Соответствуют ли сегодняшние решения ВАКС европейской практике?

У продовження дискусії, розпочатої Тетяною Козаченко в матеріалі "Чи може величезна застава замінити правосуддя"

Право особи на свободу на особисту недоторканість встановлено статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій нас цікавить пункт 3:  

Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.

Реклама:

Аналізуючи справи щодо свободи та особистої недоторканості, Європейський суд дійшов до висновку, що Конвенція з прав людини вимагає, щоб будь-яке затримання або тримання під вартою ґрунтувались на положеннях національного законодавства, але така вимога стосується, крім іншого, якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції (див. рішення у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" [ВП] (Del Río Prada v. Spain) [GC], заява № 42750/09,пункт 125, ЄСПЛ 2013).

В рішенні по справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine, № 26744/16, від 04.07.2019, п. 154) Суд зазначив: "Один зі встановлених практикою Суду загальних принципів полягає у тому, що тримання під вартою вважатиметься "свавільним", якщо, незважаючи на дотримання національного законодавства, матиме місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади, або коли органи державної влади нехтують спробами правильного застосування відповідного законодавства (див. рішення у справі "S., V. та A проти Данії" [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інших, пункти 74 і 76, від 22 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями)"

Розглядаючи справу "Заікін проти України" (Zaikin v. Ukraine, №37822/16, від 11.05.2023, п. 7) Суд повторив, що при вирішенні питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні засоби забезпечення її явки до суду. 

Ба більше. В рішенні по справі "Бузаджи проти Молдови" (Buzadji v. the Republic of Moldova [GC]), заява № 23755/07, пункти 87 та 102, від 05 липня 2016 року) Суд висловив ще більш жорстку правову позицію: "Презумпція завжди застосовується на користь звільнення. До засудження він чи вона мають вважатись невинуватими, і метою положення Конвенції є, по суті, вимога про звільнення обвинуваченого, як тільки його чи її тривале тримання під вартою перестає бути розумним."

Найбільш яскравим прикладом негативної тенденції, що з’явилась в українському судочинстві в зв’язку із визначенням розміру застави, є рішення по справі "Істоміна проти України" (Istomina v. Ukraine, №23312/15, від 13.01.2022, п. 25). Щодо заявниці було порушено кримінальні провадження за підозрою в ухиленні від сплати податків, причетності до діяльності фіктивних підприємств і підробленні документів. 

Слідчий вважав, що заявниця була організатором цих злочинів, які завдали державі збитків на суму 12 250 479 грн. У клопотанні про обрання запобіжного заходу щодо заявниці слідчий просив суд призначити заявниці заставу у такому ж розмірі.  Районний суд постановив ухвалу про обрання запобіжного заходу у виді застави, визначивши з огляду на  тяжкість пред’явлених обвинувачень та розмір шкоди, як стверджувалося, завданої у кримінальному провадженні, заставу у розмірі 12 249 426 грн, що в 125 разів перевищувало розмір застави, який міг бути визначений у зв’язку з видом злочину, в якому обвинувачувалася заявниця. 

В подальшому в зв'язку із несплатою заявницею застави суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із альтернативою сплати застави в попередньому розмірі. Спроби заявниці переконати судову систему в тому, що такий розмір застави є занадто великим з огляду на її статки, не мали позитивного результату. Аналізуючи обставини в цій справі, Європейський суд зазначив: "(...), гарантія, передбачена пунктом 3 статті 5 Конвенції, покликана забезпечити не відшкодування будь-якої шкоди, завданої внаслідок передбачуваного злочину, а лише присутність обвинуваченого у судовому засіданні. Тому розмір застави має встановлюватися головним чином з огляду на особу обвинуваченого, належне йому майно та його стосунки з поручителями, іншими словами, з огляду на ступінь впевненості, що можлива перспектива втрати застави або вжиття заходів проти поручителів у випадку його неявки у судове засідання буде достатнім стримуючий фактором, щоб позбавити його бажання втекти (див. рішення у справі "Гафа проти Мальти" (Gafа v. Malta), заява № 54335/14, пункт 70, від 22 травня 2018 року). 

Оскільки відповідне питання є основоположним правом на свободу, гарантованим статтею 5 Конвенції, органи державної влади повинні докладати максимум зусиль як для встановлення належного розміру застави, так і для вирішення питання про необхідність продовження тримання під вартою. Тяжкість обвинувачень, пред’явлених обвинуваченому, не може бути вирішальним фактором для виправдання розміру застави (див. рішення у справі "Хрістова проти Болгарії" (Hristova v. Bulgaria), заява № 60859/00, пункт 111, від 07 грудня 2006 року).

Більше того, в п.26 цитованого вище рішення Суд зауважив: "Нездійснення національними судами оцінки спроможності заявника сплатити необхідну суму може призвести до встановлення порушення Судом". 

Визначальним з огляду на практику національних судів є також рішення Європейського суду по справі "Мангурас проти Іспанії" (Mangouras v. Spain, №12050/04, від 28.09.2010, п. 80), в якому Суд зазначив: "Крім того, сума застави повинна бути належним чином обґрунтована в ухвалі про призначення застави (див. згадане вище рішення у справі Georgieva, §§ 15, 30 і 31) і повинна враховувати майновий стан обвинуваченого (див. згадане вище рішення у справі Hristova, § 111). 

При цьому нездатність національних судів оцінити можливість заявника сплатити необхідну суму була однією з причин, чому Суд встановив порушення у рішенні у справі "Тошев проти Болгарії" (Toshev v. Bulgaria) (№ 56308/00, §§ 68 і далі, 10 серпня 2006 року). Зокрема, згідно з обставинами цієї  справи, заявник провів під вартою тривалий час в зв'язку із тим, що не міг сплатити визначену національним судом суму застави, а болгарська судова система на той час не передбачала періодичної оцінки платоспроможності особи, що тримається під вартою. 

Держава відповідає перед особою, виконуючи рішення Європейського суду, – шляхом вжиття заходів індивідуального характеру, сплати справедливої сатисфакції, а також – найголовніше – шляхом вжиття заходів загального характеру. Останні як раз мають полягати в тому, щоб виправити помилку, яка стала підставою для констатації ЄСПЛ порушення прав людини, таким чином, щоб вона більше не повторювалась. На всяк випадок, зверну увагу, що вищезгадане  рішення ЄСПЛ у справі "Істоміна проти України" прийнято ЄСПЛ в 2022 році. От що дійсно цікаво, чи виконала держава заходи загального характеру за цим рішенням? 

Валерія Лутковська, уповноважена ВРУ з прав людини (2012-2018), урядова уповноважена у справах Європейського суду з прав людини 2011-2012), заслужена юристка України