Сознание собственной несознательности
Понедельник, 3 сентября 2001, 13:56
Зміст промов на святкових урочистостях, котрі влаштувало собі політичне керівництво України з приводу 10-ї річниці проголошення державного суверенітету, полягає в тому, що "Україна відбулася як держава остаточно і безповоротно". Така теза породжує питання і сумніви. Це пов’язано насамперед з тим, що багато людей, які проживають в Україні, не можуть себе ідентифікувати з нинішньою Україною, головною складовою часткою якої вони є. Відродження, почуття причетності до української нації – це головне питання її існування.
Якоїсь однієї загальновизнаної та однозначної дефініції терміну "нація" немає. Причиною цьому є багатогранність функцій, котрі пов’язані з цим поняттям: такі, що пояснюють, нормують та легітимують. У безпосередньому зв’язку з поняттям "нація" є право народу на самовизначення, право на самоорганізацію суспільства, право на незалежність. Суспільство людей, котре населяє певну державу, не обов’язково є нацією. В неї воно перетворюється лише за певних умов, найважливішою з котрих є наявність свободи вибору та самовизначення; наявність демократії як форми власного самоуправління.
За М.Вебером поняття "нація" носить суб’єктивний характер, а предмет, котрий воно визначає, належить до "сфери цінностей" людини. Воно ґрунтується на людській природі розуміння світу, бо існує лише у відчутті людини, котра прагне бути частиною соціальної і політичної суспільності. Нація – це спільність індивідів, пов'язаних свідомістю своєї добровільної єдності, спільністю походження, мови, віровизнання, побуту, звичаїв, історичного минулого і солідарністю соціальних і політичних інтересів сьогодення; це історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їхньої території, економічних зв'язків, особливостей культури і характеру, що складають її ознаки. Однак, мова, релігія чи раса не є істотною ознакою приналежності до нації, адже ми знаємо багато націй, в яких мають місце різні мови (Швейцарія, Канада), різні релігії (США, Німеччина) та різні раси (США).
Національні особливості культури, менталітету, спільність економічних зв'язків, території, мови, віросповідання, а також наявність загальних етнічних та історичних традицій породжують свідомість національної спільності – національну самосвідомість. Національна самосвідомість, виникнувши, стає важливою умовою існування і розвитку нації; виступає не тільки як об'єктивний зв'язок, але і як зв'язок, заснований на самосвідомості, що включає в себе свідомість етнічної спільності, прихильність до національної мови, території, культури, визначеного відношення до інших націй, почуття національної гордості.
У політиці країн Західної Європи свідомість національної спільності не відігравала важливого значення аж до поч. XIX ст. Лише визвольна епоха 2-ї пол. XVIII ст. сприяла пробудженню національної свідомості, перетворивши її на могутній фактор політики, котра залишила помітний слід у політичній та соціальній історії світу.
Політика царської Росії, попри те, що наявність усвідомлення національної спільності у російських народів спостерігалась як вагома складова політики набагато раніше, ніж це було в Західній Європі, (що відігравало величезну роль у боротьбі Росії з її зовнішніми ворогами), майже завжди перебувала під впливом західноєвропейських її сусідів. Зміст цієї політики, хоч і полягав у намаганні перетворити Російську імперію в національну державу, але робилося це не на принципах вільного об’єднання народів, котрі вона обіцяла захищати, а на принципах розширення територій шляхом їх завоювання.
Виникнення низки національних держав на місці феодальних принесло за собою цілковиту зміну політичної системи країн Західної Європи. Головною засадою національної держави став принцип політичного самовизначення індивідів суспільства, отже носієм суверенітету став громадянин (сitoyen) національної держави. Ступінь свободи громадян став мірилом суверенітету національної держави, діючим як усередині країни, так і в міжнародних її відносинах.
Росія за своєю політичною системою, що опиралася на давні традиції абсолютизму, не була готовою до такого процесу власного оновлення. Відсутність принципу політичного самовизначення індивідів суспільства стала ще однією вагомою перешкодою на шляху трансформації Росії в національну державу. Народ Росії, а в його складі й український, при таких обставинах, попри наявність усвідомлення національної спільності, не міг трансформуватися в єдину націю – російську.
Загалом, зміст історії європейських держав XIX ст. полягає в прагненні більш сильних націй до політичного і соціального поневолення слабких націй, до асимілювання пануючою нацією інших народностей (германізація слов’ян, русифікація поляків, латвійців, євреїв). Але співжиття декількох національностей в межах однієї держави поставило перед суспільством завдання забезпечити кожній з них вільне й повноправне існування без збитку для інших і для державного цілого, що призвело до поглиблення процесу демократизації суспільства та розвитку націй.
Росія і тут показала себе відсталою і консервативною. До відсутності суспільства громадян як носіїв суверенітету держави додалося ще й "безцільне цькування малих народностей, утиск їх законних духовних потреб", що, за словами російського історика Г.Федотова, створювало Росії все нових і нових ворогів. Дефіцит демократичних форм співжиття численних народів і етнічних груп, котрі входили до складу Росії, відсутність права народів на самоврядування та національне самовизначення в рамках багатонаціональної держави вилилися в її територіальну нестабільність і агресивність російської імперської політики. Таким чином, ще один важливий принцип національної держави – єдність територій на засадах внутрішньодержавного миру як провідна умова формування єдиної нації – не знайшов свого місця і розвитку в Росії.
Нинішня Російська Федерація, в своєму розумінні проблем утворення російської нації і власної трансформації в національну державу, повторює ті самі помилки, котрі призвели до зруйнування царської Росії. Війни на Кавказі, проблеми у відносинах зі своїми сусідами, розвал керованості суб’єктами федерації – все це наслідки помилкової політики Москви, наслідки відсутності добровільності і демократизму, права на самовизначення та самоврядування, як у всьому російському суспільстві стосовно його індивідів, так і у відносинах між народами, котрі входять до складу РФ.
Національна ідея та націоналізм
Для правильного розуміння сутності нації та місця і ролі її етнічних особливостей необхідно розрізняти такі взаємозалежні, але далеко не ідентичні поняття як "нація" і "національність". Поняття "національність", виражаючи етнічну спільність, є лише одним із факторів нації і народності. Тому воно є вужчим, ніж поняття «нація». Розрізнення зазначених понять дає змогу пояснити, чому групи людей, які мають спільну національність з тією чи іншою нацією, але не проживають на території її держави, не є представниками цієї нації. Етнічні українці, котрі проживають у Канаді, США чи де інде – це представники тих націй, в чиїх країнах вони живуть, носіями суверенітету (громадянами) яких вони є.
Використання співзвучності понять "нація" і "національність" в ролі різних визначень одного і того ж предмета, зведення їх на один рівень приводить до зародження націоналізму. Головною метою націоналістичної політики стає вимога для кожної національності, яку вони помилково сприймають як націю, будувати окрему національну державу. Націоналізм через розбудову та інтенсифікацію своєї ідеологічної, політичної і соціальної боротьби намагається переконати суспільну думку, що межі, котрі займає етнічна група, мають відповідати політичним кордонам держави. Це неминуче призводить до конфліктів, викликаючи кризу суспільної системи. Пропаганда націоналізму проводиться через націоналістичні паролі, що передбачають і проповідують "вигадане" – як вважає англосаксонське вчення теорії націоналізму (Б.Андерсен) – право національності на якусь особливу роль чи розширення прав етнічної групи (мова, релігія тощо) аж до утворення нової держави (Наддністрянщина, Косово, Абхазія).
Механізми та причини виникнення націоналістичних політичних течій і псевдовизвольних рухів занадто складні і ще мало вивчені. Різні за формою перебігу політичної боротьби, вони беруть свій початок у стані суспільно-політичної системи країни, де вони зароджуються. Майже всі світові дослідження цього питання прийшли до висновку, що націоналізм має можливість розвиватися тільки в тих державах, де відсутні принципи добровільності та демократичності стосовно етнічних, релігійних, мовних та інших груп; де відсутня демократія як форма влади народу. Коли в рамках країни пануюча (за кількістю чи владою) національність всіляко пригнічує або відособлює народ якоїсь іншої національності чи окремих представників "чужої" етнічної групи, то цілком природно виникає протидія цього суб’єкта тиску з боку держави. Адже пригнічений такими діями влади (до якої він в силу відсутності демократії не причетний) суб’єкт (народ, національність або окремі їх представники) вважає, що мусить зберегти в собі те, носієм чого він є, і що не акцептується оточенням (політикою чи державою, пануючою нацією), що намагаються в ньому знищити чи забрати право на його прояв (релігія, мова тощо).
Українська національна ідея, тобто ідея виникнення й існування української нації в межах національної держави, в силу низки об’єктивних і суб’єктивних причин існує поки що лише умовно. Це пов’язано з тим, що української нації ще немає. В Україні живуть люди різноманітних національностей, етнічних груп, релігій, котрі через відсутність демократії в країні, тобто через відсутність самовизначення і добровільності, попри прояви національної самосвідомості поки що не мають змоги ідентифікувати себе часткою одного цілого, котре можна назвати українською нацією. Ніхто не хоче себе ототожнювати з корумпованою владою; олігархами та великою буржуазією, що використовують політику для власного збагачення; з політиками, що служать тільки матеріальним інтересам влади та буржуазії; з політикою, що змушує людей залишати Батьківщину.
Тільки коли всі громадяни України, незалежно від національності, релігії, мови захочуть усвідомити себе українською нацією, в якій будуть різноманітні етнічні, расові, релігійні групи, котрих пов’язує не тільки спільність походження, мови, віровизнання, побуту, звичаїв, історичного минулого і солідарність соціальних і політичних інтересів сьогодення, а й свідомість своєї добровільної єдності, народиться УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, народиться українська нація.
Україна мусить відбутися як національна держава. Цей процес можливий тільки на засадах демократії і добровільності, що вимагає особливих прав суверенітету її громадян. Відсутність внутрішньодержавного миру та демократичності процесу трансформації в державу національну призвела у Німеччині до Першої світової війни, а у Росії - до Жовтневої революції. Бо держава стає національною, коли в ній панує демократія; коли присутня свобода самовизначення громадян, котрі ототожнюють її націю зі своєю власною, котру готові захищати та якою вони пишатимуться.
Перебіг процесу утворення української нації, а відповідно і трансформації України в національну державу, перебуває в прямій залежності від багатьох чинників зовнішньої і внутрішньої політики. Значне місце серед них займає розвиток подій у Росії, бо в обох державах живе народ різних національностей, котрий ще вчора жив як одна спільна нація – радянський народ. Процес утворення української і російської націй ще довго буде предметом політики. Від його перебігу та успішного закінчення залежатиме майбутня, відмінна від нинішньої, карта Європи та геополітична конфігурація світу.
Валерій Гладко, політолог, Гамбурзький університет, Німеччина
Якоїсь однієї загальновизнаної та однозначної дефініції терміну "нація" немає. Причиною цьому є багатогранність функцій, котрі пов’язані з цим поняттям: такі, що пояснюють, нормують та легітимують. У безпосередньому зв’язку з поняттям "нація" є право народу на самовизначення, право на самоорганізацію суспільства, право на незалежність. Суспільство людей, котре населяє певну державу, не обов’язково є нацією. В неї воно перетворюється лише за певних умов, найважливішою з котрих є наявність свободи вибору та самовизначення; наявність демократії як форми власного самоуправління.
За М.Вебером поняття "нація" носить суб’єктивний характер, а предмет, котрий воно визначає, належить до "сфери цінностей" людини. Воно ґрунтується на людській природі розуміння світу, бо існує лише у відчутті людини, котра прагне бути частиною соціальної і політичної суспільності. Нація – це спільність індивідів, пов'язаних свідомістю своєї добровільної єдності, спільністю походження, мови, віровизнання, побуту, звичаїв, історичного минулого і солідарністю соціальних і політичних інтересів сьогодення; це історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їхньої території, економічних зв'язків, особливостей культури і характеру, що складають її ознаки. Однак, мова, релігія чи раса не є істотною ознакою приналежності до нації, адже ми знаємо багато націй, в яких мають місце різні мови (Швейцарія, Канада), різні релігії (США, Німеччина) та різні раси (США).
Національні особливості культури, менталітету, спільність економічних зв'язків, території, мови, віросповідання, а також наявність загальних етнічних та історичних традицій породжують свідомість національної спільності – національну самосвідомість. Національна самосвідомість, виникнувши, стає важливою умовою існування і розвитку нації; виступає не тільки як об'єктивний зв'язок, але і як зв'язок, заснований на самосвідомості, що включає в себе свідомість етнічної спільності, прихильність до національної мови, території, культури, визначеного відношення до інших націй, почуття національної гордості.
У політиці країн Західної Європи свідомість національної спільності не відігравала важливого значення аж до поч. XIX ст. Лише визвольна епоха 2-ї пол. XVIII ст. сприяла пробудженню національної свідомості, перетворивши її на могутній фактор політики, котра залишила помітний слід у політичній та соціальній історії світу.
Політика царської Росії, попри те, що наявність усвідомлення національної спільності у російських народів спостерігалась як вагома складова політики набагато раніше, ніж це було в Західній Європі, (що відігравало величезну роль у боротьбі Росії з її зовнішніми ворогами), майже завжди перебувала під впливом західноєвропейських її сусідів. Зміст цієї політики, хоч і полягав у намаганні перетворити Російську імперію в національну державу, але робилося це не на принципах вільного об’єднання народів, котрі вона обіцяла захищати, а на принципах розширення територій шляхом їх завоювання.
Виникнення низки національних держав на місці феодальних принесло за собою цілковиту зміну політичної системи країн Західної Європи. Головною засадою національної держави став принцип політичного самовизначення індивідів суспільства, отже носієм суверенітету став громадянин (сitoyen) національної держави. Ступінь свободи громадян став мірилом суверенітету національної держави, діючим як усередині країни, так і в міжнародних її відносинах.
Росія за своєю політичною системою, що опиралася на давні традиції абсолютизму, не була готовою до такого процесу власного оновлення. Відсутність принципу політичного самовизначення індивідів суспільства стала ще однією вагомою перешкодою на шляху трансформації Росії в національну державу. Народ Росії, а в його складі й український, при таких обставинах, попри наявність усвідомлення національної спільності, не міг трансформуватися в єдину націю – російську.
Загалом, зміст історії європейських держав XIX ст. полягає в прагненні більш сильних націй до політичного і соціального поневолення слабких націй, до асимілювання пануючою нацією інших народностей (германізація слов’ян, русифікація поляків, латвійців, євреїв). Але співжиття декількох національностей в межах однієї держави поставило перед суспільством завдання забезпечити кожній з них вільне й повноправне існування без збитку для інших і для державного цілого, що призвело до поглиблення процесу демократизації суспільства та розвитку націй.
Росія і тут показала себе відсталою і консервативною. До відсутності суспільства громадян як носіїв суверенітету держави додалося ще й "безцільне цькування малих народностей, утиск їх законних духовних потреб", що, за словами російського історика Г.Федотова, створювало Росії все нових і нових ворогів. Дефіцит демократичних форм співжиття численних народів і етнічних груп, котрі входили до складу Росії, відсутність права народів на самоврядування та національне самовизначення в рамках багатонаціональної держави вилилися в її територіальну нестабільність і агресивність російської імперської політики. Таким чином, ще один важливий принцип національної держави – єдність територій на засадах внутрішньодержавного миру як провідна умова формування єдиної нації – не знайшов свого місця і розвитку в Росії.
Нинішня Російська Федерація, в своєму розумінні проблем утворення російської нації і власної трансформації в національну державу, повторює ті самі помилки, котрі призвели до зруйнування царської Росії. Війни на Кавказі, проблеми у відносинах зі своїми сусідами, розвал керованості суб’єктами федерації – все це наслідки помилкової політики Москви, наслідки відсутності добровільності і демократизму, права на самовизначення та самоврядування, як у всьому російському суспільстві стосовно його індивідів, так і у відносинах між народами, котрі входять до складу РФ.
Національна ідея та націоналізм
Для правильного розуміння сутності нації та місця і ролі її етнічних особливостей необхідно розрізняти такі взаємозалежні, але далеко не ідентичні поняття як "нація" і "національність". Поняття "національність", виражаючи етнічну спільність, є лише одним із факторів нації і народності. Тому воно є вужчим, ніж поняття «нація». Розрізнення зазначених понять дає змогу пояснити, чому групи людей, які мають спільну національність з тією чи іншою нацією, але не проживають на території її держави, не є представниками цієї нації. Етнічні українці, котрі проживають у Канаді, США чи де інде – це представники тих націй, в чиїх країнах вони живуть, носіями суверенітету (громадянами) яких вони є.
Використання співзвучності понять "нація" і "національність" в ролі різних визначень одного і того ж предмета, зведення їх на один рівень приводить до зародження націоналізму. Головною метою націоналістичної політики стає вимога для кожної національності, яку вони помилково сприймають як націю, будувати окрему національну державу. Націоналізм через розбудову та інтенсифікацію своєї ідеологічної, політичної і соціальної боротьби намагається переконати суспільну думку, що межі, котрі займає етнічна група, мають відповідати політичним кордонам держави. Це неминуче призводить до конфліктів, викликаючи кризу суспільної системи. Пропаганда націоналізму проводиться через націоналістичні паролі, що передбачають і проповідують "вигадане" – як вважає англосаксонське вчення теорії націоналізму (Б.Андерсен) – право національності на якусь особливу роль чи розширення прав етнічної групи (мова, релігія тощо) аж до утворення нової держави (Наддністрянщина, Косово, Абхазія).
Механізми та причини виникнення націоналістичних політичних течій і псевдовизвольних рухів занадто складні і ще мало вивчені. Різні за формою перебігу політичної боротьби, вони беруть свій початок у стані суспільно-політичної системи країни, де вони зароджуються. Майже всі світові дослідження цього питання прийшли до висновку, що націоналізм має можливість розвиватися тільки в тих державах, де відсутні принципи добровільності та демократичності стосовно етнічних, релігійних, мовних та інших груп; де відсутня демократія як форма влади народу. Коли в рамках країни пануюча (за кількістю чи владою) національність всіляко пригнічує або відособлює народ якоїсь іншої національності чи окремих представників "чужої" етнічної групи, то цілком природно виникає протидія цього суб’єкта тиску з боку держави. Адже пригнічений такими діями влади (до якої він в силу відсутності демократії не причетний) суб’єкт (народ, національність або окремі їх представники) вважає, що мусить зберегти в собі те, носієм чого він є, і що не акцептується оточенням (політикою чи державою, пануючою нацією), що намагаються в ньому знищити чи забрати право на його прояв (релігія, мова тощо).
Українська національна ідея, тобто ідея виникнення й існування української нації в межах національної держави, в силу низки об’єктивних і суб’єктивних причин існує поки що лише умовно. Це пов’язано з тим, що української нації ще немає. В Україні живуть люди різноманітних національностей, етнічних груп, релігій, котрі через відсутність демократії в країні, тобто через відсутність самовизначення і добровільності, попри прояви національної самосвідомості поки що не мають змоги ідентифікувати себе часткою одного цілого, котре можна назвати українською нацією. Ніхто не хоче себе ототожнювати з корумпованою владою; олігархами та великою буржуазією, що використовують політику для власного збагачення; з політиками, що служать тільки матеріальним інтересам влади та буржуазії; з політикою, що змушує людей залишати Батьківщину.
Тільки коли всі громадяни України, незалежно від національності, релігії, мови захочуть усвідомити себе українською нацією, в якій будуть різноманітні етнічні, расові, релігійні групи, котрих пов’язує не тільки спільність походження, мови, віровизнання, побуту, звичаїв, історичного минулого і солідарність соціальних і політичних інтересів сьогодення, а й свідомість своєї добровільної єдності, народиться УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, народиться українська нація.
Україна мусить відбутися як національна держава. Цей процес можливий тільки на засадах демократії і добровільності, що вимагає особливих прав суверенітету її громадян. Відсутність внутрішньодержавного миру та демократичності процесу трансформації в державу національну призвела у Німеччині до Першої світової війни, а у Росії - до Жовтневої революції. Бо держава стає національною, коли в ній панує демократія; коли присутня свобода самовизначення громадян, котрі ототожнюють її націю зі своєю власною, котру готові захищати та якою вони пишатимуться.
Перебіг процесу утворення української нації, а відповідно і трансформації України в національну державу, перебуває в прямій залежності від багатьох чинників зовнішньої і внутрішньої політики. Значне місце серед них займає розвиток подій у Росії, бо в обох державах живе народ різних національностей, котрий ще вчора жив як одна спільна нація – радянський народ. Процес утворення української і російської націй ще довго буде предметом політики. Від його перебігу та успішного закінчення залежатиме майбутня, відмінна від нинішньої, карта Європи та геополітична конфігурація світу.
Валерій Гладко, політолог, Гамбурзький університет, Німеччина
