Партнеры нас предали?
Всім, кому хочеться написати, що партнери нас зрадили, нагадаю, що інших у нас нема, а завдяки допомозі цих ми досі живі. Помилкове рішення, через яке ми можемо загинути, матиме ціну і для них, але нам на той момент буде вже все одно.
Партнери нам нічого не винні. Взагалі. Особливо грошей своїх виборців. Це наше завдання – доводити своє право на їхню допомогу щодня і адвокувати її, навіть коли в них вибори.
Америка бачила через океан і світові війни, і гуманітарні катастрофи, і розвал СРСР, і трагедії побільше, ніж крах східноєвропейської країни, населення якої не хоче дорослішати. В разі поразки нас всі пожаліють, поставлять свічку та підуть на роботу чи в супермаркет.
У кожної країни свої інтереси. Наші – тільки у нас. І нам треба щодня доводити, що допомагати нам вигідніше, ніж нас, наприклад, розміняти в рамках якоїсь більшої шахової партії і без нашої участі.
Це дуже гірка реальність. Але вона краща за найсолодшу ілюзію. Як гіркі ліки кращі, ніж солодке плацебо.
Не забувайте, що США укріпились як світовий лідер і "поліцейський" в часи, коли Совок контролював не те, що Україну, а й половину Німеччини, умиваючи дорогою кров'ю спроби народів вирватись (угорцям привіт). А коли стало мало – окупував і без того соціалістичну Чехословаччину та поліз постріляти в Афганістан.
У випадку, якщо ми помремо, Земля продовжить крутитись. Сонце світити. Середня річна температура – рости. Вибори в демократичних країнах – проходити. А основним головним болем цивілізованого світу лишатимуться Китай і клімат.
Нас підтримують не тому, що це "правильно" чи "справедливо", а тому, що в 2022-му ми здивували весь світ своєю силою та сміливістю і показали результат, ніби якісь супергерої з коміксів. Нам оплатили наступну серію, щоб дізнатись, що буде далі. Бо комікс сподобався.
Бути сильними і боротись – це наш єдиний шанс. З жалості чи співчуття нам можуть прислати хіба що гуманітарну допомогу, а не снаряди.
У нашій поразці будемо винні лише ми. Завдяки партнерам у нас є шанс її уникнути хоча б частково.
Наше виживання – це виключно наш інтерес. Нам його ніхто не винен. Нам потрібно виборювати шанси у настільки несправедливому світі, працювати і добиватись результату з настільки неідеальними партнерами, мати стратегію, коли майбутнє – в настільки густому тумані.
У нас немає попереду нічого, крім поту, крові, сліз та дуже болісних рішень у тяжких і несправедливих умовах.
Ми програємо в шаховій партії, в якій від початку мали менше фігур і в якій у супротивника більше часу і для нього кращі правила.
Ми виграли дебют, але програємо міттельшпіль. Можливо, в нас уже немає і шансів на перемогу, але й програти можна з різною катастрофічністю.
Можливо, на перемогу в нас шанс один на мільйон і нам здається, що це мало. Але це величезний шанс, з точки зору біології. І звинувачення тих небагатьох, хто поки що лишається нашим союзником, цей шанс точно не збільшує. Бо більше, нам нема де взяти зброю та гроші. Бо на цій дискотеці ми вже давно танцюємо не за свій кошт.
А ще ми чомусь відмовились і від іноземних солдатів, і від дієвих інструментів масового й силового рекрутингу своїх, ніби у нас є якесь третє джерело поповнення Сил оборони.
У нас снарядний і кадровий голод у війську. У нас "сиплеться" фронт. Ми поступаємся за кількістю гармат і танків. Росіяни готують нову орду, незадіяну в боях. Цього літа в контрнаступ вже підемо не ми.
Рік тому мали перевагу в дронах, але доручили цю тему не тим людям і тепер боїмось це визнати та змінити. В дронах ми більше не попереду, хоча доступ до західних технологій лишається однією з небагатьох наших переваг. Просто ми ніяк не можемо її використати.
Інша з небагатьох наших переваг – це наявність тих самих союзників, які нам стали так не подобатись. Якщо не використаємо її, то доведеться компенсовувати це все за рахунок іншої нашої переваги – героїзму українського народу. А ця перевага найдорожча з усіх, і рано чи пізно вона закінчиться.
Але тяжко буде витрусити із союзників максимум допомоги та зброї, коли міністр оборони вже 7 місяців не може призначити заступника, відповідального за роботу з партнерами, а в частині ключових держав у нас немає послів. Ці факти напряму пов'язані, наприклад, з ракетним голодом нашої ППО, а той – з все більш успішними ракетними атаками на нашу інфраструктуру. Змінити це було б значно ефективнішим шляхом до нашого виживання, ніж жалітись на партнерів.
Світ керується своїми раціональними інтересами, Бог жорстокий, нам ніхто і нічого не винен, життя несправедливе, але і прекрасне водночас. І для того, щоб його не покинути, нам треба подорослішати та прийняти цю холодну реальність. Коли ми її приймемо й почнемо з нею працювати, вона стане трошки теплішою.
