Поможет ли нам Запад победить Россию?

Десять років тому під час Революції Гідності Україна проголосила стратегічний курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. А військове вторгнення Кремля спочатку в Крим, а потім на Донбас остаточно відвернуло Київ від москви. 

Поки росія за президентства путіна більше і більше перетворювалась на тоталітарну державу, в Україні виникло та розвинулося сильне громадянське суспільство. Воно штовхало парламент та Президента до демократичних реформ і євроінтеграції. При цьому важливо, що суспільство перебувало у повній злагоді у принципових питаннях розвитку країни. 

Проте протистояння з Росією залишалося нашою найбільшою проблемою. Кремль не збирався "відпускати" Україну і виводити свої війська. Там боялись, що нашому прикладу послідують решта колишніх радянських республік, що лишались у зоні впливу рф. 

Імперські зазіхання надто міцно засіли у головах кремлівських політиків. Тож росія намагалася за будь-яку ціну повернути Україну під свій контроль і, як вже можна сказати зараз, готувалась до цього давно і ґрунтовно. Аж до повного знищення нашої держави. І в цій боротьбі за виживання у прямому сенсі слова у нас немає іншого вибору, ніж звертатися за додатковою підтримкою і ресурсами до партнерів. Зараз ми розберемося чому.

Гонка озброєнь рф 

Передусім йдеться про різницю військових потенціалів. На початку війни російські спроможності були превалюючими практично за усіма видами озброєнь: за кількістю літаків, ракет, засобів ППО, бронетехніки тощо. Причому за деякими напрямами (наприклад, бойова авіація, військово-морський флот) диспропорція була у кілька разів більша на користь ворога. Наприклад, за кількістю броньованої техніки росія перевершувала Україну у понад шість разів, за кількістю РСЗО – у сім разів, артилерії – приблизно у п’ять разів. І нехай ЗСУ демонструють неймовірну ефективність використання усіх наявних можливостей, війна під переважаючим натиском противника дається нам дуже високою ціною.    

До того ж, росіяни мають величезні склади радянської зброї (Т-62, МТ-ЛБ, БМП-1, БТР тощо) та боєприпасів, що дісталися їм у спадок від СРСР. Попри те, що багато експертів досить скептично оцінюють їхній стан та ефективність, цієї зброї у росії є просто незліченні запаси. Фактично увесь цей ресурс, який мав бути задіяний СРСР на випадок війни з НАТО, спрямований зараз проти України.

Другий чинник переважаючих спроможностей рф – це економічні ресурси. Захмарні доходи від експорту нафти та газу до Європи давали можливість перенаправляти сотні мільярдів доларів на переозброєння армії, не рахуючись із втратами. Загалом з 2008 по 2021, за даними "Форбс", військові витрати москви сягали 250 млрд доларів, що втричі більше, ніж у Лондона чи Парижа.   

Ці резерви цілком перекривали негативний ефект від санкцій. Крім того, вони також йшли на пропагандистські та дезінформаційні кампанії кремля, щоб виправдати вторгнення в Україну як серед простих росіян, так і серед еліт деяких інших країн. 

Після багаторічних спекуляцій нібито про "держпереворот" у Києві, загрози з боку НАТО та претензій на "історичні землі", росіянам вже не треба було пояснювати, чому потрібно було починати війну. І, на жаль, Європа досі не усвідомила усіх згубних наслідків глобального російського ІПСО.   

Ну і що ще гірше: москва має тотальну ядерну перевагу. І дедалі частіше використовує її наявність не як засіб стримування, а як елементу шантажу. Власне на усі ці "скрєпи" – військові (ядерні) сили, безмежність людського ресурсу та пропаганду – росія і покладалася, плануючи свою військову кампанію. І, як вже зараз стало очевидним, Захід дуже сильно недооцінив можливості рф. 

Україна натомість роками нищила свій військово-промисловий комплекс (далі – ВПК), розпродаючи надлишки радянських озброєнь. Підприємства ВПК виживали переважно за рахунок зовнішньоекономічних контрактів, які дозволяли їм більш-менш закривати власні потреби. Проте про створення масових озброєнь для ЗСУ, не кажучи вже про проведення науково-дослідних робіт та розробку нових видів озброєнь, практично не йшлося. Потужності державного сектору ВПК дозволяли випускати лише поодинокі зразки та малі серії озброєння і військової техніки. Зношеність обладнання подекуди сягала 70 %. 

Лише перед початком повномасштабного вторгнення у вітчизняному ВПК почалися позитивні зрушення. Зокрема, відбулося поступове нарощування виробництва власних САУ "Богдана", нових БТР, колісних бойових машин піхоти, ракетних комплексів "Грім" та "Нептун". Але, враховуючи різницю військових, економічних, людських потенціалів, ми усе одно ніяк не могли досягнути військового паритету з РФ. Наша економіка і військовий бюджет (у 2,5 рази менший за російський) просто не могли покрити такі витрати. Тому стримування величезної військової машини рф зараз напряму залежить від фінансової і військової допомоги наших партнерів.  

Провал стратегій стримування рф 

Тривала з 2014 року російська агресія проти України стала не лише важким випробуванням для українського суспільства, але й тестом для архітектури безпеки Європи і США. Будапештський меморандум 1994 року мав би гарантувати "незалежність і суверенітет, а також існуючі кордони України". Проте відмовившись від третього за величиною у світі ядерного арсеналу, що складав приблизно 1900 стратегічних ядерних боєголовок, Україна тоді отримала коротку хвилю західних оплесків та туманних запевнень допомоги, якщо кремль спробує дестабілізувати чи напасти на Україну. Проте ці паперові обіцянки не завадили анексії Криму та частини Донбасу у 2014 році.  

Я добре пам’ятаю, як у 2014 році ми чекали, що Вашингтон спільно з Європейським Союзом зроблять рішучі кроки щодо політичної ізоляції Москви та введуть всеохоплюючі економічні та візові санкції проти росії та росіян. Натомість лідери США та ЄС проявили надмірну обережність. Ба більше – США і особливо європейські країни заради "паперового миру" наполягли на небезпечних поступках України  під час підписання Мінських угод із войовничим сусідом.

Фактично західні лідери підштовхнули Київ до територіальний поступок, сподіваючись, що російське керівництво у такому разі відмовиться від подальшої ескалації та поводитиметься цивілізовано. І це була одна з найбільших помилок. Мало того, що Росія порушила практично усі зобов’язання, взяті нею у цьому документі, але й згодом використала його як привід для включення територій сепаратиських республік до свого складу, а згодом і незаконного повномасштабного вторгнення.  

І справа тут не у юридичній казуїстиці підписаних угод, а радше у повільній та половинчастій реакції міжнародної спільноти на російську незаконну анексію Криму та гібридну війну на Донбасі. Усі ці безкінечні пакети санкцій, які не містили жодних серйозних обмежень для ключових секторів економіки рф, відверто продемонстрували путіну слабкість і нерішучість Заходу і заохотили його і далі піднімати ставки аж до прямого військового вторгнення.

Чому Захід зменшує допомогу Україні?

І тут, звичайно, виникає питання, чому бажання України і кроки західних країн у відповідь, незважаючи на усі їхні можливості, й досі не співпадають? 

Якщо у 2022-му – на початку 2023 року Захід надав Україні чимало військової допомоги, то приблизно з травня минулого року темпи поставок танків та бронетехніки почали істотно сповільнюватися. Наразі надання допомоги та постачання Україні військової техніки з боку Штатів по суті зупинилося з огляду на те, що Конгрес США не ухвалив жодного нового пакета підтримки. 

Європейська допомога, навпаки, продовжує зростати. Але моніторинг трекеру допомоги Україні, який веде Кільський інститут світової економіки, показує великий розрив між обіцяним та фактично наданим обсягом допомоги. 

На січень 2024 року Європейський Союз та його держави-члени обіцяли 144 мільярди євро допомоги, але виділили з цієї суми лише половину – 77 мільярдів євро. А відносна вага фінансової і військової допомоги фактично залишається на рівні 2022 року. 

Можна назвати багато причин, чому нинішній рівень допомоги з боку найбільших гравців (США, Німеччини, Франції) далеко не відповідає тому, що потрібно для перемоги України. Але я виділив би чотири основних чинники.  

По-перше, це різні ціннісні підходи до цієї війни. Якщо в українців є чітке усвідомлення екзистенційної небезпеки з боку росії, то більшість мешканців Заходу її не відчувають. Для європейця мир – це константа. І ми так і не змогли їх переконати у тому, що вони також у зоні ризику.  

Це добре продемонструвала нещодавня Мюнхенська конференція безпеки, де питання війни України проти росії відійшло на другий план. Натомість гендерно-зелено-кліматичний порядок денний виявився важливішим за небезпеку рашизму. Як влучно зазначила Гіларі Клінтон: "Просто ніхто не хоче вірити у те, що ми бачимо на власні очі". 

По-друге, Європа не готова до війни і захисту себе ані з військової точки зору, ані з психологічної. Як свідчить опитування, тільки кожен шостий громадянин ФРН та Польщі готовий захищати свою країну у разі війни з рф. Виснаження старих запасів та повільний перехід до виробництва нових видів озброєнь свідчить про те, що Захід, як і раніше, недооцінює РФ. Москва має достатньо ресурсів і глобальної підтримки, щоб продовжувати війну ще кілька років.  

По-третє, у Заходу є різні причини не допустити поразки росії – від небажання ескалації і втягування у війну з ядерною державою до наявності спільних економічних інтересів. А тому наші партнери все частіше ухвалюють "дивні" рішення на кшталт прохань до нас не бити по російських НПЗ або невключення імпорту російського алюмінію, газу чи урану до пакету санкцій. 

По-четверте, західний світ поділився зараз фактично на дві частини: тих, хто робить надзусилля, щоб допомоги нам, як преент Чехії Петр Павел, якому вдалося зібрати суму, необхідну для оплати першої партії із 800 тисяч артилерійських снарядів для України з третіх країн, і тих, хто більше говорить, ніж діє, як-от Еммануель Макрон. Дійсно, багато хто в Україні вітає його лідерство в питаннях допомоги нам. Водночас його слова про можливу відправку військ в Україну викликали публічну критику з боку майже усіх партнерів. Хайп та піар Макрона більше зашкодили реальній допозі нам, ніж допомогли. До того ж Франція значно відстає від своїх союзників за загальним обсягом допомоги, спрямованої в Україну, і не внесла ще жодного внеску на закупівлю снарядів. Тому публічна жорстка позиція проти росії – це добре, але орієнтуватись варто на тих, хто робить, а не говорить.  

На додачу до цього Америку все більше поглинають внутрішньополітичні баталії між республіканцями та демократами. А в Європі набирають сили ультправі політики, яких або пов’язують з путіним (Марін Ле Пен), або об'єднують неонацистські погляди ("Альтернатива для Німеччини") та спекуляції навколо допомоги Україні (Орбан, Фіцо). За такого підходу розраховувати на збільшення допомоги в осяжний термін, звісно, не доводиться. 

Що нам робити? 

Як колись писав Макіавеллі: "...Без власної зброї жодне князівство не може бути в безпеці; більше того, воно цілком зобов'язане долі, оскільки не має чесноти, щоб захистити себе у негараздах". Іншими словами, допоки допомога Заходу затримується, ми повинні самостійно, хоча б на мінімально необхідному рівні, забезпечувати свої військові та соціальні потреби. Це особливо актуально в часи пустопорожніх обіцянок деяких західних лідерів, які, я нагадаю, на початку війни, у лютому 2022-го вже були готові здати Україну ворогу і прийняти нові геополітичні реалії.   

Крім того, з такою повномасштабною війною нам потрібно якомога швидше переходити на військові рейки. Мається на увазі не закручування гайок, а  переорієнтація економіки на підтримку армії, забезпечення оборони, відновлення і підтримку критичної інфраструктури. Потрібна ревізія бюджетів, щоб максимум надходжень направлялись на потреби армії. Ремонти доріг та стадіонів почекають. Бо якщо прийде "руський мир", ніякої цінності в них не буде.  

Свого часу, знищивши промисловий комплекс, що дістався нам у спадок від СРСР, ми зробили ставку на аграрний сектор. І він добре годував нас та увесь світ протягом багатьох років. Проте сьогодні питанням номер один має бути розвиток власного ВПК із суміжними галузями та ядерної енергетики. Ці сфери мають стати драйверами економічного росту в Україні, а згодом – частиною західного оборонного та енергетичного комплексів.   

Крім того, маючи потужний ВПК та атомну енергетику, ми зможемо виступати не з позицій наших бажань, а говорити мовою конкретних інтересів та вигод Заходу. Як приклад, я можу згадати конфлікт із Польщею. Спостерігаючи за тим, що відбувалося на українсько-польському кордоні, я можу сказати, що відправивши туди десант наших урядовців та понівечену російськими обстрілами сільгосптехніку, ми отримали нульовий результат. Фактично ми намагались донести, в яких небезпечних умовах наші аграрії видобувають свою продукції. Але це неправильний підхід.   

Найкращим рішенням у цій ситуації було б почати переговори з поляками за посередництва Єврокомісії, під час яких знайти спільне рішення, яке б, з одного боку, забезпечило економічну підтримку України, і з іншого, захистило чутливі сектори, зокрема, європейських фермерів. За умови професійної та компетентної розмови нам, напевно, вдалося б порозумітися. 

Але урок із Польщею ми маємо вивчити і з інших причин. Росія і далі буде проводити роботу з дискредитації України задля зменшення нашої підтримки. І той факт, що ми платимо страшну ціну за цю війну, на жаль, не дає нам преференцій. Наші здобутки поступово вихолощуються, а новини про Україну зникають з перших шпальт світових видань. Європа і далі не вважає цю війну своєю. І це наш величезний інформаційний провал. 

Саме тому потрібно об’єднати зусилля політиків, дипломатів, громадських діячів, інформаційних та креативних агенцій, експертів, лобістів України для того, аби відбивати інформаційні диверсії рф на різних напрямках. Тут йдеться не стільки про ресурси, скільки про правильний підхід до роботи із західною громадською думкою. Те, що путін воює не з Україною, а з усім демократичним світом – має лунати скрізь. Усвідомлення Європою цього факту допоможе нам швидше і більше отримати допомоги, щоб вигнати ворога з нашої території раз і назавжди.  

Родіон Кудряшов