Равнодушие и лень – краеугольный камень оккупации
Протягом десятиліть різні влади насаджували українцям думку про те, що схід України – це виключно шахтарі й колгоспники. Мовляв, запиту на українське там не було і бути не може у зв’язку з геополітичним розташуванням і соціальними чинниками.
Подібна інертність – це звичайна лінь і небажання влади працювати у регіонах, де не працюють агітки і рафінований український патріотизм.
У 2020 році, коли по лінії бойового зіткнення на Луганщині спалахнули масовані пожежі, українська влада заявила, що лихо спричинили несприятливі погодні умови. Це офіційна версія Міністерства внутрішніх справ України, яку озвучив і Президент.
У ті дні, за збігом обставин, мені вдалося проїхати вздовж усієї лінії палаючого кордону: без світла і води залишилися десятки маленьких прифронтових сіл. Місцеві облаштовували пункти допомоги у районних школах, розбирали обгорілі хати, вивозили стареньких людей зі знищених вщент регіонів.
В одному із сіл поблизу Сєвєродонецька не залишилось жодної вцілілої хати. Обгорів навіть цвинтар – дерев’яні хрестики перетворилися на суцільний попіл. Картина вражаюча: інтенсивність пожежі була настільки сильною, що не вдалося врятувати навіть свійських тварин і худобу.
Місцеві у приватних розмовах стверджували, що це підпал. Їхня версія полягала в тому, що російські війська задля дестабілізації регіону періодично влаштовують подібні диверсії, а потім починають обстрілювати позиції сил оборони України разом із цивільними об’єктами інфраструктури.
Допомагали місцевим жителям небайдужі волонтери, а не держава. Думаю, ви навіть не здивувались прочитаному. Пам’ятаю, як штаб "Крим.SOS" буквально "кипів" від кількості запитів і потреб місцевих.
Сільський голова села Сиротиного, яке зараз перебуває в далекому тилу ворога, відверто говорив про те, що окрім підтримки небайдужих, його громада не отримала нічого. Мовляв, влада обіцяла виплатити по 5 тисяч доларів кожному, хто втратив домівку. Власне, сума виплат була смішною навіть тоді. Втім, як вдалося з’ясувати пізніше, навіть обіцяне не дійшло до постраждалих.
Вже на зворотному шляху, повертаючись у Київ, я потрапила у невеличке селище біля Лисичанська. Місцеві чергували вночі, на випадок повторних підпалів. На моє здивування, вони були досить відкритими у розмові з україномовною мною.
Я поставила їм лише одне питання: хто від вашого округу балотувався у районну раду? На що вони мені назвали декілька прізвищ-представників з ОПЗЖ.
На превеликий жаль, політики, які декларують європейські, демократичні та патріотичні цінності навіть не вважали за доцільне взяти патронацтво над однією зі східних громад.
Логіка проста – українське там ніхто не підтримував. Навіщо працювати на невдячний східний електорат, який навіть не знає, хто такий Шухевич, а Бандеру вважає терористом?
На жаль, саме ця байдужість відкинула Луганщину і Донбас в обійми російської ідеології. Проросійські кандидати буквально глумились у своїх передвиборчих кампаніях над місцевим населенням.
Лозунги російською, декілька побудованих доріг і відремонтована школа – от на що намагались тиснути місцеві кандидати в депутати, в той час, коли умовний "Голос" агітував патріотичну Волинь і відбивав виборців у Порошенка.
Донбас так само відчував себе покинутим українською владою напризволяще навіть після 2014 року і боїв за Маріуполь.
Сьогодні вже мало хто й згадає, що саме Донецька область входить у десятку областей, які найбільше постраждали під час Голодомору і репресій періоду "Великого терору". Це робили навмисно. Офіційно зафіксовано, що вимерли десятки сіл від голоду, які потім заселили вихідці з Росії. Наприклад, у 1933 році на залізничну станцію прибуло 147 ешелонів з людьми, а також перевезли худобу і цілі колгоспи. 28 грудня 1933 року на станцію в Донецьку (тоді Сталіно) приїхали 44 ешелони, де розміщувались 3538 селянських родин.
Цей регіон став полем ідеологічного експерименту, де він вдало був втілений – росіяни вважають цю територію своєю, а українці, яких там і без того жменя, смиренно слухають пісні про шахтарочок.
Станом на сьогодні політики і "хайпожери" маніпулюють поняттям деокупації українських територій і поверненням кожного сантиметра землі, яка належить Україні з 1991 року.
Втім, жоден з них не може чітко сформулювати своє ставлення до зраджених ними ж територій. Так, саме зраджених і покинутих.
Читайте також: Що буде з майном, в'язнями та бізнесом після деокупації?
Донбас, як і Крим, у роки незалежності був анклавом, де панувала російська ідентичність. І українську владу це цілком влаштовувало. Ніхто не намагався втілювати культурні/просвітницькі проєкти в східному регіоні. Жителям Донбасу дали індульгенцію на право жити у полоні власних ілюзій і під дбайливим крилом російської пропаганди. Ідеї про винятковість цього регіону постійно кружляли в інформаційному просторі задовго до 2014 року.
Станом на 2013 рік в Донецьку було 34 українські школи (з 169-ти). У Луганську – три із 63-х. Жителі Донбасу черпали інформацію з московських телеканалів чи з ТРК "Україна" та "Інтер".
90% усіх газетних видань видавалися виключно російською мовою. У внутрішні справи двох східних областей не хотіли втручатися. На посади призначали лише мешканців Донбасу. Тому Донецька і Луганська області стали феодальною вотчиною "Партії регіонів", що у подальшому переродилася в ОПЗЖ. По суті, Донбас отримав де-факто автономію від України ще до 2014 року. Російська агресія лише закріпила той стан справ, який там був.
Тож, якою влада бачить перемогу і реінтеграцію деокупованих територій, залишається питанням без реальної та обґрунтованої відповіді. Жоден культуролог, митець, політик не може дати суспільству ні реалістичного плану дій, у випадку повернення цих територій, ні, власне, мотивації такого повернення.
Ми ж обороняємо не території, а населення, правда?
Євгенія Слівко
