Угроза полицейского государства. Что не так с идеей о тотальном видеомониторинге

Наприкінці лютого група нардепів зі "Слуги народу" на чолі з В’ячеславом Медяником (який, до речі, вирішив скласти повноваження) подала законопроєкт, який пропонує запровадити систему відеомоніторингу стану публічної безпеки. Стежити пропонують за всіма й всюди, окрім як всередині житла.  

Усе це – начебто заради нацбезпеки. Та куди насправді можуть завести ці орвеллівські ініціативи? 

Нині законопроєкт – у комітеті Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності. Його можуть відправити на доопрацювання чи відхилити. А щоб документ став законом, його має підтримати парламент, а потім – підписати президент.

Чому буде краще, якщо цього не станеться – пояснимо далі. 

Що таке відеомоніторинг і як він працюватиме? 

Відеомоніторинг, згідно із законопроєктом, – це безперервний систематичний процес збору та обробки даних про стан публічної безпеки, який здійснюється засобами відеофіксації.  

Простими словами, це означає безперервне відеоспостереження за громадянами, зокрема в місцях загального користування (а це практично всі відкриті простори в місті), на підприємствах, в закладах освіти й охорони здоровʼя тощо. Всюди, де можна приладнати камеру. 

Камери зможуть записувати не лише відео, а й звук, і працювати в автоматичному режимі. За допомогою функції розпізнавання обличчя система співставить знімки й зможе отримати персональні дані людини з державних реєстрів – демографічного, платників податків, системи біометричної верифікації, реєстру транспорту й декількох інших.  

Власником і розпорядником системи відеомоніторингу буде держава в особі МВС. Такий собі "Великий Брат" Орвелла. 

І йдеться тут не про війну й потреби оборони – цей захід не тимчасовий, а постійний. "Великий Брат" – це назавжди. 

Які дані й про кого збиратимуть?  

Фактично, "наглядати" пропонують за всіма й всюди. Відеомоніторинг, за задумом депутатів, має бути превентивним – задля всього хорошого й проти всього поганого. Але є одне "але" – такі методи неприпустимі в демократичних державах. Адже подібний відеоконтроль – механізм тоталітарного режиму. 

Щойно ви виходите за межі квартири чи будинку – опиняєтеся в зоні досяжності відеокамери. Система відеомоніторингу ідентифікуватиме людину за такими параметрами: 

• ім’я, дата й місце народження, стать;  
• інформація про місце проживання, громадянство або його відсутність; 
• відцифрований образ обличчя;  
• номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта.

Кожен, чиї персональні дані внесуть до системи відеомоніторингу, зможе ознайомитися з інформацією про себе. А зберігати ці дані будуть 15 років. 

Що з усім цим робитимуть? 

Підприємства, установи, організації усіх форм власності, а також фізичні особи повинні будуть надати доступ до своїх камер Міністерству внутрішніх справ. Воно, нагадаємо, буде власником і розпорядником системи відеомоніторингу. 

Дані із центрального, регіонального й місцевих рівнів теж передаватимуть до єдиної системи відеомоніторингу.  

Крім того, органи сектору безпеки й оборони (Міноборони, ЗСУ, поліція, Державна прикордонна й міграційна служби тощо), органи державної влади та місцевого самоврядування теж зможуть встановлювати пристрої, що передаватимуть фото й відео до системи МВС. 

А так взагалі можна?  

Хай якими благими намірами не виправдовували б необхідність запровадити щось подібне, та насправді це загрожує згортанням демократії.  

Законопроєкт небезпечно розширює вплив МВС на все суспільство й у разі запровадження перетворить країну на поліцейську державу. Демократичні країни не створюють механізмів тотального, перманентного й централізованого контролю за своїми громадянами, бо це посягає на їхню свободу та приватне життя.  

Крім того, законопроєкт не встановлює чітких і обґрунтованих критеріїв для збору та використання даних про особу. Загальне формулювання "в інтересах національної та публічної безпеки, економічного добробуту та прав людини" можна використати фактично в будь-якій ситуації.  

І це вже не кажучи про масштаби видатків, які потягне за собою впровадження системи. 

"Я нічого не порушую, чого мені боятися?" 

Хтось може подумати, раз він – не порушник, то чого йому боятися відеомоніторингу? Але тут питання треба ставити інакше.  

Якщо ви не порушуєте, то навіщо вас контролювати? Крім того, якщо ви не порушуєте, то це не означає, що влада не зловживатиме отриманими даними. Радше навпаки. Зловживання в нікому непідзвітній системі – справа часу.  

"Ми так боремося із російським програмним забезпеченням" 

В Міністерстві внутрішніх справ кажуть, що таким чином хочуть убезпечитися російського програмного забезпечення в камерах відеоспостереження.  

Але для цього достатньо просто зобовʼязати сертифікувати чи ліцензувати програмне забезпечення відеокамер. Тоді як законопроєкт передбачає набагато ширші повноваження правоохоронних органів.  

Навіщо тоді система ідентифікації осіб і доступ системи до інших баз даних? Навіщо МВС України накопичувати такі дані? Адже досить було б перевірити програмне забезпечення.  

Не тільки Орвелл 

У класичній антиутопії "1984" система тотально контролювала населення через повсюдні камери, навіть вдома. А в реальності безпрецедентна за своїми масштабами система тотального відеонагляду діє у провінції Сіньцзян, що в Китаї.  

Кілька років тому під приводом турботи про здоровʼя влада зібрала в мешканців Сіньцзяну зразки ДНК, записала голоси, зробила знімки обличчя й сітківки. Все це передали компаніям, які розробляли системи стеження. Потім на вулицях зʼявилися блокпости, де перевіряли вміст телефонів. Усе – начебто для здоровʼя й безпеки мешканців. А насправді – щоб контролювати уйгурів – народ, що постійно зазнає утисків від китайської влади.  

Система відеомоніторингу коштує Пекіну шалених грошей. Зате розпізнає кожне обличчя на вулиці й збирає найменші деталі про повсякденне життя громадян. Серед них – імена, номери ідентифікаційних карток, адреси, дати народження. З цього пропонують почати і в Україні. Та тільки чи потрібен нам такий досвід? 

Оксана Заболотна