Демократия для Украины
Понедельник, 9 июля 2001, 11:50
"...набути точне знання про подібні речі в цьому житті або неможливо, або до крайності нелегко, але в той же час було б ганебною малодушністю не випробувати і не перевірити всіма способами існуючі на цей рахунок погляди і відступитися, поки можливості для дослідження не вичерпані до кінця."
Платон
Нещодавно пан Плющ заявив, що на його думку, Верховна Рада України незабаром ухвалить таку редакцію закону про вибори, котра нарешті задовольнить президента. Такі його слова є нічим іншим, як визначенням формули політичного життя бананової республіки, котру хочуть побудувати на українській землі. Бо ні в якій іншій країні світу, котра претендує хоча би на звання цивілізованої (про демократичну – взагалі мовчу), не приймаються закони, котрі влаштовують її президента, чи навіть короля з королевою. В усіх цивілізованих країнах світу закони приймаються виключно такими, які влаштовують більшість народу. Це народ, шляхом вільних виборів, уповноважив (легітимував) своїх представників приймати закони на підставі яких, та у відповідності з якими, живе суспільство і діють органи державної влади. Такий механізм має назву – ДЕМОКРАТІЯ! Це завдяки саме такому механізму виконавча влада знаходиться під демократичним контролем суспільства; це завдяки саме такому механізму любе зловживання владою та перевищення владних повноважень є злочином. Але демократія, можлива лише у цивілізованих країнах, де народ має можливість вирішувати свою долю сам. На жаль, в Україні протікають зовсім інші процеси, відмінні від тих, які складають сутність цивілізованого людства.
Якщо урядовцям із партійними книжками КПРС знадобилось більш ніж 70 років, щоб зруйнувати СРСР, то з Україною вони справилися всього за 10 років. Цей ганебний прогрес їхніх здібностей став можливим, бо визначення – "демократ", багатьом замінило партійну книжку, а дефініція демократії підмінена свавільною поведінкою представників влади, на всіх її рівнях; безмежною корупцією; беззаконням; економічним розвалом; безробіттям; злиднями; паралічем моралі всіх шарів суспільства. Зрадивши ідеї комунізму, ті самі люди, що своїми діями вчора руйнували СРСР, перефарбувавшись, заради власної кар’єри та влади, у демократів, своїми вчинками сьогодні зрадили ідеї демократії. Тепер вся їхня енергія направлена на знищення проявів процесу демократизації, бо встановлення демократії означатиме кінець їхньої екзистенції.
Відбудувати довіру народу до власної сили, відтворити його довіру до демократії - це найскладніше, але одночасно і найголовніше завдання політики. Для того щоб народ, усвідомлено зважився на демократію, усвідомив свою владу і перестав терпіти
знущання над собою, він мусить перш за все розуміти сутність демократії. Відтак, виникнення нової політичної сили, чи справжньої народної партії на чолі з людиною, котрій довіряє більшість українського народу – закономірно, навіть неминуче.
Міць цієї нової політичної сили буде лежати в її близькості до народу та його широкій підтримці; у проукраїнській та пронародній, дохідливій та гідній політиці; відкритості її дій та відвертості її лідерів; щирості та справедливості її мети.
Таким чином, суспільно-політична система країни, чекаючи на виникнення чи народження рятівничої політичної сили, котра поведе країну до оновлення, знаходиться на порозі неминучих змін. При цьому перехід системи до нового її стану вірогідний тільки як вибір між двома на сьогодні можливими типами демократії: політична демократія, з подальшим установленням диктатури; або соціальна демократія, заснована на ствердженні демократії та створенні соціальної правової демократичної держави.
Політична демократія завжди базується лише на політичній основі. При ній демократичний принцип переважно обмежений лише політичною сферою, а соціально-економічні процеси й структури суспільства не мають ніякої демократичної легітимації. Ліберально-буржуазна суспільна система, де економічним процесом і всім суспільним розвитком керують приватні власники засобів виробництва, котрі використовують наявність форм, присутніх демократії (вибори, багатопартійність, тощо) лише в якості прикриття для досягнення своїх меркантильних, корпоративних інтересів – є політичною, тобто умовною демократією.
Соціальна демократія, являючись фундаментом нинішньої суспільно-політичної системи держав Заходу, є дійсною демократією, котра спирається на готовність суспільства слідувати соціально-економічним постулатам політики, що проводять, формуючи через вибори уряд більшості, політичні партії. Головним з них є той, що індивідуум суспільної системи перебуває не тільки в формально-політичному полі, а, що більш важливо, в економічному й соціальному. Оскільки демократія, як справжня влада народу, можлива лише тоді, коли важелі управління економікою, а непрямо і політичним та суспільним процесом, не належать окремим групам і кланам, які використовують свою економічну могутність для того, щоб уникнути контролю з боку суспільства, сучасне цивілізоване суспільство не може називати себе демократичним, коли його політичної системи не стоїть на фундаменті соціальної демократії.
В цілому, демократична держава, щоб бути такою не тільки формально, але і фактично, при виконанні своїх функцій неухильно спирається на право, орієнтуючись на нього чітко узгоджує з ним усі свої дії. На думку Е.Канта демократична держава вірогідна лише як правова, котра, у свою чергу, можлива тільки як об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам, де діє принцип, згідно з яким законодавець не може вирішити відносно народу того, чого народ не може вирішити стосовно себе сам. Таким чином правова держава – це такий стан суспільної-політичної системи, де неухильно дотримуються норм конституціоналізму; де всі державні органи діють лише згідно і на основі законів, прийнятих народними представниками, підкоряючись при цьому контролі незалежних суддів.
Поняття – демократична, правова і соціальна держава нерозривно й органічно пов'язані між собою. У вигляді конституційних норм вони формулюють не тільки форму демократичної й правої суспільно-політичної системи, вони визначають сутність держави як соціальну демократію. Для суспільно-політичних систем країн Заходу, які виросли з ліберально-буржуазних історичних традицій, сплетіння цих невід’ємних норм сучасної демократії, має надзвичайне значення. Це добре видно на прикладі положень Основного Закону ФРН (Art.28 GG), де конституційна норма "соціальна" використана як прикметник, що визначає демократичну правову державу як соціальну – "соціальна правова держава" (soziale Rechtsstaat). Цим підкреслено, що вся суспільно-політична система німецької демократичної держави тримається на найважливіших конституційних нормах, які доповнюють і визначають одна одну, котрі втілюють у дефініцію демократичної правової держави її сутність – соціальна демократія.
Аналіз політичних реалій України вказує, що правлячі кола – ряд політично-економічних угрупувань і політичних сил їм підпорядкованих, зробили свій вибір щодо подальшого розвитку суспільної системи на користь побудови саме політичної демократії. Крупна буржуазія і ті кого прийнято називати олігархами, тобто власники засобів виробництва, маючи на своїй стороні не тільки величезні матеріальні ресурси, кишенькові політичні партії, а ще й можливість обходитись без законодавчої влади за рахунок перерозподілу владних повноважень на користь президента та його адміністрації, вже не в стані утриматись від спокуси замінити законотворчість парламенту указотворчістю підконтрольного їм президента. Таким чином вони можуть – і будуть! – впливати не тільки на процеси економічного розвитку суспільства, котре тепер буде змушене працювати тільки на примноження їхнього (олігархів і крупної буржуазії) багатства, а й управляти всім суспільним розвитком України.
Вся повнота влади у їхніх руках, що стане наслідком ствердження політичної демократії в Україні, позволить нині правлячим колам уникнути й карного переслідування, чи взагалі якого-небудь переслідування з боку суспільства, за те, що вони, в супереч із нормами закону, направляли гроші, в тому числі і державні, саме на досягнення своєї мети, тобто на фінансування окремих політиків, партій чи політичних сил та їх політики. Насправді їхня перемога – це величезна шкода, яку вони наносять усьому суспільству, бо своїми діями по її досягненню вони знищують будь-яку можливість подальшого цивілізованого розвитку українського суспільства.
Відтак, їхній вибір – це політична демократія, де закони будуть писатися ними, для них і лише на їхню користь. Вони і будуть уособленням закону. Така демократія є лише умовною і її встановлення означатиме, що рано чи пізно, підкоряючись волі економічно привілейованих груп, суспільно-політична система неминуче відмовиться від дотримування норм конституціоналізму, правої держави і демократії, навіть у тих незначних формах та проявах, які ми ще можемо спостерігати сьогодні. В цілому – це прямий шлях до диктатури цілого класу. А якщо мати перед очима відомий факт, що майже всі представники влади і нині правлячого класу – це вчорашні пропагандисти чи партійні функціонери "диктатури пролетаріату", яка заради власної влади присвоїла собі надлюдське право знищувати людей, котрі з нею не погоджувались, то легко можна буде уявити, що може чекати Україну в разі їхньої перемоги, в разі, якщо Україна зробить похил на користь політичної демократії.
Такий вибір, чи перемога великої буржуазії, означав би для українського народу величезну історичну трагедію. Остаточне встановлення політичної демократії зруйнує економіку, демократичні засади та інститути влади, а зрештою, неминуче приведе Україну до втрати її суверенітету.
Нинішня українська держава виражає й захищає волю тільки тих шарів суспільства, олігархічних груп, кланів і їм підлеглих політичних сил, які певною мірою надають підтримку президентові країни. Це вказує на те, що державна влада знаходиться в прямій залежності від капіталу і навпаки. Зусиллями президента та його адміністрації, вона фактично перетворена в прототип політичної партії, котра побудована в традиціях КПРС, із генеральним секретарем-президентом на чолі. При цьому приватизована та персоніфікована державна влада-партія, розпоряджуючись засобами виробництва, державною власністю та суспільним майном бореться за своє місце в політичній системі на рівні олігархів та представників крупного капіталу.
Таким чином, в побудові політичної демократії зацікавлені не тільки представники кримінальних, напівкримінальних, корпоративних, фінансових і олігархічних угрупувань. В ній зацікавлена ще й нинішня державна влада. Бо саме в політичній демократії, люди, що її очолюють та уособлюють, бачать можливість і надалі творити свавілля, спираючись на підтримку капіталу в обмін на надання йому можливості діяти поза межами закону.
Відтак українська держава, в супереч задекларованим в її Конституції нормам, не є демократичною і правою державою, а з установленням та зміцненням політичної демократії, раз і назавжди ще й втратить можливість на зведення соціального підмурівка суспільства. Саме наявність соціального фундаменту демократичного суспільства – є надійним містком українського народу в родину цивілізованого людства. Відтак, побудова соціальної демократії має стати метою та формою нової політики, яка нарешті зможе об’єднати під своїми знаменами всі здорові політичні сили українського суспільства.
Так як політична демократія, присутня переважно диктатурам або ліберально-буржуазним політичним системам, хотілося б звернути особливу увагу на сутність лібералізму. Так, західні демократії ввели поняття "соціальна держава" у вигляді фундаментальної конституційної норми, котра відмежовує сутність сучасного суспільства від усього ліберального, замінюючи його на соціальне. Виходячи зі свого власного історичного досвіду суспільства західного світу дійшли висновку, що ліберальна держава є буржуазною державою, де свобода перетворюється в матеріальну нерівність і несвободу для тих, хто не в змозі придбати приватну власність, як матеріальну основу своєї громадянської свободи.
Ліберальна держава обмежується тільки гарантією на приватну власність і особисту свободу, ставлячи їх під захист правової держави як форми конституційного ладу, не дбаючи про реальність їх забезпечення. Тобто лібералізм – це лише одна з умов забезпечення вільної економічної діяльності в буржуазному суспільстві, без огляду на соціально-економічне положення більшості населення. Але проголошення якоїсь свободи, гарантії чи права без дійсної та рівної можливості їх реалізувати – є гротеск, що ні в якому разі не може послужити базою для гідної політики, направленої на побудову демократії.
Натомість соціальні перетворення, що складають основу сучасного індустріального суспільства, ведуть до зміни форми державного формування на демократичне та соціальне правове. Соціальна держава активно керує економічними і соціальними відносинами і спираючись на право, впливає на них. Вплив соціальної держави на суспільні процеси, чи то в інтересах незахищених соціальних груп, чи з метою загального процесу управління суспільством, є головною складовою сучасної західної цивілізації. Соціальна держава здійснює як окремі заходи щодо соціального, медичного, пенсійного забезпечення населення; гарантованості заробітної плати і житла; забезпечення рівності і доступності до шкільної і професійної освіти; так і використовуючи економічні і політичні інструменти, створює передумови для забезпечення економічного зростання, досягнення загальної зайнятості, стабілізації грошової системи, забезпечення економічного балансу між внутрішньою й зовнішньою економічною діяльністю.
Саме існування соціальної демократії в сучасних суспільно-політичних системах забезпечило прийняття таких рішень, які дозволили забезпечення тих верств населення, які не можуть розраховувати на приватну власність як матеріальну базу свого існування; реалізацію заходів для захисту соціально слабких верств населення; відтворення умов для забезпечення мінімального рівня матеріального добробуту й вирівнювання шансів на його створення.
Таким чином, сучасна соціальна держава – це перш за все демократична та правова держава, де соціальне забезпечення і соціальна справедливість є не просто основоположними конституційними нормами всього державного устрою, а вони визначають його форму як державного формування. На відміну від України, де олігархи та крупна буржуазія стурбовані лише легалізацією привласненого майна, і зайняті зміцненням своєї влади, всі західні демократії зійшли з хибної дороги побудови політичної демократії, встановивши на її місці демократію соціальну, котру вони зміцнюють і розвивають.
Ситуація, котра сьогодні склалася на Україні має свої історичні паралелі. Подібні події розгорнулися в Німеччині в епоху Веймарської республіки. Через призму тих історичних фактів усвідомлюєш всю небезпеку, яка криється в діях державної влади, олігархів, крупної буржуазії й комуністів.
Тоді, на початку Веймарської республіки, німецьким соціал-демократам не вдалося врятувати демократію, котра в обставинах, що склалися, перетворилася в її фарс – демократію умовну, котрої дотримувались лише формально, прикриваючись її формами (вибори, багатопартійність, тощо). У цей період велика власність залишалася безконтрольною з боку суспільства і розвинула з своєї економічної потужності колосальну політичну владу; величезна державна бюрократична машина не була змінена або скорочена і знаходилася поза всяким демократичним контролем; силові структури, включаючи армію, перебуваючи поза контролем парламенту створили фактично "державу в державі", направивши всі свої сили на боротьбу з республікою й демократією; юстиція залишилася класовою, де закон не був однаковий для всіх. Правлячий клас підтримував політичну демократію доти, доки вона не представляла для них небезпеку. У вирішальний момент, коли з наближенням світової економічної кризи наближалася неминучість відновлення дійсної демократії, бо народ вже не міг витримати подібного знедолення та збідніння, вони виявилися готовими поміняти політичну демократію на фашизм, щоб разом з ним втримати свої економічні й соціальні позиції.
Наприкінці цього процесу в Німеччині залишилася єдина визначальна демократична сила, СПН (Соціал-демократична Партія Німеччини). Союз з іншою робочою партією не відбувся, тому що комуністи внаслідок помилкових ідеологічних догм і політичної недалекоглядності, бачили свого головного ворога саме в соціал-демократах, а не в націонал-соціалістичній робочій партії (фашистах). В результаті чого, врятувати демократію парламентськими методами стало вже неможливим. У 1933 році президент Веймарської республіки під тиском великої буржуазії призначив Гітлера канцлером Німеччини. Незабаром усі політичні партії Німеччини, окрім фашистської, були заборонені. Наслідки цієї поразки соціальної демократії залишили найстрашніший слід в історії людства.
Після Другої світової війни більшість країн Західної Європи погодилися з тим, що капіталістичний економічний порядок виявився неспроможним, і великий капітал, який для свого зміцнення і розширення пішов на союз з фашизмом, діє виключно в своїх власних інтересах, а свобода яку він ніби проповідує не реалізується й призводить до поневолення більшості. Щоб не допустити повторного зловживання економічною владою великого капіталу, західне суспільство пішло шляхом соціалізації великих концернів і банків, шляхом установлення, через участь робітників в управлінні на великих підприємствах, робочого контролю.
Таким чином, необхідність створення нової політичної сили, котра поставить собі на меті побудову соціальної демократії в Україні, обумовлена не тільки політичною пусткою, котра розташувалася в середині електорального поля (ліворуч – ліві маргіналії; праворуч – олігархічні партії та праві маргіналії). Ця необхідність обумовлена, перш за все, величезною кількістю роботи, котру треба зробити для того, щоб народ України спочатку усвідомив альтернативи, які перед ним стоять та наслідки свого вибору, і лише тоді нарешті, сам, вільно, свідомо визначив свій шлях.
Україна не має іншого вибору: або нинішня форма політичної системи перетвориться в демократичну соціальну правову державу, або рано чи пізно, підкоряючись волі економічно привілейованих груп, політична система відмовиться від правової держави й демократії.
Автори: Валерій Гладко, політолог, юридичний факультет Гамбурзького університету, Німеччина; Лариса Мудрак, редактор "Українського Регіонального Вісника" - видання Київського Центру Інституту Схід-Захід, Київ
Платон
Нещодавно пан Плющ заявив, що на його думку, Верховна Рада України незабаром ухвалить таку редакцію закону про вибори, котра нарешті задовольнить президента. Такі його слова є нічим іншим, як визначенням формули політичного життя бананової республіки, котру хочуть побудувати на українській землі. Бо ні в якій іншій країні світу, котра претендує хоча би на звання цивілізованої (про демократичну – взагалі мовчу), не приймаються закони, котрі влаштовують її президента, чи навіть короля з королевою. В усіх цивілізованих країнах світу закони приймаються виключно такими, які влаштовують більшість народу. Це народ, шляхом вільних виборів, уповноважив (легітимував) своїх представників приймати закони на підставі яких, та у відповідності з якими, живе суспільство і діють органи державної влади. Такий механізм має назву – ДЕМОКРАТІЯ! Це завдяки саме такому механізму виконавча влада знаходиться під демократичним контролем суспільства; це завдяки саме такому механізму любе зловживання владою та перевищення владних повноважень є злочином. Але демократія, можлива лише у цивілізованих країнах, де народ має можливість вирішувати свою долю сам. На жаль, в Україні протікають зовсім інші процеси, відмінні від тих, які складають сутність цивілізованого людства.
Якщо урядовцям із партійними книжками КПРС знадобилось більш ніж 70 років, щоб зруйнувати СРСР, то з Україною вони справилися всього за 10 років. Цей ганебний прогрес їхніх здібностей став можливим, бо визначення – "демократ", багатьом замінило партійну книжку, а дефініція демократії підмінена свавільною поведінкою представників влади, на всіх її рівнях; безмежною корупцією; беззаконням; економічним розвалом; безробіттям; злиднями; паралічем моралі всіх шарів суспільства. Зрадивши ідеї комунізму, ті самі люди, що своїми діями вчора руйнували СРСР, перефарбувавшись, заради власної кар’єри та влади, у демократів, своїми вчинками сьогодні зрадили ідеї демократії. Тепер вся їхня енергія направлена на знищення проявів процесу демократизації, бо встановлення демократії означатиме кінець їхньої екзистенції.
Відбудувати довіру народу до власної сили, відтворити його довіру до демократії - це найскладніше, але одночасно і найголовніше завдання політики. Для того щоб народ, усвідомлено зважився на демократію, усвідомив свою владу і перестав терпіти
знущання над собою, він мусить перш за все розуміти сутність демократії. Відтак, виникнення нової політичної сили, чи справжньої народної партії на чолі з людиною, котрій довіряє більшість українського народу – закономірно, навіть неминуче.
Міць цієї нової політичної сили буде лежати в її близькості до народу та його широкій підтримці; у проукраїнській та пронародній, дохідливій та гідній політиці; відкритості її дій та відвертості її лідерів; щирості та справедливості її мети.
Таким чином, суспільно-політична система країни, чекаючи на виникнення чи народження рятівничої політичної сили, котра поведе країну до оновлення, знаходиться на порозі неминучих змін. При цьому перехід системи до нового її стану вірогідний тільки як вибір між двома на сьогодні можливими типами демократії: політична демократія, з подальшим установленням диктатури; або соціальна демократія, заснована на ствердженні демократії та створенні соціальної правової демократичної держави.
Політична демократія завжди базується лише на політичній основі. При ній демократичний принцип переважно обмежений лише політичною сферою, а соціально-економічні процеси й структури суспільства не мають ніякої демократичної легітимації. Ліберально-буржуазна суспільна система, де економічним процесом і всім суспільним розвитком керують приватні власники засобів виробництва, котрі використовують наявність форм, присутніх демократії (вибори, багатопартійність, тощо) лише в якості прикриття для досягнення своїх меркантильних, корпоративних інтересів – є політичною, тобто умовною демократією.
Соціальна демократія, являючись фундаментом нинішньої суспільно-політичної системи держав Заходу, є дійсною демократією, котра спирається на готовність суспільства слідувати соціально-економічним постулатам політики, що проводять, формуючи через вибори уряд більшості, політичні партії. Головним з них є той, що індивідуум суспільної системи перебуває не тільки в формально-політичному полі, а, що більш важливо, в економічному й соціальному. Оскільки демократія, як справжня влада народу, можлива лише тоді, коли важелі управління економікою, а непрямо і політичним та суспільним процесом, не належать окремим групам і кланам, які використовують свою економічну могутність для того, щоб уникнути контролю з боку суспільства, сучасне цивілізоване суспільство не може називати себе демократичним, коли його політичної системи не стоїть на фундаменті соціальної демократії.
В цілому, демократична держава, щоб бути такою не тільки формально, але і фактично, при виконанні своїх функцій неухильно спирається на право, орієнтуючись на нього чітко узгоджує з ним усі свої дії. На думку Е.Канта демократична держава вірогідна лише як правова, котра, у свою чергу, можлива тільки як об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам, де діє принцип, згідно з яким законодавець не може вирішити відносно народу того, чого народ не може вирішити стосовно себе сам. Таким чином правова держава – це такий стан суспільної-політичної системи, де неухильно дотримуються норм конституціоналізму; де всі державні органи діють лише згідно і на основі законів, прийнятих народними представниками, підкоряючись при цьому контролі незалежних суддів.
Поняття – демократична, правова і соціальна держава нерозривно й органічно пов'язані між собою. У вигляді конституційних норм вони формулюють не тільки форму демократичної й правої суспільно-політичної системи, вони визначають сутність держави як соціальну демократію. Для суспільно-політичних систем країн Заходу, які виросли з ліберально-буржуазних історичних традицій, сплетіння цих невід’ємних норм сучасної демократії, має надзвичайне значення. Це добре видно на прикладі положень Основного Закону ФРН (Art.28 GG), де конституційна норма "соціальна" використана як прикметник, що визначає демократичну правову державу як соціальну – "соціальна правова держава" (soziale Rechtsstaat). Цим підкреслено, що вся суспільно-політична система німецької демократичної держави тримається на найважливіших конституційних нормах, які доповнюють і визначають одна одну, котрі втілюють у дефініцію демократичної правової держави її сутність – соціальна демократія.
Аналіз політичних реалій України вказує, що правлячі кола – ряд політично-економічних угрупувань і політичних сил їм підпорядкованих, зробили свій вибір щодо подальшого розвитку суспільної системи на користь побудови саме політичної демократії. Крупна буржуазія і ті кого прийнято називати олігархами, тобто власники засобів виробництва, маючи на своїй стороні не тільки величезні матеріальні ресурси, кишенькові політичні партії, а ще й можливість обходитись без законодавчої влади за рахунок перерозподілу владних повноважень на користь президента та його адміністрації, вже не в стані утриматись від спокуси замінити законотворчість парламенту указотворчістю підконтрольного їм президента. Таким чином вони можуть – і будуть! – впливати не тільки на процеси економічного розвитку суспільства, котре тепер буде змушене працювати тільки на примноження їхнього (олігархів і крупної буржуазії) багатства, а й управляти всім суспільним розвитком України.
Вся повнота влади у їхніх руках, що стане наслідком ствердження політичної демократії в Україні, позволить нині правлячим колам уникнути й карного переслідування, чи взагалі якого-небудь переслідування з боку суспільства, за те, що вони, в супереч із нормами закону, направляли гроші, в тому числі і державні, саме на досягнення своєї мети, тобто на фінансування окремих політиків, партій чи політичних сил та їх політики. Насправді їхня перемога – це величезна шкода, яку вони наносять усьому суспільству, бо своїми діями по її досягненню вони знищують будь-яку можливість подальшого цивілізованого розвитку українського суспільства.
Відтак, їхній вибір – це політична демократія, де закони будуть писатися ними, для них і лише на їхню користь. Вони і будуть уособленням закону. Така демократія є лише умовною і її встановлення означатиме, що рано чи пізно, підкоряючись волі економічно привілейованих груп, суспільно-політична система неминуче відмовиться від дотримування норм конституціоналізму, правої держави і демократії, навіть у тих незначних формах та проявах, які ми ще можемо спостерігати сьогодні. В цілому – це прямий шлях до диктатури цілого класу. А якщо мати перед очима відомий факт, що майже всі представники влади і нині правлячого класу – це вчорашні пропагандисти чи партійні функціонери "диктатури пролетаріату", яка заради власної влади присвоїла собі надлюдське право знищувати людей, котрі з нею не погоджувались, то легко можна буде уявити, що може чекати Україну в разі їхньої перемоги, в разі, якщо Україна зробить похил на користь політичної демократії.
Такий вибір, чи перемога великої буржуазії, означав би для українського народу величезну історичну трагедію. Остаточне встановлення політичної демократії зруйнує економіку, демократичні засади та інститути влади, а зрештою, неминуче приведе Україну до втрати її суверенітету.
Нинішня українська держава виражає й захищає волю тільки тих шарів суспільства, олігархічних груп, кланів і їм підлеглих політичних сил, які певною мірою надають підтримку президентові країни. Це вказує на те, що державна влада знаходиться в прямій залежності від капіталу і навпаки. Зусиллями президента та його адміністрації, вона фактично перетворена в прототип політичної партії, котра побудована в традиціях КПРС, із генеральним секретарем-президентом на чолі. При цьому приватизована та персоніфікована державна влада-партія, розпоряджуючись засобами виробництва, державною власністю та суспільним майном бореться за своє місце в політичній системі на рівні олігархів та представників крупного капіталу.
Таким чином, в побудові політичної демократії зацікавлені не тільки представники кримінальних, напівкримінальних, корпоративних, фінансових і олігархічних угрупувань. В ній зацікавлена ще й нинішня державна влада. Бо саме в політичній демократії, люди, що її очолюють та уособлюють, бачать можливість і надалі творити свавілля, спираючись на підтримку капіталу в обмін на надання йому можливості діяти поза межами закону.
Відтак українська держава, в супереч задекларованим в її Конституції нормам, не є демократичною і правою державою, а з установленням та зміцненням політичної демократії, раз і назавжди ще й втратить можливість на зведення соціального підмурівка суспільства. Саме наявність соціального фундаменту демократичного суспільства – є надійним містком українського народу в родину цивілізованого людства. Відтак, побудова соціальної демократії має стати метою та формою нової політики, яка нарешті зможе об’єднати під своїми знаменами всі здорові політичні сили українського суспільства.
Так як політична демократія, присутня переважно диктатурам або ліберально-буржуазним політичним системам, хотілося б звернути особливу увагу на сутність лібералізму. Так, західні демократії ввели поняття "соціальна держава" у вигляді фундаментальної конституційної норми, котра відмежовує сутність сучасного суспільства від усього ліберального, замінюючи його на соціальне. Виходячи зі свого власного історичного досвіду суспільства західного світу дійшли висновку, що ліберальна держава є буржуазною державою, де свобода перетворюється в матеріальну нерівність і несвободу для тих, хто не в змозі придбати приватну власність, як матеріальну основу своєї громадянської свободи.
Ліберальна держава обмежується тільки гарантією на приватну власність і особисту свободу, ставлячи їх під захист правової держави як форми конституційного ладу, не дбаючи про реальність їх забезпечення. Тобто лібералізм – це лише одна з умов забезпечення вільної економічної діяльності в буржуазному суспільстві, без огляду на соціально-економічне положення більшості населення. Але проголошення якоїсь свободи, гарантії чи права без дійсної та рівної можливості їх реалізувати – є гротеск, що ні в якому разі не може послужити базою для гідної політики, направленої на побудову демократії.
Натомість соціальні перетворення, що складають основу сучасного індустріального суспільства, ведуть до зміни форми державного формування на демократичне та соціальне правове. Соціальна держава активно керує економічними і соціальними відносинами і спираючись на право, впливає на них. Вплив соціальної держави на суспільні процеси, чи то в інтересах незахищених соціальних груп, чи з метою загального процесу управління суспільством, є головною складовою сучасної західної цивілізації. Соціальна держава здійснює як окремі заходи щодо соціального, медичного, пенсійного забезпечення населення; гарантованості заробітної плати і житла; забезпечення рівності і доступності до шкільної і професійної освіти; так і використовуючи економічні і політичні інструменти, створює передумови для забезпечення економічного зростання, досягнення загальної зайнятості, стабілізації грошової системи, забезпечення економічного балансу між внутрішньою й зовнішньою економічною діяльністю.
Саме існування соціальної демократії в сучасних суспільно-політичних системах забезпечило прийняття таких рішень, які дозволили забезпечення тих верств населення, які не можуть розраховувати на приватну власність як матеріальну базу свого існування; реалізацію заходів для захисту соціально слабких верств населення; відтворення умов для забезпечення мінімального рівня матеріального добробуту й вирівнювання шансів на його створення.
Таким чином, сучасна соціальна держава – це перш за все демократична та правова держава, де соціальне забезпечення і соціальна справедливість є не просто основоположними конституційними нормами всього державного устрою, а вони визначають його форму як державного формування. На відміну від України, де олігархи та крупна буржуазія стурбовані лише легалізацією привласненого майна, і зайняті зміцненням своєї влади, всі західні демократії зійшли з хибної дороги побудови політичної демократії, встановивши на її місці демократію соціальну, котру вони зміцнюють і розвивають.
Ситуація, котра сьогодні склалася на Україні має свої історичні паралелі. Подібні події розгорнулися в Німеччині в епоху Веймарської республіки. Через призму тих історичних фактів усвідомлюєш всю небезпеку, яка криється в діях державної влади, олігархів, крупної буржуазії й комуністів.
Тоді, на початку Веймарської республіки, німецьким соціал-демократам не вдалося врятувати демократію, котра в обставинах, що склалися, перетворилася в її фарс – демократію умовну, котрої дотримувались лише формально, прикриваючись її формами (вибори, багатопартійність, тощо). У цей період велика власність залишалася безконтрольною з боку суспільства і розвинула з своєї економічної потужності колосальну політичну владу; величезна державна бюрократична машина не була змінена або скорочена і знаходилася поза всяким демократичним контролем; силові структури, включаючи армію, перебуваючи поза контролем парламенту створили фактично "державу в державі", направивши всі свої сили на боротьбу з республікою й демократією; юстиція залишилася класовою, де закон не був однаковий для всіх. Правлячий клас підтримував політичну демократію доти, доки вона не представляла для них небезпеку. У вирішальний момент, коли з наближенням світової економічної кризи наближалася неминучість відновлення дійсної демократії, бо народ вже не міг витримати подібного знедолення та збідніння, вони виявилися готовими поміняти політичну демократію на фашизм, щоб разом з ним втримати свої економічні й соціальні позиції.
Наприкінці цього процесу в Німеччині залишилася єдина визначальна демократична сила, СПН (Соціал-демократична Партія Німеччини). Союз з іншою робочою партією не відбувся, тому що комуністи внаслідок помилкових ідеологічних догм і політичної недалекоглядності, бачили свого головного ворога саме в соціал-демократах, а не в націонал-соціалістичній робочій партії (фашистах). В результаті чого, врятувати демократію парламентськими методами стало вже неможливим. У 1933 році президент Веймарської республіки під тиском великої буржуазії призначив Гітлера канцлером Німеччини. Незабаром усі політичні партії Німеччини, окрім фашистської, були заборонені. Наслідки цієї поразки соціальної демократії залишили найстрашніший слід в історії людства.
Після Другої світової війни більшість країн Західної Європи погодилися з тим, що капіталістичний економічний порядок виявився неспроможним, і великий капітал, який для свого зміцнення і розширення пішов на союз з фашизмом, діє виключно в своїх власних інтересах, а свобода яку він ніби проповідує не реалізується й призводить до поневолення більшості. Щоб не допустити повторного зловживання економічною владою великого капіталу, західне суспільство пішло шляхом соціалізації великих концернів і банків, шляхом установлення, через участь робітників в управлінні на великих підприємствах, робочого контролю.
Таким чином, необхідність створення нової політичної сили, котра поставить собі на меті побудову соціальної демократії в Україні, обумовлена не тільки політичною пусткою, котра розташувалася в середині електорального поля (ліворуч – ліві маргіналії; праворуч – олігархічні партії та праві маргіналії). Ця необхідність обумовлена, перш за все, величезною кількістю роботи, котру треба зробити для того, щоб народ України спочатку усвідомив альтернативи, які перед ним стоять та наслідки свого вибору, і лише тоді нарешті, сам, вільно, свідомо визначив свій шлях.
Україна не має іншого вибору: або нинішня форма політичної системи перетвориться в демократичну соціальну правову державу, або рано чи пізно, підкоряючись волі економічно привілейованих груп, політична система відмовиться від правової держави й демократії.
Автори: Валерій Гладко, політолог, юридичний факультет Гамбурзького університету, Німеччина; Лариса Мудрак, редактор "Українського Регіонального Вісника" - видання Київського Центру Інституту Схід-Захід, Київ
