Опасные иллюзии так называемого мира
Думаю, усі звернули увагу, як активно останнім часом поширюється тема можливих мирних переговорів між Україною та рф. Спочатку Глобальний саміт миру та ювілейний саміт НАТО відновили дискусію про перспективи й умови завершення війни. Згодом деякі вітчизняні експерти та політики заговорили про збереження незалежності й виходу до моря як фактичну перемогу України. Щоправда, згадану тезу енергійно підхопила й російська пропаганда, вбачаючи в цьому готовність Києва обміняти території на мир. Але це, звісно, не так.
Немало ми чули про потребу в перемир’ї і від деяких блогерів після останньої масштабної ракетної атаки 8 липня. Мовляв, ми "не вивозимо цю війну", треба домовлятися. Що тут скажеш: якщо після кожного ракетного обстрілу благати окупантів про перемовини, то варто було здатися ще 24 лютого 2022 року. Але загалом, попри окремі заяви, українська влада від часу стамбульських переговорів рішуче відкидала будь-які мирні ініціативи з агресором. Указом Президента 2022 року перемовини з путіним були заборонені. І ця тема майже не порушувалася в інформпросторі.
Аж раптом у червні Президент України змінив думку, заявивши, що війна не може тривати вічно. А тому ми маємо подумати про мирний план. У липні він ще рішучіше підтвердив свій намір підготувати мирний план до листопада 2024-го. Передувати цьому мають зустрічі щодо енергетики в Катарі, щодо морського коридору – у Туреччині, а також щодо гуманітарних питань у Канаді.
Схилити Україну до миру понад усе прагне і прем’єр Угорщини Віктор Орбан. Останнім часом головний "миротворець" Європи проявив небачену активність. Він відвідав Київ, Москву, Пекін, зустрівся з Трампом. І цим викликав значну увагу ЗМІ та бурхливе невдоволення своїх колег з Євросоюзу.
Непоодинокі мирні заклики ми чуємо як від країн глобального Півдня (Китаю, Бразилії, деяких африканських країн), так і з вуст наших давніх партнерів. Так, нещодавно президент Чехії Петр Павел заявив про те, що Україна навряд чи відвоює свої території. А тому успіхом можна вважати готовність Києва утримувати вже наявну територію.
Серед цього шквалу інформації про так зване перемир’я варто дещо пояснити. Адже тут можливі два варіанти. Такі заяви можуть бути частиною погодженого із рф плану підготовки громадської думки до перемовин (наприклад, з боку Угорщини). Або ж другий варіант – це реакція на втому виборців від війни, яку політики в демократичних країнах (США, Франції, Німеччині) не можуть ігнорувати. Але і в першому, і другому випадках думки про швидке перемир’я є радше ілюзіями. І ось чому.
По-перше, більшість мирних планів до жодного конкретного результату не ведуть. Москва під словом "мир" розуміє винятково капітуляцію України, за умовами якої наша держава має обмежити кількість своїх Збройний сил і відмовитися від вступу до НАТО. А агресор натомість зафіксує нові території та відмовиться лише від того, що не вдалося захопити. Китайський мирний план, попри пункт про необхідність поваги до суверенітету кожної з країн, не містить жодної конкретики. Китайська "нейтральність" і відсутність чітких вимог про вивід окупаційних військ – усе це допомагає росії.
Не варто серйозно сприймати й човникову дипломатію Орбана. "Припинення вогню", яке він пропонує, – це той самий мир на російських умовах. Адже жодного слова про відновлення територіальної цілісності України цей план не містить. І це головна причина, чому ініціативи Орбана є неприйнятними для нас та наших партнерів. Та й загалом головний інтерес прем’єра Угорщини не в тому, щоб досягти справжнього миру, а в бажанні відновити власний втрачений рейтинг всередині країни. А ще зміцнити позиції в Європарламенті. Принаймні спробувати очолити групу ультраправих і висунути своїх кандидатів на керівні посади в ЄС.
На мою думку, єдиною змістовною та прийнятною формулою миру є українська. Вона ґрунтується не на компромісі з ворогом, а на статуті ООН – повазі до територіальної цілісності й суверенітету держав. Проте нам ще доведеться добряче попрацювати, щоб наш підхід прийняли більшість країн світу.
По-друге, перед самітом НАТО росія прогнозовано почала просувати тему розколу серед членів НАТО. Її мета залишається незмінною – не допустити членства України в НАТО та масштабної допомоги нашій країні. І для цього в хід пішли економічні, енергетичні, інформаційні та кіберпогрози. А ще – одна з найкривавіших атак на Україну (на Охматдит, пологовий тощо). Тобто, з одного боку, ультиматум путіна, а з іншого – нещадні обстріли. Мовляв, якщо не захочете прийняти "мир" на наших умовах – підемо й на інші злочини. Тоді як у НАТО все ще не готові дозволити Україні бити вглиб території рф через надмірний страх російської ядерної ескалації.
По-третє, справді, ідея закінчення війни й можливого миру знаходить певний відгук у наших співгромадян. Так, за даними останнього опитування Центру Разумкова, 44 відсотки українців вважають, що час для переговорів настав. Це можна зрозуміти: тягар війни не всі можуть витримати. Особливо коли війна триває так довго, а кінця страждань не видно.
Що на це відповісти? Я воюю проти окупантів з невеликою перервою з 2014 року. І один з найцінніших уроків, який я засвоїв, полягає в тому, що для кремля єдиною кінцевою метою війни є повне знищення української держави та народу. Горе, смерть, руйнування, безглузде знущання над мирними людьми. Знищення цілих міст та інфраструктури. Оце і є звірячий "мир" на умовах путіна.
А всі псевдомирні пропозиції на кшталт припинення вогню – лише передумова до нової війни з рф. Росія використає таку паузу для підготовки сил і повного знищення України. Москва готова вести перемовини про "мир" лише із цією метою. І що раніше кожен це зрозуміє, то більше життів у майбутньому буде врятовано. Бо жодних міжнародних договорів і угод, як засвідчує практика, росія не дотримувалася і дотримуватися не збирається.
Тому не треба ілюзій! Увесь галас навколо перемовин – це не реальний процес, а радше інфошум. Насправді ми так само далекі від миру, як і рік тому. Тож наша мета незмінна – перемогти ворога на полі бою. Завдати йому непоправних втрат, щоб путін зрозумів – знищити Україну йому не вдасться ніколи. Тільки це забезпечить сталий мир і стримає росію від нової війни проти нашої держави.
Водночас я переконаний, що незабаром дипломатичний фронт буде таким самим важливим, як і військовий. Росія і Китай намагатимуться дискредитувати наші ініціативи, маргіналізувати українську формулу миру. А їхні агенти в Україні та на Заході допомагатимуть це реалізувати.
І тут нашим дипломатам треба проявити всі свої здібності й таланти, щоб запобігти таким спробам. Насамперед попрацювати з ключовими країнами Глобального Півдня (Бразилією, Індією, Саудівською Аравією) задля підтримки нашої формули миру й засудження агресії рф. Посилити співпрацю з нашими міжнародними партнерами задля підтримки України і нині, і в післявоєнний період. Отже, за мир нам ще доведеться поборотися – і на полях війни, і на дипломатичних фронтах.
Родіон Кудряшов
