Курская операция – агрессия или оборона?
Курський прорив потребує часу на глибоке осмислення фахівцями багатьох сфер знань. Адже ця історична подія не лінійна та має багато вимірів – політичний, військовий, історичний, правовий, психологічний.
Але вже зараз можна говорити про унікальність самого факту цієї операції, незалежно від того як будуть розвиватись події надалі.
Військове мистецтво
З військової точки зору операція спланована майстерно. Ворог не очікував. З нашого боку був забезпечений безпрецедентний рівень секретності. Крім того, були проведені унікальні заходи дезінформації ворога та введення противника в оману, але до завершення війни, ця технологія залишатиметься засекреченою.
З точки зору швидкості просування операція також вражає. Для порівняння: ворог просувається на напрямку його головного удару – Покровському – від 200 до 400 метрів протягом доби, в той час як за перший день Курської операції наші війська просунулись вперед на 14 кілометрів. Про що це говорить? Що наші війська за рахунок добре спланованої та організованої раптовості змогли створити перевагу над противником, поки той був розгублений та деморалізований. Створити перевагу над ворогом, у якого наразі десятикратна перевага в озброєнні та в рази більша кількість особового складу – надскладне завдання з яким наші сили оборони на даному етапі впорались.
Якщо з військової точки зору, ситуація очевидна: наша армія продемонструвала високий рівень військового мистецтва у плануванні та реалізації наступальної операції, то щодо правової оцінки подій думки і позиції різняться – від повернення давніх українських земель до дзеркального акту агресії.
Хто ж агресор?
Оскільки українські війська фізично перетнули кордон РФ і рухались вперед, виникає закономірне питання: а чи не робимо ми те саме, що зробила свого часу Росія по відношенню до України? Ні, не робимо.
Злочин агресії наразі триває і розпочався він у 2014 році. Вчинила його Російська Федерація. Україна в цьому злочині є жертвою агресії та користується своїм невід’ємним правом на самооборону передбаченим ст. 51 Статуту ООН.
Злочин агресії або війна буде тривати до її завершення. Це єдиний злочин охоплений єдиним умислом агресора. І в рамках цієї війни між двома державами агресор один. Той, хто першим почав агресію. Про це йдеться у визначенні агресії у статті 2 Резолюції Генасамблеї ООН від 1974.
Тож, дії України не можна розглядати окремо від цієї війни, як окремий акт чи окрему операцію, адже вони є прямим наслідком війни проти нашої держави і вчинені виключно з метою військового ослаблення противника та зупинення війни.
Право на оборону
Дії України не можна розглядати окремо й від міжнародного співробітництва у сфері підтримання миру та міжнародної безпеки. Війна – це міжнародний злочин проти миру між державами і народами. Протидія та запобігання цьому злочину є сферою компетенції Ради Безпеки ООН, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Тобто Україна не самотужки повинна зупиняти цю війну, будучи членом ООН. І доти, поки Рада Безпеки не вдасться до заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру, держава, яка зазнала нападу, може користуватись невід’ємним правом на самооборону згідно ст. 51 Статуту ООН. Як ми бачимо Радбез ООН досі до цих заходів не вдався. Тому, Україна користується своїм правом на самооборону.
Крім того, нам доводиться відстоювати свою свободу у часи, коли накопичилась критична маса неспроможності міжнародних судів протидіяти війнам шляхом притягнення агресора до відповідальності. З часів Нюрнберзького процесу вироки за злочин агресії міжнародні суди не виносили. Були вироки за воєнні злочини та злочини проти людяності, які є похідними від агресії. Тобто будь-який потенційний агресор в світі сьогодні знає, що за агресію його навряд покарають.
Сьогодні не працює жоден міжнародний механізм, який би міг зупинити цю війну. Тому в України немає вибору, окрім як захищати себе і своїх людей всіма доступними нам методами.
Читайте також колонку юристів-міжнародників: Захоплення російських територій: ми – не вони
Як захищатись або право вижити
Міжнародне право не дає відповіді, як повинна захищатись країна, на яку напала ядерна держава з багатократною перевагою в озброєнні та кількості людей. Або як захищатись, коли агресор воює без правил, не дотримуючись жодної норми міжнародного гуманітарного права? Або як діяти Україні у повномасштабній війні, коли міжнародна спільнота не може зупинити цю агресію.
Але у нас є право вижити.
Взаємна повага до територіальної цілісності, кордонів та суверенітету іншої держави – це принципи співіснування держав мирного часу. Втім, якщо для захисту життів сотень тисяч людей необхідно перетнути кордон країни-агресора, то це вимушена крайня міра, яку держава, що захищається, має право здійснити, якщо інших способів ослабити ворога немає.
У виборі методів захисту Україна обмежена лише нормами міжнародного гуманітарного права, яких Україна дотримується з першого дня вторгнення Росії на нашу територію.
Правовий режим районів Курщини, зайнятих українськими військами
Це непросте питання. На сьогодні немає єдиного підходу до визначення переліку ознак, за якими можна було б беззаперечно кваліфікувати певний випадок як окупацію. Втім, є абсолютна очевидна різниця між перебування російських військ на наших тимчасово окупованих територіях і українських військ на Курщині. Це як різниця між пограбуванням і арештом майна. Адже в цьому випадку зайнята територія не самостійна і не кінцева мета, земля взагалі не мета, а виступає лише інструментом ослаблення військової спроможності ворога.
Військова окупація – це звична річ більшості воєн, яка переважно завершується із завершенням війни.
Сам факт тимчасового контролю військами на певній території не породжує права на цю територію, натомість породжує ряд зобов’язань щодо місцевого цивільного населення. Це один з базових принципів ведення війни – військові не чіпають цивільних та на контрольованих територіях забезпечують цивільним задоволення базових людських потреб.
Безумовно, Курська операція це успіх, але до перемоги ми маємо пройти ще тривалий і складний шлях, на якому буде багато викликів і нестандартних рішень з приводу яких ми ще не раз будемо дискутувати. Але завжди треба пам’ятати, що агресор у цій війні один – Росія. Агресор, який воює без правил та одержимий знищенням України, який поставив нас на межу виживання. Агресор, від якого нас не може захистити міжнародна спільнота. А отже ми маємо право захищати своїх людей і свою державу всіма доступними нам способами.
Ганна Маляр
