Уничтожение нации не только через массовые убийства: в чем "проблема" доведения геноцида и при чем здесь культура

Чи вчиняє Росія геноцид в Україні? Так, напевне, кожен українець, який прокинувся через чергову повітряну тривогу, ствердно відповість на це запитання. За даними опитувань 2022 року, майже 90% українців вважають дії РФ геноцидом. Адже до початку "великої війни" це слово було у вжитку лише вузького кола фахівців. У квітні Верховна Рада України визнала геноцидом дії збройних сил Росії та її політичного і військового керівництва. Ця політична декларація містить правове обґрунтування та пояснює, чому діяння Росії мають розглядатися як геноцид українського народу. А головне, там вперше за 30 років на такому високому рівні згадується історичний і культурний контекст таких вчинків. 

Своєю чергою, зовнішні спостерігачі за перебігом подій в Україні та, зокрема, експерти з міжнародного права заявляють, що "не все так однозначно". Свою позицію, однак, вони не аргументують. Натомість такі тези породили наратив, що довести злочин геноциду – важко, неможливо, нереально, вставте свій синонім. 

Ця теза настільки активно поширюється, що навіть в Україні на третій рік повномасштабної війни голоси щодо факту геноциду вже не такі впевнені. У документальному фільмі-розслідуванні щодо російського геноциду в Україні, зрештою, однозначно не стверджується, що Росія вчиняє цей злочин, це питання залишається відкритим.

Вільям Шабас, професор міжнародного права, представлений у фільмі як один із найавторитетніших знавців з питань геноциду у світі. В інтерв’ю журналістам він заявив, що немає підстав говорити про геноцид в Україні начебто через недостатність доказів: "Хоча вбивства – лише одне з п’яти караних діянь, очевидно, що вони найважливіші. Позаяк за відсутності вбивства великої кількості людей дуже важко зробити висновок про намір фізично знищити групу". 

Утім, йдеться не лише про фізичне знищення, на якому зараз головний акцент у публічній комунікації. Фізично знищити 40-мільйонну націю неможливо. Тож, якщо ми будемо підтримувати риторику, що геноцид – це лише фізичне знищення, нам навряд вийде домогтися міжнародного визнання та покарання росіян за геноцид. Так ми самі заганяємо себе в глухий кут і даруємо росіянам та чутливій міжнародній спільноті можливість уникнути терміну геноцид, а натомість розслідувати воєнні злочини чи навіть злочини проти людяності (які безумовно росіяни чинять). 

Росія вчиняє геноцид на культурній основі, який передбачає не фізичне винищення групи, а її ідентичності. Тому росіяни на окупованих територіях насамперед забороняють українську мову, вбивають за українську мову, знищують культурні пам’ятки, розкрадають музеї тощо. Українські юристи та культурні дієвці об’єдналися в громадську спілку "Товариство Рафаеля Лемкіна" для того, щоб змусити Росію заплатити за століття геноциду українців та покарати організаторів цього злочину. Зокрема, через участь у кримінальних процесах на стороні музеїв, їхніх працівників або інших культурних інституцій, які постраждали від російської агресії. Товариство Лемкіна вірить, що цілісний підхід у розслідуванні злочинів проти культури дозволить наблизитися до покарання Росії саме за злочин геноциду. 

Читайте також: Російський асимілятивний геноцид

Теза "складно довести геноцид" не має жодного наукового підґрунтя 

Кримінальна теорія не містить поділу злочинів на складні та легкі для доведення. Очевидно, що злочин геноциду, як і будь-який інший умисний злочин, потребує доказової бази  суб’єктивного складу – умисел, мета, мотив. 

З точки зору криміналістики всі злочини розслідуються однаково. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року є, хоча, основним, але не єдиним документом. Стаття 2 Конвенції визначає цей злочин як будь-які з зазначених документом дій, здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. 

Римський статут Міжнародного кримінального суду (МКС) визначає чотири міжнародних злочини: злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид та злочин агресії. Тобто, у Римському статуті чи будь-якому іншому документі "писаного права", якими керується МКС, немає нічого, щоб якось виокремлювало злочин геноциду від інших міжнародних злочинів. 

Згідно зі статтею 21 Римського статуту, МКС у своїй практиці керується також міжнародними договорами, принципами і нормами міжнародного права та навіть національними законами держав. Крім того, рішення інших міжнародних трибуналів є джерелом права для МКС. У своїй політиці щодо культурної спадщини МКС чітко вказує на те, що розгляд злочинів проти культури в контексті злочину геноциду є не просто можливим. Саме атаки на культуру можуть слугувати доказом наявності геноцидального наміру знищити групу повністю або частково.

Доведення геноциду передбачає доведення об'єктивних наслідків і намірів. І саме наміри довести найважче, бо ніхто з часів Гітлера їх не декларував. До Путіна. Адже Росія, їхні посадовці та медіа з початку війни говорять про те, що України немає і її потрібно знищити. Автор статті "Що Росія має зробити з Україною" прирівняв денацифікацію до деукраїнізації: "подальша денацифікація цієї маси населення полягає в перевихованні, яке досягається ідеологічними репресіями (пригніченням) нацистських установок і жорсткою цензурою: не лише в політичній сфері, але обовʼязково також у сфері культури і освіти". Денацифікація, яку декларують російські посадовці, дорівнює знищенню українців як таких.

У контексті доведення геноцидальної війни Росії проти України важливо розуміти, чому росіяни говорять про культуру і чому нам також потрібно більше звертати увагу на культуру та показувати масштаби руйнувань саме цієї сфери. 

Для доведення злочину геноциду критично важливі точне його визначення, історичний контекст та науковий доробок Рафаеля Лемкіна

Статути міжнародних судів та їхня практика здебільшого базуються саме на вузькому розумінні поняття геноциду – фізичному винищенні певної групи. Однак, навіть у цій парадигмі, суди приділяли увагу культурній спадщині. У справі Крстича (Prosecutor v. Krstic 1998) Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії зауважив, що "одночасно з фізичним або біологічним знищенням часто вчиняються посягання на культурні та релігійні об’єкти і символи цільової групи людей, які (посягання) можуть легітимно розглядатися як докази існування наміру фізично знищити таку групу". Пізніше цей висновок підтвердив Міжнародний суд ООН у справах "Боснія і Герцеговина проти Сербії та Чорногорії" та "Хорватія проти Сербії". 

У Політиці щодо культурної спадщини Офісу прокурора МКС також зазначено, що посягання на культурну спадщину мають істотне значення для доказування геноцидальних намірів. Відповідно до цієї Політики, посягання на культурну спадщину можуть проявлятися в нападах на будівлі, що мають культурне значення для певних груп людей, "які відбуваються одночасно з іншими діями, спрямованими проти захищених груп". 

Випадок України засвідчує, що не менш важливо брати до уваги історичний і політичний контексти, а також з’ясовувати справжній зміст наративів, які виникли в минулому столітті й досі домінують у російській ідеології та пропаганді.

"Навіть якби було можливо досягти [винищення культур і націй] без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і проґресу", – писав Рафаель Лемкін, вихідець з польської єврейської родини та випускник Львівського університету. Під час Другої світової війни йому вдалось евакуюватись спочатку до Швеції, а потім Сполуених Штатів, але 49 його родичів були вбиті нацистами. Всю свою карʼєру Лемкін присвятив роботі з масштабним злочином – масовим знищенням людей за ознакою приналежності до певної групи. 

Попри те, що зараз геноцид використовується у контексті фізичного чи біологічного знищення групи, Лемкін розумів і обґрунтовував його інакше. Його концепція не просто включає культурний вимір геноциду, а лежить в основі кваліфікації такого злочину. За Лемкіним, геноцид має дві фази: перша – знищення національної моделі пригнобленої групи, друга – насадження національної моделі гнобителя.

Задовго до Рафаель Лемкін пропонував криміналізувати варварство та вандалізм, розглядаючи посягання на культурну спадщину певної групи людей як доказ наміру знищити таку групу. У подальшому Ле мкін зробив вандалізм невіддільною частиною своєї концепції геноциду. 

Перша його спроба описати термін зʼявилася у праці "Правління Країн осі в окупованій Європі" 1944 року, де він перелічив різні форми геноциду: фізичний та біологічний, але також економічний, моральний, культурний тощо. Частина з цих форм була відкинута з часом, проте геноцид на культурній основі був і досі є предметом дискусій. 

Дослідник вважав, що геноцид на культурній основі передбачає знищення ознак, які визначають групу людей та відрізняють її від інших. Як наслідок, така група перетворюється на масу людей, яким можна нав’язати свої характеристики. Ті, хто вчиняють культурний геноцид, можуть ліквідовувати культурних діячів та моральних авторитетів, вбивати або вивозити групи письменників, митців, священиків національної церкви, носіїв традицій. Далі – заборона використання мови, навіть у приватному спілкуванні. Будівлі, які є культурними осередками, й артефакти культури також піддаються руйнуванню. Менш явний, але важливий крок у здійсненні культурного геноциду – розлучення сімей та депортація дітей за межі групи. Такі діти з часом втратять свою ідентичність та виростуть уже як частина іншої групи. Тобто, зруйнувати групу можна навіть не вдаючись до фізичного знищення великої маси людей.

Після війни Лемкін почав працювати над текстом Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Робоча група, до складу якої крім Рафаеля Лемкіна увійшли румунський юрист-міжнародник Веспасіан Пелла та французький правник, що був суддею на Нюрнберзькому процесі, Анрі Доннедьє де Вабр, підготувала першу редакцію документа, яка включала геноцид на культурній основі. Попри те, що багато країн-учасниць обговорення визнавали його важливість, низка великих держав Заходу відчула загрозу використання такого тлумачення проти власних колоніальних політик. Тому, після тривалих дискусій, культурний геноцид в остаточній версії Конвенції можна простежити лише за тим, що до геноцидальних дій зарахували насильницьке переміщення дітей. Цей крок зробить Конвенцію непридатною до реального життя і покарання за злочин геноциду, тим паче – запобігання. 

Вимушений компроміс в роботі над Конвенцією не зупинив Лемкіна, який продовжив розробляти свій концепт. Описуючи радянський геноцид в Україні, Лемкін наполягав саме на культурному аспекті знищення українців. Він виділив чотири фази політики знищення української нації. Перша – знищення "мозку", тобто учителів, письменників, політичних та культурних діячів, "щоб паралізувати решту організму". Друга – знищення "душі", тобто українського духовенства: арешти і переслідування голів і священиків Української автокефальної церкви і Української греко-католицької церков, які часто були обʼєднавчими інституціями українських громад. Третім етапом геноциду українців Лемкін називав винищення селян голодом. Тут він підкреслював, що саме селяни були носіями народних традицій, які є невідʼємною частиною української ідентичності: "Якщо радянська програма досягне повного успіху, твердив Лемкін, якщо інтелігенцію, священиків і селян вдасться ліквідувати, Україна загине так само, наче було б убито усіх українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру".

Чому роботи Лемкіна актуальні сьогодні 

Що робить Росія сьогодні? Те ж саме, знищує мозок і душу. Від початку повномасштабного вторгнення понад півтисячі церков та інших релігійних установ було пошкоджено та знищено, росіяни викрадають та катують українських священиків. Росія вбиває українських культурних діячів: серед них, на приклад, дитячий письменник Володимир Вакуленко та Вікторія Амеліна, яка загинула від ворожої ракетної атаки. Росіяни викрадають українських дітей, змушуючи їх рости в російському просторі.

Росія знищує нашу культурну спадщину: громадська організація Ukrainian Heritage Monitoring Lab задокументовала 784 пошкоджених або повністю зруйнованих об’єктів в 12 областях. Росіяни вилучають та знищують українські книги на окупованих територіях. Більше того, росіяни не жаліють бомб та ракет для знищення друкарень, які друкують українські книги. Російські військові вбивають цивільних лише через використання ними української мови. 

До 1980-х років дослідження Лемкіна про природу і методи радянського геноциду в Україні лежало серед забутих паперів у архіві. Тільки відносно нещодавно воно почало входити у науковий обіг через російське вторгнення в Україну. Це унікальна наукова робота про реальну природу геноциду в Україні. 

Водночас, спостереження, які висловив Рафаель Лемкін, допомагають зрозуміти природу сучасної агресії Росії проти України. Через викривальну складову роботи дослідника Росія у 2015 року внесла його тексти до списку екстремістських матеріалів. Отже, руйнування української культури є інструментом геноцидальної війни Росії, яка має на меті знищити українську національну групу та українську державність. 

Чому потрібно боротися за доведення геноциду, а не звести все до воєнних злочинів 

Юридичний аспект – превенцію – гарантує виключно покарання за реальний злочин. Якщо міжнародне співтовариство має реальні, а не декларативні наміри виконати вимоги Конвенції – запобігти в майбутньому злочинам геноциду на культурній основі, ми маємо криміналізувати, ідентифікувати та карати саме за такі діяння. 

Тож, якщо ми хочемо зупинити цю трьохсотлітню війну і не допустити чи, принаймні, максимально унеможливити майбутні російські напади, замість карати окремих російських військовослужбовців за воєнні злочини треба притягти до відповідальності вище військово-політичне керівництво РФ за злочин геноциду. Адже за вчинення воєнних злочинів карають безпосередньо того, хто їх вчинив. На міжнародних конференціях можна багато чути про "війну Путіна", однак безпосередньо Путін не вчиняє воєнних злочинів. Президент Росії відповідальний за геноцид і лише ця кваліфікація зможе привести до покарання його та його спільників у вищих кабінетах Російської Федерації.

Окрім того, стягнення репарацій буде можливе лише після завершення бойових дій на підставі рішень міжнародних судових/квазісудових установ, які мають вирішити питання про розмір відшкодування і визначити його порядок.

Проте, є очевидним, що втрачені культурні цінності не мають свого грошового виміру. Неможливо відбудувати церкву 17 століття, вже не кажучи про втрату нематеріальних складових і знищення їхніх носіїв. У той же час, ми повинні очікувати, що МКС чи будь-яка інша міжнародна інституція буде розглядати питання відшкодування збитків лише в контексті вчинення злочинів після 24 лютого 2022 року. 

Воєнні злочини штучно звужують рамку юрисдикції ймовірного суду. Знов-таки, в контексті воєнних злочинів йтиметься про діяння не вищого військово-політичного керівництва держави, а окремих військовослужбовців в межах конкретних епізодів, а не цілеспрямованої державної політики на знищення української нації. 

Отже, ми як українці маємо говорити про те, що Росія вчиняє геноцид і доводити її намір, у першу чергу, апелюючи до знищення нашої ідентичності через культуру. Якщо ми будемо говорити лише про фізичні жертви, то заженемо себе в пастку, адже прокурори МКС розглядають ці жертви в контексті воєнних злочинів. Злочини РФ в Україні ж потрібно розглядати комплексно, а не відірвано від контексту головного наміру Путіна, який полягає в тому, що України не повинно існувати. 

***

Статтю підготовлено за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження". Стаття представляє позицію автора і не обовʼязково відображає позицію Міжнародного Фонду "Відродження".