Кто последний в очереди на ВВК

Навесні цього року Міністерство оборони оновило наказ, який врегульовує порядок проходження військово-лікарської комісії. Передумовою для цього був хаос і нерівність, які супроводжували процес проходження ВЛК. Зміни мали б виправити ситуацію, але сталося навпаки.

Цими змінами ЗСУ винайшло вічний двигун. Щойно мобілізованих, чиї ВЛК є при Регіональних територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (РТЦК та СП), відправляють в лави ЗСУ, як медичні служби підрозділів скеровують їх у зворотному напрямку, знову на ВЛК.

Внаслідок "відбору" до лав армії потрапляють бійці віком 55+ з букетом хронічних хвороб. Від високих показників гіпертонії та критичних стадій геморою до астигматизму і гепатитів. 

Проблема не в тому, що ці бусифіковані чоловіки потрапили в армію. Проблема в тому, що вони миттєво опинилися в штурмових підрозділах, там, де від них ЗСУ може отримати найменший ефект. 

Їхній максимум це дійти до позицій, не те що пробути там декілька днів під постійними обстрілами. Таким чином вони перетворюються на тягар для підрозділу.

Держава витрачає ресурси на військовослужбовців, які не будуть ефективними там, куди їх направили. 

Спочатку їх мобілізували та заповнили ними РТЦкашки, потім направили на полігони, де їх "навчали", одягали, транспортували в штурмові підрозділи, які ведуть найзапекліші бої на передовій – проте ці бійці ніколи не стануть штурмовиками. 

В гонитві за кількістю ми забуваємо про якість. Сотні людей номінально формують штатний розпис бойових підрозділів. Ті змушені витрачати ресурси свої та навколишніх закладів охорони здоров'я, щоби повернути цих людей назад і позбутися тягаря.

Причина – положення про ВЛК досі не зазнало суттєвих змін, та й  політика медичних послуг в армії так само загалом не стала іншою. Департамент охорони здоров'я МОУ мав би змінити концепцію проходження лікарської комісії, проте насправді назвав старі речі новими словами.

Нашою асиметричною відповіддю на вдосконалення ворогом засобів знищення нашої нації має бути вдосконалення власної ефективності.

Медична система в ЗСУ – це хаос. Тому, хто це знає, не складно в ній загубитися. Люди йдуть на лікування на тиждень і зникають на місяці. Знайти їх у паперовому морі довідок і списків нереально. Облік хворих і поранених – це десятки прізвищ у сотнях документів.

Система, в якій відсутній електронний документообіг, ледь справлялася з паперовим морем в умовно мирний час. З початком повномасштабного вторгнення вона задихнулася в паперовій роботі, яку вигадала сама для себе. І яку тепер не може не робити. В цій системі одні люди отримували звання за те, що генерували непотрібні правила, а інші – за те, що ці правила виконували.

Електронний документообіг в медичних силах це скановані паперові документи, які пересилаються між адресатами різними засобами. Це пародія на "електронний документообіг". 

Знайти необхідне прізвище серед сотень інших в списках надісланих з десятків лікарень – ще той виклик. Особливо, коли це необхідно робити щотижнево. 

Адже в деяких підрозділах у бійців щотижня вимагають підтвердження їхнього перебування в лікарні, попри те, що статут каже про інше. Хоча цей доісторичний документ, мабуть, взагалі не варто згадувати. Його автори ще досі пам'ятають номер мобільного маршала Жукова.

Відсутність чіткої політики в медичній сфері в Збройних силах і електронного документообігу призводить до того, що підрозділи перестраховують себе від таких зникнень і виводять зі штату військовослужбовців, як тільки ті вибувають на лікування. 

Хоча потрапити на лікування захворювання, а не поранення, в системі ЗСУ складніше, ніж подолати перешкоди під час бігу. На це знадобиться багато зусиль. 

Оскільки госпіталі не приймають пацієнтів без результатів аналізів і досліджень, бійці змушені робити їх власним коштом у приватних медичних закладах, і весь цей період винаймати житло в чужих містах.

За цей час вони вже виведені поза штат військової частини або й того більше – подані в СЗЧ (самовільне залишення частини). 

В цьому немає ані пацієнтоорієнтованості, ані людиноцентричності. Зневірені й втомлені після лещат жорстких боїв бійці змушені виборювати увагу до себе в стінах шпиталів.

Окрема історія про бійців з розладами адаптації та психічними травмами. 

Все те, що не можливо помацати в українській медицині, не вважається серйозним. Шанси потрапити на лікування або реабілітацію є лише у тих, хто остаточно "з'їхав з котушок", і не помітити цього просто неможливо. 

Інше не розглядається як проблема. Їм призначають амбулаторне лікування, що цілком виправдане, оскільки їхній стан не потребує госпіталізації. Однак амбулаторне лікування передбачає повернення в підрозділи, з яких їх щойно з такими зусиллями вдалося відправити на лікування. За таких умов лікування розладів адаптації буде відбуватися в середовищі війни, внаслідок якої ці розлади виникли.

В системі, де ніхто не хоче брати відповідальність на себе, найбільше страждають ті, хто найменше здатні відстояти свої потреби – військовослужбовці.

Мав би бути хтось дорослий у цій кімнаті. Той, хто не лише має достатній рівень експертності в усьому, що відбувається в медичній сфері всередині армії, але й візьме на себе право голосу. Право вирішувати, як має бути.

Якщо в оркестру немає диригента, цей оркестр замість музики генерує лише голосний шум.

Медичний департамент Міноборони був створений з метою розробити дієву політику медичної допомоги всередині армії. Проте за час свого існування так цього і не зробив.

Замість розробляти нову політику медичних послуг всередині Збройних сил департамент намагається винайти спосіб, як котити квадратне, підштовхуючи під нього щось кругле.

Намагається пристосувати існуючу реальність під стару систему. Вигадати якісь адаптації, які б хоч якось дозволили системі повзти далі повз проблеми й виклики, які наростають довкола.

Так, наприклад, вони вигадали офіцерські курси для тих, хто має лікарську освіту, проте не проходив військову кафедру. Проходити їх необхідно у Військово-медичній академії (ВМА), хоча вона відома запозиченнями російських ресурсів у своїх посібниках, викладанням недоказових методів лікування та власноруч вигаданих протоколів допомоги.

Проте департамент впровадив курси, які люди, що вже здобули медичну освіту і досвід, змушені пройти, щоб отримати звання офіцера і здобути право займатися лікарською практикою. 

Ситуація нарешті має змінитися після того, як президент нещодавно підписав указ про зміни щодо присвоєння офіцерських звань військовослужбовцям із лікарською освітою.

В цивільній системі надання медичних послуг змінили правила гри. Тепер керівниками закладів охорони здоров'я насамперед мають бути якісні менеджери. Тому серед головних вимог до цих посад – наявність освіти в сфері управління. І вже пізніше мова йде про медичну освіту.

У військовій сфері залишився спадок совку, коли офіцер-керівник – це лікар. Якщо в розумінні армійських очільників офіцер – це людина, яка має керувати підрозділами або службами, тоді це має бути передусім якісний менеджер, а вже після цього мова може йти про лікарську освіту.

Що вищий рівень керівника медичної служби, то менше він займається лікувальною діяльністю і менше використовує навички, здобуті під час медичної освіти. 

Все більш актуальними в такому випадку стають компетенції менеджера. 

На рівні начальника медичної служби батальйону завдання зводяться більше до адміністративних і логістичних. На рівні бригади це переважно концепція взаємодії всіх служб всередині підрозділу та турбота про те, щоб вони були забезпечені всім необхідним. В цьому мало медицини та багато стратегічного мислення та комунікації.

Гірше, коли такі начальники медслужб намагаються втрутитися в роботу тих, хто безпосередньо має контакт із пацієнтом. В такому випадку людина, яка ніколи навіть не бачила бійця, не знає ані його медичну історію, ані потреби, береться вирішувати подальшу долю. 

А надто коли батальйон не окремий, а "лінійний". Тоді направлення на ВЛК видає не начальник медичного пункту/служби батальйону, а начальник медичної служби бригади. Якщо такий батальйон розташований на відстані від штабу бригади, у бійця практично немає шансів отримати направлення на лікування.

Натомість лікарю, який безпосередньо контактує з пацієнтом і при цьому не є керівником, не обов'язково мати офіцерське звання. Щоб вести лікарську діяльність всередині війська, достатньо мати відповідну освіту та компетенції.

Ось у чому мали б полягати найбільш відчутні зміни в медичній сфері – в системі взаємодії, управління і в вимогах до тих, хто обіймає медичні посади в армії.

Судячи з того, що намагається зробити департамент, у нього немає бачення концепції, яку би вони хотіли втілити.

Досі не існує чіткого розподілу обов'язків між різними структурними медичними ланками і різними медиками. Перелік задач і обов'язків, які виконує та чи інша медична служба, той чи інший медик, варіюється від підрозділу до підрозділу. Немає визначених посадових обов'язків і, як наслідок, неможливо скласти портрет компетенцій того чи іншого медика в структурі ЗСУ.

Залежність призначення звання від командира вищого рівня, а не від наявності необхідних компетенцій, призводить до того, що начальники медичних служб не вміють або частіше не хочуть відстоювати свою думку і потреби бійців перед командуванням підрозділів. 

Головна проблема тут полягає в системі присвоєння звань і посад в ЗСУ. Звання залежать від посади. Посада – від люб'язності командира. Оскільки прозорих посадових обов'язків, відповідальності та прав не існує, призначення відбуваються за принципом сподобався/не сподобався.

Нездатність сформувати якісну політику в сфері надання медичних послуг в лавах ЗСУ призводить до втрати життів та неефективного використання ресурсів. 

Причина – не лише наявності або відсутності власної експертності. Навіть якщо її не достатньо, це можливо виправити. Але що виправити неможливо, то це слабку переговорну позицію. Мало лише мати власну думку. Її необхідно вміти відстоювати. 

Задача Міноборони створювати політику в сфері оборони, а Генштаб і військово-медичне управління повинні реалізовувати її. Проте відбувається навпаки. Хвіст керує собакою. Ці структури звикли жити у своїй парадигмі. 

Система існує багато десятків років і необхідно мати сильний характер, щоб її змінити.

Сильна переговорна позиція – це не лише знання чи незнання матеріалу. Це здатність відстояти свій погляд, навіть у середовищі, яке апріорі не хоче нічого змінювати. 

Багато років теперішня система всіх влаштовувала. Річ не лише у візії того, як би мало бути. 

Ця візія має бути частиною себе самого, боліти настільки, що іншим світ просто не міг би бути. Але ось цього, найголовнішого, якраз і немає.

Гліб Бітюков