Путь к "Нашей Украине"
Четверг, 26 июля 2001, 12:38
"Чужий цьому світу той, хто не знає, що в ньому є, і не менш чужий, той, хто не відає, що в ньому відбувається."
Марк Аврелій
Короткий затишок після параду "історичних подій", як ласкаво прозвали деякі українські ЗМІ різноманітні заяви і оприлюднення про створення блоків, коаліцій, форумів чи фронтів для боротьби із владою, за неї та поміж собою, продовжиться зовсім недовго. Уже через пару тижнів політична ситуація вийде на новий рівень, де продовжить розвиватися за своїми об’єктивними законами дійсності. З точки зору історії ця пара тижнів перед початком політичних баталій пролетять як мікроскопічна мить, але для нас, для людей, котрі своїм життям безпосередньо наповнюють історію змістом, це будуть довгі дні очікувань, більша частина з яких може виявитися, на жаль, марними.
Міркуючи над словами Президента України відносно нібито продажності депутатів ВР, непотрібності (із його точки зору!) партій чи негідності (за його думкою!) нинішнього парламенту, пригадуєш слова Марка Аврелія, котрий радив дивиться не на те, що сказав, чи зробив або подумав ближній, а єдино на те, що сам же робиш, щоб саме воно було справедливе і праведно. Бо лише той, хто в гідній людині не виглядає темряву вдачі, а поспішає прямо і без оглядки своїм шляхом – є достойний народної довіри і права очолювати державу.
Не дивлячись на те, що Леонід Кучма замість того, щоб об’єднувати націю шляхом пошуку спільного з народом та його представниками у ВР діалогу, необхідного для вирішення складних питань, котрі стоять перед українським суспільством (злиденність, голод, безробіття, економічна розруха, свавілля представників влади, безмежна корупція, виродження нації, та інше) , безпідставно шельмує парламент, підмінюючи його законотворчість власною указотворчістю, потрібно все ж дуже обережно підходити до тих, хто проголошує себе опозиційними до нього (президента) силами. Бо більшість з тих, хто сьогодні говорить про необхідність опозиційності діючій владі, безпідставно й самонадіяно виставляють себе її альтернативою, не пропонуючи насправді нічого нового, окрім заміни персонажів цієї влади.
Констеляція політичних сил
Нещодавно група "Трудова Україна" попросила Президента України знову застосувати право вето щодо ухваленого Верховною Радою закону про парламентські вибори, бо цей закон ніби (за їх думкою) "позбавляє велику частину українського народу права безпосередньо здійснювати владу". Звичайно, якщо така "занепокоєність" правами народу, має на меті прийняття закону про вибори на пропорційній основі, як це зроблено у більшості демократичних країн світу, то тоді її можна було би і зрозуміти, навіть привітати. Однак, на жаль, мова йде зовсім про інше. "Трудовики" наполягають на старій системі виборів, яка діяла лише на минулих виборах до ВР і котра передбачає обрання половини її депутатів від партій та половини у територіальних округах. Слідувати логіці цих політиків означатиме – звинуватити всі демократичні країни світу, котрі служать взірцем для українського суспільства, у порушенні конституційних прав своїх громадян. Відтак, це вже навіть неозброєним оком видно, що подібні "турботи" олігархів про народ – це є просто фарс, або невдала спроба приховати дійсні мотиви своїх учинків, направлених на уникнення демократичного процесу легітимації влади.
Вартим уваги тут є не сам факт наявності політичних сил із такими маргінальними та антидемократичними підходами до політичних процесів, які у зверненні до Леоніда Кучми виразили партії крупного капіталу, а саме збіг заінтересованостей Президента та олігархів, котрий лежить на поверхні. Зміст цієї взаємності інтересів полягає не тільки в сутності моделі політичної системи, котру таки буде запроваджено олігархами в Україні незабаром (такою, при певних умовах, за визначенням, стане саме політична, тобто умовна, демократія! при деформованій президентсько-парламентській системі, де президент володіє всією повнотою влади, без того, щоб нести найменшу за неї відповідальність) , а ще й у тому, що виконавча влада, котра на сьогоднішньому етапі підчинила собі всі гілки державної влади України, сама набула форм, присутніх політичній партії.
Відтак, говорячи про владу, як структуру чи систему взаємозв’язків по вертикалі, можна сміло говорити про так звану владу-партію, котра тепер на рівні з іншими політичними силами (партіями, партійними блоками, коаліціями, союзами та іншими угрупуваннями) вступила в боротьбу за повну владу над країною – за право управляти політичними, економічними та суспільними процесами розвитку українського суспільства.
Отже, політичне поле України становить умовно таку констеляцію політичних сил:
a) партійний табір – політичні партії, суспільні чи громадські організації та угрупування загальною кількістю понад 120, котрі не мають чіткої, працездатної, стрункої організаційної вертикалі; котрі не мають фінансових засобів для існування та відрегульованої законодавчої бази, що опирається на Конституцію та світовий досвід;
b) владний табір – вертикальна, сягаюча найнижчого рівня, до останнього куточка (хутір, село чи присілок), структура виконавчої влади, котра діє за межами демократичного контролю на засадах старої системи КПРС із генеральним секретарем-президентом на чолі; котра використовує місцеві органи самоврядування виключно як бутафорію демократії, а контроль над фінансовими потоками лише для власного зміцнення і в інтересах найближчого оточення влади та владних структур.
Таким чином, не придивляючись особливо до фарби ідеологічних штандартів політичних сил, ми маємо справу з двома нерівними таборами: надзвичайно слабкими і роз’єднаними політичними партіями – з одного боку; та надзвичайно сильною владою-партією, котра підчинила собі не тільки владу інших гілок державної влади, а ще й присвоїла собі право використовувати адміністративні, матеріальні, силові та інші ресурси суспільства виключно на користь власного зміцнення та подальшої своєї регенерації під виглядом псевдодемократичного процесу (виборів і такого, що може бути за нього видане) – з іншого боку.
Таке співвідношення політичних сил перебуває у певній рівновазі в більшій мірі за рахунок домислів та інсинуацій із приводу того, хто з ким буде блокуватися, чи піде разом на вибори. Бо блокування серед партій (у "партійному таборі") не має якогось великого значення так довго, поки воно не зачіпає інтересів влади-партії, котра отримає половину своїх мандатів в одномандатних виборчих округах за рахунок адміністративного ресурсу. Відтак, появлення нової політичної сили, чи різкої зміни конфігурації політичних сил, котра відбувається не лише в середині одного з таборів, а виходить за межі звиклої констеляції, може надзвичайно змінити весь хід розвитку подій. Саме таким стало оприлюднення декларації Віктора Ющенко про створення нової політичної сили під назвою "Наша Україна".
Лідер, якого прагне нація
Весь зміст слів, сказаних Віктором Ющенком про створення блоку, можна оцінювати із трьох різних точок зору:
1. з точки зору тих, хто із Президентом чи хоче використати свою причетність до нинішньої влади – тобто суперників Ющенка;
2. з точки зору тих, хто хотів використати Ющенка як знаряддя чи інструмент у своїй боротьбі (часто корисній) проти існуючої влади та Кучми особисто;
3. з точки зору тих, хто розуміє, що тільки при підтримці народу та безпосередньо опираючись на нього, через створення нової політичної сили, котра з часом перетвориться на загальнонародну партію – тобто виключно демократичним шляхом, а не кулуарним чи революційним! – можна створити умови для започаткування суспільних перетворень, котрі виведуть Україну на шлях здобуття її суверенітету, побудови демократичної, правової та соціальної держави на її території.
Рішення Віктора Ющенка - цілком закономірне явище, бо є наслідком об’єктивного процесу розвитку суспільства, котре на зразок усякого живого організму, робить чергову спробу за рахунок сили власної імунної системи перемогти метастазу корупції, свавілля, авторитаризму, розрухи. Суспільство прагне зробити рішучий крок до свого оновлення, котре принесе відбудову народному господарству, волю і щастя народові, незалежність і суверенітет Україні. Увесь народ, включаючи також ті шари суспільства, котрі сьогодні в тій чи іншій мірі навіть причетні до влади, знуджений і стражденний по новій, справедливій, правдивій та гідній народної довіри (як у самій сутності нової політики, так і в особах, які її будуть уособлювати) політиці. Нація прагне свого лідера, котрий буде в стані організувати суспільство, не побоїться відповідальності та вкаже дорогу до оновлення.
Проте, було би непробачно наївно думати, що сам один Віктор Ющенко, навіть якщо йому вдасться майже неможливе – при шаленій протидії з боку влади та низки внутрішніх обставин, створити міцну та працездатну народну партію! – буде в стані все зробити. Бо для початку процесу оновлення суспільства необхідна наявність низки таких об’єктивних чинників як:
політична сила, чи народна партія на чолі з людиною, котрій довіряє більшість українського народу;
програма оновлення країни, що уособлена лідером політичної сили (народної партії) та колом його однодумців, котра має й може стати програмою дій цієї політичної сили;
безмежна довіра народу як до лідера та його команди, так і до партії, яку він очолюватиме та програми, яку він уособлюватиме;
усвідомлення народом своєї відповідальності за майбутнє України, яке виражається в його готовності не тільки йти на вибори, щоб віддати свої голоси за народну партію та її програму оновлення, а й у його устремлінні стати найважливішою складовою частиною всього процесу оновлення, підтримуючи партію в її роботі та поступі в управлінні країною.
Відтак, оприлюднення рішення про початок відбудови "Нашої України" є надзвичайно ефективним, а насамперед неочікуваним поворотом у політичному розкладі. Такого кроку від Віктора Ющенка майже ніхто не очікував. Влада та партії чи політичні угрупування, котрі бачать у ньому свого головного суперечника, самовпевнено надіялись лише на слабке формування якогось конгломерату політичних партій, на чолі яких він мав стати. Слабкість цього політичного новоутворення була би забезпечена активним наступом політичних сил олігархічного табору на окремі складові елементи цієї коаліції. А за допомогою інформаційного, матеріального, адміністративного та інших ресурсів, вони думали ввести як можна більше чвар серед тих, хто мав би зібратися під знамена Віктора Андрійовича. Проте, якщо послухати багатьох лідерів із тих партій, які сплять і бачать себе в одній колоні з Ющенком, то виявляється, що завдання у олігархів та влади не таке уже й важке.
Виходячи з цього дуже легко зрозуміти, що самою великою помилкою Віктора Ющенка було би очолити якийсь існуючий блок чи політичне угрупування, а не піти шляхом створення нової політичної сили. Тут можливі наступні міркування:
По-перше, якби Віктор Ющенко погодився очолити створений без його безпосередньої участі блок політичних партій (не важливо якого кольору були би їхні знамена), котрі об’єдналися не на основі спільної ідеології та світогляду, а виключно в тимчасову коаліцію для покращення своїх позицій у боротьбі за владу чи місця в парламенті, то тоді на політичному полі не відбулося би ніяких принципових змін. Такий блок став би виключно притулком для декількох партій "партійного табору", в якому безнадійно топчуться біля 120 в основному недієздатних (бо політична система України, із точки зору чинного законодавства не передбачає їхньої дієздатності) політичних партій і нічим не відрізнявся би від інших блоків чи союзів, що виникли нинішнім літом.
А втім, навіть якщо процес групування в межах "партійного табору" і приведе до утворення трьох порівняно великих блоків, як того хочуть провідні лідери політичного верхів’я України, то вони все одно будуть претендувати лише на 50 відсотків місць у парламенті, відведених політичним партіям.
Адже надіятися на те, що Президент підпише закон про вибори у нинішній редакції (де передбачено співвідношення партійних та мажоритарних мандатів, як 75 до 25 відсотків), що трохи розширило би можливості для політичних партій, не дуже варто. Підкріплений зверненням олігархів про накладання вето на прийнятий Верховною Радою закон про вибори, він тепер буде до кінця стояти на нинішніх пропорціях складу майбутнього парламенту. Це дасть йому майже 100% можливість, використовуючи владні ресурси, провести до парламенту ту більшість, котра забезпечить йому повний спокій і покірність ВР, а саме головне – відверне небезпеку імпічменту. Звичайно, якщо ситуація дійде до того, що нинішній парламент так і не буде спроможним подолати вето Леоніда Кучми, то він відчує себе "змушеним" визначати порядок проведення наступних парламентських виборів своїм указом. Хоча, якщо вето навіть буде подолано, то це ще не значить, що Президент підпише закон, бо на прикладі закону про партії ми вже мали подібне – коли Л.Кучма пішов на порушення Конституції і не підписав закон, вето на котрий було подолано парламентом.
Використовуючи слабкість нинішнього парламенту та недосконалість політичної системи, Президент, опираючись ніби на волю народу (мова йде про останній референдум) безумовно, захоче скоротити чисельну кількість парламенту до 300 чоловік при пропорціях партійних та мажоритарних мандатів 50 на 50. Це дасть йому ще більшу перевагу над політичними партіями, котрі будуть змушені задовольнитися 150 мандатами на 120 партій (тут не те що Ющенко своєю присутністю не допоможе, тут мабуть навіть Господь Бог нічого не порадить); це дасть йому змогу привернути на свою сторону ті олігархічні партії, котрі розраховують на тривіальний політичний бартер – олігархи уговорюють нинішню ВР на закон про вибори із пропорціями 50 на 50, а взамін на це Президент "погоджується" на компроміс і відкладає імплементацію рішень референдуму до наступного, більш сприятливого політичного моменту.
Насправді, предмет цього політичного бартеру і є найголовнішою політичною інтригою сьогодення, бо саме вона вирішує долю наступних парламентських виборів; бо саме вона може коштувати українському народові майбутнього України.
По-друге, серед тих блоків, що сьогодні вже об’єдналися з надією, що Ющенко прийде до них і принесе їм додаткові голоси електорату, немає ЖОДНОГО, котрий в своєму складі налічує партійні структури, які необхідні для того, щоб узяти на себе відповідальність за управління країною. Різні за ідеологією партійні угрупування не в стані сформувати необхідної організаційної структури, за допомогою якої можна було би приймати участь у виборах, починаючи від найвіддаленішого куточка країни. А очолити об’єднання політичних сил, котре свій політичний вплив обмежує границями київської окружної дороги і незначною низкою обласних центрів та околиць – означатиме безповоротне перетворення в хлипку політичну силу, діяльність якої спрямована лише на задовольняння окремих груп чи кланів, матеріальна залежність від яких, стане провідною у формуванні її політики.
По-третє, можливість виграти не тільки наступні парламентські вибори але і грядущі президентські, є реальною для Віктора Андрійовича тільки тоді, коли довкола нього сформується не якась аморфна політична сила, що складається з партій чи об’єднань із різними цілями, об’єднаних лише метою виграти вибори чи прийняти участь у розподілі влади, а така, яка, в повній мірі, вбере в себе всі ці сили, вказавши всім дійсний спосіб, накресливши шлях досягнення спільної мети та скріпивши їх політичною програмою майбутнього. Без загальнонародної партії, котра має розбудовану організаційну структуру, сягаючу аж до самих низів суспільства (завдяки працездатності якої забезпечується політична стабільність суспільства, інтеграція та економічна ефективність всього суспільного ладу!) та підтримку і довіру серед народу, Віктор Ющенко став би таким самим хибним політиком, а згодом може навіть і президентом, якого ми вже сьогодні, в особі Леоніда Кучми, маємо.
Політичні амбіції, як головне питання української демократії
Говорячи про позитивні аспекти рішення будувати прототип народної партії, виходячи з об'єктивних умов суворої дійсності, прийнятого Віктором Ющенком, ми не маємо права промовчати про небезпеку, котра чекає на нього та на його чудовий намір.
Партії чи політичні сили, котрі хочуть об’єднатися під Ющенка лише тимчасово, залишаючись при своїх програмах та цілях, мають на меті лише використати ступінь його підтримки у народі, щоб укупі з іншими, прикриваючись ним, провести до органів державної влади своїх представників. Такі партії, а особливо їх лідери, як правило не посідають достатньої політичної мудрості, щоб проміняти свої власні політичні амбіції на право рівного голосу серед багатьох інших у керівному органі майбутньої народної партії.
Політична конструкція, при якій політичні сили, залишаючись при своїх програмах та цілях, об’єднуються лише на якийсь певний проміжок часу заради використання чийогось авторитету, не можуть бути стабільними, бо така політична констеляція немає ніяких внутріпартійних інструментів для підтримки дисципліни в її середині. Це неминуче грозить розпадом такої сили на аморфні та залежні від різноманітних зовнішніх чинників політики (матеріальна залежність чи зацікавленість, групові інтереси та інше) формування – блоки, фракції тощо.
Відтак, з боку лідерів політичного верхів’я країни, котрі не можуть полагодити зі своїми політичними амбіціями, "Нашій Україні" слід очікувати найнебезпечнішого опору, котрий може граничить навіть із політичним саботажем.
Невдовзі після оприлюднення деяких деталей плану побудови "Нашої України", ми вже мали змогу зрозуміти наскільки небезпечними можуть бути егоїстичні та амбіційні вчинки політиків, котрих призвали спуститись на землю, чи на один рівень із тими, хто готовий прийняти програму відновлення українського суспільства на засадах створення нової політичної сили, в якій їм прийдеться відмовитися від своєї вузької ідеології та власних амбіцій на користь майбутнього України.
Шлях до оновлення суспільства через створення нової політичної сили, проголошений Віктором Ющенко – є принципово вірним, а в ситуації що склалася ще й єдино можливим і правильним. От тільки чи зрозуміли це наші провідні політики?
Підводячи підсумок сказаному, напрошується висновок, що нинішня влада, знаходячись під впливом старих партійно-чиновницьких традицій вимушеного однодумства, не терпить, як і раніше, ніякого інакодумства і зайнята лише своєю власною регенерацією. На жаль, ми маємо справу не з якимось окремим феноменом, а з цілісною системою, котра присвоїла собі право залишатися поза контролем суспільства, на чолі котрого, в силу низки об’єктивних і суб’єктивних причин, вона опинилася. Поки український народ не має змоги самостійного, дійсно вільного вибору подальшого шляху свого розвитку, ми, на жаль, не можемо говорити про Україну, як про суверенну та демократичну державу. Суверенітет країни вимірюється наявністю свободи громадян, та реальністю можливості ці свободи використовувати. Політична сила, котру хоче створити Віктор Ющенко – це мужня спроба зробити перший крок у правильному напрямку; спроба консолідувати суспільство та повернути державу її народові. Але цим шляхом ще треба пройти. Так побажаймо ж собі удачі на цьому нелегкому шляху.
Читайте також
Ющенку краще домовитись з Кучмою
Блок Ющенка буде одним з найблискучіших проектів Банкової
Чорновіл розчарований у проекті Ющенка
Марк Аврелій
Короткий затишок після параду "історичних подій", як ласкаво прозвали деякі українські ЗМІ різноманітні заяви і оприлюднення про створення блоків, коаліцій, форумів чи фронтів для боротьби із владою, за неї та поміж собою, продовжиться зовсім недовго. Уже через пару тижнів політична ситуація вийде на новий рівень, де продовжить розвиватися за своїми об’єктивними законами дійсності. З точки зору історії ця пара тижнів перед початком політичних баталій пролетять як мікроскопічна мить, але для нас, для людей, котрі своїм життям безпосередньо наповнюють історію змістом, це будуть довгі дні очікувань, більша частина з яких може виявитися, на жаль, марними.
Міркуючи над словами Президента України відносно нібито продажності депутатів ВР, непотрібності (із його точки зору!) партій чи негідності (за його думкою!) нинішнього парламенту, пригадуєш слова Марка Аврелія, котрий радив дивиться не на те, що сказав, чи зробив або подумав ближній, а єдино на те, що сам же робиш, щоб саме воно було справедливе і праведно. Бо лише той, хто в гідній людині не виглядає темряву вдачі, а поспішає прямо і без оглядки своїм шляхом – є достойний народної довіри і права очолювати державу.
Не дивлячись на те, що Леонід Кучма замість того, щоб об’єднувати націю шляхом пошуку спільного з народом та його представниками у ВР діалогу, необхідного для вирішення складних питань, котрі стоять перед українським суспільством (злиденність, голод, безробіття, економічна розруха, свавілля представників влади, безмежна корупція, виродження нації, та інше) , безпідставно шельмує парламент, підмінюючи його законотворчість власною указотворчістю, потрібно все ж дуже обережно підходити до тих, хто проголошує себе опозиційними до нього (президента) силами. Бо більшість з тих, хто сьогодні говорить про необхідність опозиційності діючій владі, безпідставно й самонадіяно виставляють себе її альтернативою, не пропонуючи насправді нічого нового, окрім заміни персонажів цієї влади.
Констеляція політичних сил
Нещодавно група "Трудова Україна" попросила Президента України знову застосувати право вето щодо ухваленого Верховною Радою закону про парламентські вибори, бо цей закон ніби (за їх думкою) "позбавляє велику частину українського народу права безпосередньо здійснювати владу". Звичайно, якщо така "занепокоєність" правами народу, має на меті прийняття закону про вибори на пропорційній основі, як це зроблено у більшості демократичних країн світу, то тоді її можна було би і зрозуміти, навіть привітати. Однак, на жаль, мова йде зовсім про інше. "Трудовики" наполягають на старій системі виборів, яка діяла лише на минулих виборах до ВР і котра передбачає обрання половини її депутатів від партій та половини у територіальних округах. Слідувати логіці цих політиків означатиме – звинуватити всі демократичні країни світу, котрі служать взірцем для українського суспільства, у порушенні конституційних прав своїх громадян. Відтак, це вже навіть неозброєним оком видно, що подібні "турботи" олігархів про народ – це є просто фарс, або невдала спроба приховати дійсні мотиви своїх учинків, направлених на уникнення демократичного процесу легітимації влади.
Вартим уваги тут є не сам факт наявності політичних сил із такими маргінальними та антидемократичними підходами до політичних процесів, які у зверненні до Леоніда Кучми виразили партії крупного капіталу, а саме збіг заінтересованостей Президента та олігархів, котрий лежить на поверхні. Зміст цієї взаємності інтересів полягає не тільки в сутності моделі політичної системи, котру таки буде запроваджено олігархами в Україні незабаром (такою, при певних умовах, за визначенням, стане саме політична, тобто умовна, демократія! при деформованій президентсько-парламентській системі, де президент володіє всією повнотою влади, без того, щоб нести найменшу за неї відповідальність) , а ще й у тому, що виконавча влада, котра на сьогоднішньому етапі підчинила собі всі гілки державної влади України, сама набула форм, присутніх політичній партії.
Відтак, говорячи про владу, як структуру чи систему взаємозв’язків по вертикалі, можна сміло говорити про так звану владу-партію, котра тепер на рівні з іншими політичними силами (партіями, партійними блоками, коаліціями, союзами та іншими угрупуваннями) вступила в боротьбу за повну владу над країною – за право управляти політичними, економічними та суспільними процесами розвитку українського суспільства.
Отже, політичне поле України становить умовно таку констеляцію політичних сил:
a) партійний табір – політичні партії, суспільні чи громадські організації та угрупування загальною кількістю понад 120, котрі не мають чіткої, працездатної, стрункої організаційної вертикалі; котрі не мають фінансових засобів для існування та відрегульованої законодавчої бази, що опирається на Конституцію та світовий досвід;
b) владний табір – вертикальна, сягаюча найнижчого рівня, до останнього куточка (хутір, село чи присілок), структура виконавчої влади, котра діє за межами демократичного контролю на засадах старої системи КПРС із генеральним секретарем-президентом на чолі; котра використовує місцеві органи самоврядування виключно як бутафорію демократії, а контроль над фінансовими потоками лише для власного зміцнення і в інтересах найближчого оточення влади та владних структур.
Таким чином, не придивляючись особливо до фарби ідеологічних штандартів політичних сил, ми маємо справу з двома нерівними таборами: надзвичайно слабкими і роз’єднаними політичними партіями – з одного боку; та надзвичайно сильною владою-партією, котра підчинила собі не тільки владу інших гілок державної влади, а ще й присвоїла собі право використовувати адміністративні, матеріальні, силові та інші ресурси суспільства виключно на користь власного зміцнення та подальшої своєї регенерації під виглядом псевдодемократичного процесу (виборів і такого, що може бути за нього видане) – з іншого боку.
Таке співвідношення політичних сил перебуває у певній рівновазі в більшій мірі за рахунок домислів та інсинуацій із приводу того, хто з ким буде блокуватися, чи піде разом на вибори. Бо блокування серед партій (у "партійному таборі") не має якогось великого значення так довго, поки воно не зачіпає інтересів влади-партії, котра отримає половину своїх мандатів в одномандатних виборчих округах за рахунок адміністративного ресурсу. Відтак, появлення нової політичної сили, чи різкої зміни конфігурації політичних сил, котра відбувається не лише в середині одного з таборів, а виходить за межі звиклої констеляції, може надзвичайно змінити весь хід розвитку подій. Саме таким стало оприлюднення декларації Віктора Ющенко про створення нової політичної сили під назвою "Наша Україна".
Лідер, якого прагне нація
Весь зміст слів, сказаних Віктором Ющенком про створення блоку, можна оцінювати із трьох різних точок зору:
1. з точки зору тих, хто із Президентом чи хоче використати свою причетність до нинішньої влади – тобто суперників Ющенка;
2. з точки зору тих, хто хотів використати Ющенка як знаряддя чи інструмент у своїй боротьбі (часто корисній) проти існуючої влади та Кучми особисто;
3. з точки зору тих, хто розуміє, що тільки при підтримці народу та безпосередньо опираючись на нього, через створення нової політичної сили, котра з часом перетвориться на загальнонародну партію – тобто виключно демократичним шляхом, а не кулуарним чи революційним! – можна створити умови для започаткування суспільних перетворень, котрі виведуть Україну на шлях здобуття її суверенітету, побудови демократичної, правової та соціальної держави на її території.
Рішення Віктора Ющенка - цілком закономірне явище, бо є наслідком об’єктивного процесу розвитку суспільства, котре на зразок усякого живого організму, робить чергову спробу за рахунок сили власної імунної системи перемогти метастазу корупції, свавілля, авторитаризму, розрухи. Суспільство прагне зробити рішучий крок до свого оновлення, котре принесе відбудову народному господарству, волю і щастя народові, незалежність і суверенітет Україні. Увесь народ, включаючи також ті шари суспільства, котрі сьогодні в тій чи іншій мірі навіть причетні до влади, знуджений і стражденний по новій, справедливій, правдивій та гідній народної довіри (як у самій сутності нової політики, так і в особах, які її будуть уособлювати) політиці. Нація прагне свого лідера, котрий буде в стані організувати суспільство, не побоїться відповідальності та вкаже дорогу до оновлення.
Проте, було би непробачно наївно думати, що сам один Віктор Ющенко, навіть якщо йому вдасться майже неможливе – при шаленій протидії з боку влади та низки внутрішніх обставин, створити міцну та працездатну народну партію! – буде в стані все зробити. Бо для початку процесу оновлення суспільства необхідна наявність низки таких об’єктивних чинників як:
політична сила, чи народна партія на чолі з людиною, котрій довіряє більшість українського народу;
програма оновлення країни, що уособлена лідером політичної сили (народної партії) та колом його однодумців, котра має й може стати програмою дій цієї політичної сили;
безмежна довіра народу як до лідера та його команди, так і до партії, яку він очолюватиме та програми, яку він уособлюватиме;
усвідомлення народом своєї відповідальності за майбутнє України, яке виражається в його готовності не тільки йти на вибори, щоб віддати свої голоси за народну партію та її програму оновлення, а й у його устремлінні стати найважливішою складовою частиною всього процесу оновлення, підтримуючи партію в її роботі та поступі в управлінні країною.
Відтак, оприлюднення рішення про початок відбудови "Нашої України" є надзвичайно ефективним, а насамперед неочікуваним поворотом у політичному розкладі. Такого кроку від Віктора Ющенка майже ніхто не очікував. Влада та партії чи політичні угрупування, котрі бачать у ньому свого головного суперечника, самовпевнено надіялись лише на слабке формування якогось конгломерату політичних партій, на чолі яких він мав стати. Слабкість цього політичного новоутворення була би забезпечена активним наступом політичних сил олігархічного табору на окремі складові елементи цієї коаліції. А за допомогою інформаційного, матеріального, адміністративного та інших ресурсів, вони думали ввести як можна більше чвар серед тих, хто мав би зібратися під знамена Віктора Андрійовича. Проте, якщо послухати багатьох лідерів із тих партій, які сплять і бачать себе в одній колоні з Ющенком, то виявляється, що завдання у олігархів та влади не таке уже й важке.
Виходячи з цього дуже легко зрозуміти, що самою великою помилкою Віктора Ющенка було би очолити якийсь існуючий блок чи політичне угрупування, а не піти шляхом створення нової політичної сили. Тут можливі наступні міркування:
По-перше, якби Віктор Ющенко погодився очолити створений без його безпосередньої участі блок політичних партій (не важливо якого кольору були би їхні знамена), котрі об’єдналися не на основі спільної ідеології та світогляду, а виключно в тимчасову коаліцію для покращення своїх позицій у боротьбі за владу чи місця в парламенті, то тоді на політичному полі не відбулося би ніяких принципових змін. Такий блок став би виключно притулком для декількох партій "партійного табору", в якому безнадійно топчуться біля 120 в основному недієздатних (бо політична система України, із точки зору чинного законодавства не передбачає їхньої дієздатності) політичних партій і нічим не відрізнявся би від інших блоків чи союзів, що виникли нинішнім літом.
А втім, навіть якщо процес групування в межах "партійного табору" і приведе до утворення трьох порівняно великих блоків, як того хочуть провідні лідери політичного верхів’я України, то вони все одно будуть претендувати лише на 50 відсотків місць у парламенті, відведених політичним партіям.
Адже надіятися на те, що Президент підпише закон про вибори у нинішній редакції (де передбачено співвідношення партійних та мажоритарних мандатів, як 75 до 25 відсотків), що трохи розширило би можливості для політичних партій, не дуже варто. Підкріплений зверненням олігархів про накладання вето на прийнятий Верховною Радою закон про вибори, він тепер буде до кінця стояти на нинішніх пропорціях складу майбутнього парламенту. Це дасть йому майже 100% можливість, використовуючи владні ресурси, провести до парламенту ту більшість, котра забезпечить йому повний спокій і покірність ВР, а саме головне – відверне небезпеку імпічменту. Звичайно, якщо ситуація дійде до того, що нинішній парламент так і не буде спроможним подолати вето Леоніда Кучми, то він відчує себе "змушеним" визначати порядок проведення наступних парламентських виборів своїм указом. Хоча, якщо вето навіть буде подолано, то це ще не значить, що Президент підпише закон, бо на прикладі закону про партії ми вже мали подібне – коли Л.Кучма пішов на порушення Конституції і не підписав закон, вето на котрий було подолано парламентом.
Використовуючи слабкість нинішнього парламенту та недосконалість політичної системи, Президент, опираючись ніби на волю народу (мова йде про останній референдум) безумовно, захоче скоротити чисельну кількість парламенту до 300 чоловік при пропорціях партійних та мажоритарних мандатів 50 на 50. Це дасть йому ще більшу перевагу над політичними партіями, котрі будуть змушені задовольнитися 150 мандатами на 120 партій (тут не те що Ющенко своєю присутністю не допоможе, тут мабуть навіть Господь Бог нічого не порадить); це дасть йому змогу привернути на свою сторону ті олігархічні партії, котрі розраховують на тривіальний політичний бартер – олігархи уговорюють нинішню ВР на закон про вибори із пропорціями 50 на 50, а взамін на це Президент "погоджується" на компроміс і відкладає імплементацію рішень референдуму до наступного, більш сприятливого політичного моменту.
Насправді, предмет цього політичного бартеру і є найголовнішою політичною інтригою сьогодення, бо саме вона вирішує долю наступних парламентських виборів; бо саме вона може коштувати українському народові майбутнього України.
По-друге, серед тих блоків, що сьогодні вже об’єдналися з надією, що Ющенко прийде до них і принесе їм додаткові голоси електорату, немає ЖОДНОГО, котрий в своєму складі налічує партійні структури, які необхідні для того, щоб узяти на себе відповідальність за управління країною. Різні за ідеологією партійні угрупування не в стані сформувати необхідної організаційної структури, за допомогою якої можна було би приймати участь у виборах, починаючи від найвіддаленішого куточка країни. А очолити об’єднання політичних сил, котре свій політичний вплив обмежує границями київської окружної дороги і незначною низкою обласних центрів та околиць – означатиме безповоротне перетворення в хлипку політичну силу, діяльність якої спрямована лише на задовольняння окремих груп чи кланів, матеріальна залежність від яких, стане провідною у формуванні її політики.
По-третє, можливість виграти не тільки наступні парламентські вибори але і грядущі президентські, є реальною для Віктора Андрійовича тільки тоді, коли довкола нього сформується не якась аморфна політична сила, що складається з партій чи об’єднань із різними цілями, об’єднаних лише метою виграти вибори чи прийняти участь у розподілі влади, а така, яка, в повній мірі, вбере в себе всі ці сили, вказавши всім дійсний спосіб, накресливши шлях досягнення спільної мети та скріпивши їх політичною програмою майбутнього. Без загальнонародної партії, котра має розбудовану організаційну структуру, сягаючу аж до самих низів суспільства (завдяки працездатності якої забезпечується політична стабільність суспільства, інтеграція та економічна ефективність всього суспільного ладу!) та підтримку і довіру серед народу, Віктор Ющенко став би таким самим хибним політиком, а згодом може навіть і президентом, якого ми вже сьогодні, в особі Леоніда Кучми, маємо.
Політичні амбіції, як головне питання української демократії
Говорячи про позитивні аспекти рішення будувати прототип народної партії, виходячи з об'єктивних умов суворої дійсності, прийнятого Віктором Ющенком, ми не маємо права промовчати про небезпеку, котра чекає на нього та на його чудовий намір.
Партії чи політичні сили, котрі хочуть об’єднатися під Ющенка лише тимчасово, залишаючись при своїх програмах та цілях, мають на меті лише використати ступінь його підтримки у народі, щоб укупі з іншими, прикриваючись ним, провести до органів державної влади своїх представників. Такі партії, а особливо їх лідери, як правило не посідають достатньої політичної мудрості, щоб проміняти свої власні політичні амбіції на право рівного голосу серед багатьох інших у керівному органі майбутньої народної партії.
Політична конструкція, при якій політичні сили, залишаючись при своїх програмах та цілях, об’єднуються лише на якийсь певний проміжок часу заради використання чийогось авторитету, не можуть бути стабільними, бо така політична констеляція немає ніяких внутріпартійних інструментів для підтримки дисципліни в її середині. Це неминуче грозить розпадом такої сили на аморфні та залежні від різноманітних зовнішніх чинників політики (матеріальна залежність чи зацікавленість, групові інтереси та інше) формування – блоки, фракції тощо.
Відтак, з боку лідерів політичного верхів’я країни, котрі не можуть полагодити зі своїми політичними амбіціями, "Нашій Україні" слід очікувати найнебезпечнішого опору, котрий може граничить навіть із політичним саботажем.
Невдовзі після оприлюднення деяких деталей плану побудови "Нашої України", ми вже мали змогу зрозуміти наскільки небезпечними можуть бути егоїстичні та амбіційні вчинки політиків, котрих призвали спуститись на землю, чи на один рівень із тими, хто готовий прийняти програму відновлення українського суспільства на засадах створення нової політичної сили, в якій їм прийдеться відмовитися від своєї вузької ідеології та власних амбіцій на користь майбутнього України.
Шлях до оновлення суспільства через створення нової політичної сили, проголошений Віктором Ющенко – є принципово вірним, а в ситуації що склалася ще й єдино можливим і правильним. От тільки чи зрозуміли це наші провідні політики?
Підводячи підсумок сказаному, напрошується висновок, що нинішня влада, знаходячись під впливом старих партійно-чиновницьких традицій вимушеного однодумства, не терпить, як і раніше, ніякого інакодумства і зайнята лише своєю власною регенерацією. На жаль, ми маємо справу не з якимось окремим феноменом, а з цілісною системою, котра присвоїла собі право залишатися поза контролем суспільства, на чолі котрого, в силу низки об’єктивних і суб’єктивних причин, вона опинилася. Поки український народ не має змоги самостійного, дійсно вільного вибору подальшого шляху свого розвитку, ми, на жаль, не можемо говорити про Україну, як про суверенну та демократичну державу. Суверенітет країни вимірюється наявністю свободи громадян, та реальністю можливості ці свободи використовувати. Політична сила, котру хоче створити Віктор Ющенко – це мужня спроба зробити перший крок у правильному напрямку; спроба консолідувати суспільство та повернути державу її народові. Але цим шляхом ще треба пройти. Так побажаймо ж собі удачі на цьому нелегкому шляху.
Читайте також
Ющенку краще домовитись з Кучмою
Блок Ющенка буде одним з найблискучіших проектів Банкової
Чорновіл розчарований у проекті Ющенка
