Хроника личной войны

Вторник, 19 ноября 2024, 08:00
журналистка УП

Для мене війна почалась у січні 2014 на Майдані. Щоправда, не на головному в Києві, а на "домашньому" запорізькому осередку, де я часто бувала. Якось я пішла додому за бутербродами, бо жила недалеко, і поки я різала ковбасу – беркутівці почали розганяти Майдан. Я тільки отримала смс "не повертайся".

Війна почалась, коли я була на Школі журналістики в УКУ, прийшов її тодішний директор і сказав, що всім, хто з Криму, краще поки не повертатися. Щодо Запоріжжя тоді були не впевнені, тож мені теж запропонували гуртожиток і здати поки квитки. Тоді в Криму з’явились "зелені чоловічки".

Почалась, коли я вперше приїхала в Донецьк на Всеукраїнський конкурс наукових робіт, про який не сказала батькам, бо ніхто мене туди б не відпустив. На місцевому донецькому осередку Майдану в день мого приїзду підрізали двох людей, тож мені для супроводу, здається, зібрали хлопців з усього місцевого філфаку. Про всяк випадок.

Коли моя наукова керівниця, кандидатка педагогічних наук, написала на моїй стіні в Фейсбуці, що я "майданутая мразь", прикріпивши фото людей, які згоріли в Будинку профспілок в Одесі, і звинувативши в цьому мене. Після цього допису вона ще написала заяву за власним бажанням і поїхала в Чєлябінськ, а я довго не могла усвідомити, що вислів "консерва вскрилась" вживають в одному реченні з іменем моєї улюбленої колись викладачки.

Війна почалась, коли в моєму колі спілкування почали з’являтись люди, які не могли повернутись додому на свята, бо їх дім було окуповано. Це відчуття ми всі зрозуміємо трохи згодом.

24 лютого 2022, коли війна продовжилася, російські ракети полетіли на українські міста. Російські війська пішли в наступ з території Білорусі. Я прокинулась від дзвінка мами, паралельно відкрила головну "Української правди" і вперше побачила новину червоним, жирним і капслоком одночасно. Там було написано: ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ.

Війна продовжувалась, поки ми працювали в імпровізованій редакції з самого ранку до пізньої ночі з короткими перервами на сон, щоб продовжувати писати новини, перекладати їх і сподіватись, що світ нас почує.

Коли взимку не було світла, інтернету і зв’язку. І я навіть не знала, чи летять ракети зараз і чи потрібно ховатись. Коли я обстригла волосся, бо гарячої води не було і вимити те волосся було ще тим квестом.

Коли під час ракетних атак зв’язок був і я просто сиділа в коридорі та нескінченно оновлювала телеграм-канали, дивилась, що куди летить і від чого сьогодні я можу загинути, періодично відволікаючись на жарти в твіттері.

Коли бабуся нарешті погодилась виїхати з окупації, і те, як ми її звідти вивозили направду було спеціальною операцією. 

Коли на мій день народження всі виїхали з Києва, бо хтось пустив плітку про загрозу ядерки.

Війна продовжувалась, коли мій батько пішов у військкомат і долучився до лав ЗСУ. І коли загинув десь під Авдіївкою.

Війна продовжується і зараз. Й інколи боляче навіть від одного погляду на DeepState. 

Та останнім часом все більше говорять не про те, як війна почалась чи продовжується, а коли вона закінчиться. Не знаю, хто сказав цю фразу, про "жахливий кінець чи жах без кінця", але бачу, що нас поступово схиляють до першого.

З приходом Трампа про це особливо багато розмов, бо він обіцяв закінчити війну за 24 години. Але це не Трамп увесь час думає, чи побачить він знову дім, в якому виріс, який зараз окуповано і який постійно йому сниться? Не Трампу айфон нагадує про те, де він проводив кожне своє літо, і де зараз проводять свої відпустки росіяни? І не Трампа хвилює питання, чи зможе він забрати останки батька, які досі десь там в Донецькій області? І, найголовніше, чи правда це буде кінець?

Аліна Полякова