"Я иду в СВЧ до установления четких сроков службы": демобилизация должна быть реальной
В 2019-му мені теж казали, що я не народжений для війни.
Я тисячу раз питав себе: – Сергію, нащо ти це робиш?, коли заїжджав вперше в нині окуповані Піски. Було дуже страшно, було дуже боляче переживати втрати, але, мені абсолютно не соромно за мій солдатський шлях. Я був дитиною, коли вперше побачив роз**бані будинки та зграї безхатніх собак.
5 років в Збройних Силах лише переконали мене ось в чому: ніхто не народжений для війни.
Я не винний в цьому, але війна прийшла в мою країну, а я, як громадянин – маю її захищати. Чи так само думають ті, хто живуть поруч? В 2014-му ми, як суспільство, не були до неї готові. Під час повномасштабного вторгнення, як виявилось, теж.
За всі ці роки, ніхто так і не відповів на головне запитання: яка вона, архітектура нашої національної безпеки?
Невже вся наша національна безпека – це стомлена піхота, в яку всі так вірять? Що буде, якщо ця вона сточиться в боях на Донецькому напрямку?
У Євангелії від Матвія Христос каже фарисеям, які його випробовували: віддайте кесареве – кесареві.
"Захист Вітчизни, Незалежності та територіальної цілісності України є обовʼязком громадян України" – кричить нам 65 стаття Конституції, але ніхто не готовий почути.
За 11 років війни з росією наше суспільство та наша влада не знайшла в собі сил серйозно і чесно говорити про реалії затяжної, постійної війни.
Нам казали, що в жодної з сторін ресурсу не вистачить на рік, що війна закінчиться за два-три тижні.
Солодка брехня розсіялась, залишились сумні реалії: ми і досі ігноруємо дійсність. Ми і досі не збагнули, що можна перемогти будь-яку армію, але неможливо – озброєнну і готову до найгіршого – націю.
Влада просрала дорогоцінний час, але у нас все ще є шанс та можливість не тільки вибудувати нову національну архітектуру безпеки, але й урівняти громадян в правах та обов’язках.
Я зараз не кажу про справедливість, бо її не існує, навіть якщо в своєму ідеалізмі ми прагнемо її встановлення.
Я кажу про прагматизм та спроможність нашої держави обороняти своє.
Ми дійшли до Рубікону, коли піхота більше не вивозить, а суспільство продовжує "вірити в ЗСУ", замість того, щоб відповісти собі на запитання:
– Чи захистив ти Вітчизну?
Нас переконують, що піхоту, яка вивозила цю війну на своїх плечах, нема ким міняти. 5 млн військовозобовʼязаних чоловіків кажуть військовому на нулю, що це не їхня війна, і що він має бути там до самої перемоги.
Провина піхотинця полягає в наступному:
- він вижив,
- не потрапив в полон,
- не отримав серйозного поранення.
Саме тому він і має продовжувати нести свою службу, поки інші громадяни отримують фейкові інвалідності, фіктивно одружуються з жінками з інвалідністю, фіктивно усиновлюють та ухиляються від виконання конституційного громадянського обов’язку.
Виявилося, що образ захисника, який весь час створювали медіа - занадто гламурний та нереальний. Це сталева людина, яка колись погодилась захищати це суспільство без термінів і строків.
Без термінів служби, без осяжного права на демобілізацію, приїжджаючи в мирний тил, слухаючи суспільство доброволець починає розуміти, що кріпосне право не скасоване, а його - призначено винним та відповідальним.
Починається міграція в тил, у відносну безпеку.
Починається тотальна корупція: 2500 у. е – середня ціна "обмежено придатного", під час проходження військово-лікарської комісії.
За повну непридатність візьмуть удвічі більше.
Відсутність чітких термінів служби сприяє "чорній демобілізації": одруження на пенсіонерках з інвалідністю колись були мемом, а зараз – дуже поширене явище, розводяться з дружинами, щоб оформити одноосібне опікунство над дитиною, розводять своїх власних батьків, щоб оформити догляд за матір’ю чи батьком, йдуть в СЗЧ (самовільне звільнення з частини).
В історії є багато чому повчитись, але, на жаль, ми не вчимо уроків історії.
Влада і досі не здатна на серйозний діалог із суспільством та нетолерантність до невиконання громадянського обов’язку широкою верствою громадян.
Замість доктрини "воювати - обовʼязок кожного громадянина" держава пропонує безстроково призначати захисниками тих, кого змогли відловити на вулицях.
Питання перепочинку піхоти та встановлення чітких термінів служби на нулю – питання національної безпеки.
Відсьогодні я йду в СЗЧ до встановлення чітких термінів служби, чи до свого 25 річчя, маючи за своєю спиною 5 років бездоганної солдатської служби. Підхреслю: бездоганної.
Надіюсь, цим вчинком вдасться донести до влади та суспільства необхідність розмови та вирішення цієї ситуації.
Моя позиція залишається незмінною: ми маємо створити мобілізаційну чергу з числа всіх військовозобовʼязаних українців, і тоді демобілізація стане реальністю.
Озброєнну та навчену націю – не перемогти.
Сергій Гнезділов
