Генуэзская встреча "большой восьмерки" и европейской выбор Украины
Четверг, 26 июля 2001, 11:58
Спочатку 23-річний блакитноокий студент-історик Карло Джуліані розтрощив важким вогнегасником вікно поліцейського "Ленд-Ровера". Потім, коли він намагався кинути вогнегасник в розбите вікно, зсередини машини йому в голову вистрелив з пістолета переляканий 20-річний поліцейський. За кілька секунд у сум'ятті Джуліані переїхали тим же джипом. Врятувати його не вдалося. Для мільйонів людей на Заході генуезька зустріч "великої вісімки" минулого тижня запам'ятається саме цією картиною.
Карло Джуліані, принаймні коли почитати численні джерела в Інтернеті, не був видатним діячем анти-капіталістичного руху. Син профспілкового активіста, він жив у анархістській комуні і мав складні стосунки з поліцією. Принаймні правоохоронці одразу оприлюднили інформацію, ніби він і раніше брав участь у громадських заворушеннях, водив машину у нетверезому стані, носив без дозволу зброю і пручався під час арешту. Батько Джуліані характеризує сина, як порядного хлопця, не пов'язаного з анархістами.
Близько трьох сотень осіб поранено, кілька десятків заарештовано, спалено 500 машин, не рахуючи потрощених магазинів і кафе – це теж підсумки зустрічі президентів. Події у Генуї здається промайнули в Україні лише картинкою теленовин, але тут уникнули більш ретельного аналізу. Майже десять років після виходу у самостійне плавання незалежна Україна, здається, усе ще погано усвідомлює, куди вона власне прокладає свій курс. У своєму широко розрекламованому бажанні бути в Європі, Україна, здається готова закрити очі на серйозні протиріччя, які існують на старому континенті, та і взагалі на Заході.
Крім лідерів "вісімки", їхнього численного почту і журналістів, до Генуї прибуло близько 100 тисяч тих західних громадян, котрі не погоджується з глобальною політикою своїх урядів. Основна маса цих італійців, німців, британців, греків, американців ледь розміняла другий десяток років. Це ті люди, котрі з точки зору пересічного українця мають насолоджуватися життям у раю сучасної Європи. У цих молодих людей здається є все, чого так невистачає їхнім одноліткам в Україні – авто, комп'ютери, модний одяг, освіта, супермаркети, паспорти Євросоюзу або США чи Канади, можливість вільних подорожей з країни до країни, долари, фунти чи євро на рахунку в банку, тощо.
Отже виникає резонне питання – чому вони протестують? Відповідь напрошується сама – очевидно не все так добре, коли вони виходять на вулиці. Очевидно, що пересічний українець знає про Захід з американських фільмів, які є більше пропагандою капіталізму і американського способу життя, ніж мистецтвом. Або з безтолкових розповідей туристів, котрі побували у Венеції, Берліні, Лондоні, Барселоні чи на якомусь турецькому курорті і на власні очі бачили, усе що бачать туристи, але звичайно не зазирнули у квартали, де живуть місцеві безробітні, або, наприклад, емігранти з Африки чи Східної Європи. Західні радіоголоси, що мають змогу і мандат подати більш широку картину світу, ніж українські мас-медіа, часто вважають, що внутрішні протиріччя в тих країнах мало цікавлять українську публіку, а більше концентруються на протиріччях українських.
У країнах, що претендують на роль світового авангарду, немало власних проблем, деякі з них стають особливо гострими з огляду на погані економічні показники. Ринок, на який українців поступово привчають мало не молитися, спрацьовує не завжди. Нинішня криза у Америці, яку евфемістично величають "зменшенням темпів економічного зростання", призводить до звільнень працівників, до скорочень виробництва і бюджетів розвитку. Ринковий спосіб облаштування суспільства показує свої недоліки.
Від американських підприємств і банків пошесть кризи перекидається на її підрядників у Азії (Тайвань, Південна Корея, Японія, Китай), Латинській Америці (Мексіка, тощо) та Європі (перш за все Британія, але також і Німеччина). Європа нервує, Японія давно вже опинилась на межі справжнього краху. Все це сприяє зростанню соціальної непевності по цілому світі. Глобальні економічні хвороби передаються від країни до країни як інфекція.
Інше коло питань, на які не можуть дати відповідь молоді люди на Заході – чому у світі легко співіснують багатство і жахлива бідність, чому мільйони вмирають від хвороб, чому тривають війни і стає можливим геноцид? Захід проголошує себе мало не всесильним, покладається на розвиток технології, розшифровує геном людини, витрачає мільярди доларів на розробку нових засобів зв"язку, створює кіно і відеокліпи, що в захваті дивляться мільярди глядачів. Це все викликає захват і повагу. Але молоді бунтарі на Заході задають собі питання – добре, якщо наші керівники такі сильні, милосердні і розумні, то чому вони, наприклад, не в змозі зменшити смертність у Африці, чи дати освіту дітям у Латинській Америці, чи швидко побудувати більш безпечний саркофаг над Чорнобилем? Чомусь виходить (і навряд чи можна побачити у цьому чийсь конкретний злий план), що всі західні рецепти допомоги бідним планети зводяться до двох варіантів – або ви продайте нам ваші товари іще дешевше, щоб ми стали ще багатші, або – ми дамо вам грант, чи позику, а ви можете їх вкрасти або розтринькати, але при цьому ви будете робити, що ми вважаємо за потрібне.
Багато питань у Європі викликає і світова роль США. Потроху з"являються підозри, що Сполучені Штати, які претендують на роль світового лідера, здається, більше зацікавлені у перевагах, що їм надає їхній статус супердержави, ніж у відповідальності за ситуацію на планеті. З одного боку, США заявляють про своє лідерство (прикладів таких заяв безліч, узяти хоча б риторику президента і американських парламентарів), з іншого – вустами президента проголошують, що головним пріоритетом лишається благо власного народу. В цьому міститься найсерйозніше протиріччя американської ідеології часів Буша-молодшого – Америка проголошує себе чимось більшим ніж просто держава, але від вирішення світових проблем відхрещується власними пріоритетами.
Коли США говорять про глобалізацію, яка продає їм за свіжонадруковані долари дешеву робочу силу по цілому світі, то таку глобалізацію вони пов'язують зі світовим прогресом і рівністю націй. Коли ж вони постають перед розв'язанням викликів долі, що вимагають координованих зусиль усіх індустріальних країн, як наприклад у питанні скорочення парникового ефекту, то тут на перший план виходять інтереси самих американців. Тут США відмовляються від свого підпису під Кіотським протоколом і не хочуть скоротити свої викиди у атмосферу - адже це приносить збитки американським фірмам.
У випадку вільної торгівлі, яку захищає США, то тут знов-таки на увазі більше мається доступ своїх фірм на ринки інших країн. А коли йдеться про продаж більш дешевого українського прокату на внутрішньому ринку у Штатах, то тут американський уряд починає турбуватися про власного виробника, починаючи анти-демпінгові акції, чи вводячи тарифи, і фактично, примусовим способом намагається підняти ринкові ціни до рівня, що більш влаштовує американських виробників.
Таке приблизно коло питань, на яких зосереджуються ті, хто виступає проти глобалізаційних надмірностей. А конкретних прикладів кричущих протиріч, породжених глобалізацією, можна навести багато більше. Сутність цієї статті в іншому.
Якось потроху сталося, що європейський вибір України став чимось на кшталт ідеології-замінника комуністичної мети. Якщо раніше радянським громадянам пропонувалося вірити у комунізм, як краще майбутнє, то тепер виходить, що краще майбутнє – це Європа, куди ми неодмінно маємо потрапити. Проблема в тому, що Європа – це таке саме абстрактне поняття, як і комунізм. В цьому треба розібратися глибше.
Географічно Україна і так уже в Європі, завжди там була, як і, скажімо, Албанія і Румунія. Духовно ми також досить тісно пов"язані з рештою континенту, причому не тільки з Європою Західною, але і з європейською частиною Росії. Технологічно Європа значно відстає від, скажімо, Америки чи Японії. Можливо нам тоді краще казати, що ми хочемо бути в Японії чи Америці?
Політично зв'язок з Європою виходить одностороннім, оскільки політична інтеграція до Європи – це вступ до Євросоюзу, а там зовсім не палають бажанням бачити Україну серед своїх членів. Зв'язок з Брюсселем виходить однобоким: Київ виступає в ролі прохача, цей зв'язок на багато років консервує стосунки політичної нерівності. В разі вступу до ЄС, політична нерівність виступає в іншому аспекті – адже смішно думати, що голос Києва у союзі "рівних" буде важити так само багато, як голос Берліна чи Парижа. Адже існує дві Європи – Європа прийняття рішень, і Європа підпорядкування тим рішенням.
В економічному плані європейський вибір України виглядає, як продаж дешевих напівфабрикатів, робочих рук чи сировини до багатших західних сусідів. Натомість українці можуть отримувати високотехнологічні вироби, кредити, ноу-хау, освіту і продукцію індустрії розваг (яка є значною мірою просто іншою формою пропаганди). Спроби продати до Західної Європи щось більше, ніж дешева праця, досі великим успіхом не завершилося, згадаймо хоча б епопею з українськими літаками для кількох європейських армій. Економічна інтеграція до Європи одразу породжує багато питань на кшталт тих, що намагається вирішити зараз Польща, тільки іще в більш гострій формі: що робити з продукцією сільського господарства, якої і так надлишок у Франції чи Голландії, куди прилаштовувати робітників власних фабрик і заводів, коли все необхідне для життя можна виробити у Німеччині чи Британії.
Якщо дивитися з боку стратегічного, то тут Україну захищено не своїм власним військом, а радше компромісом між НАТО і Росією. В мирний час Україна перебуває під захистом не якоїсь однієї конкретної сили, а швидше під охороною двох взаємно (але помірковано) ворожих ядерних парасольок. В разі конфлікту між цими двома таборами, Україна має обирати, чий захист є більш надійним, але в разі коли вона почне це робити в мирний час, то моментальні мінуси такого руху перевершать потенційні плюси. Отже і у стратегічних аспектах, європейський вибір є неоднозначним, а особливо, якщо пригадати, що європейська ядерна парасолька належить більше США, ніж самій Європі.
От і виявляється, що потрапити до Європи значно складніше, ніж проголосити це своєю метою. І що єдиний швидкий і вірний спосіб бути в Європі – це туди емігрувати, що багато хто з українців уже і зробив. Але тут виникає нова проблема – виявляється, що цього не хоче переважна більшість європейців, для яких така міграція в пам'яті викликає аналогії чи то з великим переселенням народів, чи то з нашестям варварів на Рим. Крім того, кожен, хто опиняється за кордоном надовго, починає усвідомлювати, що статус емігранта і статус справжнього громадянина – різні речі,
Європейський шлях України виглядає так само туманним, як і комуністична мета. Адже поки Україна рухається у напрямку Західної Європи, та не стоїть на місці. Західна Європа не сидить і не чекає, з нетерпінням поглядаючи на ручний годинник: де ж це ходить Україна? Натомість вона ставить перед собою цілі іншого порядку: багатство, суспільну стабільність, досягнення більших переваг над іншими регіонами планети.
Ідеологія входження до Європи виглядає іще менш обдуманою, ніж це був комунізм. Принаймні комуністична ідеологія більше наголошувала на власній відповідальності за свої дії і не привчала до думки про власну другорядність і про необхідність бути "як хтось". Вона не робила фальшивих кумирів зі звичайних людей, яким на певному історичному проміжку живеться краще, ніж іншим. Комуністична ідеологія ідеалізувала майбутнє, а ми тепер ідеалізуємо життя сусідів по планеті, таких само людських істот, як і ми самі.
Антиглобалізаційні протести у Європі руйнують сліпу віру пересічного українця, ніби по той бік кордону – зовсім інший світ. Вони доводять, що ніякого зачарованого земного раю "за бугром" не існує, а якщо і існує, то тільки на картинках наших телевізорів. Те, що там є насправді - значно складніше, нудніше і позбавлене епічних інтонацій великого міфу.
Європа не є ані ворогом для України, ані великим другом. Вона є сусідом, що природно зацікавлений своїм власним добробутом. У відношенні до України у європейців головним сентиментом є байдужість, а зовсім не гарячі почуття зі знаком "плюс" чи "мінус". Все що для нас роблять доброго, заслуговує на повагу і має бути віддячено, але за нормальних обставин не слід чекати нічого вкрай прихильного, чи вкрай ворожого. Запозичуючи щось у Європи, треба бути вдячними і намагатися щедро віддавати матеріальні і духовні позики. Але слід розрізняти ситуації, коли позичають щиро, коли такими позиками заганяють у рабство, коли дають непотріб і коли взагалі давати нічого не хочуть, всупереч благанням. У Заходу варто навчитися одному важливому принципові – за всім бачити власний інтерес і не дозволяти задурювати собі голову обіцянками.
Тому Україна має лишатися собою, проголошуючи метою не географічну утопію, а добробут власного народу. Наша мета – щоб наші діти жили краще, щоб збільшилося населення країни, щоб ми дозволяли один одному чесно багатіти, щоб було менше крадійства, і панував закон. Це мета не геополітична, не зовнішня, а направлена всередину, на добробут наших співвітчизників. І звідси ми маємо починати всі наші справи.
Глобалізація – це іще і усвідомлення єдності світу і нашої близькості. Молодь на Заході, що взяла участь у генуезьких протестах є дзеркальним образом тих молодих українців, що вийшли на вулиці Києва 9 березня. І там, і тут молодь не є деструктивним елементом, а швидше індикатором суспільної ситуації. Це також, якщо хочете, нагадування своїм урядовцям, що вони перш за все покликані служити тим, хто їх обрав, а не вирішувати власні проблеми, гратися у геополітику або удавати з себе стовпів світового прогресу.
Карло Джуліані, принаймні коли почитати численні джерела в Інтернеті, не був видатним діячем анти-капіталістичного руху. Син профспілкового активіста, він жив у анархістській комуні і мав складні стосунки з поліцією. Принаймні правоохоронці одразу оприлюднили інформацію, ніби він і раніше брав участь у громадських заворушеннях, водив машину у нетверезому стані, носив без дозволу зброю і пручався під час арешту. Батько Джуліані характеризує сина, як порядного хлопця, не пов'язаного з анархістами.
Близько трьох сотень осіб поранено, кілька десятків заарештовано, спалено 500 машин, не рахуючи потрощених магазинів і кафе – це теж підсумки зустрічі президентів. Події у Генуї здається промайнули в Україні лише картинкою теленовин, але тут уникнули більш ретельного аналізу. Майже десять років після виходу у самостійне плавання незалежна Україна, здається, усе ще погано усвідомлює, куди вона власне прокладає свій курс. У своєму широко розрекламованому бажанні бути в Європі, Україна, здається готова закрити очі на серйозні протиріччя, які існують на старому континенті, та і взагалі на Заході.
Крім лідерів "вісімки", їхнього численного почту і журналістів, до Генуї прибуло близько 100 тисяч тих західних громадян, котрі не погоджується з глобальною політикою своїх урядів. Основна маса цих італійців, німців, британців, греків, американців ледь розміняла другий десяток років. Це ті люди, котрі з точки зору пересічного українця мають насолоджуватися життям у раю сучасної Європи. У цих молодих людей здається є все, чого так невистачає їхнім одноліткам в Україні – авто, комп'ютери, модний одяг, освіта, супермаркети, паспорти Євросоюзу або США чи Канади, можливість вільних подорожей з країни до країни, долари, фунти чи євро на рахунку в банку, тощо.
Отже виникає резонне питання – чому вони протестують? Відповідь напрошується сама – очевидно не все так добре, коли вони виходять на вулиці. Очевидно, що пересічний українець знає про Захід з американських фільмів, які є більше пропагандою капіталізму і американського способу життя, ніж мистецтвом. Або з безтолкових розповідей туристів, котрі побували у Венеції, Берліні, Лондоні, Барселоні чи на якомусь турецькому курорті і на власні очі бачили, усе що бачать туристи, але звичайно не зазирнули у квартали, де живуть місцеві безробітні, або, наприклад, емігранти з Африки чи Східної Європи. Західні радіоголоси, що мають змогу і мандат подати більш широку картину світу, ніж українські мас-медіа, часто вважають, що внутрішні протиріччя в тих країнах мало цікавлять українську публіку, а більше концентруються на протиріччях українських.
У країнах, що претендують на роль світового авангарду, немало власних проблем, деякі з них стають особливо гострими з огляду на погані економічні показники. Ринок, на який українців поступово привчають мало не молитися, спрацьовує не завжди. Нинішня криза у Америці, яку евфемістично величають "зменшенням темпів економічного зростання", призводить до звільнень працівників, до скорочень виробництва і бюджетів розвитку. Ринковий спосіб облаштування суспільства показує свої недоліки.
Від американських підприємств і банків пошесть кризи перекидається на її підрядників у Азії (Тайвань, Південна Корея, Японія, Китай), Латинській Америці (Мексіка, тощо) та Європі (перш за все Британія, але також і Німеччина). Європа нервує, Японія давно вже опинилась на межі справжнього краху. Все це сприяє зростанню соціальної непевності по цілому світі. Глобальні економічні хвороби передаються від країни до країни як інфекція.
Інше коло питань, на які не можуть дати відповідь молоді люди на Заході – чому у світі легко співіснують багатство і жахлива бідність, чому мільйони вмирають від хвороб, чому тривають війни і стає можливим геноцид? Захід проголошує себе мало не всесильним, покладається на розвиток технології, розшифровує геном людини, витрачає мільярди доларів на розробку нових засобів зв"язку, створює кіно і відеокліпи, що в захваті дивляться мільярди глядачів. Це все викликає захват і повагу. Але молоді бунтарі на Заході задають собі питання – добре, якщо наші керівники такі сильні, милосердні і розумні, то чому вони, наприклад, не в змозі зменшити смертність у Африці, чи дати освіту дітям у Латинській Америці, чи швидко побудувати більш безпечний саркофаг над Чорнобилем? Чомусь виходить (і навряд чи можна побачити у цьому чийсь конкретний злий план), що всі західні рецепти допомоги бідним планети зводяться до двох варіантів – або ви продайте нам ваші товари іще дешевше, щоб ми стали ще багатші, або – ми дамо вам грант, чи позику, а ви можете їх вкрасти або розтринькати, але при цьому ви будете робити, що ми вважаємо за потрібне.
Багато питань у Європі викликає і світова роль США. Потроху з"являються підозри, що Сполучені Штати, які претендують на роль світового лідера, здається, більше зацікавлені у перевагах, що їм надає їхній статус супердержави, ніж у відповідальності за ситуацію на планеті. З одного боку, США заявляють про своє лідерство (прикладів таких заяв безліч, узяти хоча б риторику президента і американських парламентарів), з іншого – вустами президента проголошують, що головним пріоритетом лишається благо власного народу. В цьому міститься найсерйозніше протиріччя американської ідеології часів Буша-молодшого – Америка проголошує себе чимось більшим ніж просто держава, але від вирішення світових проблем відхрещується власними пріоритетами.
Коли США говорять про глобалізацію, яка продає їм за свіжонадруковані долари дешеву робочу силу по цілому світі, то таку глобалізацію вони пов'язують зі світовим прогресом і рівністю націй. Коли ж вони постають перед розв'язанням викликів долі, що вимагають координованих зусиль усіх індустріальних країн, як наприклад у питанні скорочення парникового ефекту, то тут на перший план виходять інтереси самих американців. Тут США відмовляються від свого підпису під Кіотським протоколом і не хочуть скоротити свої викиди у атмосферу - адже це приносить збитки американським фірмам.
У випадку вільної торгівлі, яку захищає США, то тут знов-таки на увазі більше мається доступ своїх фірм на ринки інших країн. А коли йдеться про продаж більш дешевого українського прокату на внутрішньому ринку у Штатах, то тут американський уряд починає турбуватися про власного виробника, починаючи анти-демпінгові акції, чи вводячи тарифи, і фактично, примусовим способом намагається підняти ринкові ціни до рівня, що більш влаштовує американських виробників.
Таке приблизно коло питань, на яких зосереджуються ті, хто виступає проти глобалізаційних надмірностей. А конкретних прикладів кричущих протиріч, породжених глобалізацією, можна навести багато більше. Сутність цієї статті в іншому.
Якось потроху сталося, що європейський вибір України став чимось на кшталт ідеології-замінника комуністичної мети. Якщо раніше радянським громадянам пропонувалося вірити у комунізм, як краще майбутнє, то тепер виходить, що краще майбутнє – це Європа, куди ми неодмінно маємо потрапити. Проблема в тому, що Європа – це таке саме абстрактне поняття, як і комунізм. В цьому треба розібратися глибше.
Географічно Україна і так уже в Європі, завжди там була, як і, скажімо, Албанія і Румунія. Духовно ми також досить тісно пов"язані з рештою континенту, причому не тільки з Європою Західною, але і з європейською частиною Росії. Технологічно Європа значно відстає від, скажімо, Америки чи Японії. Можливо нам тоді краще казати, що ми хочемо бути в Японії чи Америці?
Політично зв'язок з Європою виходить одностороннім, оскільки політична інтеграція до Європи – це вступ до Євросоюзу, а там зовсім не палають бажанням бачити Україну серед своїх членів. Зв'язок з Брюсселем виходить однобоким: Київ виступає в ролі прохача, цей зв'язок на багато років консервує стосунки політичної нерівності. В разі вступу до ЄС, політична нерівність виступає в іншому аспекті – адже смішно думати, що голос Києва у союзі "рівних" буде важити так само багато, як голос Берліна чи Парижа. Адже існує дві Європи – Європа прийняття рішень, і Європа підпорядкування тим рішенням.
В економічному плані європейський вибір України виглядає, як продаж дешевих напівфабрикатів, робочих рук чи сировини до багатших західних сусідів. Натомість українці можуть отримувати високотехнологічні вироби, кредити, ноу-хау, освіту і продукцію індустрії розваг (яка є значною мірою просто іншою формою пропаганди). Спроби продати до Західної Європи щось більше, ніж дешева праця, досі великим успіхом не завершилося, згадаймо хоча б епопею з українськими літаками для кількох європейських армій. Економічна інтеграція до Європи одразу породжує багато питань на кшталт тих, що намагається вирішити зараз Польща, тільки іще в більш гострій формі: що робити з продукцією сільського господарства, якої і так надлишок у Франції чи Голландії, куди прилаштовувати робітників власних фабрик і заводів, коли все необхідне для життя можна виробити у Німеччині чи Британії.
Якщо дивитися з боку стратегічного, то тут Україну захищено не своїм власним військом, а радше компромісом між НАТО і Росією. В мирний час Україна перебуває під захистом не якоїсь однієї конкретної сили, а швидше під охороною двох взаємно (але помірковано) ворожих ядерних парасольок. В разі конфлікту між цими двома таборами, Україна має обирати, чий захист є більш надійним, але в разі коли вона почне це робити в мирний час, то моментальні мінуси такого руху перевершать потенційні плюси. Отже і у стратегічних аспектах, європейський вибір є неоднозначним, а особливо, якщо пригадати, що європейська ядерна парасолька належить більше США, ніж самій Європі.
От і виявляється, що потрапити до Європи значно складніше, ніж проголосити це своєю метою. І що єдиний швидкий і вірний спосіб бути в Європі – це туди емігрувати, що багато хто з українців уже і зробив. Але тут виникає нова проблема – виявляється, що цього не хоче переважна більшість європейців, для яких така міграція в пам'яті викликає аналогії чи то з великим переселенням народів, чи то з нашестям варварів на Рим. Крім того, кожен, хто опиняється за кордоном надовго, починає усвідомлювати, що статус емігранта і статус справжнього громадянина – різні речі,
Європейський шлях України виглядає так само туманним, як і комуністична мета. Адже поки Україна рухається у напрямку Західної Європи, та не стоїть на місці. Західна Європа не сидить і не чекає, з нетерпінням поглядаючи на ручний годинник: де ж це ходить Україна? Натомість вона ставить перед собою цілі іншого порядку: багатство, суспільну стабільність, досягнення більших переваг над іншими регіонами планети.
Ідеологія входження до Європи виглядає іще менш обдуманою, ніж це був комунізм. Принаймні комуністична ідеологія більше наголошувала на власній відповідальності за свої дії і не привчала до думки про власну другорядність і про необхідність бути "як хтось". Вона не робила фальшивих кумирів зі звичайних людей, яким на певному історичному проміжку живеться краще, ніж іншим. Комуністична ідеологія ідеалізувала майбутнє, а ми тепер ідеалізуємо життя сусідів по планеті, таких само людських істот, як і ми самі.
Антиглобалізаційні протести у Європі руйнують сліпу віру пересічного українця, ніби по той бік кордону – зовсім інший світ. Вони доводять, що ніякого зачарованого земного раю "за бугром" не існує, а якщо і існує, то тільки на картинках наших телевізорів. Те, що там є насправді - значно складніше, нудніше і позбавлене епічних інтонацій великого міфу.
Європа не є ані ворогом для України, ані великим другом. Вона є сусідом, що природно зацікавлений своїм власним добробутом. У відношенні до України у європейців головним сентиментом є байдужість, а зовсім не гарячі почуття зі знаком "плюс" чи "мінус". Все що для нас роблять доброго, заслуговує на повагу і має бути віддячено, але за нормальних обставин не слід чекати нічого вкрай прихильного, чи вкрай ворожого. Запозичуючи щось у Європи, треба бути вдячними і намагатися щедро віддавати матеріальні і духовні позики. Але слід розрізняти ситуації, коли позичають щиро, коли такими позиками заганяють у рабство, коли дають непотріб і коли взагалі давати нічого не хочуть, всупереч благанням. У Заходу варто навчитися одному важливому принципові – за всім бачити власний інтерес і не дозволяти задурювати собі голову обіцянками.
Тому Україна має лишатися собою, проголошуючи метою не географічну утопію, а добробут власного народу. Наша мета – щоб наші діти жили краще, щоб збільшилося населення країни, щоб ми дозволяли один одному чесно багатіти, щоб було менше крадійства, і панував закон. Це мета не геополітична, не зовнішня, а направлена всередину, на добробут наших співвітчизників. І звідси ми маємо починати всі наші справи.
Глобалізація – це іще і усвідомлення єдності світу і нашої близькості. Молодь на Заході, що взяла участь у генуезьких протестах є дзеркальним образом тих молодих українців, що вийшли на вулиці Києва 9 березня. І там, і тут молодь не є деструктивним елементом, а швидше індикатором суспільної ситуації. Це також, якщо хочете, нагадування своїм урядовцям, що вони перш за все покликані служити тим, хто їх обрав, а не вирішувати власні проблеми, гратися у геополітику або удавати з себе стовпів світового прогресу.
