Тени забытых предков Украинская политика и ее подходы к страшному. К 60-летию волынской трагедии
Среда, 16 апреля 2003, 18:49
Уже нас кличуть каятися, і хтось один чи кілька готові покаятися від імені всіх нас, разом узятих українців, а ми досі до ладу не знаємо, за що саме. 60-річчя волинської трагедії, коли українці за одне літо винищили десятки тисяч поляків, для переважної більшості України - тієї, що степова, териконова, столична, житня, приморська, тієї, що лише віднедавна навчилася правильно розшифровувати абревіатуру УПА, - залишається невідомою сторінкою історії, страшною легендою, емоційно не менш далекою, ніж помста греків за Трою. Мабуть, і Херсону болітиме Волинь, коли він знатиме - чому. Утім, мабуть, і Донбас волітиме спокути поляків, коли почує про десяток тисяч українців, знищених на Холмщині. Хто мало знає - завжди неготовий.
Розповідають, що секретар РНБО України Євген Марчук був вражений, коли його польський колега Марек Сівец виклав на стіл переговорів список 99 сіл, польське населення яких було забито за один день - 11 липня 1943 року. Несподіванкою чомусь стало не те, що українська сторона неготова була до такої розмови, а те, як ретельно підготувалася до неї польська сторона. Польські історики вивчали цю проблему масово і довго, щонайменше десятиліття, українські - поодинці, керовані винятково власним ентузіазмом.
Створена наприкінці минулого грудня розпорядженням Президента Кучми робоча група експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині 1943-44 рр. на перше своє засідання зібралася тільки 4 березня. У назві цієї групи мене щиро дивує слово "додаткових". Воно виглядало б достойніше на тлі стелажа (на сьогодні, на жаль, уявного) з десятками наукових томів з історії краю від часів Пілсудського до Сталіна.
Спитайте навмання у першого-ліпшого політичного достойника, та наприклад, у фахових істориків при владі - спікера ВР та гуманітарного віце-прем'єра, - коли вони вперше занурилися в подробиці волинських подій 1943 року, - і отримаєте відповідь або невтішну, або нечесну. Направду, я теж, як і величезна більшість моїх колег, донедавна так само належала до тих, напевно, 80 відсотків нашого суспільства, які не готові були відповідати на подібне питання.
Тільки лінивий каже: "Історія розсудить". Принаймні цю історію не можна сьогодні залишити історикам, віддати їм для препарації засохлу кров минулого і залишити на них тягар висновків. Не можна тому, що поки живі причетні до тих подій і їх очевидці, діти невинно убієнних, - це ще не історія, це якоюсь мірою сучасність. І польська держава підносить це питання як першочергове з-поміж інших проблем наших міждержавних взаємин, зокрема, і з цих міркувань.
Відомо, що батьки міністра закордонних справ Польщі Владзімежа Цімошевича загинули на Волині. Загалом, за даними доктора Гжегоша Мотики, найвідомішого польського дослідника волинської трагедії, 50-60 тисяч поляків, серед них діти, жінки, старі, були вбиті на Волині, ще 30-40 тисяч - на Східній Галичині. Українські історики мають інший підрахунок втрат - щонайменше 30 тисяч. Але для науковців обох країн незаперечним є факт: поляків Волині винищували масово, і кількість польських жертв тут неспівмірно більша з кількість жертв українських.
Наші втрати Мотика обчислює у 15-20 тисяч, з них від п'яти до десяти тисяч - на Волині та в Галичині. Страшно уявити, скільки неприкаяних тіней блукають цими лісами, нашіптуючи прокляття...
Відтак, причини того, що сталося на Волині, важко збагнути, навіть розуміючи, що то був такий час, коли у кожного за дверима, як у Бога, стояла сокира, і що то була така земля, називати яку після війни своєю прагнули і українці, і поляки, і німці, і радянські, і що то друга Річ Посполита робила українців на цих убогих теренах людьми другого сорту.
Саме принизливу антиукраїнську політику польської держави на Волині вітчизняні дослідники ставлять першопричиною трагедії 43-го. Польські ж науковці та політики переконані: винуватець масових убивств - бандерівська фракція ОУН, зокрема її тамтешній провід.
Водночас, як можна зрозуміти з дискусії під час недавнього українсько-польського форуму в Острозі "Події на Волині: як жити з цим тягарем?", чітких документальних свідчень переходу від теорії так званого інтегрального націоналізму до практики етнічних чисток не знайдено. Два вищезгадані чинники фіксують не тільки різницю в підходах української та польської історіографії до цієї болючої теми, а й різні відповіді двох націй на питання "хто винен?" Очевидно, що звести їх до спільного знаменника неможливо.
Наважуся, однак, висловити думку, що попри первинність морального тягаря, спогад про Волинь-1943 є сьогодні також питанням політичним.
Сьогодні Польща майже інтегрована в західний світ, вона навчилася піддружувати зі США і користатися з цього, вона значно потужніша й впевненіша, вона активніше відстоює свої інтереси на міжнародній арені, ніж, скажімо, п'ять років тому. Саме тому Варшава не робила Києву історичних закидів і не прагнула так широко й резонансно вшанувати на державному рівні якусь попередню річницю волинської трагедії, скажімо, 55-ту, хоч, слід думати, попіл волинських жертв і тоді не менш гучно стукав їй у груди.
Бачиться, відтак, і друга спонука активності Варшави у нинішньому штурмі історичної справедливості. Це політична слабкість самої України. Сьогодні не маючи політичної злагоди, ані національної ідеї, ані суспільного підйому, ані чітких зовнішньополітичних орієнтирів, Україна є країною розчарувань. Польському президенту Олександру Кваснєвському дорікають за його оптимізм в українському питанні. Поляки так стрімко рвонули вперед, у світле європейське майбутнє, що вже начебто забули скрипіння нар у комуністичному таборі, тож забрьоханий сусіда їх дратує хоча б тому, що не може набрати достатньої сили, аби продертися крізь давно розщеплені дроти.
Україна поки що не готова відповідати на такий політичний, моральний, історичний виклик. Крім інформаційного невігластва, про яке ішлося вище, маємо й організаційний безлад, що особливо прикро в порівнянні з обґрунтованою, послідовною і впертою політикою Варшави щодо 60-річчя волинської трагедії.
"Політичний мейстрім на сьогодні не вироблено, - погоджується доктор Максим Стріха, експерт Інституту вільної політики, партієць "Собору". - Ставлення до волинських подій висловлюється переважно в індивідуальних заявах окремих політиків, насамперед виразно правого спрямування... Я ще не чув, наприклад, думки Віктора Ющенка та інших лідерів опозиції. Натомість дуже просто формувати думку представникам пропрезидентських фракцій: вони і десять разів можуть покаятися - їм однаково, перед ким і за що каятися".
Якщо говорити винятково про політичний вимір цієї проблеми, то нашій владі можна дорікнути за відсутність зустрічної ініціативи у спілкуванні з Варшавою. Позавчора голова Верховної Ради Володимир Литвин повідомив журналістам, що він отримав від голови Сейму звернення про необхідність прийняття або двох узгоджених заяв щодо волинської трагедії, або однієї, спільної, і свій варіант тексту, мовляв, наш парламент відправив польській стороні. Україна немов соромиться щось пропонувати першою.
А звернення в цій проблемі світської влади до духовної дивує своєю вибірковістю. Так, похвально, що Володимир Михайлович під час візиту до Ватикану попросив Папу Івана Павла II звернутися до українського і польського народу із закликом про примирення. Але чому таке прохання не адресовано Сабодану та Філарету, невже православні не помоляться за душі католиків?
Єдиними "письменниками" з політичного істеблішменту, хто знайшов за потрібне висловити свою оцінку в пресі подіям на Волині, є спікер Володимир Литвин та керівник адміністрації президента Віктор Медведчук. У їхніх статтях (першого - у "Дзеркалі тижня", другого - у "Дні") навіть крізь підкреслену обережність у експресії помітно різні тенденції пошуку винуватців трагедії.
Медведчук, який на останній зустрічі з цього питання - з Мареком Сівцем, у Луцьку - чомусь підмінив у статусі шефа Радбезу Марчука, Медведчук, партія якого в останні три місяці створила ледь не Клуб інтернаціональної дружби, форсованими темпами тісно заприятелювавши з польськими соціал-демократами, що нині біля влади в цій країні, - отже, Медведчук непрозоро киває в бік ОУН, покладаючи відповідальність за трагедію винятково на "праворадикальні українські політичні сили".
Отак наче Слава Стецько мусить встати зараз і покаятися за жертви невизнаної досі Українською державою УПА. Слід сказати, що під час дискусій щодо форми вшанування жертв волинської трагедії стали на прю дві позиції: МЗС, вивчивши досвід історичних примирень між іншими європейськими народами, радить обопільно вшанувати пам'ять жертв, АП іде у фарватері пропозицій Варшави, наполягаючи на формулюванні "жертвам злочинів ОУН-УПА". До речі, такі слова буде вкарбовано і в напис на пам'ятнику, що постане в польській столиці 12 липня. Що ми напишемо на пам'ятнику, який у ті ж дні відкриють у Луцьку, не знає ще ніхто з українців.
Це розумно - не втрачати якнайтісніший політичний зв'язок з Польщею, це шляхетно - зуміти піти на історичне примирення через катарсис, це сміливо - визнати жахи власного минулого. Але як би при цьому не забути одну засадничу річ: ми - українці. І оголошення на догоду нинішньому політичному епізоду всього національно-визвольного руху як злочинного стане серцевим нападом для українства, для української ідеї. І можна було б стерпіти такий удар, якби не знаття, що не тільки українські вареники замішані на крові, але й польські пірогі - не на йогурті.
Розповідають, що секретар РНБО України Євген Марчук був вражений, коли його польський колега Марек Сівец виклав на стіл переговорів список 99 сіл, польське населення яких було забито за один день - 11 липня 1943 року. Несподіванкою чомусь стало не те, що українська сторона неготова була до такої розмови, а те, як ретельно підготувалася до неї польська сторона. Польські історики вивчали цю проблему масово і довго, щонайменше десятиліття, українські - поодинці, керовані винятково власним ентузіазмом.
Створена наприкінці минулого грудня розпорядженням Президента Кучми робоча група експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині 1943-44 рр. на перше своє засідання зібралася тільки 4 березня. У назві цієї групи мене щиро дивує слово "додаткових". Воно виглядало б достойніше на тлі стелажа (на сьогодні, на жаль, уявного) з десятками наукових томів з історії краю від часів Пілсудського до Сталіна.
Спитайте навмання у першого-ліпшого політичного достойника, та наприклад, у фахових істориків при владі - спікера ВР та гуманітарного віце-прем'єра, - коли вони вперше занурилися в подробиці волинських подій 1943 року, - і отримаєте відповідь або невтішну, або нечесну. Направду, я теж, як і величезна більшість моїх колег, донедавна так само належала до тих, напевно, 80 відсотків нашого суспільства, які не готові були відповідати на подібне питання.
Тільки лінивий каже: "Історія розсудить". Принаймні цю історію не можна сьогодні залишити історикам, віддати їм для препарації засохлу кров минулого і залишити на них тягар висновків. Не можна тому, що поки живі причетні до тих подій і їх очевидці, діти невинно убієнних, - це ще не історія, це якоюсь мірою сучасність. І польська держава підносить це питання як першочергове з-поміж інших проблем наших міждержавних взаємин, зокрема, і з цих міркувань.
Відомо, що батьки міністра закордонних справ Польщі Владзімежа Цімошевича загинули на Волині. Загалом, за даними доктора Гжегоша Мотики, найвідомішого польського дослідника волинської трагедії, 50-60 тисяч поляків, серед них діти, жінки, старі, були вбиті на Волині, ще 30-40 тисяч - на Східній Галичині. Українські історики мають інший підрахунок втрат - щонайменше 30 тисяч. Але для науковців обох країн незаперечним є факт: поляків Волині винищували масово, і кількість польських жертв тут неспівмірно більша з кількість жертв українських.
Наші втрати Мотика обчислює у 15-20 тисяч, з них від п'яти до десяти тисяч - на Волині та в Галичині. Страшно уявити, скільки неприкаяних тіней блукають цими лісами, нашіптуючи прокляття...
Відтак, причини того, що сталося на Волині, важко збагнути, навіть розуміючи, що то був такий час, коли у кожного за дверима, як у Бога, стояла сокира, і що то була така земля, називати яку після війни своєю прагнули і українці, і поляки, і німці, і радянські, і що то друга Річ Посполита робила українців на цих убогих теренах людьми другого сорту.
Саме принизливу антиукраїнську політику польської держави на Волині вітчизняні дослідники ставлять першопричиною трагедії 43-го. Польські ж науковці та політики переконані: винуватець масових убивств - бандерівська фракція ОУН, зокрема її тамтешній провід.
Водночас, як можна зрозуміти з дискусії під час недавнього українсько-польського форуму в Острозі "Події на Волині: як жити з цим тягарем?", чітких документальних свідчень переходу від теорії так званого інтегрального націоналізму до практики етнічних чисток не знайдено. Два вищезгадані чинники фіксують не тільки різницю в підходах української та польської історіографії до цієї болючої теми, а й різні відповіді двох націй на питання "хто винен?" Очевидно, що звести їх до спільного знаменника неможливо.
Наважуся, однак, висловити думку, що попри первинність морального тягаря, спогад про Волинь-1943 є сьогодні також питанням політичним.
Сьогодні Польща майже інтегрована в західний світ, вона навчилася піддружувати зі США і користатися з цього, вона значно потужніша й впевненіша, вона активніше відстоює свої інтереси на міжнародній арені, ніж, скажімо, п'ять років тому. Саме тому Варшава не робила Києву історичних закидів і не прагнула так широко й резонансно вшанувати на державному рівні якусь попередню річницю волинської трагедії, скажімо, 55-ту, хоч, слід думати, попіл волинських жертв і тоді не менш гучно стукав їй у груди.
Бачиться, відтак, і друга спонука активності Варшави у нинішньому штурмі історичної справедливості. Це політична слабкість самої України. Сьогодні не маючи політичної злагоди, ані національної ідеї, ані суспільного підйому, ані чітких зовнішньополітичних орієнтирів, Україна є країною розчарувань. Польському президенту Олександру Кваснєвському дорікають за його оптимізм в українському питанні. Поляки так стрімко рвонули вперед, у світле європейське майбутнє, що вже начебто забули скрипіння нар у комуністичному таборі, тож забрьоханий сусіда їх дратує хоча б тому, що не може набрати достатньої сили, аби продертися крізь давно розщеплені дроти.
Україна поки що не готова відповідати на такий політичний, моральний, історичний виклик. Крім інформаційного невігластва, про яке ішлося вище, маємо й організаційний безлад, що особливо прикро в порівнянні з обґрунтованою, послідовною і впертою політикою Варшави щодо 60-річчя волинської трагедії.
"Політичний мейстрім на сьогодні не вироблено, - погоджується доктор Максим Стріха, експерт Інституту вільної політики, партієць "Собору". - Ставлення до волинських подій висловлюється переважно в індивідуальних заявах окремих політиків, насамперед виразно правого спрямування... Я ще не чув, наприклад, думки Віктора Ющенка та інших лідерів опозиції. Натомість дуже просто формувати думку представникам пропрезидентських фракцій: вони і десять разів можуть покаятися - їм однаково, перед ким і за що каятися".
Якщо говорити винятково про політичний вимір цієї проблеми, то нашій владі можна дорікнути за відсутність зустрічної ініціативи у спілкуванні з Варшавою. Позавчора голова Верховної Ради Володимир Литвин повідомив журналістам, що він отримав від голови Сейму звернення про необхідність прийняття або двох узгоджених заяв щодо волинської трагедії, або однієї, спільної, і свій варіант тексту, мовляв, наш парламент відправив польській стороні. Україна немов соромиться щось пропонувати першою.
А звернення в цій проблемі світської влади до духовної дивує своєю вибірковістю. Так, похвально, що Володимир Михайлович під час візиту до Ватикану попросив Папу Івана Павла II звернутися до українського і польського народу із закликом про примирення. Але чому таке прохання не адресовано Сабодану та Філарету, невже православні не помоляться за душі католиків?
Єдиними "письменниками" з політичного істеблішменту, хто знайшов за потрібне висловити свою оцінку в пресі подіям на Волині, є спікер Володимир Литвин та керівник адміністрації президента Віктор Медведчук. У їхніх статтях (першого - у "Дзеркалі тижня", другого - у "Дні") навіть крізь підкреслену обережність у експресії помітно різні тенденції пошуку винуватців трагедії.
Медведчук, який на останній зустрічі з цього питання - з Мареком Сівцем, у Луцьку - чомусь підмінив у статусі шефа Радбезу Марчука, Медведчук, партія якого в останні три місяці створила ледь не Клуб інтернаціональної дружби, форсованими темпами тісно заприятелювавши з польськими соціал-демократами, що нині біля влади в цій країні, - отже, Медведчук непрозоро киває в бік ОУН, покладаючи відповідальність за трагедію винятково на "праворадикальні українські політичні сили".
Отак наче Слава Стецько мусить встати зараз і покаятися за жертви невизнаної досі Українською державою УПА. Слід сказати, що під час дискусій щодо форми вшанування жертв волинської трагедії стали на прю дві позиції: МЗС, вивчивши досвід історичних примирень між іншими європейськими народами, радить обопільно вшанувати пам'ять жертв, АП іде у фарватері пропозицій Варшави, наполягаючи на формулюванні "жертвам злочинів ОУН-УПА". До речі, такі слова буде вкарбовано і в напис на пам'ятнику, що постане в польській столиці 12 липня. Що ми напишемо на пам'ятнику, який у ті ж дні відкриють у Луцьку, не знає ще ніхто з українців.
Це розумно - не втрачати якнайтісніший політичний зв'язок з Польщею, це шляхетно - зуміти піти на історичне примирення через катарсис, це сміливо - визнати жахи власного минулого. Але як би при цьому не забути одну засадничу річ: ми - українці. І оголошення на догоду нинішньому політичному епізоду всього національно-визвольного руху як злочинного стане серцевим нападом для українства, для української ідеї. І можна було б стерпіти такий удар, якби не знаття, що не тільки українські вареники замішані на крові, але й польські пірогі - не на йогурті.
