Украинская правда
https://www.pravda.com.ua/rus/inozmi/svoboda/2012/03/15/6960691/

Мозаика украиноцентричности

Даниил Лубкивский _ Четверг, 15 марта 2012, 15:15

Нещодавно в інтерв’ю газеті "День" я мав нагоду сказати про своєрідне "заручництво" української душі на власному ж культурному просторі, коли на сході України "процвітає" Московія, на заході - "Галіція" і романтизований Франц-Йосиф, на півдні постають не Чернівці, а Черновіц.

Ці слова викликали обговорення в інтернеті серед зацікавлених інтелектуалів у рамках теми, чи є ж все таки Україна єдиною і неподільною у сенсі культури?

У цій розмові прозвучала важлива думка про те, що ми всі - заручники не так регіональних "культів", а пострадянського, "совкового" мислення та способу дії. Своєю відповіддю всім, кого зачепили порушені в обговоренні проблеми, я б хотів розвинути цю тезу.

У Фрідріха фон Гаєка є таке твердження: наш розум не створює правил поведінки, а радше складається з них. З часом правила, які "у певних умовах забезпечили виживання значній кількості груп або людей", починають домінувати. Що це означає? Це означає, що спосіб виживання визначає модель поведінки.

Брутальність, хамство і злодійство у нашому суспільстві є не лише зовнішніми симптомами, які при серйозному бажанні можна вилікувати, а хворобами, які за нинішніх обставин є невиліковними, бо вже не раз ставали нашою моделлю поведінки задля самого виживання.

Втеча у "романтичні культи" минулого, де можна знайти спокій і затишок, почуття причетності до чогось кращого, ніж те, що є зараз, - це дуже закономірна втеча від монстра навколишнього життя. І, звичайно, це не всерйоз. Це всього-на-всього милий курйоз. Дорогий наш Франце, ми хочемо жити у "Синій фляшці"! Ми хочемо польський Львів, бо в ньому жили Станіслав Лем, Штепцьо і Тонько, а не кретини з мерії і обласної ради!

Але при цьому ті ж самі душі дуже часто є активними пасажирами пост-совкового "корабля дурнів", приймаючи його правила, бо їхнє додержання - це найзрозуміліший і найефективніший спосіб фізичного чи матеріального виживання. Без порушення цих заданих правил "совок" - невиліковний, він рано чи пізно поховає нас усіх і, більше того, він повернеться до наших дітей і внуків: красивий і романтизований.

Ми всі без винятку - продукт ідеології. Філософ Мераб Мамардашвілі, роз’яснюючи смисли європейської думки у XX столітті, називає це століття ідеологічним, століттям тотальної і тоталітарної ідеології, де розчинено, як в посуді з кислотою, роль інтелектуала.

Агресивний і тупий "совок", який є частиною нас і нашого життя, є насамперед ідеологією. Він - система думок і правил поведінки. І цю систему можна подолати лише іншою ідеологічною та поведінковою моделлю. Це означає, що нам потрібні правила, і нам насамперед (і щонайменше) потрібно їх озвучувати.

Як казав Гаєк, "якби для людей існувало правило втікати при зустрічі один одного, то результатом б стала цілковита неможливість співпраці..." Нам варто навчитися не втікати при зустрічі. І саме тут, як на мене, разом сходяться дві принципово важливі теми - тема громадська і тема національна.

Фальшива полікультурність та пастки для української душі

Я так довго вибудовував свої словесні конструкції, щоб впритул підійти до одного з найбільших подразників умів: теми полікультурності чи монокультурності України.

Бо ми знаємо, що наш головний ворог - "совок". І ми знаємо, що наші суспільні хвороби - це вже навіть не хвороби, які викликають потребу лікуватися (чи, скажімо, осуд, якщо вони не лікуються), а загальноприйняті правила поведінки, що створюють соціальні переваги.

На європейському просторі, напевно, неможливо знайти безумовно монокультурну територію. Ось переді мною лежить інтерв’ю Костянтина Тищенка, в якому він наводить приклад "найприватнішої" мови Європи - фінської, де лише 5% чужої лексики. Це - очевидно, історично сформований виняток на тлі переважної більшості полікультурних європейських народів.

Однак є суттєва відмінність між полікультурністю розірваних між собою міст і територій - та полікультурністю в межах осмисленого культурного простору.

Саме про оцю розірваність між псевдо-полікультурними містами і територіями, де в якомусь дивовижному мотлосі смаків, ідей та настроїв "процвітає" галіція і володимирія, московія і Черновіц (а насправді, як ми розуміємо, там процвітає совок vulgaris), я й казав, говорячи про українську душу, яка не знаходить свого особистого, інтимного простору. Таким чином, я кажу про екзистенційну проблему, а не про проблему несприйняття назви Czernowiz чи, скажімо, фестивалю "Великое русское слово" у Сімферополі.

Нинішня полікультурність - це блеф, вона давно уніфікована. Рівно ж, як блефом є "Белая гвардія" Роднянського чи "Тарас Бульба" Бортка.

Модель виживання підказуватиме українській душі шлях миритися з цими фальшивими образами, за якими є лише втеча від агресивної реальності і від своєї безпорадності, бо культурний зв’язок розірваний, духовного авторитету немає, а антидот від цинізму закінчився. Але таке замирення не принесе жодної користі і не заспокоїть жодну благородну душу.

Немає жодних проблем у тому, що у Львові з’являється пам’ятник Швейку, а в Одесі, скажімо, Паніковському. Але є велика проблема в тому, що культурна самоідентифікація у Львові і Одесі відбувається не в рамках української культури, а супроти неї, на підміну цієї культури і задля її заміни.

Такий підхід суперечить сенсу існування українського світогляду. Я на сотні відсотків згоден з дорогим Тарасом Возняком, що українська душа здатна бути багатоформатною, а відтак цікавою, але, погодьтесь, для цього вона має десь жити, існувати, вона повинна мати свій габітат, а не опинитися замкненою у "Синій фляшці", тим паче, якщо там вже сидить Галіція.

Відновлення культурної мозаїки

А де ж народ? А де ж те багатомільйонне море, про яке писав Зеєв Жаботинський і яке оточує Lwow, Czernowitz, Киев і Одессу? Ви назвете мене романтиком, але я досі вірю в це море, хоч і добре розумію, який страшний і потворний портрет можна побачити, якщо зазирнути всередину нашого способу життя, історії і виживання посеред цієї історії.

Мені здається, що в Україні є небайдужі люди, здатні сформулювати принципи, чия система, впорядкована у правила, може стати ідеологією, що переможе "совок". Я пропоную свій внесок у цю систему поглядів і поведінки, вважаючи, що її наріжним каменем слід обрати інтелектуальну україноцентричність.

У цьому понятті є своя хімічна формула: жива ідея, глибоке, якщо дозволите, метафізичне відчуття справедливості і спокійна та впевнена повага до себе.

Сенс справедливості є невід’ємною ознакою інтелектуальної благородності, яка, як на мене, конче потрібна, коли ми говоримо про шлях, необхідний для культурної реанімації України.

І, можливо, саме такий підхід, саме відчуття україноцентричності допоможе розв’язати нинішні культурні суперечності, бо з’явиться ясна першооснова. Інтелектуальна і культурна україноцентричність об’єднує в єдине ціле найрізноманітніші імена та пласти культури, дозволяє прослідкувати наші запозичення і впливи. Це і є, на мій погляд, культурною поліфонією з чітким власним "я".

Чехи, які виразно і аргументовано демонструють вплив своєї культури на Кафку, дають нам мудрий приклад осмислення своєї полікультурності у власному просторі. Хіба у нашому випадку це не стосується Словацького, Шульца, Лема чи Целяна - і багатьох-багатьох інших?

І, нарешті, про "патріархальну" і нову культуру, яка також обговорювалася як окрема тема.

Під фальшивою патріархальністю маю на увазі передусім театральне перелицьовування в запорожців, холодноярців чи повстанців, яким підміняють повагу до своєї культури. А "нова культура" - це лише проекція пошуку, де в українських координатах звучатиме геній світової культури.

Це є особливо актуальним за теперішніх обставин, коли культурні зв’язки поколінь та ідей в Україні надірвані, розірвані або тотально знищені. І дуже часто ми зачаровано дивимося або дізнаємося про людей, які для сучасного ока є поодинокими уламками з колись великої мозаїки, персоніфікованим сенсом єдності цих зв’язків (Шевельов, Кошелівець, Гординський, Гузар). Але мозаїка може і має бути складена знову.

Данило Лубківський- громадський активіст

Думки, висловлені в рубриці "Точка зору", передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

© 2000-2018 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua