"ТогоХтоПройшовКрізьВогонь" я дивилася на другий тиждень по виході в прокат. На той час на всіх київських сеансах - незручних, по-сирітському запханих за ситі спини прайм-таймових ржевських-наполеонів так, що зразу й не розгледиш, - уже почались аншлаґи, і нам із друзями, трьом родинам нагурт, ледве вдалося втиснутися в оболонський "Dream Town" (квитки довелося купувати за день наперед).
Попередні відгуки критиків обіцяли подію. Уточню: "обіцяли" в суто український спосіб - відгуки були майже поспіль неґативні, з характерною для нашої "прогресивної журналістики" примруженою зверхністю до всього, що зроблено в Україні (бо ж, звісна річ, "що може бути доброго з Назарету?"), - але, крім того, ще й із тією дозою відвертої аґресії (ворожости, злоби, ба навіть несподівано щирої, натхненної ненависти), яка дає підстави запідозрити в об’єктові атаки реальну силу - тільки сила-бо здатна викликати таку реакцію (особливо потряс вичитаний на якомусь кіносайті розпачливий заклик до всіх людей доброї волі "всіма способами бойкотувати цей фільм" - оце, подумалося, людину зачепило!). І якщо оцінка в стилі зневажливого "ню-ню" сама собою ще ні про що не свідчить, крім культури рецензента (про українські книжки в нас нерідко одписуються таким "чвирком крізь зуби", навіть не читавши!), то аґресія вже інтриґувала не на жарт: що як що, а цю "зачеплену за живе" інтонацію я впізнаю нюхом крізь будь-який текст, як натасканий на наркотики вівчур (шістнадцять років чую її на власну адресу!). Словами її можна перекласти як поданий "своїм" - тим, хто зацікавлений у збереженні статус-кво, - крик остороги: "Ґвалт! Подія!" - після чого зацікавлені (Надєжда Мандельштам називала таких "людьми охорончого типу") всім миром навалюються на потенційну "подію" з подушками й душать її в сповиточку, аби, крий Боже, не набула ширшого розголосу ("та яка там подія, тьху, знайшли про що говорити!"). І, треба сказати, переважно це їм удається: "крізь вогонь", у будь-якій галузі, в нас проходять одиниці.
У випадку "ТогоХтоПройшов...", тепер уже можна ствердити напевно, "охоронці" зазнали поразки: фільм виявився сильнішим.
Сильнішим - всупереч понурій "третьосвітньості" національного кіноринку, і бракові всіх належних промо-ресурсів, від потрібної кількости копій до коштів на рекламу (звідки й оті безугавні тури авторів по країні: сам п’ю, сам гуляю...), і упередженості й недовірі фахівців (книжковий ринок це "проходив" у 1990-ті!), і культурній "незайманості" публіки - вигодуваної чим завгодно, тільки не "своїм кіном", і відтак позбавленої хоч трохи визначеного поняття, яким воно, те "своє", мало би бути. Помилкою було б думати, ніби таку "цілину" легше орати, і купа "культурних непорозумінь", що проявилися за місяць прокату (від невдоволеного "А почему они на русском говорят?" на сеансі в Донецьку і до характерного запису в інтернеті: "удивительный фильм - <...> не злой, не пошлый, не плоский, какой-то вообще "не современный"" - !), - могли б скласти предмет окремої розмови. Але я тут про інше - мене цікавить джерело отої "сили". Цікавить, за рахунок чого фільм Михайла Іллєнка зміг "пройти".
Те, що український глядач, без різниці реґіону-мови-віку-культури, прийняв і зідентифікував його як "своє", - факт уже очевидний. З цього можна тішитись або ні, але опиратися цьому безглуздо, як природній стихії, і я б щиро порадила високочолим любителям артхаузу тимчасом повісити на кілочок усі свої до фільму високоартистичні претензії, а переконаним "бойкотникам" - здати собі справу, що пора або всерйоз, без "чвирків крізь зуби", зайнятися вивченням народу, серед якого живуть, - або чесно сказати йому "до побачення" й заходитись пакувати чемодани. Бо в умовах "найменшого сприяння" 35 тисяч глядачів у 59 залах за місяць плюс позитивна динаміка - це вже, як не крути, масовий успіх, а такий успіх (не плутати з короткочасними ажіотажами!) - річ серйозна: тут уже, як писав поет, "кончается искусство/ И дышит почва и судьба". Себто, кінчається кінознавство - й починається соціальна психологія й антропологія: за таким успіхом завжди стоїть якась насущна вітальна потреба цілої спільноти. Це як вітамін для організму, враженого цинґою: чи той вітамін надійде з цитриною, чи з цибулею, організму байдуже. Кому не подобається запах цибулі - нехай відійде вбік.
Тобто, воно, звісно, приємно, і у власних очах підносить - робити погордливі міни й гидливо колупати пальцем спузирілу фарбу: авжеж, авжеж, сцену вбивства Люби, схоже, вмонтовано в поспіху кудись "не туди", і парочка-друга субтитрів із зазначенням року дії ще й як придалася б, і українська мова Йванка-молодшого ріже вухо геть не "бабусиною полтавщиною", і анахронічні пластикові вікна мелькали десь у кадрі, і ще чимало такого "непідметеного сміття" можна "будівельникам" навитикати, - все так... Але от уже місяць минув, а так і не з’явилося жодної спроби розібратися, чому ж, при всіх згаданих і незгаданих огріхах, публіка їх прощає - і глитає фільм цілком, не розжовуючи, як голодний - шмат заболоченого хліба: і сміються, і шморгають носами, і блищать у тьмі залу повними сліз очима, і аплодують на фінальних титрах, і кричать на виході в телефони: "Ой, Катька, супєр, я так нарєвєлась, пайдітє абізатєльно!" (це все - з мого оболонського сеансу, але така сама реакція повторюється по цілій країні). А цього, перепрошую, не купиш і не вдаси - не заробиш ні штучним "шкандалем", ні авторитетом імені, ні самим тільки голодом на "кіно про нас" (куди вже, здавалось би, "про-насіше", ніж було "Помаранчеве небо", та ба - лизнули й виплюнули!). То в чім тут "секрет"?
"Вогонь"
...Кілька днів по перегляді мені в голові нав’язливо крутився мій давній, ще з 1989 року, віршовий рядок: "Сам собі очужілий, народ викликає героя...". Двадцять років наших "блукань по пустині" мало що змінили в цьому пункті: українська популярна культура так і не народила "свого героя" - архетипального, з місця впізнаваного всім і кожному як "один із нас". І це не тільки вина культури: за 20-те століття, котре до невпізнання перетрощило й оглушило націю - ментально, психологічно й демографічно, - змінилося й значення архетипів, от у чім штука. "Український Фауст", якого в свій час "викликав" Хвильовий, - класичний європейський тип "вольової людини", що йому Захід на 100% зобов’язаний своєю провідною роллю в новій історії, - нині, по всіх пережитих Україною катаклізмах, кандидувати на "народного героя" навряд чи може: впродовж трьох поколінь якраз-бо "Фаустів" у нас винищувано першими. В цьому сенсі я готова навіть визнати певне раціональне зерно за відгиркуваннями деяких "реґіональних" урядовців - нехай, мовляв, галичани лишать собі "свою УПА" і не нав’язують "нам", цебто "східнякам", "своїх героїв" (що такі заяви несуть насправді зовсім інше, вульгарно-політтехнологічне навантаження, в даному разі лишімо "за кадром"). Тільки ж, коли по правді, то воно й для "галичан" нині що Шухевич, що куди простіший та зрозуміліший за нього Бандера, що, зрештою, ціла УПА з її ідеологією й психологією є "своїми" вже хіба що "по крові", не "по духу": надто вже то все для нашої доби аристократичне, той апофеоз "українського Фауста" - волюнтаризм, суперменство, аскеза посвяти, ставка на ціль "поза межами можливого", "пан чи пропав", "здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї"... Красиво, конєшно, - подумає наш затурканий "битовухою" й "газом по телевізору" дядько на вид такого "нескореного" Г.Гладія-Шухевича, - але ну його в пень, отак гинути, нема дурних... Гинути за минуле століття українці, "східняки" й "західняки" однаково, втомились, підозрюю, на кілька поколінь наперед. Тож масовій культурі треба було шукати в запасниках "колективного несвідомого" за іншими архетипами - ближчими нашій історичній утомі.
Такий пошук цілий час і йшов - інтуїтивно, навпомацки. Футболки з Махном... Повільне, від перших скромних видань Горліса-Горського до вчасно вибухлого сенсацією роману Василя Шкляра (понад 100 тисяч проданих примірників за рік - цього теж "не вдаси"!), "повернення" повстанців Холодного Яру... Це не "Фаусти" - ці герої не ставили собі за мету змінити світ, вони тільки "одбивались", коли їх нагинали, але робили це цілком-таки героїчно, з тою непохитною, мужицькою затятістю, котру можна було бачити і в палатках на Майдані в листопаді 2004-го, нікуди вона з "національного ґенотипу" не ділася... В літературі з’явилися "нові афганці" (В.Слапчук), "столітній Яків" В.Лиса... Як у дитячій грі - тепліше, тепліше... І от, нарешті, - "воно", саме те, що треба: "вогонь"!
Не боятися зла
...Михайлові Іллєнку, може, вперше в українському кіно після "Пропалої грамоти", вдалося те, на чому стоїть і стоятиме кіноіндустрія нині, і прісно, і поки крутиться камера: "поцілити в архетип", в самісіньке "яблучко". За жанром "ТойХтоПройшов..." - це класична "казка для дорослих", якою й має бути блокбастер, - і, віддаймо належне новаторству режисера, в такому жанрі найновішу українську історію, ту, на котру, при хоч трохи реалістичному в неї вгляді, ніякого провербіального "брому" не напасешся (а тут же ще й основа документальна!), досі нікому не ставало ні відваги, ні - прошу зрозуміти мене правильно - доброти. Тому що казка повинна бути "доброю", це, як у математиці кажуть, необхідна умова. І зіронька в ній має бути "вечірняя" (кадри з Північним сяйвом прекрасно лягають у весь "народнопісенний" образний ряд!), і дівчинонька "вірная" (дарма що татарка!), і гора "високая" (оті самі знамениті Анди-чи-Кордильєри, про котрі в усіх анонсах писано, - куди ж уже вищої?), і крізь усі перешкоди герой має переходити чудесним способом, - автори буквально носом раз у раз тицяють глядача в те, що це ж казка, казка! - і дивом дивуєшся з "нетутешньости" критиків, які, мов зграя обкурених підлітків, навзаводи гигочуть із "сюжетних неправдоподібностей": марсіяни, чи що?.. З усіма фольклорними "мемами" Іллєнко бавиться вправно, як із кнопками на клавіатурі колективного несвідомого (чим, до речі, й витискає так само "несвідому" сльозу, в старих і молодих зарівно!). Але одночасно він робить і дещо важливіше, і вже направду будівниче з точки зору стратегій культурного виживання хворого народу: непомітно "приручає" наш історичний кошмар 20-го століття, робить зло, що забрало мільйони життів, - нестрашним. І ось це таки дуже по-українському - в кращих традиціях народу, в якому готичний хорорчик про живцем спалену бідну Галю перетворився на танцюристу мелодійку й так пережив віки.
Як на мене, кульмінаційним епізодом "ТогоХтоПройшов..." є на позір ніяк не пов’язана з основним сюжетом сцена, в якій енкаведиста, замість "шипру", привселюдно "освіжають" чорнилом. Це дійсно потішно, і непогано "освіжає" загальний мелодраматичний пафос, - але, крім того, це ще й приклад "зламаної інерції" в стосунку до предмета, що його і російське, і, меншою мірою, західне кіно вже надійно оповило грізною "демонічною" аурою: з енкаведистів, як і з гестапівців "при виконанні", в сучасному кінематографі жахатися можна, сміятися - зась. Іллєнко, наче добрий дідусь Панас, непомітно "дехороризує" тему: чим насправді займалися історичні чекісти, лишається за кадром, натомість лиходієві відводиться класичне вертепне амплуа невдахи-коханця, "третього зайвого" в любовному трикутнику. Закоханий чекіст - уже смішно: це, власне, не хто, як адаптований до реалій 20-го століття "закоханий чорт" Олекси Стороженка (тому і в чорнилі!), а посміятися з чорта, як писав Гоголь Шевирьову, - "черта истинно малороссийская" (і чим "чорт", який, женучись за кривдником, ускакує в жіночу лазню, гірший од свого прообразу, запханого Солохою в мішок?). Зло в "ТомуХтоПройшов...", як і в фольклорі (і в християнській теодіцеї також!), взагалі позбавлене абсолютної влади: "блатні" в Гулагу і вовки в канадському пралісі однаково слухняно коряться народній магії - характерницькому оберегу, пісенному "березовому пруту"... (Про достеменного дядька, який, одслуживши царську солдатчину, вертався в рідне село й зумів отак по дорозі "пройти крізь вовків", розповіла в одному з своїх листів Катерина Білокур, про первісний анімізм "блатних", у тому числі й тих, котрі нині стали в Україні "політичною елітою" й експлуатують церкву в суто поганській функції "мага й чарівника", ми всі й самі начувані-набачені доволі, так що воно й не "фентезі", і не "клюква", а якраз цілком грамотно й логічно - дарма що не всюди охайно! - конструйований міф.)
І в цьому міфі, твореному з руїн і на руїнах (меморіальні оскалки "поетичного кіно" також, в міру дозовано, йдуть в ужиток!), діє саме той герой, який у європейській традиції споконвіку - від легенд Троянського циклу, коли триматися точної хронології, - з руїн і виходить, - і який двісті з гаком років тому, в період "історичної втоми" Гетьманщини, і "на нашому, на данському" ґрунті зарекомендував був себе щонайкращим чином: зумівши, просто в силу того, що "був парубок моторний і хлопець хоть куди козак", без страху пройти крізь пекло, на якому, пам’ятаємо, був обламався Фауст. Можна скільки завгодно не любити "котляревщини", але не варто забувати: відродження новочасної української культури почалося таки з "Енеїди".
Перша ластівка
Архетип "Енея" у нас "розкручений" значно менше, ніж "Фауста", тому критики його погано впізнають: шукають у фільмі за "тим, що знають", не знаходять і сердяться: не той, мовляв, герой! Тимчасом, для України 20-го століття "Еней" якраз не менш архетипальний - і куди поширеніший за "Фауста", тобто дуже навіть "той", і реакція масового глядача на міфологічного Івана Додоку (не плутати з історичним Іваном Даценком!) якнайкраще це засвідчує. На відміну від "Фауста" - "людини волі", "Еней" - це "людина долі" (термін В.Топорова): що називається, "чесний служака", який, на позір, нібито "пливе за течією", але всюди, куди його закидає доля, чинить "по совісті" ("як боги велять"), ніде й ніколи не зраджуючи собі. Що така настанова в багатьох соціумах, зокрема й сучасних, може вимагати від індивіда неабияких, і не тільки моральних, зусиль, доводити зайве, - але й результат такої "впертої вірности" (хай би Бога і з церкви винесли, зате "в нас у хаті є"!) не раз виявляється куди успішнішим, навіть і з точки зору "ідеальної цілі", аніж у волюнтариста "Фауста" (зрештою, за Вергілієм, Рим заснував таки Еней!). Таким "Енеєм", наприклад, бачить Леонід Плющ генерала Петра Григоренка (між іншим, у 1960-ті обстати за кримських татар було практично те саме, що за індіян у резервації!), - та й самого Леоніда Плюща, який з однаковим стоїцизмом пройшов крізь радянські психушки й рифи європейської "великої політики" 1970-80-х, теж можна віднести до цього типу; таким "Енеєм" пройшов крізь рогатки двох тоталітаризмів до свого головного наукового відкриття "Коперник українського мовознавства" Юрій Шевельов, - і взагалі, коли як слід придивитися, виявиться, що саме "тихому героїзму" "Енеїв" ми за минуле століття завдячуємо значно більше, ніж здогадувалися до Іллєнкового фільму... До речі, сам Шевельов, на 90-му році життя згадуючи свою одіссею, визначав її як "шлях Сковороди-Швейка": тих, кого світ "ловив, але не спіймав", хто проходить крізь систему (а від тоталітарної спробуй ухилися!) - але при цьому не стає її ґвинтиком і продовжує вести свій корабель (чи, коли завгодно, - літак) "на тихі води, на ясні зорі", - і виходить із пекла, і засновує нові міста, і дає життя вимираючим племенам і народам... Швейк - також "Еней". Може, невипадково чехам із таким героєм удалося вибратися з усіх апокаліпсисів 20-го століття з порівняно незначними, як для "малого народу", втратами?..
Ні, панове, кажіть що завгодно, а Додока-Лінартович - прекрасний! Вхопив кохану дівчину за руку - пішли, ми женимось! - і вся жіноча половина залу вже на його стороні (а, між іншим, це реальний факт із біографії ще одного "Енея" - ветерана УПА з 36-літнім Гулагівським стажем Миколи Симчича, котрого дружина, на відміну від Люби Додоки, таки дочекалася з тюрми). Або оте, найчастіше цитоване: "Товарищ индеец, вы местный? - Тутешній...", - і по залу пробігає шелестом задоволений і, таки ж не причулося, - гордий смішок: знай наших! Саме цю "асертивність", поставу впевненого в собі господаря (на чуже не зазіхаю, а мого не руш!) із українців ціле 20-те століття навперебій і вибивали, всіма силами військової промисловости й тоталітарної пропаґанди, саме за відмову переходити на позицію й мову сильнішого - гнали в концтабори, втоптували в землю, брали на глузи, пам’ять чотирьох поколінь зберігає це тавро підсвідомої травми, - і от, мов за помахом чарівної палички, всі українські спадкові постколоніальні комплекси разом отримують з екрану цілющого медового пластиря: он він який, наш хлопець-молодець, - давай, Іване, покажи їм, сукам, "нехай, бл..., спробують!"...
За це прощають - і прощатимуть - усе, чого в фільмі може бракувати. Бо це й є масове кіно - таке, яке знімають у себе всі без винятку незалежні країни (а багатші - ще й експортують іншим!): "Біблія для бідних" інформаційної доби. Кіно, призначене не для роздряпування національних виразок - а для їх загоєння. "Український Голівуд", якщо такий, дастьбі, коли-небудь складеться, отримав свою першу ластівку.
Особисто я активно вболіватиму за її політ. Як і за кожну (дасть Біг!) наступну. І так - доки такими "ластівками" не вкриється українська кіноафіша бодай із тією ряснотою, з якою зали в столичній книгарні "Є" заставлено сьогодні українськими книжками. Півтора десятка років тому, нагадаю, їх заледве набиралося на одну полицю, і кожна нововидана вимушено відповідала "за всю літературу" зразу. Нині, слава Богу, є їх на всяк смак, і серед них щороку, хай і не завше помітно для загалу, з’являється кілька першорядних - на смак щонайвибагливіше-гурманський. Півтора десятиліття знадобилося національному книжковому ринку, щоб пройти цей шлях. Кіноринку знадобиться довше - він затратніший: куди більше залежний від економічного стану в країні, ба навіть від біжучих політичних констеляцій... Його легше "завалити" - особливо на перших кроках.
Тож саме впору українцям повчитися психологічної асертивности в Івана Додоки. І сказати слідом за ним - "нехай, б..., спробують!".
Думки, висловлені у статті, передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Facebook
