країн становить 40 відсотків від ВНП "десятки". Чи можна собі уявити, щоби ЄС спромігся на таке рішення щодо України з її рівнем ВНП?...
Уявити це можна лише за умови, що Україна дає гарантії стабільного розвитку цивілізованої правової держави. Відтак після 2010, десь у проміжку між 2010-2015 роками вступ України в ЄС міг би стати реальним. Важко говорити такі речі країні, до якої маєш дружні почуття. Та дорога ще довга. Хоч для історика 5-10 років – це дуже мало".
Геремек нагадав про чотири свободи, на яких базується єдиний економічний простір ЄС (вільне переміщення осіб, товарів, послуг, капіталу). В Україні ж недостатнє контролювання кордонів, злочинність, нема гарантій безпеки для капіталу. ЄС хоче мати певність, підкреслив Геремек, що український капітал не треба "прати", що він чистий.
"Ми хотіли б бачити Україну ближчою до Заходу, – звернувся до учасників форуму Єжи Бузек. - Та наскільки Україна готова нині спромогтися на економічну незалежність від Росії? У справі будівництва газопроводу в обхід України ми ставили собі запитання: чи ж то тільки ми хочемо боронити українські інтереси, чи Україна сама не хоче боронитися?"
Бузек мав рацію, згадавши справу газопроводу, підтвердив Борис Тарасюк. Він пригадав як тоді, коли польський президент, уряд відстоювали перед Росією інтереси України, президент України раптом заявив: а для нас ця проблема не є болючою, ми не заперечуватимемо спорудженню газопроводу в обхід України. Це завдало моральної шкоди польському урядові, який намагався відстоювати національні інтереси України, визнав Тарасюк.
"Quo vadis Ukraino?" – риторично перепитав учасників конференції Тарасюк. - Моя спонтанна відповідь – не знаю. Я був, є і буду послідовним прихильником розвитку проатлантичної та проєвропейської політики України. Звідки ж замішання? Річ у контрверсійних заявах із боку президента України та його команди, одне говориться у Брюсселі, інше в Москві. Власне це дає оту непевність щодо України з боку Заходу".
"Україна входить у два інтеграційні процеси: з одного боку з ЄС, з другого з Росією", – зупинився на "сигналах, які надходять з України", Януш Онишкевич. "Питання, як ці два процеси між собою погодити, які можуть бути труднощі, терміни? Ми, поляки, маємо надію, що Польща буде в ЄС, але маємо також надію, що Польща не завжди буде найбільш висунутою на Схід країною ЄС".
Небезпечна українська карта
"ЄС не має довготермінової концепції стосунків з Україною, - підкреслював Євген Перелигін, директор департаменту європейської інтеграції МЗС України, - потрібно диференціювати східний вимір політики ЄС".
Він наголосив на найбільшому протиріччі останнього комунікату Єврокомісії, що стосується розширення ЄС. За його словами, європейська перспектива була найефективнішим інструментом щодо країн-кандидатів на реформування внутрішньої ситуації, Україні ж не дають такої візії майбутнього.
Україну віднесли до категорії країн, котрі не мають жодної європейської перспективи. "Дайте перспективу, далі все залежатиме від самої країни", - зазначив Перелигін.
Окремо він зупинився на питаннях технічної допомоги Заходу Україні: "Програми TACIS і PHARE для України спрямовані на інституціональну спроможність країни співпрацювати в європейських умовах. Потрібно змінити філософію надання допомоги". Україна з її європейськими амбіціями, навів яскравий приклад Перелигін, отримує таку ж технічну допомогу як ... Монголія.
"Проблеми не в членстві, а у виборі шляху, - звернувся до учасників дискусії Олександр Мороз. - Європейський вибір України полягає не у входженні в ЄС, а в запровадженні європейських стандартів у її політиці, йдеться про рівень демократії в Україні.
Ситуація в Україні недаремно викликає тривогу. Відсутність демократії спричиняє деградацію економіки, знищення високотехнологічних виробництв, аграрного сектора економіки. Це повна руїна, утверджується корупція, тінізація економіки (до 60 відсотків), криміналізація країни. Приватизацію країни здійснюють кілька сімей – через вторинний фондовий ринок, який під патронатом президента передається у власність кількох кланів. В Україні практично завершена приватизація. Виручка від неї – 1,2 млрд. доларів, для порівняння в Угорщині – 12 млрд. Якщо зіставити кількісні показники обох країн, коефіцієнт різниці становитиме 40-50 разів.
Аби змінити ситуацію, потрібно змінити систему влади за прикладом європейських країн. Таку лінію відстоює опозиція. Влада ж тягне Україну в азійське середовище. Ми потребуємо підтримки і від вас. Йдеться не про кредити і інвестиції. Ситуація в Україні повинна відстежуватися й оцінюватися відповідними інституціями. Це зовнішній фактор, який допоможе опозиції.
Європі, сподіваюся, небайдуже, що буде на схід від Польщі – демократична держава чи татаро-монгольське іго. Я навмисне використовую це формулювання, бо в Харкові Кучма сказав, що Мороз – лихо, порівнюване з монголо-татарським ігом".
Георгій Крючков, представляючись, підкреслив, що він український комуніст. "Україна, - сказав він, - хоч мені боляче про це говорити, країна беззаконня й сваволі, пронизана корупцією, народ пригнічений, люмпенізований, а люмпен на організований протест нездатний. Боюся, що й наступні вибори ситуації не поправлять".
"Навіть якщо в Україні буде економічний розвиток, а не буде політичної реформи – нема про що говорити", - вважає один із провідних у Польщі знавців української проблематики професор Здзіслав Найдер. У 1970-1980-х рр. він був директором польської служби радіо "Вільна Європа", за що у 1983-му польська комуністична влада засудила його до смертної кари.
Наголосивши на великому значенні України для Європи, Найдер відразу ж зазначив, що Україна поєднанням своїх великих розмірів та низьким розвитком економіки становить для Європи і велику проблему. Від України як від ключової держави на континенті вимагалося нового осмислення ситуації, та "осмислювала" її Україна на папері, декларативно. Інтеграція з Європою відбувалася не фактично, а декретом.
"Одне говориться в Брюсселі, інше у Москві, - картав східну сусідку Польщі професор. - Шпагат – це та гімнастична вправа у якій Україна спеціалізується. Сьогодні Україна поза європейською свідомістю, але й також поза американською, особливо після 11 вересня 2001-го, коли Росія обійшла Україну. У документах Європейської Комісії говориться більше про сусідство з Україною, аніж про партнерство. У Києві розчарувалися".
Професор навів приклади української безвідповідальності. Польсько-українсько-французька комісія, створена 3,5 роки тому, не діє, бо Україна не присилає свого представника. Понад три роки нема посла у Франції. "Це факти, які говорять самі за себе", - сказав Найдер.
"Конкурент України в євроустремліннях – Туреччина, від неї українці могли би багато чого навчитися, - вважає польський політолог. - Туреччина не лежить у Європі, багато сумнівів щодо її політики, набагато гостріші там міжнаціональні стосунки, ніж в Україні. Та за європейські перспективи Туреччини – Німеччина й Франція.
Справа не тільки в тому, що в Німеччині багато громадян турецького походження. Туреччина - спосіб на зняття напруги між Сходом і Заходом. Україна таких переваг не має. Окрім Польщі про Україну в ЄС ніхто не хоче говорити. Польща носиться з Україною, наче нянька з дитиною, але ж та дитина велика, більша навіть, ніж нянька!"
"Росія не спить, - застерігав Найдер. - Російський посол у Києві – неабиякий чоловік. Є суперечність між Польщею та Росією щодо України. Ми би хотіли перетягти Україну до Заходу, а Росія до себе. З одного боку, Росія для України найближчий партнер, із другого тільки відхід від Росії дає шанси на Заході. Дехто каже, що Україна ніколи не зробить такого вибору: "Україна ніколи не спроможеться на пильнування кордону з Росією". Вибір за Україною".
Цей вибір, вважає професор, має лише дві можливості – або прийняти західну модель, або йти російським шляхом: "Або з Росією, або з ЄС. Це не значить проти Росії. Фінляндія обрала Європу, та стосунки її з Росією не стали гірші ніж перед цим вибором".
"У Польщі дискутується питання: казати українцям правду, чи гладити по голівці так, як це робить Яцек Куронь: "Я розумію Україну". Розумінням проблем друга хвороба не лікується".
Найдер критикував Польщу за її непродумані, як на його думку, дії в іракському конфлікті, що негативно відіб’ється й на Україні. Мовляв, Західна Європа не сприймає польської позиції щодо українських питань, оскільки Варшава вимагає більшого заангажування в справи такої непевної держави, хоче ставити на таку небезпечну карту як Україна. Тим часом у справі Іраку Варшава підтримала Вашингтон, а не впливових гравців у ЄС – Францію та Німеччину. США це не зміцнило, а з європейськими потугами стосунки ускладнило. Автоматично це відіб’ється й на Україні, вважає Найдер.
Якби Польща обрала інший поміркованіший шлях, "вуха європейців були би ширше відкриті на наші пропозиції. Цей одинокий польський голос, який вставлявся за Україну, і не дуже важив, тепер ослабне". Польська зовнішня політика, твердив політолог, повинна бути цілісною, а не східною і західною: "Маємо мету на Сході, із нею треба узгоджувати і західний вектор політики, тісніше співпрацювати з німцями й французами, без них нічого не зробимо".
"Польщі ніхто не ставив умови розірвати стосунки з Україною, щоби ввійти в ЄС, - дискутував із Найдером Мороз. - Коли говориться про стосунки України з Росією, то треба розуміти, хто мається на увазі – держава чи окремі особи – олігархи. Це принципово різні речі. Взаємини олігархів зводяться до того, хто може більше вкрасти в Росії і в Україні. В Європі це зробити було б важче... Допоки не змінимо в Україні системи влади, нема жодних перспектив на європейськість. Будуть декларації. Та на практиці Україна залишатиметься таким собі флігелем у європейському домі, от тільки відгородженим колючим дротом".
Найдер, полемізуючи з Морозом про два полюси притягання України ще раз підкреслив, що йдеться про вибір політичної моделі: "Не можна недооцінювати ірраціональний фактор, психологію в стосунках між народами. Пересічний європеєць не може зрозуміти чим принципово відрізняється Україна від Росії. Чому Україна, котра виглядає так само як Росія мусить бути в ЄС? Завдання українців показати, що вони інакші".
Слухаючи польських колег, Олександр Мороз не втримався від ущипливої репліки: "Коли польський президент цілує українського, це за протоколом, чи з любові?"
З оптимізмом про "агресора"
Георгій Крючков, який довіряє академічним дослідженням Інституту соціології НАН, пояснював, чому зменшилася кількість українців, які хотіли би бачити Україну в НАТО. "У народі НАТО – американський агресор".
За словами Крючкова, необхідність демократизації України, як передумови вступу в НАТО – балачки, які не мають кардинального значення. Немає значення якою буде Україна кучмівською чи демократичною, сказав Крючков, у справі прийняття її в НАТО це визначатиметься тим, вигідно чи не вигідно це самому ж НАТО.
"Український президент був персоною нон-грата в багатьох західних країнах, але коли США треба було нашкребти членства для антиіракської коаліції й Україна дала такого хабара, питання про Кучму відклали".
Крючков змалював плачевний стан збройних сил, розповів, що танки, котрі дефілювали на параді у Києві довелося відразу ж повернути виробникові, бо не було чим із ним розрахуватися. "А для США, - вважає Крючков, - вигідно, щоб Україна, стоячи на колінах, просилася в НАТО".
"Якщо йдеться про безпеку, ми приречені на союз, - підкреслив він. - В умовах нових викликів і загроз (тероризм) співпрацювати з НАТО потрібно, але маю два застереження: не робити нового поділу у Європі, навіть якщо би він мав проходити по східному кордоні України; НАТО мусить діяти відповідно до статуту ООН".
Зазначивши, що він оптиміст щодо розвитку стосунків НАТО-Україна, Крючков здивував учасників конференції (було чутно реакцію залу) несподіваною для присутніх заявкою українського комуніста: "Політичний курс України мусить визначатися не в Москві, не в НАТО, а в Україні її народом".
"В Україні синдром держави-піраміди, - висловлював свій погляд на ситуацію Анджей Каркошка (Швейцарія), - де зміна політичної системи, впровадження засад демократичного життя відбуваються не внаслідок натиску суспільства, а навпаки - згори донизу. Суспільство не прагне тих змін, а часом не хоче їх утілення. На чолі тих змін – збройні сили, це найпрозоріший елемент структури влади і безпеки України. Чи можна говорити про інтеграцію в північноатлантичний блок країни, одна третя населення якої вбачає у НАТО агресора?".
Каркошка відзначив величезний влив російських медіа на українське суспільство. Російські ЗМІ, за його словами, подають діаметрально протилежне до західних бачення того, що відбувається у світі. "Очевидно, - зазначив він, - преса вільна, та повинна подавати цілісну картину".
Друга проблема, на думку швейцарського аналітика, котра перешкоджає Україні на шляху до НАТО – мімікрія, в країні робляться величезні зусилля, спрямовані на вербалізацію. Каркошка розповів, як був консультантом у створенні українських розробок щодо демократичного контролю збройних сил. Це великий документ, із масою дрібних застережень, але вся ця копітка праця, розводив руками учасник дискусії, може бути зведена нанівець ветом президента.
Парадоксально, що водночас з існуванням такого документа міністром оборони мусить бути військовий. Відтак практична цінність вельми трудомісткого документа невелика.
Наголосив Каркошка і на такій характерній рисі української влади, як уникання важких рішень. Як ілюстрацію до цієї тези зробив екскурс в історію створення "хваленого" українсько-польського батальйону. Мовляв, коли була розроблена вся документація, розпочалося фінансування, виявилося, що "на першу зустріч українська сторона хотіла нам втиснути... культурницький ансамбль. Тільки завдяки втручанню Горбуліна було прийняте інше рішення".
Стосунки з НАТО не залежать лише від інтеграції збройних сил і оборонної сфери, йшлося у виступі Каркошки. Ще більше залежать вони від демократичних засад сектора безпеки, особливо в Україні, із її збройними силами МВС, міліцією, СБУ. "А хто чув про демократичний контроль над цими силами?" – риторично запитував швейцарський аналітик і сам же відповів:"Ніхто!" .
Український конгломерат збройних сил, державної адміністрації, СБУ, політичних партій не піддається демократичним перетворенням, переконаний він. Розвідки (військова й цивільна), прикордонні служби – ніхто з них не має жодного парламентського контролю.
Аналітик зі Швейцарії зробив закид українській стороні щодо слабкого контролю її східного кордону. "А те, що відбувається на молдавсько-українському кордоні, - наголосив Каркошка, - проблема не тільки для України, а й для Європи". "Загалом, - підсумував він, - є багато документів, добрих великих зусиль, та Україну можна порівняти з човном, котрий, рухаючись уперед, не пливе, а дріботить ніжками".
Побачте, сусіде, свої прищі...
Про послання Кучми "Європейський вибір" згадав Віталій Шибко (Соціалістична партія України): "Вибір у посланні, наче європейський, та в ньому намагання поєднати непоєднуване, суцільний алогізм". Представник СПУ зупинився на статусі "сусіда" ЄС: "У європейському розумінні поняття сусіда щось інакше, а для нас – ознака того, що Україну виставили за двері зі спільного європейського дому". Впровадження нових віз для українців, вважає Шибко, - порушення Європейської хартії прав людини (обмежується свобода пересування). Для розв’язання накопичених проблем він запропонував провести європейський форум на кшталт "Гельсінкі-75".
"Не потрібно аби Україна вибирала між Росією та Заходом, - твердить Джеймс Шерр (Великобританія). - Навіть коли Україна стане частиною Заходу, її завжди
пов’язуватимуть з Росією особливі, виняткові стосунки. Такого підходу вимагає географічне розташування країни".
Європейської інтеграції України, вважає Шерр, не буде до тих пір поки вона не відійде від тієї бізнес-культури, яка має своє коріння в СРСР. Цю культуру визначає не ринок, а стосунки, інтерес не споживача, а виробника, її ціль закрити уста підприємцеві, а відкрити урядовцеві. "Росіяни та українці, - говорив британець, - дуже добре дають собі раду за таких умов, та ми, люди Заходу у такій системі функціонувати не можемо. Такого типу світ для нас небезпечний, підозрілий. Путін розуміє, що така культура бізнесу відлякує Захід, тому творить позитивну опінію Росії, та водночас на цю ж таки культуру у своїй владі опирається".
Шерр зосередився на українському векторі російської зовнішньої політики: "Росія хоче створити пояс безпеки навколо своїх кордонів. Говориться про інтеграцію з Україною, та насправді йдеться про її підпорядкування. Проблема в тому, що багато людей Заходу не розуміють виняткового значення України для Росії. Власне росіяни не хочуть, аби ми на Заході розуміли їх наміри щодо України".
Говорив британський політолог і про брак твердої постави в Україні у стосунках із Росією. Навів приклад невеликої Грузії: "Коли Росія чинить на неї тиск, голос Грузії чути, відтак її підтримує США. Хочу сказати своїм українським друзям: якщо ви не будете собі адвокатами, то хто вам буде адвокатом?"
Важливого значення у такому контексті російської політики набуває інформаційна боротьба. Реакція Росії на справу Гонгадзе та продаж "Кольчуг" була швидкою і сильною. У Росії йшлося про те, аби вбити клин між Україною та Заходом, натомість в Україні утвердити себе як гаранта української суверенності.
"Коли в Україні проблеми, - розповів Шерр, - англійські, американські журналісти телефонують до Росії: "Що там таке діється в Україні?" В Україні не було горбачовської революції, на відміну від Росії тут не створився клас інтелігенції, котрий розуміє як функціонує Захід. Ніхто, крім Польщі, на Заході не розуміє значення України в Європі. Ющенко – приятель Заходу. Та що Захід зробив, аби підтримати Ющенка, коли той був прем’єром? Нічого!"
Висновок Шерра викликав у залі оплески: "Успіх України буде в значний спосіб стимулювати успіх у Росії. Якщо нам залежить на майбутньому Росії, то мусить залежати на майбутньому України".
Станіслав Цьосек, радник президента Польщі, наголосив на тому, що у виступах українських друзів звучала фальшива нота. Мовляв, ми такі хороші, а Захід нас не хоче. Свого часу на початку трансформаційних процесів, підкреслив Цьосек, Польща відкрито собі сказала: "Нас не хочуть, бо ми гірші, гірші від Франції та Німеччини, останні жебраки в Європі". Поляки зробили такий важкий висновок, та, здається, цього не зробили в Україні, де не хочуть сказати собі правди. Звідки такі запитання: "Чому нас не хочуть?" Та тому, що нас бояться! Польща, дякуючи Бальцеровічу, сама себе переорала. Треба взяти дзеркало і подивитися на себе, ми свої "прищі" оглянули... Україна цього не зробила. Перепрошую за таку гірку правду...".
Дві правди про Волинь
Хоч програма конференції не передбачала екскурсів в історію польсько-українських стосунків, та тема 60-річчя подій на Волині була однією з наскрізних у дискусіях. Броніслав Геремек провів аналогію між польсько-українськими дискусіями з приводу історичного минулого та процесом поєднання Німеччини й Франції, котрі стояли біля витоків ЄС.
Геремек зіставив Волинь-43 з акцією "Вісла", за яку Польща уже попросила пробачення. "Сказане має очищувальну силу, - зазначив Геремек. - Останні заяви українських політиків про Волинь мають значення. Таких же дій польська сторона очікує щодо кладовища Орлят. Якщо ж по обидва боку кордону правда буде сказана, польсько-українські стосунки матимуть під собою міцний фундамент".
Тема Волині сприймається в Україні дуже болісно, підкреслив Тарасюк. Він запропонував формулу, котра може гоїти старі рани двох народів: "Пробачаємо і просимо пробачення". Анджей Каркошка запитав чому Тарасюк вважає, що правда про Волинь не дасть добрих наслідків.
– Є дві правди – українська й польська, - відповів Тарасюк. - Ви, поляки, хочете, щоб Україна прийняла вашу інтерпретацію правди. Українці не вважають цю інтерпретацію правдою. Як погодитися? Як розв’язати цю проблему?
"Якщо бути відвертим, - додав із цього приводу Мороз. – Спільної єдиної правди ми не знайдемо. Наше спільне завдання – взаємно вибачитися, не виставляти претензій і рухатися далі. Перегорнути цю сторінку, бо якщо почнемо дошукуватися повної правди, дійдемо до Коліївщини". Мороз розповів, що розмовляв про 60-річчя волинської трагедії з Мареком Міллєром, головою правлячої у Польщі лівої партії SLD. Йшлося зокрема про створення документального польсько-українського фільму про події на Волині, його показ у польському та українському парламентах.
"У Східній і Центральній Україні про волинську трагедію, довгі роки нічого не чули, - відзначив Шибко, - сьогодні для цієї частини суспільства проблема не існує. Потрібно віддати шану тим, хто загинув, а не рахувати з чиєї сторони було більше жертв. Такий підхід може спричинити ще одну трагедію".
"Я також не знав про участь поляків у замордуванні євреїв із Єдвабного, що мій рідний народ на таке здатний, - відреагував на слова Шибка радник польського президента Цьосек. – Але президент Польщі попросив вибачення за Єдвабне від імені тих, котрі відчувають відповідальність за ту страшну трагедію. Час завершити й справу львівського кладовища Орлят. Українці мусять зрозуміти, що ми, поляки, не хочемо ані сантиметра української землі".
"Правда одна, нема двох правд, - переконаний Геремек. - Треба сказати болісну правду і вам, і нам. Найгірше не казати нічого. Якщо не казати, залишаються рани, а відтак – наслідки, які далеко йдуть".
Колишній прем'єр-міністр Єжи Бузек говорив про досвід вирішення складних питань польсько-німецької історії, коли проводилася відкрита дискусія, де були різні голоси: "Потрібна така відкрита польсько-українська дискусія, де допускатимуться польські голоси з українського боку, а українські з польського".
"Навіть тут видно, які різні підходи до проблеми Волині, - сказав Тарасюк. - Акцію "Вісла" і Волинь-43 не можна ставити в один ряд. "Вісла" була несправедливістю з одного боку, Волинь – несправедливість із двох боків, не треба ставити між двома трагедіями знак рівності".
"Погано якщо у справі Волині лунатиме лише голос адміністрації президента, потрібно щоб і опозиція сказала своє слово", - долучився до цієї дискусії британець Шерр.
Як вам допомогти?..
У кулуарах конференції можна було почути, що стільки гіркої правди на подібних заходах у Польщі українці ще не чули. Все ж висновок щодо теми означеної в назві форуму зроблено з надією на оптимістичний варіант розвитку подій в Україні. Таку спробу зробив колишній посол США в Україні Вільям Міллєр: "Ключове питання для того, хто про Україну мислить із симпатією: як їй можна допомогти?
Треба зробити все можливе, аби вибори-2004 були відкритими настільки, наскільки це можливо. Потрібно контролювати їх перебіг усіма можливими способами. Потрібно допомогти вільній українській пресі, адже опозиція не має доступу до інформаційних каналів. У цей момент, коли Україна стоїть на роздоріжжі, зусилля таких країн як Польща мусять бути підтримані. Надходить час зміни режиму. Мусимо робити все, аби у 2004-му результат був справді демократичним".
"Україна в Європі", "Європейські устремління України" – дотепер організатори польських форумів, конференцій, що стосувалися українського сьогодення оперували здебільшого такими формулюваннями у їх назвах. Та найновіші інтеграційні ініціативи Києва виразно спрямовані у два протилежні напрямки змусили варшавських господарів чергового міжнародного форуму сформулювати тему не так однозначно.
"Куди йде Україна?" - над питанням, поставленим у назві конференції, що відбулася в Польському Інформаційному Агентстві, українські, польські та західноєвропейські політики дискутували впродовж минулих вихідних. Ініціював і провів цей форум Центр міжнародних стосунків, підтримуваний зокрема Фондами Форда, Стефана Баторія (Сороса) та МЗС Польщі.
Змістову канву конференції становили три теми дискусії: "Україна та ЄС", "Україна і НАТО", "Україна та її сусіди". Польську сторону представляла команда авторів системної трансформації країни у 1990-х, зокрема Єжи Бузек (колишній прем’єр-міністр), Януш Онишкевіч (був міністром оборони), Броніслав Геремек (міністр закордонних справ в уряді Бузека), а також Станіслав Цьосек, радник президента Польщі Олександра Кваснєвського.
Серед українських учасників дискусій - Борис Тарасюк, Олександр Мороз, Георгій Крючков. Джеймс Шерр (Conflict Studiem Research Centre) із Великобританії, Вільям Міллер, колишній посол США в Україні та Анджей Каркошка (Центр демократичного контролю над збройними силами, Швейцарія) представили погляди Західної Європи.
Дорога ще довга
"Я глибоко переконаний, - наголосив вже у вступному слові Броніслав Геремек, - від долі України залежатиме яким буде світ, котрий нас оточує. Та чи політика, яку Польща від 1989-го проводить щодо України, не зазнала поразки? У польській політичній публіцистиці іноді зустрічається таке твердження. Вважаю, що не зазнала.
Звідки ж така песимістична оцінка ситуації? Образ внутрішньої й зовнішньої політики України викликає занепокоєння. Погіршення її образу – болісний досвід для Польщі. Прийняття України в НАТО не стоїть зараз на порядку денному. Є ймовірність, що Україна стане членом НАТО до 2010 року. Якщо хотітиме цього. З точки зору Польщі, чим скоріше це станеться, тим краще. З точки зору НАТО...
Свого часу НАТО вважало малоймовірним прийняття Румунії та Болгарії... Щодо вступу України у ЄС, то це менш ймовірно у такі терміни. Зараз ЄС приголомшений власною відвагою: прийнято 10 нових країн. Це драматичне рішення. Середній ВНП цих країн становить 40 відсотків від ВНП "десятки". Чи можна собі уявити, щоби ЄС спромігся на таке рішення щодо України з її рівнем ВНП?...
Уявити це можна лише за умови, що Україна дає гарантії стабільного розвитку цивілізованої правової держави. Відтак після 2010, десь у проміжку між 2010-2015 роками вступ України в ЄС міг би стати реальним. Важко говорити такі речі країні, до якої маєш дружні почуття. Та дорога ще довга. Хоч для історика 5-10 років – це дуже мало".
Геремек нагадав про чотири свободи, на яких базується єдиний економічний простір ЄС (вільне переміщення осіб, товарів, послуг, капіталу). В Україні ж недостатнє контролювання кордонів, злочинність, нема гарантій безпеки для капіталу. ЄС хоче мати певність, підкреслив Геремек, що український капітал не треба "прати", що він чистий.
"Ми хотіли б бачити Україну ближчою до Заходу, – звернувся до учасників форуму Єжи Бузек. - Та наскільки Україна готова нині спромогтися на економічну незалежність від Росії? У справі будівництва газопроводу в обхід України ми ставили собі запитання: чи ж то тільки ми хочемо боронити українські інтереси, чи Україна сама не хоче боронитися?"
Бузек мав рацію, згадавши справу газопроводу, підтвердив Борис Тарасюк. Він пригадав як тоді, коли польський президент, уряд відстоювали перед Росією інтереси України, президент України раптом заявив: а для нас ця проблема не є болючою, ми не заперечуватимемо спорудженню газопроводу в обхід України. Це завдало моральної шкоди польському урядові, який намагався відстоювати національні інтереси України, визнав Тарасюк.
"Quo vadis Ukraino?" – риторично перепитав учасників конференції Тарасюк. - Моя спонтанна відповідь – не знаю. Я був, є і буду послідовним прихильником розвитку проатлантичної та проєвропейської політики України. Звідки ж замішання? Річ у контрверсійних заявах із боку президента України та його команди, одне говориться у Брюсселі, інше в Москві. Власне це дає оту непевність щодо України з боку Заходу".
"Україна входить у два інтеграційні процеси: з одного боку з ЄС, з другого з Росією", – зупинився на "сигналах, які надходять з України", Януш Онишкевич. "Питання, як ці два процеси між собою погодити, які можуть бути труднощі, терміни? Ми, поляки, маємо надію, що Польща буде в ЄС, але маємо також надію, що Польща не завжди буде найбільш висунутою на Схід країною ЄС".
Небезпечна українська карта
"ЄС не має довготермінової концепції стосунків з Україною, - підкреслював Євген Перелигін, директор департаменту європейської інтеграції МЗС України, - потрібно диференціювати східний вимір політики ЄС".
Він наголосив на найбільшому протиріччі останнього комунікату Єврокомісії, що стосується розширення ЄС. За його словами, європейська перспектива була найефективнішим інструментом щодо країн-кандидатів на реформування внутрішньої ситуації, Україні ж не дають такої візії майбутнього.
Україну віднесли до категорії країн, котрі не мають жодної європейської перспективи. "Дайте перспективу, далі все залежатиме від самої країни", - зазначив Перелигін.
Окремо він зупинився на питаннях технічної допомоги Заходу Україні: "Програми TACIS і PHARE для України спрямовані на інституціональну спроможність країни співпрацювати в європейських умовах. Потрібно змінити філософію надання допомоги". Україна з її європейськими амбіціями, навів яскравий приклад Перелигін, отримує таку ж технічну допомогу як ... Монголія.
"Проблеми не в членстві, а у виборі шляху, - звернувся до учасників дискусії Олександр Мороз. - Європейський вибір України полягає не у входженні в ЄС, а в запровадженні європейських стандартів у її політиці, йдеться про рівень демократії в Україні.
Ситуація в Україні недаремно викликає тривогу. Відсутність демократії спричиняє деградацію економіки, знищення високотехнологічних виробництв, аграрного сектора економіки. Це повна руїна, утверджується корупція, тінізація економіки (до 60 відсотків), криміналізація країни. Приватизацію країни здійснюють кілька сімей – через вторинний фондовий ринок, який під патронатом президента передається у власність кількох кланів. В Україні практично завершена приватизація. Виручка від неї – 1,2 млрд. доларів, для порівняння в Угорщині – 12 млрд. Якщо зіставити кількісні показники обох країн, коефіцієнт різниці становитиме 40-50 разів.
Аби змінити ситуацію, потрібно змінити систему влади за прикладом європейських країн. Таку лінію відстоює опозиція. Влада ж тягне Україну в азійське середовище. Ми потребуємо підтримки і від вас. Йдеться не про кредити і інвестиції. Ситуація в Україні повинна відстежуватися й оцінюватися відповідними інституціями. Це зовнішній фактор, який допоможе опозиції.
Європі, сподіваюся, небайдуже, що буде на схід від Польщі – демократична держава чи татаро-монгольське іго. Я навмисне використовую це формулювання, бо в Харкові Кучма сказав, що Мороз – лихо, порівнюване з монголо-татарським ігом".
Георгій Крючков, представляючись, підкреслив, що він український комуніст. "Україна, - сказав він, - хоч мені боляче про це говорити, країна беззаконня й сваволі, пронизана корупцією, народ пригнічений, люмпенізований, а люмпен на організований протест нездатний. Боюся, що й наступні вибори ситуації не поправлять".
"Навіть якщо в Україні буде економічний розвиток, а не буде політичної реформи – нема про що говорити", - вважає один із провідних у Польщі знавців української проблематики професор Здзіслав Найдер. У 1970-1980-х рр. він був директором польської служби радіо "Вільна Європа", за що у 1983-му польська комуністична влада засудила його до смертної кари.
Наголосивши на великому значенні України для Європи, Найдер відразу ж зазначив, що Україна поєднанням своїх великих розмірів та низьким розвитком економіки становить для Європи і велику проблему. Від України як від ключової держави на континенті вимагалося нового осмислення ситуації, та "осмислювала" її Україна на папері, декларативно. Інтеграція з Європою відбувалася не фактично, а декретом.
"Одне говориться в Брюсселі, інше у Москві, - картав східну сусідку Польщі професор. - Шпагат – це та гімнастична вправа у якій Україна спеціалізується. Сьогодні Україна поза європейською свідомістю, але й також поза американською, особливо після 11 вересня 2001-го, коли Росія обійшла Україну. У документах Європейської Комісії говориться більше про сусідство з Україною, аніж про партнерство. У Києві розчарувалися".
Професор навів приклади української безвідповідальності. Польсько-українсько-французька комісія, створена 3,5 роки тому, не діє, бо Україна не присилає свого представника. Понад три роки нема посла у Франції. "Це факти, які говорять самі за себе", - сказав Найдер.
"Конкурент України в євроустремліннях – Туреччина, від неї українці могли би багато чого навчитися, - вважає польський політолог. - Туреччина не лежить у Європі, багато сумнівів щодо її політики, набагато гостріші там міжнаціональні стосунки, ніж в Україні. Та за європейські перспективи Туреччини – Німеччина й Франція.
Справа не тільки в тому, що в Німеччині багато громадян турецького походження. Туреччина - спосіб на зняття напруги між Сходом і Заходом. Україна таких переваг не має. Окрім Польщі про Україну в ЄС ніхто не хоче говорити. Польща носиться з Україною, наче нянька з дитиною, але ж та дитина велика, більша навіть, ніж нянька!"
"Росія не спить, - застерігав Найдер. - Російський посол у Києві – неабиякий чоловік. Є суперечність між Польщею та Росією щодо України. Ми би хотіли перетягти Україну до Заходу, а Росія до себе. З одного боку, Росія для України найближчий партнер, із другого тільки відхід від Росії дає шанси на Заході. Дехто каже, що Україна ніколи не зробить такого вибору: "Україна ніколи не спроможеться на пильнування кордону з Росією". Вибір за Україною".
Цей вибір, вважає професор, має лише дві можливості – або прийняти західну модель, або йти російським шляхом: "Або з Росією, або з ЄС. Це не значить проти Росії. Фінляндія обрала Європу, та стосунки її з Росією не стали гірші ніж перед цим вибором".
"У Польщі дискутується питання: казати українцям правду, чи гладити по голівці так, як це робить Яцек Куронь: "Я розумію Україну". Розумінням проблем друга хвороба не лікується".
Найдер критикував Польщу за її непродумані, як на його думку, дії в іракському конфлікті, що негативно відіб’ється й на Україні. Мовляв, Західна Європа не сприймає польської позиції щодо українських питань, оскільки Варшава вимагає більшого заангажування в справи такої непевної держави, хоче ставити на таку небезпечну карту як Україна. Тим часом у справі Іраку Варшава підтримала Вашингтон, а не впливових гравців у ЄС – Францію та Німеччину. США це не зміцнило, а з європейськими потугами стосунки ускладнило. Автоматично це відіб’ється й на Україні, вважає Найдер.
Якби Польща обрала інший поміркованіший шлях, "вуха європейців були би ширше відкриті на наші пропозиції. Цей одинокий польський голос, який вставлявся за Україну, і не дуже важив, тепер ослабне". Польська зовнішня політика, твердив політолог, повинна бути цілісною, а не східною і західною: "Маємо мету на Сході, із нею треба узгоджувати і західний вектор політики, тісніше співпрацювати з німцями й французами, без них нічого не зробимо".
"Польщі ніхто не ставив умови розірвати стосунки з Україною, щоби ввійти в ЄС, - дискутував із Найдером Мороз. - Коли говориться про стосунки України з Росією, то треба розуміти, хто мається на увазі – держава чи окремі особи – олігархи. Це принципово різні речі. Взаємини олігархів зводяться до того, хто може більше вкрасти в Росії і в Україні. В Європі це зробити було б важче... Допоки не змінимо в Україні системи влади, нема жодних перспектив на європейськість. Будуть декларації. Та на практиці Україна залишатиметься таким собі флігелем у європейському домі, от тільки відгородженим колючим дротом".
Найдер, полемізуючи з Морозом про два полюси притягання України ще раз підкреслив, що йдеться про вибір політичної моделі: "Не можна недооцінювати ірраціональний фактор, психологію в стосунках між народами. Пересічний європеєць не може зрозуміти чим принципово відрізняється Україна від Росії. Чому Україна, котра виглядає так само як Росія мусить бути в ЄС? Завдання українців показати, що вони інакші".
Слухаючи польських колег, Олександр Мороз не втримався від ущипливої репліки: "Коли польський президент цілує українського, це за протоколом, чи з любові?"
З оптимізмом про "агресора"
Георгій Крючков, який довіряє академічним дослідженням Інституту соціології НАН, пояснював, чому зменшилася кількість українців, які хотіли би бачити Україну в НАТО. "У народі НАТО – американський агресор".
За словами Крючкова, необхідність демократизації України, як передумови вступу в НАТО – балачки, які не мають кардинального значення. Немає значення якою буде Україна кучмівською чи демократичною, сказав Крючков, у справі прийняття її в НАТО це визначатиметься тим, вигідно чи не вигідно це самому ж НАТО.
"Український президент був персоною нон-грата в багатьох західних країнах, але коли США треба було нашкребти членства для антиіракської коаліції й Україна дала такого хабара, питання про Кучму відклали".
Крючков змалював плачевний стан збройних сил, розповів, що танки, котрі дефілювали на параді у Києві довелося відразу ж повернути виробникові, бо не було чим із ним розрахуватися. "А для США, - вважає Крючков, - вигідно, щоб Україна, стоячи на колінах, просилася в НАТО".
"Якщо йдеться про безпеку, ми приречені на союз, - підкреслив він. - В умовах нових викликів і загроз (тероризм) співпрацювати з НАТО потрібно, але маю два застереження: не робити нового поділу у Європі, навіть якщо би він мав проходити по східному кордоні України; НАТО мусить діяти відповідно до статуту ООН".
Зазначивши, що він оптиміст щодо розвитку стосунків НАТО-Україна, Крючков здивував учасників конференції (було чутно реакцію залу) несподіваною для присутніх заявкою українського комуніста: "Політичний курс України мусить визначатися не в Москві, не в НАТО, а в Україні її народом".
"В Україні синдром держави-піраміди, - висловлював свій погляд на ситуацію Анджей Каркошка (Швейцарія), - де зміна політичної системи, впровадження засад демократичного життя відбуваються не внаслідок натиску суспільства, а навпаки - згори донизу. Суспільство не прагне тих змін, а часом не хоче їх утілення. На чолі тих змін – збройні сили, це найпрозоріший елемент структури влади і безпеки України. Чи можна говорити про інтеграцію в північноатлантичний блок країни, одна третя населення якої вбачає у НАТО агресора?".
Каркошка відзначив величезний влив російських медіа на українське суспільство. Російські ЗМІ, за його словами, подають діаметрально протилежне до західних бачення того, що відбувається у світі. "Очевидно, - зазначив він, - преса вільна, та повинна подавати цілісну картину".
Друга проблема, на думку швейцарського аналітика, котра перешкоджає Україні на шляху до НАТО – мімікрія, в країні робляться величезні зусилля, спрямовані на вербалізацію. Каркошка розповів, як був консультантом у створенні українських розробок щодо демократичного контролю збройних сил. Це великий документ, із масою дрібних застережень, але вся ця копітка праця, розводив руками учасник дискусії, може бути зведена нанівець ветом президента.
Парадоксально, що водночас з існуванням такого документа міністром оборони мусить бути військовий. Відтак практична цінність вельми трудомісткого документа невелика.
Наголосив Каркошка і на такій характерній рисі української влади, як уникання важких рішень. Як ілюстрацію до цієї тези зробив екскурс в історію створення "хваленого" українсько-польського батальйону. Мовляв, коли була розроблена вся документація, розпочалося фінансування, виявилося, що "на першу зустріч українська сторона хотіла нам втиснути... культурницький ансамбль. Тільки завдяки втручанню Горбуліна було прийняте інше рішення".
Стосунки з НАТО не залежать лише від інтеграції збройних сил і оборонної сфери, йшлося у виступі Каркошки. Ще більше залежать вони від демократичних засад сектора безпеки, особливо в Україні, із її збройними силами МВС, міліцією, СБУ. "А хто чув про демократичний контроль над цими силами?" – риторично запитував швейцарський аналітик і сам же відповів:"Ніхто!" .
Український конгломерат збройних сил, державної адміністрації, СБУ, політичних партій не піддається демократичним перетворенням, переконаний він. Розвідки (військова й цивільна), прикордонні служби – ніхто з них не має жодного парламентського контролю.
Аналітик зі Швейцарії зробив закид українській стороні щодо слабкого контролю її східного кордону. "А те, що відбувається на молдавсько-українському кордоні, - наголосив Каркошка, - проблема не тільки для України, а й для Європи". "Загалом, - підсумував він, - є багато документів, добрих великих зусиль, та Україну можна порівняти з човном, котрий, рухаючись уперед, не пливе, а дріботить ніжками".
Побачте, сусіде, свої прищі...
Про послання Кучми "Європейський вибір" згадав Віталій Шибко (Соціалістична партія України): "Вибір у посланні, наче європейський, та в ньому намагання поєднати непоєднуване, суцільний алогізм". Представник СПУ зупинився на статусі "сусіда" ЄС: "У європейському розумінні поняття сусіда щось інакше, а для нас – ознака того, що Україну виставили за двері зі спільного європейського дому". Впровадження нових віз для українців, вважає Шибко, - порушення Європейської хартії прав людини (обмежується свобода пересування). Для розв’язання накопичених проблем він запропонував провести європейський форум на кшталт "Гельсінкі-75".
"Не потрібно аби Україна вибирала між Росією та Заходом, - твердить Джеймс Шерр (Великобританія). - Навіть коли Україна стане частиною Заходу, її завжди
пов’язуватимуть з Росією особливі, виняткові стосунки. Такого підходу вимагає географічне розташування країни".
Європейської інтеграції України, вважає Шерр, не буде до тих пір поки вона не відійде від тієї бізнес-культури, яка має своє коріння в СРСР. Цю культуру визначає не ринок, а стосунки, інтерес не споживача, а виробника, її ціль закрити уста підприємцеві, а відкрити урядовцеві. "Росіяни та українці, - говорив британець, - дуже добре дають собі раду за таких умов, та ми, люди Заходу у такій системі функціонувати не можемо. Такого типу світ для нас небезпечний, підозрілий. Путін розуміє, що така культура бізнесу відлякує Захід, тому творить позитивну опінію Росії, та водночас на цю ж таки культуру у своїй владі опирається".
Шерр зосередився на українському векторі російської зовнішньої політики: "Росія хоче створити пояс безпеки навколо своїх кордонів. Говориться про інтеграцію з Україною, та насправді йдеться про її підпорядкування. Проблема в тому, що багато людей Заходу не розуміють виняткового значення України для Росії. Власне росіяни не хочуть, аби ми на Заході розуміли їх наміри щодо України".
Говорив британський політолог і про брак твердої постави в Україні у стосунках із Росією. Навів приклад невеликої Грузії: "Коли Росія чинить на неї тиск, голос Грузії чути, відтак її підтримує США. Хочу сказати своїм українським друзям: якщо ви не будете собі адвокатами, то хто вам буде адвокатом?"
Важливого значення у такому контексті російської політики набуває інформаційна боротьба. Реакція Росії на справу Гонгадзе та продаж "Кольчуг" була швидкою і сильною. У Росії йшлося про те, аби вбити клин між Україною та Заходом, натомість в Україні утвердити себе як гаранта української суверенності.
"Коли в Україні проблеми, - розповів Шерр, - англійські, американські журналісти телефонують до Росії: "Що там таке діється в Україні?" В Україні не було горбачовської революції, на відміну від Росії тут не створився клас інтелігенції, котрий розуміє як функціонує Захід. Ніхто, крім Польщі, на Заході не розуміє значення України в Європі. Ющенко – приятель Заходу. Та що Захід зробив, аби підтримати Ющенка, коли той був прем’єром? Нічого!"
Висновок Шерра викликав у залі оплески: "Успіх України буде в значний спосіб стимулювати успіх у Росії. Якщо нам залежить на майбутньому Росії, то мусить залежати на майбутньому України".
Станіслав Цьосек, радник президента Польщі, наголосив на тому, що у виступах українських друзів звучала фальшива нота. Мовляв, ми такі хороші, а Захід нас не хоче. Свого часу на початку трансформаційних процесів, підкреслив Цьосек, Польща відкрито собі сказала: "Нас не хочуть, бо ми гірші, гірші від Франції та Німеччини, останні жебраки в Європі". Поляки зробили такий важкий висновок, та, здається, цього не зробили в Україні, де не хочуть сказати собі правди. Звідки такі запитання: "Чому нас не хочуть?" Та тому, що нас бояться! Польща, дякуючи Бальцеровічу, сама себе переорала. Треба взяти дзеркало і подивитися на себе, ми свої "прищі" оглянули... Україна цього не зробила. Перепрошую за таку гірку правду...".
Дві правди про Волинь
Хоч програма конференції не передбачала екскурсів в історію польсько-українських стосунків, та тема 60-річчя подій на Волині була однією з наскрізних у дискусіях. Броніслав Геремек провів аналогію між польсько-українськими дискусіями з приводу історичного минулого та процесом поєднання Німеччини й Франції, котрі стояли біля витоків ЄС.
Геремек зіставив Волинь-43 з акцією "Вісла", за яку Польща уже попросила пробачення. "Сказане має очищувальну силу, - зазначив Геремек. - Останні заяви українських політиків про Волинь мають значення. Таких же дій польська сторона очікує щодо кладовища Орлят. Якщо ж по обидва боку кордону правда буде сказана, польсько-українські стосунки матимуть під собою міцний фундамент".
Тема Волині сприймається в Україні дуже болісно, підкреслив Тарасюк. Він запропонував формулу, котра може гоїти старі рани двох народів: "Пробачаємо і просимо пробачення". Анджей Каркошка запитав чому Тарасюк вважає, що правда про Волинь не дасть добрих наслідків.
– Є дві правди – українська й польська, - відповів Тарасюк. - Ви, поляки, хочете, щоб Україна прийняла вашу інтерпретацію правди. Українці не вважають цю інтерпретацію правдою. Як погодитися? Як розв’язати цю проблему?
"Якщо бути відвертим, - додав із цього приводу Мороз. – Спільної єдиної правди ми не знайдемо. Наше спільне завдання – взаємно вибачитися, не виставляти претензій і рухатися далі. Перегорнути цю сторінку, бо якщо почнемо дошукуватися повної правди, дійдемо до Коліївщини". Мороз розповів, що розмовляв про 60-річчя волинської трагедії з Мареком Міллєром, головою правлячої у Польщі лівої партії SLD. Йшлося зокрема про створення документального польсько-українського фільму про події на Волині, його показ у польському та українському парламентах.
"У Східній і Центральній Україні про волинську трагедію, довгі роки нічого не чули, - відзначив Шибко, - сьогодні для цієї частини суспільства проблема не існує. Потрібно віддати шану тим, хто загинув, а не рахувати з чиєї сторони було більше жертв. Такий підхід може спричинити ще одну трагедію".
"Я також не знав про участь поляків у замордуванні євреїв із Єдвабного, що мій рідний народ на таке здатний, - відреагував на слова Шибка радник польського президента Цьосек. – Але президент Польщі попросив вибачення за Єдвабне від імені тих, котрі відчувають відповідальність за ту страшну трагедію. Час завершити й справу львівського кладовища Орлят. Українці мусять зрозуміти, що ми, поляки, не хочемо ані сантиметра української землі".
"Правда одна, нема двох правд, - переконаний Геремек. - Треба сказати болісну правду і вам, і нам. Найгірше не казати нічого. Якщо не казати, залишаються рани, а відтак – наслідки, які далеко йдуть".
Колишній прем'єр-міністр Єжи Бузек говорив про досвід вирішення складних питань польсько-німецької історії, коли проводилася відкрита дискусія, де були різні голоси: "Потрібна така відкрита польсько-українська дискусія, де допускатимуться польські голоси з українського боку, а українські з польського".
"Навіть тут видно, які різні підходи до проблеми Волині, - сказав Тарасюк. - Акцію "Вісла" і Волинь-43 не можна ставити в один ряд. "Вісла" була несправедливістю з одного боку, Волинь – несправедливість із двох боків, не треба ставити між двома трагедіями знак рівності".
"Погано якщо у справі Волині лунатиме лише голос адміністрації президента, потрібно щоб і опозиція сказала своє слово", - долучився до цієї дискусії британець Шерр.
Як вам допомогти?..
У кулуарах конференції можна було почути, що стільки гіркої правди на подібних заходах у Польщі українці ще не чули. Все ж висновок щодо теми означеної в назві форуму зроблено з надією на оптимістичний варіант розвитку подій в Україні. Таку спробу зробив колишній посол США в Україні Вільям Міллєр: "Ключове питання для того, хто про Україну мислить із симпатією: як їй можна допомогти?
Треба зробити все можливе, аби вибори-2004 були відкритими настільки, наскільки це можливо. Потрібно контролювати їх перебіг усіма можливими способами. Потрібно допомогти вільній українській пресі, адже опозиція не має доступу до інформаційних каналів. У цей момент, коли Україна стоїть на роздоріжжі, зусилля таких країн як Польща мусять бути підтримані. Надходить час зміни режиму. Мусимо робити все, аби у 2004-му результат був справді демократичним".