Не 4.5.0.
Сьогодні розпочався третій рік повномасштабної війни з росією. І скільки їх ще буде – ніхто не знає.
Наше геополітичне та фізичне існування, окрім нашого бажання, сьогодні залежить від стількох зовнішніх і внутрішніх факторів, негативний прояв яких дивним чином збігається в часі, що перевзутися може навіть найзапекліший оптиміст.
Остання міжнародна безпекова Мюнхенська конференція нагадує Мюнхенський диктат 1938 року.
Звідки "чемберлени" зі всього світу намагаються за інерцією привезти "мир для свого покоління", незважаючи на те, що вже йде війна, в якій неможливо не взяти участь.
Для нашого ворога саме цей мюнхенський захід є одним із ключових. І саме наша країна була, є і буде одним із ключових об'єктів заздрощів неспроможного на поступ мішка з кістьми і страхами.
Багато лідерів західного світу в ці дні даремно роблять ставку на риторику, підміняючи словами дії, а відтак і результат.
У 1938 році британський прем'єр-міністр також не вірив, що в гітлера є ще якісь "подальші агресивні плани" поза межами Чехословаччини. Тим самим додавши гітлеру віри у свої подальші агресивні плани та індустріального потенціалу на теренах цинічно відданої під окупацію країни. (Як тоді діяли Польща, Угорщина та Словаччина в ці дні, краще й не згадувати).
Бо зло обов'язково переможе того, хто відмовиться перемогти зло.
Бо за ці недалекоглядні слова невідповідного часу лідера британська нація згодом дуже дорого заплатила. І грошима, і життями людей свого покоління.
Цей світ, очевидно, приречений, якщо ним і далі будуть керувати нелюди. Тоді як люди на чолі урядів та країн будуть і далі відмовлятись керувати світом. Діяти проактивно, а не лише реагувати на дії.
Будуть і далі визнавати право вбивати меншого і слабшого. Будуть і далі лише засуджувати нелюдів на словах і купувати російську нафту. Будуть і далі дозволяти нелюдам бути нелюдами. Дозволяти нелюдам бути.
Це погана тенденція не лише тому, що зараз гинемо ми, а не вони.
Якщо росія може керувати світом шляхом вбивства людей, тоді чому в цьому збоченному розумінні росії не мають загинути всі, хто не захоче, щоб ними керувала росія?
Нам всім було б легше якби західні політики уважно подивились і на цю тенденцію, і на своїх дітей. Вже за декілька років може так статись, що їм доведеться пояснювати своїм дітям, скільки коштував порятунок їхніх ніг, рук та життів.
Пояснювати, чому вони не врятували їх попри те, що мали в кошторисах своїх країн більше ніж достатньо для цього коштів.
Адже зараз для порятунку потрібно лише дістати з кишені гаманець. Але, як бачимо, це незручно робити, коли руки зайняті круасаном і келихом у готелі в Мюнхені.
Просто зараз вони дозволяють злу взяти гору. Дозволяють вбивства і катування. Легалізують насильство як спосіб для досягнення політичних цілей.
Толерують щоденні терористичні атаки на вулиці, за їхнім вікном, допоки вони відбуваються на вулиці і по той бік вікна.
Останнім часом все менше оптимізму додає вже звичне і подібне до паліативних заходів для невиліковно хворих: "Ми будемо підтримувати Україну стільки, скільки потрібно".
Мені здається, єдине, що важливо визнати тим, хто це повторює, обманюючи насамперед самих себе: "стільки, скільки потрібно" – це має бути про обсяг військової допомоги, а не про час. Тому "скільки саме потрібно" вони точно знають. Але навмисно переводять конкретні кроки, кількості й суми в абстрактну площину невизначеностей.
Гадаю, наші західні партнери розуміють, що саме і як скоро нам загрожує без західної допомоги. І скільки саме нам потрібно, щоб цього не сталось.
Розуміють, що між "цим" і угодою з росією в будь-який момент нам, може, доведеться обирати.
І що швидше поляки усвідомлять, що політична блокада українського кордону тракторами польських фермерів у найгіршому з варіантів не зупинить російські танки, то меншою буде така імовірність. Розсипане зерно не зупинить тим паче.
Бо дуже зручно виглядати як фортеця, лише допоки на неї не напали. Мати український мур зручно не менше. І майже неможливо стати фортецею після нападу. Але нам вдалося. Разом.
Багато хто (як серед західних лідерів, так і серед наших можновладців і громадян) й досі намагається подумки чіплятись за минуле життя, вважаючи що "це" минеться. Натомість знайомі військові часто й слушно повторюють про важливість не заперечувати, а прийняти цю реальність. І знайти в ній себе, реалізувавшись в найбільш ефективний спосіб.
Ніхто не знає, чи буде в нас четвертий рік повномасштабної війни з росією. Чи буде росія 12 місяців по тому? Чи буду я. І чи будемо ми. Або хтось з читачів цього тексту. Чи буде політично існувати хтось із тих, від кого тут і зараз залежить питання нашого фізичного існування. Існування як незалежної країни вільних людей.
"Звернімося тому до виконання свого обов'язку і триматимемося так, щоб, якщо нашій країні судилося проіснувати ще тисячу років, люди б сказали: "Це був їхній зоряний час", – перефраз однієї з улюблених цитат Вінстона Черчилля.
Фото 24.02.2022, 14:25
Михайло Ткач