Иван Драч о Долганове, прессе олигархов и своем увольнении
Вторник, 18 декабря 2001, 20:11
Напередодні розгляду у Верховній Раді подання президента щодо звільнення голова Держкомінформу Іван Драч відповів на запитання "Телекритики" (відповіді отримані електронною поштою).
- Що, на Вашу думку, вдалося зробити Комітету за роки Вашого головування? Наскільки справедливою, з Вашої точки зору, була та критика, яка весь час лунала на адресу Комітету? А може вона, на Вашу думку, могла бути комусь вигідною?
- Власне, тих років були аж два! Але справа, зрозуміло, не в цьому. Звернімо увагу на зміст назви комітету – інформаційної політики. Це сучасний підхід до розв"язання проблем інформаційної галузі. Отже, нашим завданням було, насамперед, запропонувати нові правила гри. Чинне законодавство щодо інформаційної галузі по своїй суті відповідає європейським стандартам. Воно ліберальне й зовсім не передбачає якоїсь регламентації чи заборон. Але не забуваймо, що ми поки-що живемо в країні, яка лише стає на шлях демократизації. У нас занадто низький рівень правової культури. Як і в цілому культури. Таким чином, ми запропонували працівникам преси та електронних ЗМІ діяти згідно норм закону. Такі ми романтики. Але ж в Україні відсутня незалежна преса, маю на увазі економічний бік журналістської діяльності. Отже, газетярі, радисти й телевізійники опинилися перед вибором: або йти на службу до володарів мішків з доларами, або захищати свободу слова, творчості, відстоювати свої, тобто журналістські, права. Останніх, очевидно, більшість, але сильніші в Україні позиції комерційної журналістики. У всякому разі, така ситуація сьогодні.
Це перший наш здобуток – намагання оздоровити атмосферу в інформаційній галузі. І хай не досягли значного поступу, ми привернули суспільну увагу до цієї, я гадаю, архіважливої для майбутнього нашої держави проблеми. Знаєте, не все, що сіється, відразу дає плоди. Треба почекати.
Але ви не будете заперечувати, що ті, хто порушує вітчизняне законодавство, відтепер почуває себе не зовсім комфортно. Наставник "Інтера" Олександр Зінченко – він же керівник парламентського комітету з питань свободи слова та інформації - одержуючи ліцензію на право мовлення, вимушений був брати на себе зобов'язання поступово українізовувати свій канал. Бо цього вимагає стаття 9 закону "Про телебачення і радіомовлення".
Нещодавно прийнятий закон щодо книговидавничої справи. Хай він і не такий, який ми хотіли, але все ж сприяє розвитку галузі. Україна вже видає щороку понад 20 млн. книг. Це мало, бо книжковий ринок держави потребує 70 млн. книг. Дефіцит в 40 млн. видань сьогодні успішно долає Російська Федерація, поставляючи правдами й неправдами свою продукцію в нашу країну. То ж треба продовжити працю над удосконаленням закону.
Взагалі, законотворча діяльність комітету в останні роки була інтенсивною й плідною. Проекти інформаційного кодексу, концепції інформаційної політики та інші документи, зрозуміло, потребують доопрацювання, але саме вони стали основою публічних дискусій навколо проблем розвитку інформаційної сфери держави.
Не треба забувати й про те, що Держкомінформ – це центральний орган галузі й покликаний виконувати, як кажуть, щоденну рутинну роботу. Щомісяця в Україні реєструється 80 нових друкованих видань. Йде робота над впровадженням супутникових та інших сучасних технологій на телебаченні і радіо. Ми створили управління, яке безпосередньо займається Інтернетом. Новим в Комітеті стало й управління європейської інтеграції.
Що ж до радикальних змін, то, справді, їх не так багато. Але що, інформаційна сфера може розвиватися самостійно у відриві від загальнодержавного будівництва? Які темпи розвитку нашої економіки й в цілому народногосподарського комплексу, з такою швидкістю рухаємось і ми.
Критика на адресу Держкомінформу – це, насамперед, політична оцінка нашої роботи, це спроби різних сил використати справді складну й суперечливу ситуацію як в пресі, так і в електронних ЗМІ в своїх цілях. Хто нас критикував у першу чергу? Ті, хто бере активну участь в боротьбі за рекламний ринок (а він у нас не такий і бідний, у всякому разі не ті нещасні 34 млн. доларів, про які весь час говориться). Комітет твердо стоїть за перевагу суспільних інтересів в журналістській діяльності.
Також Держкомінформ послідовно захищає насамперед інтереси вітчизняного виробника, засади протекціоністської політики держави, є послідовним у мовному питання. В Україні має бути одна державна мова. Представники інших народів, які інтегруються в українське суспільство, мають конституційне право на розвиток своїх мов, як і в цілому культур.
Словом, нинішній керівний склад Держкомінформу твердо відстоює принципи й норми чинного законодавства, не реагуючи на тиск як зліва, так і справа.
А кому була вигідна критика? Перш за все, тим силам, які роблять все, щоб тримати українську пресу й електронні ЗМІ в стані стагнації, хто прагне диктат вождів тоталітарного режиму замінити на диктат нуворишів, так званих олігархів.
Легше сказати, кому та критика була невигідною – українським журналістам й в цілому українському суспільству.
- Чи вдавалося Комітету не бути заручником певних політичних сил? Якщо іноді цей тиск був занадто великий – то саме в яких питаннях і обставинах?
- Повторюся, коли скажу, що для нас найголовнішим було триматися норм і вимог чинного законодавства. Так що заручниками якихсь політичних сил ми й не могли бути. Після здійснення одвічної мети свідомого українства – проголошення незалежної держави, мені, наприклад, по дорозі зі всіма, хто будує демократичну й заможну Україну, хай це буде комуніст Борис Олійник чи підприємець Петро Порошенко.
Що ж до тиску, то можна говорити про нього лише в тому розумінні, що на нас тиснуло незадоволення від співпраці з деякими владними структурами, творчими спілками – тією ж Національною спілкою журналістів. Хотів би ще сказати про громадські організації, але де вони? Їх одиниці, а треба щоб були сотні, а то й тисячі. Але ж ви самі добре знаєте, що рівень самоорганізації українського суспільства є занадто низьким. Відповідно й журналісти не є монолітною силою, здатною постояти за себе. Де журналістська профспілка, здатна підтримати того, хто переживає труднощі, хто втратив роботу? Де комісії з інформаційних суперечок, які є в кожній європейській державі? Немає! Бо ми такі сьогодні.
А потім, можливо, на бажаючих спробувати тиснути на нас впливало те, що ми були послідовними у проведенні своєї лінії, своїх принципів. Не було резону якось впливати на Держкомінформ.
- Досить часто останнім часом лунають думки про те, що Держкомінформ – це взагалі атавізм, не потрібний вже ані державі, ані, тим паче, суспільству. Ваше ставлення до цієї позиції? А може, комусь комітет – як кість у горлі? Кому і чому?
- Тому, хто проти набуття українською журналістикою цивілізованого змісту як в діяльності, так і структурній організації. Позиції цих сил сьогодні досить вагомі на всіх рівнях, на жаль. Союзниками їх виступають й анархічно налаштовані дилетанти від журналістики.
В Україні інформаційною сферою займається комітет, в Російській Федерації – міністерство преси, в Об'єднаному Королівстві – міністерство культури, засобів інформації і спорту, у Франції – міністерство культури й комунікацій і так далі.
Справа зовсім не в цьому, а в тому, щоб відповідна державна структура відповідала своєму призначенню – сприяти розвитку української журналістики, преси, електронних ЗМІ, мережі Інтернету тощо. Зрозуміло, не адміністративно-командними методами, а шляхом удосконалення чинного законодавства, розробкою принципів протекціоністської політики щодо ЗМІ, утвердженням атмосфери творчого суперництва й новаторства.
Не забуваймо ще й про таку діяльність, як міжнародна. Мається на увазі, у першу чергу, узгодження, наприклад, європейського законодавства й національного, співпраця в технологічній галузі, науково- дослідній.
Якщо ж сказати про якусь політичну партію, то нашим постійним опонентом була Соціал-демократична партія (об’єднана). Можливо, тому, що її представники, очолюючи відповідні парламентські та інші структури, контролюючи значну частину виробництва газетного паперу, намагаються нав'язати суспільству свої правила гри, які суперечать і законам нашої держави, і нашим національним традиціям.
Неважливо як буде називатися структура. Краще було б, можливо, зупинитися на комітетові, при якому б діяли департаменти друкованих ЗМІ, електронних, сучасних технологій та Інтернету, книговидавничої справи та поліграфії. Додати до цього науково-дослідні інституції, підрозділи перспективного планування та прогнозування тощо. Координуючий центральний орган галузі потрібний, про це говорить й зарубіжний досвід.
Творчість – це не хаос, а сума інтелектуально активних складових, сприяти розвитку яких й покликані державні структури.
Уважніше вдивимось у вітчизняний і зарубіжний досвід. Чому в ринковій державі Франції існує закон про єдину ціну на книжку? Це ж, здавалось би, суперечить ринковим, бізнесовим принципам. Але це відповідає інтересам держави, розвитку її культури!
- За що Ви можете самі себе критикувати у якості голови Комітету?
- Я можу багато за що критикувати себе, бо рідко буваю задоволений собою. От кажуть, що, мовляв, керівництво комітету не має чиновницького чи апаратного досвіду. Але ж не святі горшки ліплять. Й, до того ж, основний склад Держкомінформу – це працівники, які мають багаторічний фаховий стаж.
Зауважують, що я не сформував злагоджену команду. Але хіба я мав таку змогу? Один із моїх колишніх вже тепер заступників прийшов у комітет з єдиною метою – поскоріше посісти крісло голови, про що говорив всюди публічно.
Мої попередники не лише не сприяли зміцненню позицій вітчизняних ЗМІ, навпаки, розбазарили майно комітету. Відомий журналістам Зиновій Кулик навіть спромігся віддати в довгостроку оренду (на 20 років) перший поверх приміщення Комітету фірмі ТІКО, яка відкрила на Хрещатику свої магазини.
- Чому багато чого з того, що Ви мали намір зробити, не вдалося? Ми можемо про це говорити, адже своє перше інтерв’ю у якості голови Комітету Ви дали саме авторові цих запитань. Тоді, у 99-му, Ви були переповнені ідеями та планами...
- Хотів би уточнити, що ми керувалися не якимись особистими бажаннями, а відповідали на виклики часу. Насамперед було зроблено ретельний аналіз галузі. Пріоритетним, наприклад, в пресі було визначено вирішення проблем забезпечення газет та журналів газетним папером. Вітчизняні виробники поки-що здатні задовольнити наші потреби лише на 25 відсотків. Україні сьогодні потрібно щороку 100 тисяч тонн паперу. Отже, треба закуповувати за кордоном. Російські виробники пропонують папір за 2300-2500 гривень за тонну. Було запропоновано застосувати схему, згідно якої усувалися б будь-які посередники між редакціями й російськими паперовиробниками. Не секрет, що ціна в 3500-4000 гривень за тонну паперу накручується отими посередниками – спритними ділками. Поки що ми не досягли свого, але робота продовжується. Інша мета – зниження орендної плати для редакцій та друкарень. В електронних ЗМІ ми відразу взяли курс на впровадження супутникових технологій, розширення позицій Інтернету, технічне переоснащення телерадіокомпаній.
Чому так повільно вирішуються проблеми? Є об'єктивні фактори, але немало й суб"єктивних. Новий віце-прем'єр з гуманітарних проблем в уряді - В.Семиноженко - можливо, керуючись своїми партійними симпатіями, займає упереджену позицію щодо керівництва Держкомінформу. Це не може не впливати на нашу роботу. Адже там, де немає злагоди, толку мало.
- Чому Комітет так і не зміг представити Концепцію інформаційного простору?
- Здається, вже зрозуміло, чому. Підготовлений Держкомінформом документ В.Семиноженко виніс на публічне обговорення. А це не треба було робити до того, як обнародувати проект. Що таке концепція державної інформаційної політики? Очевидно, насамперед, плід праці науковців, фахівців галузі, практиків. Вони повинні були спочатку розглянути проект на робочих групах тощо… А так підготовлений варіант концепції потрапив під обстріл як академіків, так і представників політичних сил та владних структур. Але в науці й негативний результат корисний. Треба працювати далі, а основа для цього є – це не могли не визнати навіть суворі критики проекту.
А потім – чому йдеться лише про проект концепції інформаційної політики? Підготовлені й інші документи. Наприклад, проект інформаційного кодексу. Він пройшов обговорення в регіонах, виданий з допомогою канадських колег окремою книжкою.
- Як Ви вважаєте, якими будуть результати перевірки Генеральною прокуратурою діяльності НТКУ? Ваше ставлення до роботи Вадима Долганова на посаді керівника компанії?
- В.Долганов – це явище відоме здавна в історії й назва йому одна – фаворитизм. Я називаю це цецелізмом. Коли не розвинуті демократичні інститути, коли процес масового виникнення громадських організацій як форми самоорганізації громадян в країні лише започатковується, тоді виникає спокуса робити ставку на постаті, які на чийсь погляд, відповідають моменту. От і В.Долганов був королем моменту. Сьогодні його час минув, хоча це зовсім не означає, що він не вирине де-небудь в новій іпостасі.
Що ж до результатів його діяльності, то не будемо випереджати події, Генеральна прокуратура скаже своє слово. Сьогодні можна лише констатувати, що фінансові процеси в наших телерадіоорганізаціях знаходяться в тіні.
Одне можу сказати певно – діяльність пана Долганова гальмувала розвиток УТ, не прискорила наближення його до трансформації в громадське чи суспільне.
- Як Ви поставилися до призначення Ігоря Сторожука?
- Позитивно. Сподіваюсь, що він принесе з собою дух співпраці й взаєморозуміння.
- Чому Комітет виступав проти концепції Суспільного ТБ на базі УТ-1?
- Час суспільного телебачення в Україні ще не настав. Поява його – не вольовий чи адміністративний акт. Це результат демократизації суспільства, зростання впливу громадськості на державне життя. У нас багато партій – швидше, штучних утворень. І дуже мало громадських організацій.
Що ж до пропонованих проектів, то як можна було підтримувати їх, коли фінансування того суспільного телебачення покладалось на бюджет, тобто, на плечі податківців? Фактично, ми мали проект (хотіли того його автори чи ні), який усував з рекламного ринку вітчизняне телебачення й відкривав зелену вулицю комерційним телеканалам.
- Чи заважає щось, на Вашу думку, Нацраді з питань ТБ і РМ бути цілком незалежним органом?
- Національна рада з питань телебачення і радіо в Україні поки що є, швидше, політичною структурою. Це своєрідний ринг, де міряються силами, насамперед, господарі тіньових капіталів. Скажіть мені, як може одержати ліцензію телеканал, який брутально порушує чинне законодавство? Маю на увазі "Интер", який ігнорує ст. 9 закону "Про телебачення і радіомовлення", що проголошує українську – єдиною мовою ефіру. А очолює "Интер" О.Зінченко, який керує й фаховим комітетом Верховної Ради. Тобто, той, хто приймає закони, він же перший й порушує їх. І всі оті попередження О.Зінченка, всі три місяці – півроку нічого не вирішують. Як кажуть, "а Васько слухає і їсть собі".
Але драматичність ситуації ще й в тому, що іншої Нацради сьогодні в Україні й бути не може. Бо править бал на рекламному ринку нашої держави пан Тіньовий Капітал. Наприклад, доручимо формування Нацради громадським організаціям – тим нечисленним, що маємо. Все одно до Ради потраплять заангажовані слуги золотого тільця. Така наша ситуація.
Тому й одержала, всупереч чинному законодавству, ліцензію на УТ-1 ТРК "Ера", тому й виграють в конкурсній "боротьбі" (особливо в регіонах) ті, хто поближче до туго набитих грошима мішків.
- Що, на Вашу думку, заважає перш за все Україні дійти до цивілізованих стосунків влади і преси?
- Зрозуміло, що насамперед - економічні негаразди. Коли набере сили вітчизняний рекламний ринок, багато питань просто зникне. На друге місце я б поставив перевагу керівників урядових структур технократичного, прагматичного мислення. Духовні, просвітницькі проблеми у нас поки що знаходяться на маргінесах державних турбот. Влада послуговується своєю кваліфікованою системою інформаційно-аналітичних служб й не дуже переймається проблемами вітчизняних ЗМІ. Звідси, наприклад, тенденція запрошення в Україну російських тележурналістів. Мовляв, свої "не такі".
Підніматиметься рівень взаєморозуміння влади й преси з поглибленням демократизації державного життя в Україні, переходом під контроль громадськості, насамперед, гуманітарних інституцій.
- Якими будуть перспективи книговидання в Україні?
- Українська книжка переживала різні часи. Сьогодні, може, найтяжчі. Але вона жила й буде жити. Книжкові виставки яскраво й переконливо демонструють, що у нас значно зросла якість поліграфічного оформлення книжкової продукції, багато назв книг. Але немає тиражів! Точніше – вони мізерні. Потенціали вітчизняних книговидавців колосальні. Потрібне лише сприятливе законодавство і все буде гаразд. Само собою зрозуміло, що потребує перегляду вся система виставкової діяльності, організації реклами, врешті, критики книжкової продукції. Проблем багато, але всі вони можуть бути розв'язаними.
- Які закони, рішення ВР є зараз найбільш актуальними для розвитку інформаційного та книговидавничого ринку країни, але які не мали шансу бути прийнятими Радою цього скликання?
- Приймати закони треба, у першу чергу, ті, які стосуються створення сприятливих умов для вітчизняного виробника. Для активізації газетного бізнесу, розвитку електронних ЗМІ, книговидавництва й поширення Інтернету. Треба активно впроваджувати сучасні технології, особливо супутникові й цифрові.
Від "Телекритики": думки та інформація, наведені в інтерв'ю Івана Федоровича Драча , належать йому. "Телекритика" в даному разі є лише ретранслятором, і не несе відповідальності за них. Всіх опонентів позицій пана Драча ми запрошуємо також висловитися на нашому сайті. Від Зиновія Володимировича Кулика ми вже отримали коментар, який тут і наводимо.
Зиновій Кулик, екс-міністр інформації:
- В даному випадку Іван Федорович повинен пам’ятати, що відкриття магазинів на Хрещатику не є прерогативою жодного з Комітетів. Є спеціальна постанова Київміськради відносно Хрещатику, де треба погоджувати все, починаючи від того, який магазин буде розміщений, архітектурний вигляд входу і т.д. З іншого боку, комплексом урядових будинків від Держкомінформу до Держкомзв’язку розпоряджається виключно Кабінет Міністрів. І коли мова йшла про заміну цілого ряду магазинів на Хрещатику, які йшли то на це є спеціальний лист-дозвіл тодішнього міністра Кабінету Міністрів пана Толстоухова. А на першому поверсі Держкомінформу колись був кінозал, в якому вівся цензурою доекранний перегляд стрічок. Й іншого використання він не мав. Фасадні приміщення, які виходили на Хрещатик, на першому поверсі ніколи не були офісними приміщеннями. Такими вони й не могли бути надалі. Тому щодо того, на що саме "спромігся пан Кулик" – це вже тема для окремої розмови. У всякому випадку, я можу сказати одне: за часів Міністерства інформації україномовних друкованих засобів масової інформації було 43%, а російськомовних – 57%. Іван Федорович довів ці цифри до співвідношення 20% до 80%. Думаю, це було основне завдання відповідної структури.
- Що, на Вашу думку, вдалося зробити Комітету за роки Вашого головування? Наскільки справедливою, з Вашої точки зору, була та критика, яка весь час лунала на адресу Комітету? А може вона, на Вашу думку, могла бути комусь вигідною?
- Власне, тих років були аж два! Але справа, зрозуміло, не в цьому. Звернімо увагу на зміст назви комітету – інформаційної політики. Це сучасний підхід до розв"язання проблем інформаційної галузі. Отже, нашим завданням було, насамперед, запропонувати нові правила гри. Чинне законодавство щодо інформаційної галузі по своїй суті відповідає європейським стандартам. Воно ліберальне й зовсім не передбачає якоїсь регламентації чи заборон. Але не забуваймо, що ми поки-що живемо в країні, яка лише стає на шлях демократизації. У нас занадто низький рівень правової культури. Як і в цілому культури. Таким чином, ми запропонували працівникам преси та електронних ЗМІ діяти згідно норм закону. Такі ми романтики. Але ж в Україні відсутня незалежна преса, маю на увазі економічний бік журналістської діяльності. Отже, газетярі, радисти й телевізійники опинилися перед вибором: або йти на службу до володарів мішків з доларами, або захищати свободу слова, творчості, відстоювати свої, тобто журналістські, права. Останніх, очевидно, більшість, але сильніші в Україні позиції комерційної журналістики. У всякому разі, така ситуація сьогодні.
Це перший наш здобуток – намагання оздоровити атмосферу в інформаційній галузі. І хай не досягли значного поступу, ми привернули суспільну увагу до цієї, я гадаю, архіважливої для майбутнього нашої держави проблеми. Знаєте, не все, що сіється, відразу дає плоди. Треба почекати.
Але ви не будете заперечувати, що ті, хто порушує вітчизняне законодавство, відтепер почуває себе не зовсім комфортно. Наставник "Інтера" Олександр Зінченко – він же керівник парламентського комітету з питань свободи слова та інформації - одержуючи ліцензію на право мовлення, вимушений був брати на себе зобов'язання поступово українізовувати свій канал. Бо цього вимагає стаття 9 закону "Про телебачення і радіомовлення".
Нещодавно прийнятий закон щодо книговидавничої справи. Хай він і не такий, який ми хотіли, але все ж сприяє розвитку галузі. Україна вже видає щороку понад 20 млн. книг. Це мало, бо книжковий ринок держави потребує 70 млн. книг. Дефіцит в 40 млн. видань сьогодні успішно долає Російська Федерація, поставляючи правдами й неправдами свою продукцію в нашу країну. То ж треба продовжити працю над удосконаленням закону.
Взагалі, законотворча діяльність комітету в останні роки була інтенсивною й плідною. Проекти інформаційного кодексу, концепції інформаційної політики та інші документи, зрозуміло, потребують доопрацювання, але саме вони стали основою публічних дискусій навколо проблем розвитку інформаційної сфери держави.
Не треба забувати й про те, що Держкомінформ – це центральний орган галузі й покликаний виконувати, як кажуть, щоденну рутинну роботу. Щомісяця в Україні реєструється 80 нових друкованих видань. Йде робота над впровадженням супутникових та інших сучасних технологій на телебаченні і радіо. Ми створили управління, яке безпосередньо займається Інтернетом. Новим в Комітеті стало й управління європейської інтеграції.
Що ж до радикальних змін, то, справді, їх не так багато. Але що, інформаційна сфера може розвиватися самостійно у відриві від загальнодержавного будівництва? Які темпи розвитку нашої економіки й в цілому народногосподарського комплексу, з такою швидкістю рухаємось і ми.
Критика на адресу Держкомінформу – це, насамперед, політична оцінка нашої роботи, це спроби різних сил використати справді складну й суперечливу ситуацію як в пресі, так і в електронних ЗМІ в своїх цілях. Хто нас критикував у першу чергу? Ті, хто бере активну участь в боротьбі за рекламний ринок (а він у нас не такий і бідний, у всякому разі не ті нещасні 34 млн. доларів, про які весь час говориться). Комітет твердо стоїть за перевагу суспільних інтересів в журналістській діяльності.
Також Держкомінформ послідовно захищає насамперед інтереси вітчизняного виробника, засади протекціоністської політики держави, є послідовним у мовному питання. В Україні має бути одна державна мова. Представники інших народів, які інтегруються в українське суспільство, мають конституційне право на розвиток своїх мов, як і в цілому культур.
Словом, нинішній керівний склад Держкомінформу твердо відстоює принципи й норми чинного законодавства, не реагуючи на тиск як зліва, так і справа.
А кому була вигідна критика? Перш за все, тим силам, які роблять все, щоб тримати українську пресу й електронні ЗМІ в стані стагнації, хто прагне диктат вождів тоталітарного режиму замінити на диктат нуворишів, так званих олігархів.
Легше сказати, кому та критика була невигідною – українським журналістам й в цілому українському суспільству.
- Чи вдавалося Комітету не бути заручником певних політичних сил? Якщо іноді цей тиск був занадто великий – то саме в яких питаннях і обставинах?
- Повторюся, коли скажу, що для нас найголовнішим було триматися норм і вимог чинного законодавства. Так що заручниками якихсь політичних сил ми й не могли бути. Після здійснення одвічної мети свідомого українства – проголошення незалежної держави, мені, наприклад, по дорозі зі всіма, хто будує демократичну й заможну Україну, хай це буде комуніст Борис Олійник чи підприємець Петро Порошенко.
Що ж до тиску, то можна говорити про нього лише в тому розумінні, що на нас тиснуло незадоволення від співпраці з деякими владними структурами, творчими спілками – тією ж Національною спілкою журналістів. Хотів би ще сказати про громадські організації, але де вони? Їх одиниці, а треба щоб були сотні, а то й тисячі. Але ж ви самі добре знаєте, що рівень самоорганізації українського суспільства є занадто низьким. Відповідно й журналісти не є монолітною силою, здатною постояти за себе. Де журналістська профспілка, здатна підтримати того, хто переживає труднощі, хто втратив роботу? Де комісії з інформаційних суперечок, які є в кожній європейській державі? Немає! Бо ми такі сьогодні.
А потім, можливо, на бажаючих спробувати тиснути на нас впливало те, що ми були послідовними у проведенні своєї лінії, своїх принципів. Не було резону якось впливати на Держкомінформ.
- Досить часто останнім часом лунають думки про те, що Держкомінформ – це взагалі атавізм, не потрібний вже ані державі, ані, тим паче, суспільству. Ваше ставлення до цієї позиції? А може, комусь комітет – як кість у горлі? Кому і чому?
- Тому, хто проти набуття українською журналістикою цивілізованого змісту як в діяльності, так і структурній організації. Позиції цих сил сьогодні досить вагомі на всіх рівнях, на жаль. Союзниками їх виступають й анархічно налаштовані дилетанти від журналістики.
В Україні інформаційною сферою займається комітет, в Російській Федерації – міністерство преси, в Об'єднаному Королівстві – міністерство культури, засобів інформації і спорту, у Франції – міністерство культури й комунікацій і так далі.
Справа зовсім не в цьому, а в тому, щоб відповідна державна структура відповідала своєму призначенню – сприяти розвитку української журналістики, преси, електронних ЗМІ, мережі Інтернету тощо. Зрозуміло, не адміністративно-командними методами, а шляхом удосконалення чинного законодавства, розробкою принципів протекціоністської політики щодо ЗМІ, утвердженням атмосфери творчого суперництва й новаторства.
Не забуваймо ще й про таку діяльність, як міжнародна. Мається на увазі, у першу чергу, узгодження, наприклад, європейського законодавства й національного, співпраця в технологічній галузі, науково- дослідній.
Якщо ж сказати про якусь політичну партію, то нашим постійним опонентом була Соціал-демократична партія (об’єднана). Можливо, тому, що її представники, очолюючи відповідні парламентські та інші структури, контролюючи значну частину виробництва газетного паперу, намагаються нав'язати суспільству свої правила гри, які суперечать і законам нашої держави, і нашим національним традиціям.
Неважливо як буде називатися структура. Краще було б, можливо, зупинитися на комітетові, при якому б діяли департаменти друкованих ЗМІ, електронних, сучасних технологій та Інтернету, книговидавничої справи та поліграфії. Додати до цього науково-дослідні інституції, підрозділи перспективного планування та прогнозування тощо. Координуючий центральний орган галузі потрібний, про це говорить й зарубіжний досвід.
Творчість – це не хаос, а сума інтелектуально активних складових, сприяти розвитку яких й покликані державні структури.
Уважніше вдивимось у вітчизняний і зарубіжний досвід. Чому в ринковій державі Франції існує закон про єдину ціну на книжку? Це ж, здавалось би, суперечить ринковим, бізнесовим принципам. Але це відповідає інтересам держави, розвитку її культури!
- За що Ви можете самі себе критикувати у якості голови Комітету?
- Я можу багато за що критикувати себе, бо рідко буваю задоволений собою. От кажуть, що, мовляв, керівництво комітету не має чиновницького чи апаратного досвіду. Але ж не святі горшки ліплять. Й, до того ж, основний склад Держкомінформу – це працівники, які мають багаторічний фаховий стаж.
Зауважують, що я не сформував злагоджену команду. Але хіба я мав таку змогу? Один із моїх колишніх вже тепер заступників прийшов у комітет з єдиною метою – поскоріше посісти крісло голови, про що говорив всюди публічно.
Мої попередники не лише не сприяли зміцненню позицій вітчизняних ЗМІ, навпаки, розбазарили майно комітету. Відомий журналістам Зиновій Кулик навіть спромігся віддати в довгостроку оренду (на 20 років) перший поверх приміщення Комітету фірмі ТІКО, яка відкрила на Хрещатику свої магазини.
- Чому багато чого з того, що Ви мали намір зробити, не вдалося? Ми можемо про це говорити, адже своє перше інтерв’ю у якості голови Комітету Ви дали саме авторові цих запитань. Тоді, у 99-му, Ви були переповнені ідеями та планами...
- Хотів би уточнити, що ми керувалися не якимись особистими бажаннями, а відповідали на виклики часу. Насамперед було зроблено ретельний аналіз галузі. Пріоритетним, наприклад, в пресі було визначено вирішення проблем забезпечення газет та журналів газетним папером. Вітчизняні виробники поки-що здатні задовольнити наші потреби лише на 25 відсотків. Україні сьогодні потрібно щороку 100 тисяч тонн паперу. Отже, треба закуповувати за кордоном. Російські виробники пропонують папір за 2300-2500 гривень за тонну. Було запропоновано застосувати схему, згідно якої усувалися б будь-які посередники між редакціями й російськими паперовиробниками. Не секрет, що ціна в 3500-4000 гривень за тонну паперу накручується отими посередниками – спритними ділками. Поки що ми не досягли свого, але робота продовжується. Інша мета – зниження орендної плати для редакцій та друкарень. В електронних ЗМІ ми відразу взяли курс на впровадження супутникових технологій, розширення позицій Інтернету, технічне переоснащення телерадіокомпаній.
Чому так повільно вирішуються проблеми? Є об'єктивні фактори, але немало й суб"єктивних. Новий віце-прем'єр з гуманітарних проблем в уряді - В.Семиноженко - можливо, керуючись своїми партійними симпатіями, займає упереджену позицію щодо керівництва Держкомінформу. Це не може не впливати на нашу роботу. Адже там, де немає злагоди, толку мало.
- Чому Комітет так і не зміг представити Концепцію інформаційного простору?
- Здається, вже зрозуміло, чому. Підготовлений Держкомінформом документ В.Семиноженко виніс на публічне обговорення. А це не треба було робити до того, як обнародувати проект. Що таке концепція державної інформаційної політики? Очевидно, насамперед, плід праці науковців, фахівців галузі, практиків. Вони повинні були спочатку розглянути проект на робочих групах тощо… А так підготовлений варіант концепції потрапив під обстріл як академіків, так і представників політичних сил та владних структур. Але в науці й негативний результат корисний. Треба працювати далі, а основа для цього є – це не могли не визнати навіть суворі критики проекту.
А потім – чому йдеться лише про проект концепції інформаційної політики? Підготовлені й інші документи. Наприклад, проект інформаційного кодексу. Він пройшов обговорення в регіонах, виданий з допомогою канадських колег окремою книжкою.
- Як Ви вважаєте, якими будуть результати перевірки Генеральною прокуратурою діяльності НТКУ? Ваше ставлення до роботи Вадима Долганова на посаді керівника компанії?
- В.Долганов – це явище відоме здавна в історії й назва йому одна – фаворитизм. Я називаю це цецелізмом. Коли не розвинуті демократичні інститути, коли процес масового виникнення громадських організацій як форми самоорганізації громадян в країні лише започатковується, тоді виникає спокуса робити ставку на постаті, які на чийсь погляд, відповідають моменту. От і В.Долганов був королем моменту. Сьогодні його час минув, хоча це зовсім не означає, що він не вирине де-небудь в новій іпостасі.
Що ж до результатів його діяльності, то не будемо випереджати події, Генеральна прокуратура скаже своє слово. Сьогодні можна лише констатувати, що фінансові процеси в наших телерадіоорганізаціях знаходяться в тіні.
Одне можу сказати певно – діяльність пана Долганова гальмувала розвиток УТ, не прискорила наближення його до трансформації в громадське чи суспільне.
- Як Ви поставилися до призначення Ігоря Сторожука?
- Позитивно. Сподіваюсь, що він принесе з собою дух співпраці й взаєморозуміння.
- Чому Комітет виступав проти концепції Суспільного ТБ на базі УТ-1?
- Час суспільного телебачення в Україні ще не настав. Поява його – не вольовий чи адміністративний акт. Це результат демократизації суспільства, зростання впливу громадськості на державне життя. У нас багато партій – швидше, штучних утворень. І дуже мало громадських організацій.
Що ж до пропонованих проектів, то як можна було підтримувати їх, коли фінансування того суспільного телебачення покладалось на бюджет, тобто, на плечі податківців? Фактично, ми мали проект (хотіли того його автори чи ні), який усував з рекламного ринку вітчизняне телебачення й відкривав зелену вулицю комерційним телеканалам.
- Чи заважає щось, на Вашу думку, Нацраді з питань ТБ і РМ бути цілком незалежним органом?
- Національна рада з питань телебачення і радіо в Україні поки що є, швидше, політичною структурою. Це своєрідний ринг, де міряються силами, насамперед, господарі тіньових капіталів. Скажіть мені, як може одержати ліцензію телеканал, який брутально порушує чинне законодавство? Маю на увазі "Интер", який ігнорує ст. 9 закону "Про телебачення і радіомовлення", що проголошує українську – єдиною мовою ефіру. А очолює "Интер" О.Зінченко, який керує й фаховим комітетом Верховної Ради. Тобто, той, хто приймає закони, він же перший й порушує їх. І всі оті попередження О.Зінченка, всі три місяці – півроку нічого не вирішують. Як кажуть, "а Васько слухає і їсть собі".
Але драматичність ситуації ще й в тому, що іншої Нацради сьогодні в Україні й бути не може. Бо править бал на рекламному ринку нашої держави пан Тіньовий Капітал. Наприклад, доручимо формування Нацради громадським організаціям – тим нечисленним, що маємо. Все одно до Ради потраплять заангажовані слуги золотого тільця. Така наша ситуація.
Тому й одержала, всупереч чинному законодавству, ліцензію на УТ-1 ТРК "Ера", тому й виграють в конкурсній "боротьбі" (особливо в регіонах) ті, хто поближче до туго набитих грошима мішків.
- Що, на Вашу думку, заважає перш за все Україні дійти до цивілізованих стосунків влади і преси?
- Зрозуміло, що насамперед - економічні негаразди. Коли набере сили вітчизняний рекламний ринок, багато питань просто зникне. На друге місце я б поставив перевагу керівників урядових структур технократичного, прагматичного мислення. Духовні, просвітницькі проблеми у нас поки що знаходяться на маргінесах державних турбот. Влада послуговується своєю кваліфікованою системою інформаційно-аналітичних служб й не дуже переймається проблемами вітчизняних ЗМІ. Звідси, наприклад, тенденція запрошення в Україну російських тележурналістів. Мовляв, свої "не такі".
Підніматиметься рівень взаєморозуміння влади й преси з поглибленням демократизації державного життя в Україні, переходом під контроль громадськості, насамперед, гуманітарних інституцій.
- Якими будуть перспективи книговидання в Україні?
- Українська книжка переживала різні часи. Сьогодні, може, найтяжчі. Але вона жила й буде жити. Книжкові виставки яскраво й переконливо демонструють, що у нас значно зросла якість поліграфічного оформлення книжкової продукції, багато назв книг. Але немає тиражів! Точніше – вони мізерні. Потенціали вітчизняних книговидавців колосальні. Потрібне лише сприятливе законодавство і все буде гаразд. Само собою зрозуміло, що потребує перегляду вся система виставкової діяльності, організації реклами, врешті, критики книжкової продукції. Проблем багато, але всі вони можуть бути розв'язаними.
- Які закони, рішення ВР є зараз найбільш актуальними для розвитку інформаційного та книговидавничого ринку країни, але які не мали шансу бути прийнятими Радою цього скликання?
- Приймати закони треба, у першу чергу, ті, які стосуються створення сприятливих умов для вітчизняного виробника. Для активізації газетного бізнесу, розвитку електронних ЗМІ, книговидавництва й поширення Інтернету. Треба активно впроваджувати сучасні технології, особливо супутникові й цифрові.
Від "Телекритики": думки та інформація, наведені в інтерв'ю Івана Федоровича Драча , належать йому. "Телекритика" в даному разі є лише ретранслятором, і не несе відповідальності за них. Всіх опонентів позицій пана Драча ми запрошуємо також висловитися на нашому сайті. Від Зиновія Володимировича Кулика ми вже отримали коментар, який тут і наводимо.
Зиновій Кулик, екс-міністр інформації:
- В даному випадку Іван Федорович повинен пам’ятати, що відкриття магазинів на Хрещатику не є прерогативою жодного з Комітетів. Є спеціальна постанова Київміськради відносно Хрещатику, де треба погоджувати все, починаючи від того, який магазин буде розміщений, архітектурний вигляд входу і т.д. З іншого боку, комплексом урядових будинків від Держкомінформу до Держкомзв’язку розпоряджається виключно Кабінет Міністрів. І коли мова йшла про заміну цілого ряду магазинів на Хрещатику, які йшли то на це є спеціальний лист-дозвіл тодішнього міністра Кабінету Міністрів пана Толстоухова. А на першому поверсі Держкомінформу колись був кінозал, в якому вівся цензурою доекранний перегляд стрічок. Й іншого використання він не мав. Фасадні приміщення, які виходили на Хрещатик, на першому поверсі ніколи не були офісними приміщеннями. Такими вони й не могли бути надалі. Тому щодо того, на що саме "спромігся пан Кулик" – це вже тема для окремої розмови. У всякому випадку, я можу сказати одне: за часів Міністерства інформації україномовних друкованих засобів масової інформації було 43%, а російськомовних – 57%. Іван Федорович довів ці цифри до співвідношення 20% до 80%. Думаю, це було основне завдання відповідної структури.