Голова как "казус белли"
Среда, 29 мая 2002, 14:52
Картковий будиночок абсолютної влади "Єди" довго не протримається
У кожної миттєвості свій резон, і миттєвості ці, як відомо, роздають кому ганьбу, кому безслав'я, а кому іноді й трохи приємніші речі. У вівторок під роздачу потрапила Влада. Вся. Ну хіба що без невеликих відрогів "третьої" (є ще в нас кілька більш-менш справедливих суддів) і "четвертої" (як не дивно, але й не зовсім усі мас-медіа розтоптано). Влада тепер в Україні аб-со-лют-на. За що на закочених бенкетах п'ється, мабуть, не лише "Абсолют", а й багато "Хеннесі". Ось хіба салют у небо не злітає (вистачило Києву недільного феєрверку). А ви помітили, що у нас уже не олігархічний лад, який живописався ще зо два роки тому, а, вважай, абсолютна монархія? Для останнього твердження маємо чимало підстав...
Довибори завершено. Не забудьте
По-перше, підстаркуватий глава держави, обраний бозна-коли і бозна-як (хто старе пом'яне, тому око геть), правдами й неправдами остаточно утвердився у своїй силі. Якщо бути точним, то більше все-таки неправдами, адже ми бачили й пам'ятаємо, з якою наругою над демократією відбувалися останні, парламентські, вибори.
Але то була лише перша частина "марлезонського балету". В ній адмінресурс застосовувався хоча й нахабно, але здебільшого - явно. Було хоч чим і ким пообурюватися, бачили, кому можна пригрозити статтею нового Кримінального кодексу, так, до речі, жодного разу й не використаною за призначенням. Ну проголосували, як змогли і як дали. Ну порахували. Але ж, як з'ясувалося, електоральні симпатії народу на виборах до ВР не мали майже ніякої ваги в сенсі формування цього самого парламенту.
Виявилося, що достатньо мати бажання і віртуальний пристрій для підвішування, пардон, за яйця (що включає в себе, наприклад, оновлені графіки податкових перевірок на підприємствах, перегляд схем приватизації, розподілу акцій та преференцій, папір із ордером чи непроставленою датою звільнення, інші батоги й пряники), аби з безформеної й часто не надто запашної маси тих, кого зареєстрували народними депутатами, зліпити потрібну для гаранта конфігурацію. Політолог Володимир Полохало назвав це "довиборами після виборів". Вчора ці довибори виграв Президент.
Тобто неважливо, за кого там проголосували прості смертні напередодні смішного 1 квітня. Головне - вміти з непростими смертними працювати, схиляти вже обраних, але "сирих" нардепів до "тепло, тепло, ще теплішого" вибору. Хтось продався за своє ж, аби його втримати. Хтось - за крісло. За папку з компроматом. За бабки, ці спокусливі 250 тисяч баксів (подейкували й про таке). Хтось - за дешеву цяцянку, яку ніколи не буде виконано...
В результаті маємо ситуацію, коли партійний блок, що від імені влади боровся за єдину Україну, але не отримав на виборах підтримки навіть на 12 відсотків, скупив у парламенті контрольний пакет акцій - 226. Половину плюс 1 голос за Литвина.
До "Єди" приєдналися есдеки, їх лідер Медведчук знову у фаворі, представник Зінченко – віце-спікер. У результаті "довиборів" виграли блок і партія, які посіли в турнірній таблиці основних симпатій відповідно третє й шосте місця. Дико. А якщо врахувати, яка частина з тих 11,77 відсотка голосів, вишуканих "Єдою" по всій країні, була "намальованою", можна тільки розвести руками: вмілі факіри на Банковій. Від слова "фак". Ось із такими зворотньо-поступальними рухами Україна від посттоталітаризму прямує до простішого тоталітаризму.
Олігархія - та відпочиває з прищемленими пальцями, гаманцями тощо. Казали ж Його Величність ще два, здається, роки тому: наші олігархи порівняно з російськими - що кілька поруч з акулою. Тож у добрий вечір теплого 28 травня, країно, отримуй свого, нотаріально засвідченого лічильною комісією, справді масштабного, сімейного, повного зверхника.
Ось він і пана Литвина, свого помічника та спічрайтера колишнього, вже розкішним букетом квітів із Бессарабки привітав (на Банковій, звісно), і на зустріч з паном Лукашенком на рідну Чернігівщину поїхав (замість у ВР із щорічним посланням виступати). Білоруський бацька - теж усім своїм олігархам олігарх, ті мальки знають, як із рибою-молотом поводитися...
Операція "узурпація". Контрольний ляп
По-друге (продовжуємо тему влади, фактично зведеної в абсолют), цей самий глава знайшов тільки йому відомий цемент для 226 напівмертвих душ не з доброго дива, а щоб утвердити одну з них Головою Верховної Ради. У результаті парламент-2002, який спочатку видався начебто найбільш незручним для Президента Кучми за всю історію співіснування вулиць Банкової та Грушевського, отримав найзручнішого для гаранта спікера ВР.
Над Верховною Радою наразі встановлено контроль. Воно-то зрозуміло, що вершитель доль демонструє свою сьогоднішню всесильність лише для того, щоб невдовзі таки скласти скіпетр та корону, не маючи при цьому клопотів від держави. Але чи не занадто дорогу ціну заплачено за сумнівну розкіш отримати наостанок спокій, максимальне задоволення буквально з нічого?
Ще раз закцентую увагу: партійну "Єдину Україну", яка на виборах у парламент здобула підтримку менш ніж 12 відсотків українців, у нас репрезентують і Президент (будьмо щирими), і Прем'єр, і тепер уже Голова ВР. Водночас, нагадаємо, "Наша Україна" зібрала на виборах 23,57 відсотка, а чотири опозиційні блоки й партії загалом ("НУ", КПУ, БЮТі, СПУ) - майже 60 відсотків голосів. Та ні про яку пропорцію, про жодний баланс політичних сил, про колись притаманну Президентові побудову системи стримувань і противаг не йдеться - гулять, так гулять. Може, востаннє. Не на свої - точно.
А фокус з АБСОЛЮТНОЮ зверхністю вийшов у них тому, що любителі смачно й вигідно "поїсти", посідаючи й головну вершину влади, і Кабінет керівника виконавчої гілки влади, і крісло зверхника влади законодавчої, й закапелки місцевих властей, уже давно підім'яли ще й суди – тільки на словах незалежну "третю владу", і скупили пресу, телебачення, радіо - "четверту". Олександр Мороз доповнює повну картину узурпації влади ще й безперечною дією карального апарату, спрямованого проти опозиції. Залишилося поновити шосту статтю радянської Конституції, яка проголошує тільки одну політичну силу керівною і спрямовуючою. Все?
До яких пір правитиме Пірр?
Далебі. Войовничий Пірр теж спочатку думав, що прорвався. Не треба мати Гельмана у вусі, щоб збагнути: кількість їжі, яку може прийняти організм і перетравити шлунок, все-таки обмежена. Зараз це емоції й сумбур, але... Узяти хоча б Володимира Литвина, навіть винісши за дужки його нехорошу, прямо скажемо, присутність на плівках майора Мельниченка, у пам'яті про Гію Гонгадзе, у нотатках окраденого Томаса Каротерса, в запитах полковника Григорія Омельченка з приводу привласнення якихось патентів на якісь мільйони, в майже реалізованому виборчому плані Кириленка - Литвина....
Бог із ним, вічним дублером-помічником, який скочив на вакантний п'єдестал "не першої, але й не другої особи", від чого п'єдестал цей одразу опустився до рівня плінтуса. Але ж засміють "стороннії люди". Розберуться, скажімо, чому, звільнений з Адміністрації Президента, без п'яти хвилин Голова Верховної Ради не знаходив іншого притулку для переговорів із колегами по парламенту, як зашторений кабінет №264 усе на тій же Банковій. З'ясують, що спікер - це, з англійської, той, хто здебільшого говорить без папірця, а не готує свої виступи в тиші тих самих "бункерів", з муками вдосконалення, але без "Майкрософт Ворда". І якщо колишньому Голові ВР - Олександрові Ткаченку - не заборонялося блазнювати перед мікрофонами, то в даному випадку тактика дискусії на рівні "сам дурень" і "партійні архіви не горять" виглядатиме все ж недоречною.
Спочатку погигоче в кулак, а потім і "по голівці не погладить" Захід. Адже, де таке бачено, щоб його й "Наша Україна" Віктора Ющенка, явно здобувши на виборах перемогу, була позбавлена жодних важелів для просування туди, ближче до Брюсселя й Вашингтона, свого зовнішньополітичного вектора. Звісно, декого гріє думка, що Україна стала розмінною фігурою у великій грі США та Росії, відійшовши як сувенір Москві й намірившись справді інтегруватися до НАТО разом із цією самою "єдіною й недєлімою". (Втім, є парадоксальна версія, що ідею інтеграції в Північну Атлантку було "вкинуто" саме зараз тільки для того, щоб пересварити "четвірку" і вирвати з неї Компартію. Втім, її акція виявилася таки не "золотою" й зменшилася до двох "тройських унцій", точно Потебенькової і, кажуть, Грачевої).
Однак, думається, напризволяще цивілізований світ нас не покине. Remember хоча б Югославію, ту, що вже Сербія й Чорногорія без Мілошевича. Не хоче режим побоюватися жорсткуватих заходів? Ну то хай Леонід Данилович та Володимир Михайлович усвідомлять принаймні те, що в очах і вухах Заходу події "спікеріади" із опусканням депутатів-бізнесменів та їх бюлетенів важать значно більше, аніж декларації про напрями зовнішньої політики та поїздки туди міністра закордонних справ Анатолія Зленка. Яка там, себто тут, вільна конкуренція, вільна економіка, прозорі правила гри, рівний доступ, боротьба з корупцією! А що навіть на Банковій,9 комп'ютери оснащені таким ненависним Америці контрафактним (піратським і неліцензійним) програмним забезпеченням, знає вже й останній продавець CD з базарної Петрівки. Втім, у нового Голови - колишнього глави в кабінеті АП "компа" не стояло. Навіть тут у нас усе запущено.
Та абстрагуймося. Біс і з тим диким Заходом, із його Мельниченком, Великим Журі в суді Сан-Франциско, підозрою щодо "Кольчуг", Іраку і свідченнями про міцну причетність нинішніх українських "абсолютів" до справ Павла Лазаренка. Довго в Києві вибудовували картковий "монархічний" будиночок, але недовго йому стояти. Самі способи "будови століття", цього БАМу поміж Печерських пагорбів, обумовлюють усушку, утруску, вивітрювання й корозію ще однієї столичної архітектурної почвари, жахливішої за майдано-незалежницькі. 226 голосів - це критична маса.
Не існує в природі такого суперцементу, щоб тримати цих товаришів із щербанями, сандлерами, галієвими, грачами та потебеньками включно в одному "шлако-харчоблоці" постійно. Схожими ерзац-більшостями в 2000-му організували "оксамитову революцію" в Українському домі, а минулого року відставили з посади Прем'єра Віктора Ющенка. І де ті "революціонери", де ті "більшовики"? Навіть галактичної влади Дарта Вейдера недостатньо, щоб "нє било" у революції "конца". Бо кільце від гранати, як казав Петька, - ось воно. Ще трохи - і вибухне все к бісовій матері. Як правильно помічено, раз на кожну сесію досить зібрати всього 150 опозиційних "багнетів", щоб ініціювати розгляд питання про зняття когось із керівництва ВР. А щоб відкликати – перетягти на свій бік ще п’ятьох депів (саме стільки в ідеалі не вистачає "четвірці").
Зараз "наші" болюче переживають поразку, але пароксизм цей – через дуже високі вимоги до себе, завищену самооцінку з огляду на реалії "монархічного" устрою. Надалі діяти слід поступально, наступально, але виважено. І в перспективі відкинутий нині – з можливим спікером Романом Безсмертним - договір про перерозподіл влади в державі з ПРЕЗИДЕНТСЬКО-парламентського устрою на ПАРЛАМЕНТСЬКО-президентське, а фактично - ПАРЛАМЕНТСЬКО-ПРЕМ’ЄРСЬКЕ правління, запропоноване "Нашою Україною", здасться квіточками. Такими собі незабудками. Бо Ющенко вже відтренував і пам'ять, і злопам'ятність. Вчителі - не лише Тимошенко. Життя навчило. Я ось не можу матюкатися при жінках, Віктор Андрійович не може призвичаїтися вимовляти слово опозиція...
Але з голови, як і з пісні, думки й слова не викинеш. Вчорашні події стали як "казус беллі" (з латини - формальний привід для оголошення війни). І треба віддати йому належне, що по дорозі до "свого" 2004 року він не проти знищити значну частину конституційних повноважень Президента. Не Кучми - будь-якого Президента. А воювати так благородно не вміли, здається, навіть шляхтичі. Ющенко знає, за що воює. Зараз режим має абсолютну владу, а В.Ю. не проти абсолютної відповідальності. Ну то й що, що поки що з шипінням зраджують... Є думка, що "Єдина Україна" виграла в "Нашої" окремий бій, але війну все одно приречена програти. Хочеться вірити...
Не все те вихід, що по "харчі"
28 травня у вечірньому ефірі "Вікон. Опівночі" на СТБ запрошений від "Єди" донеччанин Валерій Коновалюк, наче заклинання, повторював думку всієї фракції: "Парламент мусив вийти з глухого кута "спікеріади", щоб нарешті почати конструктивну роботу. Тепер усім потрібно переступити через свої амбіції і йти далі. На нас лежить велика відповідальність за долю держави".
Мабуть, навіть апологети й фронтмени "Єдиної України" розуміють, що позиція Ющенка буде визначальною і обов'язковою для голосування абсолютної більшості фракції "наших" (таке і внутрішнім статутом військової служби "НУ" передбачено, а не подобається - геть, перші семеро у вівторок вже з ганьбою пішли). Такі різні шматки "Нашої України" зібралися в спільну синьо-жовту мозаїку тому, що з певністю бачать наступним Президентом саме Ющенка. А якщо нинішня влада його новим гарантом упритул не бачить, то їй не допоможуть і наступні косметичні операції на повіках.
Відповідно, ядро фракція "наших" назустріч такій незрячій владі не піде, і Віктор Ющенко переступить не через амбіції, а хіба через "труп" політичного опонента, з яким ще кілька днів тому за звичкою цілувався в кулуарах парламенту. Любові, звісно, й не було, а 226 кроків до ненависті вже зроблено.
"Єда" сама визнає, що невдовзі розпадеться на кілька - орієнтовно п'ять - ще гірше координованих менших фракцій. У кожної з них будуть свої інтереси, і хто сказав, що, скажімо, "донецькі", "прозрівши", у певний момент (чи моменти) не пристануть до стійких "ющенківців"? Що знову не постане збирана потроху парламентська "Єдність" Олександра Омельченка-мера? Що мажоритарники, якими зараз накачали "Єдину Україну", невдовзі, звільнивши пальці з дверних лещат, і собі утворять зовсім некеровану з "центру" компанію?
Звісно, "центр" теж не сидітиме склавши руки (свої), знову комусь руки (їхні) заламуватиме... Не хотілося б виявитись поганим пророком, але принаймні "оксамитових революцій" на обрії бачиться навіть декілька. Казали ж про осінь як про час... альтернативи. Ні, "спеціальної позиції". Ні, таки вже о-по-зи-ці-ї.
Я перепрошую, якщо в такий щасливий для нового Голови Верховної Ради день ці висновки роблять Литвину боляче. Але його по-людськи шкода. Зараз Володимирові Михайловичу, з шампанським чи там грамулькою "білої" в келишку, простіше переживати продовження надзвичайної ситуацію, в яку шеф висмикнув його з приємного кабінетного півмороку.
Точно писали Юлія Мостова і Сергій Рахманін у "Дзеркалі тижня" з відстані березня: "Засмикана й розгублена людина ще нескоро встановить баланс усередині і поза собою. Та для навколишніх у Литвині вже ніколи не буде загадки". Певно, невдовзі збудеться й друга половина передбачення, і лідер "Єди" нагадуватиме те, що залишилося від кульки П'ятачка. Бо, "мабуть, набуваючи саме такої форми, люди приходять у відповідність з улюбленим розміром Президента".
А поки що ця куля надута. Чи роздала їй вчорашня миттєвість історичне безсмертя? Як бачиться, історик Литвин зможе внести такого себе лише в ті підручники з історії, які писатиме сам. Якщо сумління дозволить.
Про подібні події сам Володимир Михайлович казав так: "Це локальний факт. Історія пишеться, коли відстань складає 50 років. Все інше - це політологія".
У кожної миттєвості свій резон, і миттєвості ці, як відомо, роздають кому ганьбу, кому безслав'я, а кому іноді й трохи приємніші речі. У вівторок під роздачу потрапила Влада. Вся. Ну хіба що без невеликих відрогів "третьої" (є ще в нас кілька більш-менш справедливих суддів) і "четвертої" (як не дивно, але й не зовсім усі мас-медіа розтоптано). Влада тепер в Україні аб-со-лют-на. За що на закочених бенкетах п'ється, мабуть, не лише "Абсолют", а й багато "Хеннесі". Ось хіба салют у небо не злітає (вистачило Києву недільного феєрверку). А ви помітили, що у нас уже не олігархічний лад, який живописався ще зо два роки тому, а, вважай, абсолютна монархія? Для останнього твердження маємо чимало підстав...
Довибори завершено. Не забудьте
По-перше, підстаркуватий глава держави, обраний бозна-коли і бозна-як (хто старе пом'яне, тому око геть), правдами й неправдами остаточно утвердився у своїй силі. Якщо бути точним, то більше все-таки неправдами, адже ми бачили й пам'ятаємо, з якою наругою над демократією відбувалися останні, парламентські, вибори.
Але то була лише перша частина "марлезонського балету". В ній адмінресурс застосовувався хоча й нахабно, але здебільшого - явно. Було хоч чим і ким пообурюватися, бачили, кому можна пригрозити статтею нового Кримінального кодексу, так, до речі, жодного разу й не використаною за призначенням. Ну проголосували, як змогли і як дали. Ну порахували. Але ж, як з'ясувалося, електоральні симпатії народу на виборах до ВР не мали майже ніякої ваги в сенсі формування цього самого парламенту.
Виявилося, що достатньо мати бажання і віртуальний пристрій для підвішування, пардон, за яйця (що включає в себе, наприклад, оновлені графіки податкових перевірок на підприємствах, перегляд схем приватизації, розподілу акцій та преференцій, папір із ордером чи непроставленою датою звільнення, інші батоги й пряники), аби з безформеної й часто не надто запашної маси тих, кого зареєстрували народними депутатами, зліпити потрібну для гаранта конфігурацію. Політолог Володимир Полохало назвав це "довиборами після виборів". Вчора ці довибори виграв Президент.
Тобто неважливо, за кого там проголосували прості смертні напередодні смішного 1 квітня. Головне - вміти з непростими смертними працювати, схиляти вже обраних, але "сирих" нардепів до "тепло, тепло, ще теплішого" вибору. Хтось продався за своє ж, аби його втримати. Хтось - за крісло. За папку з компроматом. За бабки, ці спокусливі 250 тисяч баксів (подейкували й про таке). Хтось - за дешеву цяцянку, яку ніколи не буде виконано...
В результаті маємо ситуацію, коли партійний блок, що від імені влади боровся за єдину Україну, але не отримав на виборах підтримки навіть на 12 відсотків, скупив у парламенті контрольний пакет акцій - 226. Половину плюс 1 голос за Литвина.
До "Єди" приєдналися есдеки, їх лідер Медведчук знову у фаворі, представник Зінченко – віце-спікер. У результаті "довиборів" виграли блок і партія, які посіли в турнірній таблиці основних симпатій відповідно третє й шосте місця. Дико. А якщо врахувати, яка частина з тих 11,77 відсотка голосів, вишуканих "Єдою" по всій країні, була "намальованою", можна тільки розвести руками: вмілі факіри на Банковій. Від слова "фак". Ось із такими зворотньо-поступальними рухами Україна від посттоталітаризму прямує до простішого тоталітаризму.
Олігархія - та відпочиває з прищемленими пальцями, гаманцями тощо. Казали ж Його Величність ще два, здається, роки тому: наші олігархи порівняно з російськими - що кілька поруч з акулою. Тож у добрий вечір теплого 28 травня, країно, отримуй свого, нотаріально засвідченого лічильною комісією, справді масштабного, сімейного, повного зверхника.
Ось він і пана Литвина, свого помічника та спічрайтера колишнього, вже розкішним букетом квітів із Бессарабки привітав (на Банковій, звісно), і на зустріч з паном Лукашенком на рідну Чернігівщину поїхав (замість у ВР із щорічним посланням виступати). Білоруський бацька - теж усім своїм олігархам олігарх, ті мальки знають, як із рибою-молотом поводитися...
 |
По-друге (продовжуємо тему влади, фактично зведеної в абсолют), цей самий глава знайшов тільки йому відомий цемент для 226 напівмертвих душ не з доброго дива, а щоб утвердити одну з них Головою Верховної Ради. У результаті парламент-2002, який спочатку видався начебто найбільш незручним для Президента Кучми за всю історію співіснування вулиць Банкової та Грушевського, отримав найзручнішого для гаранта спікера ВР.
Над Верховною Радою наразі встановлено контроль. Воно-то зрозуміло, що вершитель доль демонструє свою сьогоднішню всесильність лише для того, щоб невдовзі таки скласти скіпетр та корону, не маючи при цьому клопотів від держави. Але чи не занадто дорогу ціну заплачено за сумнівну розкіш отримати наостанок спокій, максимальне задоволення буквально з нічого?
Ще раз закцентую увагу: партійну "Єдину Україну", яка на виборах у парламент здобула підтримку менш ніж 12 відсотків українців, у нас репрезентують і Президент (будьмо щирими), і Прем'єр, і тепер уже Голова ВР. Водночас, нагадаємо, "Наша Україна" зібрала на виборах 23,57 відсотка, а чотири опозиційні блоки й партії загалом ("НУ", КПУ, БЮТі, СПУ) - майже 60 відсотків голосів. Та ні про яку пропорцію, про жодний баланс політичних сил, про колись притаманну Президентові побудову системи стримувань і противаг не йдеться - гулять, так гулять. Може, востаннє. Не на свої - точно.
А фокус з АБСОЛЮТНОЮ зверхністю вийшов у них тому, що любителі смачно й вигідно "поїсти", посідаючи й головну вершину влади, і Кабінет керівника виконавчої гілки влади, і крісло зверхника влади законодавчої, й закапелки місцевих властей, уже давно підім'яли ще й суди – тільки на словах незалежну "третю владу", і скупили пресу, телебачення, радіо - "четверту". Олександр Мороз доповнює повну картину узурпації влади ще й безперечною дією карального апарату, спрямованого проти опозиції. Залишилося поновити шосту статтю радянської Конституції, яка проголошує тільки одну політичну силу керівною і спрямовуючою. Все?
До яких пір правитиме Пірр?
Далебі. Войовничий Пірр теж спочатку думав, що прорвався. Не треба мати Гельмана у вусі, щоб збагнути: кількість їжі, яку може прийняти організм і перетравити шлунок, все-таки обмежена. Зараз це емоції й сумбур, але... Узяти хоча б Володимира Литвина, навіть винісши за дужки його нехорошу, прямо скажемо, присутність на плівках майора Мельниченка, у пам'яті про Гію Гонгадзе, у нотатках окраденого Томаса Каротерса, в запитах полковника Григорія Омельченка з приводу привласнення якихось патентів на якісь мільйони, в майже реалізованому виборчому плані Кириленка - Литвина....
Бог із ним, вічним дублером-помічником, який скочив на вакантний п'єдестал "не першої, але й не другої особи", від чого п'єдестал цей одразу опустився до рівня плінтуса. Але ж засміють "стороннії люди". Розберуться, скажімо, чому, звільнений з Адміністрації Президента, без п'яти хвилин Голова Верховної Ради не знаходив іншого притулку для переговорів із колегами по парламенту, як зашторений кабінет №264 усе на тій же Банковій. З'ясують, що спікер - це, з англійської, той, хто здебільшого говорить без папірця, а не готує свої виступи в тиші тих самих "бункерів", з муками вдосконалення, але без "Майкрософт Ворда". І якщо колишньому Голові ВР - Олександрові Ткаченку - не заборонялося блазнювати перед мікрофонами, то в даному випадку тактика дискусії на рівні "сам дурень" і "партійні архіви не горять" виглядатиме все ж недоречною.
Спочатку погигоче в кулак, а потім і "по голівці не погладить" Захід. Адже, де таке бачено, щоб його й "Наша Україна" Віктора Ющенка, явно здобувши на виборах перемогу, була позбавлена жодних важелів для просування туди, ближче до Брюсселя й Вашингтона, свого зовнішньополітичного вектора. Звісно, декого гріє думка, що Україна стала розмінною фігурою у великій грі США та Росії, відійшовши як сувенір Москві й намірившись справді інтегруватися до НАТО разом із цією самою "єдіною й недєлімою". (Втім, є парадоксальна версія, що ідею інтеграції в Північну Атлантку було "вкинуто" саме зараз тільки для того, щоб пересварити "четвірку" і вирвати з неї Компартію. Втім, її акція виявилася таки не "золотою" й зменшилася до двох "тройських унцій", точно Потебенькової і, кажуть, Грачевої).
Однак, думається, напризволяще цивілізований світ нас не покине. Remember хоча б Югославію, ту, що вже Сербія й Чорногорія без Мілошевича. Не хоче режим побоюватися жорсткуватих заходів? Ну то хай Леонід Данилович та Володимир Михайлович усвідомлять принаймні те, що в очах і вухах Заходу події "спікеріади" із опусканням депутатів-бізнесменів та їх бюлетенів важать значно більше, аніж декларації про напрями зовнішньої політики та поїздки туди міністра закордонних справ Анатолія Зленка. Яка там, себто тут, вільна конкуренція, вільна економіка, прозорі правила гри, рівний доступ, боротьба з корупцією! А що навіть на Банковій,9 комп'ютери оснащені таким ненависним Америці контрафактним (піратським і неліцензійним) програмним забезпеченням, знає вже й останній продавець CD з базарної Петрівки. Втім, у нового Голови - колишнього глави в кабінеті АП "компа" не стояло. Навіть тут у нас усе запущено.
Та абстрагуймося. Біс і з тим диким Заходом, із його Мельниченком, Великим Журі в суді Сан-Франциско, підозрою щодо "Кольчуг", Іраку і свідченнями про міцну причетність нинішніх українських "абсолютів" до справ Павла Лазаренка. Довго в Києві вибудовували картковий "монархічний" будиночок, але недовго йому стояти. Самі способи "будови століття", цього БАМу поміж Печерських пагорбів, обумовлюють усушку, утруску, вивітрювання й корозію ще однієї столичної архітектурної почвари, жахливішої за майдано-незалежницькі. 226 голосів - це критична маса.
Не існує в природі такого суперцементу, щоб тримати цих товаришів із щербанями, сандлерами, галієвими, грачами та потебеньками включно в одному "шлако-харчоблоці" постійно. Схожими ерзац-більшостями в 2000-му організували "оксамитову революцію" в Українському домі, а минулого року відставили з посади Прем'єра Віктора Ющенка. І де ті "революціонери", де ті "більшовики"? Навіть галактичної влади Дарта Вейдера недостатньо, щоб "нє било" у революції "конца". Бо кільце від гранати, як казав Петька, - ось воно. Ще трохи - і вибухне все к бісовій матері. Як правильно помічено, раз на кожну сесію досить зібрати всього 150 опозиційних "багнетів", щоб ініціювати розгляд питання про зняття когось із керівництва ВР. А щоб відкликати – перетягти на свій бік ще п’ятьох депів (саме стільки в ідеалі не вистачає "четвірці").
Зараз "наші" болюче переживають поразку, але пароксизм цей – через дуже високі вимоги до себе, завищену самооцінку з огляду на реалії "монархічного" устрою. Надалі діяти слід поступально, наступально, але виважено. І в перспективі відкинутий нині – з можливим спікером Романом Безсмертним - договір про перерозподіл влади в державі з ПРЕЗИДЕНТСЬКО-парламентського устрою на ПАРЛАМЕНТСЬКО-президентське, а фактично - ПАРЛАМЕНТСЬКО-ПРЕМ’ЄРСЬКЕ правління, запропоноване "Нашою Україною", здасться квіточками. Такими собі незабудками. Бо Ющенко вже відтренував і пам'ять, і злопам'ятність. Вчителі - не лише Тимошенко. Життя навчило. Я ось не можу матюкатися при жінках, Віктор Андрійович не може призвичаїтися вимовляти слово опозиція...
Але з голови, як і з пісні, думки й слова не викинеш. Вчорашні події стали як "казус беллі" (з латини - формальний привід для оголошення війни). І треба віддати йому належне, що по дорозі до "свого" 2004 року він не проти знищити значну частину конституційних повноважень Президента. Не Кучми - будь-якого Президента. А воювати так благородно не вміли, здається, навіть шляхтичі. Ющенко знає, за що воює. Зараз режим має абсолютну владу, а В.Ю. не проти абсолютної відповідальності. Ну то й що, що поки що з шипінням зраджують... Є думка, що "Єдина Україна" виграла в "Нашої" окремий бій, але війну все одно приречена програти. Хочеться вірити...
Не все те вихід, що по "харчі"
28 травня у вечірньому ефірі "Вікон. Опівночі" на СТБ запрошений від "Єди" донеччанин Валерій Коновалюк, наче заклинання, повторював думку всієї фракції: "Парламент мусив вийти з глухого кута "спікеріади", щоб нарешті почати конструктивну роботу. Тепер усім потрібно переступити через свої амбіції і йти далі. На нас лежить велика відповідальність за долю держави".
Мабуть, навіть апологети й фронтмени "Єдиної України" розуміють, що позиція Ющенка буде визначальною і обов'язковою для голосування абсолютної більшості фракції "наших" (таке і внутрішнім статутом військової служби "НУ" передбачено, а не подобається - геть, перші семеро у вівторок вже з ганьбою пішли). Такі різні шматки "Нашої України" зібралися в спільну синьо-жовту мозаїку тому, що з певністю бачать наступним Президентом саме Ющенка. А якщо нинішня влада його новим гарантом упритул не бачить, то їй не допоможуть і наступні косметичні операції на повіках.
Відповідно, ядро фракція "наших" назустріч такій незрячій владі не піде, і Віктор Ющенко переступить не через амбіції, а хіба через "труп" політичного опонента, з яким ще кілька днів тому за звичкою цілувався в кулуарах парламенту. Любові, звісно, й не було, а 226 кроків до ненависті вже зроблено.
"Єда" сама визнає, що невдовзі розпадеться на кілька - орієнтовно п'ять - ще гірше координованих менших фракцій. У кожної з них будуть свої інтереси, і хто сказав, що, скажімо, "донецькі", "прозрівши", у певний момент (чи моменти) не пристануть до стійких "ющенківців"? Що знову не постане збирана потроху парламентська "Єдність" Олександра Омельченка-мера? Що мажоритарники, якими зараз накачали "Єдину Україну", невдовзі, звільнивши пальці з дверних лещат, і собі утворять зовсім некеровану з "центру" компанію?
Звісно, "центр" теж не сидітиме склавши руки (свої), знову комусь руки (їхні) заламуватиме... Не хотілося б виявитись поганим пророком, але принаймні "оксамитових революцій" на обрії бачиться навіть декілька. Казали ж про осінь як про час... альтернативи. Ні, "спеціальної позиції". Ні, таки вже о-по-зи-ці-ї.
Я перепрошую, якщо в такий щасливий для нового Голови Верховної Ради день ці висновки роблять Литвину боляче. Але його по-людськи шкода. Зараз Володимирові Михайловичу, з шампанським чи там грамулькою "білої" в келишку, простіше переживати продовження надзвичайної ситуацію, в яку шеф висмикнув його з приємного кабінетного півмороку.
Точно писали Юлія Мостова і Сергій Рахманін у "Дзеркалі тижня" з відстані березня: "Засмикана й розгублена людина ще нескоро встановить баланс усередині і поза собою. Та для навколишніх у Литвині вже ніколи не буде загадки". Певно, невдовзі збудеться й друга половина передбачення, і лідер "Єди" нагадуватиме те, що залишилося від кульки П'ятачка. Бо, "мабуть, набуваючи саме такої форми, люди приходять у відповідність з улюбленим розміром Президента".
А поки що ця куля надута. Чи роздала їй вчорашня миттєвість історичне безсмертя? Як бачиться, історик Литвин зможе внести такого себе лише в ті підручники з історії, які писатиме сам. Якщо сумління дозволить.
Про подібні події сам Володимир Михайлович казав так: "Це локальний факт. Історія пишеться, коли відстань складає 50 років. Все інше - це політологія".
