Памяти Ирины Цыбух
У день, коли добровольчий батальйон "Госпітальєри" повідомили про загибель їхньої посестри Ірини "Чеки" Цибух, стрічки соціальних мереж черговий раз перетворилися на альбом чорно-білих фото. Багато близьких та знайомих Іри поширювали її слова, що після війни вона хоче будинок, дітей та садити помідори. Смерть особливо жахає та збурює навіть тих, які не знали загиблого чи загиблу, коли вона передчасна. Молода людина забирає з собою не лише те тепло, світло, розраду та любов, яку вона давала своїм близьким, а й надії – свої, та ті, що на неї покладалися.
Іра вже не посадить свої помідори, а її собаку Ефку виховуватимуть її рідні. Я теж мрію про дітей і помідори, а ще захистити докторську та побачити Африку. Тож коли це не сталося для Іри та ще тисяч молодих людей, яких вбили росіяни, мріяти стає страшно, а надія на те, що мої власні мрії справдяться, стає прозорішою. Втрата Іри – це смерть, яка ніколи не мала статися. Вона так багато встигла, та хотіла зробити ще більше. А головне, знала як. Втім, Іра поклала життя на те, щоб якомога більше людей все ж могли здійснити свої мрії у свободі, не в ярмі.
Іра просила не журитися, бути сміливими та гідними подвигів наших героїв. Її подвигів. Тож обовʼязок живих – допомогти Ірі продовжитися у наших діях. Вона прагнула змінити те, як ми вшановуємо полеглих. Навіть не так: Іра прагнула, шоб ми вшановували полеглих.
Якщо ви володієте бізнесом – введіть традицію вшанування на рівні команди ваших співробітників. Це те, до чого закликала Іра у своїй останній лекції, адже підприємці володіють суттєво більшим ресурсом, щоб впроваджувати зміни, аніж поодинокі люди. Бізнес здатен формувати культуру як серед співробітників, так і серед своїх клієнтів. Не втрачайте цієї нагоди.
Іра хотіла, щоб її сусід зупинявся на хвилину мовчання в "АТБ", бо для нього це важливо. Навчіть цьому своїх дітей. Розкажіть їм про чорні гранітні дошки на будинках вашого міста. А спершу самі дізнайтеся про людей, по яких лишилася ця чорна гранітна дошка.
Читайте також: : "Ірина "Чека" Цибух: У 2014 нашим вразливим місцем був схід. Зараз, дай Боже, щоб ним не стали мої однокласники у Львові"
Віддячити Ірі за її подвиг можна досить просто – стати тим сусідом, котрий зупиняється на хвилину мовчання та дякує воїнам та воїнкам, які полягли за нього. Або поговоріть зі своїм сусідом про це. Без засудження, з чуйністю. Допоможіть людині зрозуміти з любовʼю до неї. Бо памʼятати необхідно всім нам заради себе, щоб ми нарешті змогли говорити про цю війну у минулому часі. Щоб прожити весь цей біль та страх, до якого не можна братися, поки він накопичується.
Виходити з позиції любові – це те, чому своїм прикладом вчила Іра. Тільки любов гартує силу та єдність. Авжеж, сила може прорости з ненависті та люті, однак така сила не тривка та спопеляє непомітно.
Памʼятати мають не лише родини полеглих, бо завдяки їм ваша сімʼя теж не стала такою. Моя сімʼя не стала такою. Однак родини, які втратили найцінніше, дуже потребують нас. В Україні досить поширена стихійна меморіалізація накшталт прапорців на газоні Майдану Незалежності у Києві. Як влучно застерігала голова наглядової ради УКФ Наталя Кривда, газон може колись закінчитися. Що робити тоді? Якщо ви у Києві, сходіть на Майдан – газон уже закінчується. Держава або принаймні міська влада мала би виступати запобіжником, щоб газон не закінчився, а подібні меморіали були тривкими у часі та зʼявлялися не лише завдяки спорадичним ініціативам.
Ні ви, любий читач, ні я, не станемо фахівцями з політики памʼяті за вихідні. Або коли раптом доведеться дбати про памʼять когось з близьких. Однак є те, що ми з вами, читачу, можемо зробити. Передусім, як я вже згадувала, прислухатися до близьких полеглих. Який їхній біль та в чому їхня потреба? Ми можемо підсилити їхній голос. Вимагати поруч з ними. Допомогти їм тримати місцеву та державну владу підзвітною. Перетворити гідну та системну політику памʼяті на вимогу, без якої політична карʼєра не стане можливою. Прислухайтесь до фахівців та активістів, які, як і Іра, боряться з вітряками заради глибокої та комплексної політики памʼяті – у міському просторі, освіті, побутових та загальнонаціональних практиках. Прислухайтесь та підсильте їхній голос, щоб він лунав гучніше та сильніше.
Пригадайте своїх. Сумніваюся, що в Україні можливо знайти родину, яку оминули розкуркулення, репресії, Голодомор чи депортація. Ось тут є декілька порад, з чого почати дослідження свого родоводу. Те, за що гинули предки формує міцний грунт під ногами нащадків. Адже те, що зараз вчиняють росіяни по всій території України – лише пісня гарна й нова, тож починаєм її знову. Тому знання минулого зменшує кількість неприємних здивувань у майбутньому.
Будь ласка, дізнайтеся, про що мріють ваші близькі. Розпитайте якомога більше подробиць та запишіть їх. Можливо, цю мрію вже доведеться здійснювати заради них вам. І під час наступної хвилини мовчання пригадайте Ірину Цибух – парамедикиню добровольчого батальйону "Госпітальєри", якій від 29 травня 2024 року назавжди 25 років.
Анастасія Романюк
