Геополитический треугольник любви и ненависти: Запад, Китай и Россия
З 1970-х років, відколи Генрі Кіссінджер включив Китай у зовнішньополітичні розрахунки США, було безліч спроб з'ясувати, як це класичне тріо – (Росія, Китай та Захід, де Захід – це США + ЄС + інші демократії по всьому світу з подібними цінностями) мало би станцювати, щоби перехитрувати одне одного, не руйнуючи глобальну політичну й економічну системи.
Звісно, існує безліч причин і обставин, чому якась країна може бажати співпрацювати, стримувати або триматися подалі від іншої країни в певний момент історії. Втім, коли йдеться про грандіозні та тривалі геополітичні конфігурації, то всі різноманітні фактори можна в принципі звести до трьох: внутрішня політична система, економіка і клімат. Зрештою геополітика не існує у вакуумі й не є самодостатньою категорією, а радше похідною від інших, фундаментальніших передумов.
Під внутрішньою політичною системою розуміємо суспільні норми та звичаї, які були сформовані століттями історії та культури, як і теперішню природу національної політичної влади, що заснована на демократичних або авторитарних принципах.
У цьому сенсі цілком очевидно, що США з Європою об'єднані на одному боці, а Китай і росія тримаються разом на протилежному. Ще з часів Колумба трансатлантичні стосунки були дуже міцними з огляду на етнічну подібність, провідну релігію, торговельні і культурні зв'язки. Ця єдність кристалізувалася після другої світової війни у вигляді політичного союзу, колективної оборони і спільних демократичних цінностей. З іншого боку, Пекін і москва претендують на роль виняткових цивілізацій, котрі до пори до часу розвивалися у відносній ізоляції від решти світу, але потім постали експансіоністськими імперіями з месіанською місією завойовувати сусідів. Їхня внутрішня політика сформована довкола жорсткої вертикалі влади в особі одного лідера або партії з повним контролем всіх сфер народного життя. З цього погляду китайсько-російський тандем однозначно стоїть у різкій опозиції до євроатлантичного партнерства.
З економікою ситуація складніша. Вона постала повсюдно як глобальне, ринкове капіталістичне явище, хоча її китайська чи російська версія сильно відрізняється від західного стандарту через її підпорядковане становище відносно політичного керівництва.
Для нашого аналізу важливо відмітити, що Китай і Захід економічно й фінансово набагато більше пов'язані взаємно залежні, аніж Китай і росія. Це правда, що Пекін купує російські викопні енергенти і то зі знижкою, але в принципі він може їх купляти і на Близькому Сході; російсько-китайський торговельний обіг поступово зростає, але його розміри наразі не співмірні з велетенським торговельно-інвестиційним співробітництвом між Китаєм і Заходом. Інакше кажучи, в плані економіки Піднебесна була би рада продовжувати комфортну співпрацю із Заходом, загалом граючи за міжнародними правилами, хоча й інколи застосовуючи "брудні" методи, як то субсидії для власних експортерів чи захоплення покладів рідкоземельних копалин.
Клімат – відносно нова категорія, яка чинитиме все більший негативний вплив на всі сфери життя на планеті Земля. Його вже не можна ігнорувати; в близькому майбутньому ця проблема переважить усі інші геополітичні розрахунки. В режимі реального часу ми спостерігаємо зростання температур і катастрофічні природні явища у всіх країнах незалежно від ідеології, політичної системи чи економічної міці. Менше з тим, так виглядає, що в нашому геополітичному тріо саме російська федерація найліпше пристосована витримати і пережити неминучий кліматичний Армагеддон. Тобто велетенська евразійська територія від санкт-петербурга до владивостока постає дуже ласим шматком придатного для життя простору для інших народів. Коли високі температури, урагани і повені будуть постійно і масово виводити з ладу електричні мережі і наражати на загрозу цивільні атомні чи військові ядерні об'єкти, китайці можуть поміркувати, що прісна вода глибокого озера Байкал значно важливіша за напівпровідники з Тайваню. Так само Європа може колись усвідомити, що розширення на Схід дасть кращі шанси вирішити її екзистенційні проблеми, ніж залежність від торгівлі з Китаєм. Тим часом північноамериканці будуть настільки заглиблені у власні кліматичні жахіття і внутрішні конфлікти, що їм буде дуже важко тримати руку на пульсі всіх міжнародних подій. Можливо, їм якраз вистачить часу і ресурсів, щоби перестрибнути по той бік Берингового моря, коли станеться слушна нагода.
Точний і кінцевий результат розв'язання геополітичного трикутника залежить від того, яку цінність становить для кожного з його учасників стабільність режиму, економічний добробут і кліматична безпека.
Спершу розглянемо Захід. Його політична система побудована на електоральній демократії, верховенстві права, вільному суспільстві. Зміна прізвищ у керівництві не має особливого значення допоки надійно функціонують державні інституції.
Захід вже втратив апетит активно просувати своє бачення демократії за кордон (крім хіба що найближчого географічного оточення і країн-кандидатів на членство в ЄС). Існує ризик розмивання демократії вдома з боку підривних іноземних агентів, але наразі ситуація більш-менш під контролем; у цьому сенсі США і Європа перебувають у відносній безпеці.
Усвідомлення кліматичних ризиків присутнє, але залежить від внутрішньої політичної кон'юнктури. Зміна Адміністрації США чи збільшення присутності ультраправих в наступному Європейському Парламенті ймовірно відсутнє зелений порядок денний поза інші пріоритети. Отже, список пріоритетів Заходу впевнено очолює економіка. Часткове відокремлення від росії впродовж відносно дуже короткого часу вимагало титанічних зусиль, хоча залишається незавершеним. Майбутнє пониження ризиків і відокремлення від Китаю виглядає вже доконаною політикою, хоча теж не може статися швидко. Загалом в осяжному майбутньому Захід ще трохи побуде в одній економічній упряжі з КНР, але здатний вивільнитися з "обіймів" рф, була би на те політична воля і поменше жадібності.
Тепер кинемо погляд на росію. Стабільність режиму однозначно знаходиться на самій горі її пріоритетів. Як дуже ясно показала ця війна, москва готова жертвувати економікою заради внутрішньої цілісності, яка досягається виключно через репресії проти власного населення і перманентну експансію, агресію й окупацію прилеглого простору довкола її кордонів. Безперечно, російські очільники люблять гроші й не можуть підтримувати стабільність взагалі без фінансових доходів. Вони б воліли продовжувати економічну співпрацю з Європою без жодних політичних вимог з її боку, тоді як така співпраця з Піднебесною більш ризикована, логістично утруднена і приносить менші прибутки. Щодо клімату, то кремлю це "до лампочки", зокрема тому, що цей аспект наразі не становить екзистенційного ризику для режиму.
Китай – найцікавіший випадок. Він акцептував західний капіталізм (з комуністичним присмаком), сподіваючись перемогти суперника на його ж полі. Ініціатива "Один пояс, один шлях" уподобилася колоніальній політиці Заходу в минулі століття. Однак китайська економіка виявилася вразливою до тих самих західних хвороб, як то фінансові бульбашки, обвал ринку нерухомості чи нагромадження приватних боргів. Усвідомивши, що у світі фіатних грошей юань ніколи не поб'є долар, а ЄС тим часом все настороженіше поводиться з Пекіном і водночас заграє з його африканськими й азійськими клієнтами, Піднебесна стала ще більше уваги приділяти домашнім клопотам і збереженню внутрішньої стабільности.
Концентрація на власній території 60% виробництва і 85% переробних потужностей рідкоземельних мінералів дає Пекіну важливий важіль впливу на Захід, як і гарантію безпеки на випадок різкого обрубування Заходом економічних відносин з КНР. Ці тенденції, а також слабко замаскована підтримка росії у війні проти України чітко показують, що Китай обирає стабільність власного та інших авторитарних режимів перед економічними вигодами західного капіталізму. Тому вельми наївно, коли окремі американські політики мріють про зближення з росією заради стримування Китаю. З кліматичних питань китайці цілком усвідомлюють неминучі загрози, намагаючись рішуче впроваджувати технології і практики в рамках зеленого переходу, з перемінним успіхом. Брак запасів прісної (питної) води і зростання температур у південно-східній частині країни неуникно підштовхне їх до експансії в Гімалаї і на Північ.
Висновок
Захід розглядає росію як ворожу державу з несумісними цінностями, котра не має чого особливого запропонувати в економіці – окрім викопних джерел енергії, яких все рівно потрібно позбуватися – і котра повсякденно знищує і забруднює довкілля. Росія була би не проти повернутися до звичного бізнесу із Заходом, але така перспектива є малоймовірною в осяжному майбутньому. Отже, не існує солідної основи для мар'яжу між двома сторонами.
Захід і Китай міцно склеєні економічно. Однак все частіші природні катастрофи і цілком ймовірні нові пандемії вже фрагментують і деглобалізують світ, порушуючи маршрути постачань і сприяючи локальному виробництву та споживанню. До того ж взаємна недовіра і величезна прірва у цінностях веде до політики деріскінґу, дікаплінґу і френдшорінґу. Обидві сторони усвідомлюють неминучість розлучення, але хотіли б зробити цей процес якомога повільнішим і максимально безболісним. Допоки Піднебесна не відчуває пряму і негайну загрозу для режиму, вона навряд чи розпочне велику війну в регіоні. З іншого боку інтересам Китаю відповідає послаблення і Заходу, і рф, тому він продовжить допомагати москві, зокрема військово, розраховуючи на знекровлення обох супротивників.
КНР і рф сьогодні є міцними союзниками як два тоталітарні режими. Однак у майбутньому в інтересах Китаю – окупувати і розчленувати російську федерацію як велику придатну для життя територію в умовах екзистенційних кліматичних змін.
Отже, у цьому трикутнику любові та ненависті любов між Заходом і росією неможлива.
Нинішня ненависть може трансформуватися у співіснування та байдужість у середній перспективі і в захоплення росії у віддаленому майбутньому.
Любов між Заходом і Китаєм – тимчасова на основі міцних економічних зв'язків, але перетвориться в ненависть або байдужість у середньо- та довгостроковій перспективі.
Любов між Китаєм і росією – тимчасова на основі подібності політичних режимів, але зміниться на ненависть у середній перспективі, коли дві сторони зіткнуться в боротьбі за ресурси.
Парадокс у тому, що Україна, з її часткою у глобальному ВВП на рівні 0,15%, здатна визначити результат цього геополітичного змагання на багато десятиліть уперед. Поразка України означала би зміцнення тоталітарних режимів по всьому світу і їхню експансію для захоплення сусідів. Перемога України примусить Пекін переглянути свої любовні стосунки з москвою і стати партнером Заходу у розчленуванні російської імперії.
Олександр Александрович, посол з особливих доручень МЗС України з вивчення міжнародного досвіду трансформації економіки
