Черный вторник.Как Америка выходит из кризиса
Четверг, 20 сентября 2001, 14:13
У Нью-Йорку події ранку 11 вересня спочатку нагадували новий, щойно придуманий атракціон для туристів. Тисячі людей на вулицях нижнього Мангетену із "захопленням" спостерігали пожежу на вежах Світового Торгівельного Центру. Всі одноразові фотоапарати в околиці було миттєво розкуплено - зрозуміло - відомі на весь світ "Твін Тауерс" (вежі-близнючки) горять не щодня. Коли одна з них почала падати - тут вже було не до фотографування.
Львівянка Орися Луцевич вийшла з метро за два квартали від Торгівельного центру незадовго перед падінням першого будинку. Ударна хвиля разом із хмарою цементу і скла накрила її з головою. Двоє інших людей впали на Орисю й притисли до асфальту. Дві-три хвилини нічого не було видно й не було чим дихати. Цементний і бог-зна який ще пил забив очі й рота. Орися пригадує, що речовина, яку вона намагалася проковтнути, нагадувала борошно. Через певний час ті, хто вижили, почали підніматися. Неймовірна ситуація: люди, які ходять однією і тією самою дорогою роками, не могли впізнати де вони є. Взявшись за руки, майже навпомацки, Орися і її друзі по нещастю дошкандибали до будинку банку "Чейз Мангетен", де отримали "першу допомогу" – кока-колу з автоматів, якою промили очі і рота.
Чорний вівторок 11 вересня показав світу іншу Америку: країну, яку можна вразити у саме сердце. Спостерігати за подіями минулого тижня було надзвичайно боляче через величезний масштаб трагедії і жах, що охопив тисячі людей у Нью-Йорку та Вашингтоні. З іншого боку, спостерігати за подіями минулого тижня було надзвичайно захоплююче через демонстрацію американцями людського духу найвищого гатунку, організованості, патріотизму і доброчинності.
Спочатку про організованість, яку так важко уявити людині, що пережила Чорнобильську трагедію в Києві й пам’ятає істеричну паніку перших днів травня 1986 року на центральному вокзалі української столиці. Пам'ятаєте: бійки біля залізничних кас і на платформах, матері, що заштовхують своїх дітей до вагонів?
Нічого подібного у Вашингтоні не сталося. Евакуацію державних установ американської столиці було проведено надзвичайно швидко і організовано. Частина людей роз'їхалася по домівках, частина переїхала на військові бази та інші резервні об'єкти, що залишилися з часів холодної війни. Метро працювало у звичайному режимі за винятком трьох станцій: центрального вокзалу, Пентагону і аеропорту імені Рейгана. Дітей тримали в школах доти, доки небезпеку можливих теростичних актів з повітря було усунено.
Ті, хто приїхали на роботу своїми автомобілями, спокійно чекали у пробках на автомагістралях, незважаючи на чутки про вибухи біля Державного департаменту і Білого дому. Пробки створилися не через юрмище на дорогах, а через те, що всі мости між Вашингтоном і прилеглими містами Північної Вірджінії (тут розміщено Пентагон) було перекрито. Говорили про можливість вибухів мостів й інших стратегічних об'єктів. Повітряний простір над столицею розтинали винищувачі і військові вертольоти.
Тепер про доброчинність. За шість днів після трагедії американські громадяни зібрали 55 мільйонів доларів, і це - не рахуючи бюджетних коштів та пожертвувань великих корпорацій. Дивує величезна довіра американців до всіляких збирачів грошей. Перша думка, що виникла у мене, чи можна давати свої кровні тим, кого зовсім не знаєш. А якщо вкрадуть? У американців таке питання викликає подив. Гроші збирали і продовжують збирати тисячі приватних установ, громадян і підприємств. Відкриваються сотні Інтернет-сторінок, куди можна пересилати гроші, десятки дівчаток і хлопчаків шкільного віку стоять в універмагах із плакатами "Red Cross. Please Help" (Червоний Хрест. Будь-ласка, допоможіть).
На розчищенні уламків у Нью-Йорку працюють сотні добровольців. Особливо в ціні - пожежники. Інші - розбирають знайдені особисті речі, допомагають в лікарнях, здають кров. Щоб здати кров потрібно записуватися у чергу. Бажаючих так багато, що чекати потрібно кілька днів. Вражає практична відсутність мародерів, любителів швидкого заробітку на загублених кредитних картках. Одна причина – місце трагедії суворо охороняється. Друга – щире переконання, що знайдені речі допоможуть у розшуку зниклих безвісти. Наступнього дня після трагедії до Орисі Луцевич передзвонили з Червоного Хреста – знайшовся її записник із карткою пункту прокату відеофільмів. Доброволець з Червоного Хреста передзвонив до відеопрокату, довідався про Орисин телефон і зателефонував до неї. Вияснивши, що вона жива і відносно здорова, він пообіцяв вислати знайдені речі поштою.
І, нарешті, про патріотизм. В Америці немає традиції, щоб двірники чіпляли прапори на будинках і балконах, хочеш ти того чи ні. Тут - це особиста справа кожного громадянина. В суботу, 15 вересня, сотні людей вийшли на вулицю о сьомій годині вечора, щоб, тримаючи палаючу свічку, помолитися за безневинно вбитих. Кожний другий будинок в Арлінгтоні було прикрашено американськими прапорами. Всі відвідувачі ресторану "Rock Bottom" вийшли надвір, щоб, тримаючись за руки, заспівати: "Боже, благослови Америку".
Єдине, що неприємно вразило в тому, як американці долають стрес, так це їхнє незнання географії і низький рівень журналістських репортажів. Крім арабів, найбільше на американських вулицях тепер страждають індуси, яких чомусь повсякчас плутають з арабами. Незважаючи на те, що основний підозрюваний у скоєнні вибухів ховається в Афганістані – б'ють всіх, хто виглядає "як з Близького Сходу".
За шість днів після трагедії не було жодного телевізійного репортажу, де журналісти намагалися б чесно розібратися у причині вибухів. Журналістське розслідування підміняється запрошенням експертів, у яких є одне пояснення: "вони скоїли таке тому, що вони ненавидять Америку, бо Америка - найдемократичніша країна в світі". Такі коментарі експертів збуджують національну гордість, але не відповідають на головне питання: а чому ж саме бомбили Америку?
Львівянка Орися Луцевич вийшла з метро за два квартали від Торгівельного центру незадовго перед падінням першого будинку. Ударна хвиля разом із хмарою цементу і скла накрила її з головою. Двоє інших людей впали на Орисю й притисли до асфальту. Дві-три хвилини нічого не було видно й не було чим дихати. Цементний і бог-зна який ще пил забив очі й рота. Орися пригадує, що речовина, яку вона намагалася проковтнути, нагадувала борошно. Через певний час ті, хто вижили, почали підніматися. Неймовірна ситуація: люди, які ходять однією і тією самою дорогою роками, не могли впізнати де вони є. Взявшись за руки, майже навпомацки, Орися і її друзі по нещастю дошкандибали до будинку банку "Чейз Мангетен", де отримали "першу допомогу" – кока-колу з автоматів, якою промили очі і рота.
Чорний вівторок 11 вересня показав світу іншу Америку: країну, яку можна вразити у саме сердце. Спостерігати за подіями минулого тижня було надзвичайно боляче через величезний масштаб трагедії і жах, що охопив тисячі людей у Нью-Йорку та Вашингтоні. З іншого боку, спостерігати за подіями минулого тижня було надзвичайно захоплююче через демонстрацію американцями людського духу найвищого гатунку, організованості, патріотизму і доброчинності.
Спочатку про організованість, яку так важко уявити людині, що пережила Чорнобильську трагедію в Києві й пам’ятає істеричну паніку перших днів травня 1986 року на центральному вокзалі української столиці. Пам'ятаєте: бійки біля залізничних кас і на платформах, матері, що заштовхують своїх дітей до вагонів?
Нічого подібного у Вашингтоні не сталося. Евакуацію державних установ американської столиці було проведено надзвичайно швидко і організовано. Частина людей роз'їхалася по домівках, частина переїхала на військові бази та інші резервні об'єкти, що залишилися з часів холодної війни. Метро працювало у звичайному режимі за винятком трьох станцій: центрального вокзалу, Пентагону і аеропорту імені Рейгана. Дітей тримали в школах доти, доки небезпеку можливих теростичних актів з повітря було усунено.
Ті, хто приїхали на роботу своїми автомобілями, спокійно чекали у пробках на автомагістралях, незважаючи на чутки про вибухи біля Державного департаменту і Білого дому. Пробки створилися не через юрмище на дорогах, а через те, що всі мости між Вашингтоном і прилеглими містами Північної Вірджінії (тут розміщено Пентагон) було перекрито. Говорили про можливість вибухів мостів й інших стратегічних об'єктів. Повітряний простір над столицею розтинали винищувачі і військові вертольоти.
Тепер про доброчинність. За шість днів після трагедії американські громадяни зібрали 55 мільйонів доларів, і це - не рахуючи бюджетних коштів та пожертвувань великих корпорацій. Дивує величезна довіра американців до всіляких збирачів грошей. Перша думка, що виникла у мене, чи можна давати свої кровні тим, кого зовсім не знаєш. А якщо вкрадуть? У американців таке питання викликає подив. Гроші збирали і продовжують збирати тисячі приватних установ, громадян і підприємств. Відкриваються сотні Інтернет-сторінок, куди можна пересилати гроші, десятки дівчаток і хлопчаків шкільного віку стоять в універмагах із плакатами "Red Cross. Please Help" (Червоний Хрест. Будь-ласка, допоможіть).
На розчищенні уламків у Нью-Йорку працюють сотні добровольців. Особливо в ціні - пожежники. Інші - розбирають знайдені особисті речі, допомагають в лікарнях, здають кров. Щоб здати кров потрібно записуватися у чергу. Бажаючих так багато, що чекати потрібно кілька днів. Вражає практична відсутність мародерів, любителів швидкого заробітку на загублених кредитних картках. Одна причина – місце трагедії суворо охороняється. Друга – щире переконання, що знайдені речі допоможуть у розшуку зниклих безвісти. Наступнього дня після трагедії до Орисі Луцевич передзвонили з Червоного Хреста – знайшовся її записник із карткою пункту прокату відеофільмів. Доброволець з Червоного Хреста передзвонив до відеопрокату, довідався про Орисин телефон і зателефонував до неї. Вияснивши, що вона жива і відносно здорова, він пообіцяв вислати знайдені речі поштою.
І, нарешті, про патріотизм. В Америці немає традиції, щоб двірники чіпляли прапори на будинках і балконах, хочеш ти того чи ні. Тут - це особиста справа кожного громадянина. В суботу, 15 вересня, сотні людей вийшли на вулицю о сьомій годині вечора, щоб, тримаючи палаючу свічку, помолитися за безневинно вбитих. Кожний другий будинок в Арлінгтоні було прикрашено американськими прапорами. Всі відвідувачі ресторану "Rock Bottom" вийшли надвір, щоб, тримаючись за руки, заспівати: "Боже, благослови Америку".
Єдине, що неприємно вразило в тому, як американці долають стрес, так це їхнє незнання географії і низький рівень журналістських репортажів. Крім арабів, найбільше на американських вулицях тепер страждають індуси, яких чомусь повсякчас плутають з арабами. Незважаючи на те, що основний підозрюваний у скоєнні вибухів ховається в Афганістані – б'ють всіх, хто виглядає "як з Близького Сходу".
За шість днів після трагедії не було жодного телевізійного репортажу, де журналісти намагалися б чесно розібратися у причині вибухів. Журналістське розслідування підміняється запрошенням експертів, у яких є одне пояснення: "вони скоїли таке тому, що вони ненавидять Америку, бо Америка - найдемократичніша країна в світі". Такі коментарі експертів збуджують національну гордість, але не відповідають на головне питання: а чому ж саме бомбили Америку?
