Когда враги и спереди, и сзади. Памяти Дани Новикова, пилота и штурмовика
Сьогодні 40 днів, як загинув мій друг і напарник Данило Новіков.
Дані 21 рік. І він геніальний пілот.
Напарниками ми стали майже випадково: у квітні ми обидва перевелися в один підрозділ. У мене була задача запустити FPV, і мені треба було вибрати напарника. Це не така проста задача в підрозділі, де всі давно і всі розділені на екіпажі.
Він приїхав через кілька днів після мене, і тоді я просто підійшла до нього і спитала: Будеш зі мною літати на FPV? Він сказав "Буду" – і ми полетіли.
Я вчилася літати на FPV навіть не тижні, мені давалося дуже складно – в цьому ділі серйозну роль грає вік і швидкість реакції. Даня один день політав на симуляторі, на другий я йому дала дрон – і він уже літав. Ще через кілька днів підучував мене. "Тобі не дошкуляє, що твій учень переріс свого вчителя?", – мені й таке казали. Мені не дошкуляло. Йому теж.
Даня – це був для мене дуже вимолений друг. Я мріяла, щоб у мене на війні був друг. Бо війна, крім усього іншого, це ще й почуття тотальної самотності.
Я вже якось писала, що коли у тебе на війні з'являється справжній напарник, то, вважай, ти виграв джекпот. Напарник – це навіть важливіше, ніж командир. Бо командир тебе посилає в ж***, а напарник – це той, з ким ти маєш в цю ж*** сходити, виконати завдання і повернутися. І немає іншої людини, якій ти під час цього походу віриш більше і за життя якої переживаєш більше. І точно знаєш: що він так само вірить тобі. І переживає за тебе. Бо ніхто за тебе не переживає, крім рідних.
Коли ми ходили на роботу, Данька мене вічно тролив. То співав дурним голосом "Лееееся, Леееся...", то казав: "Ну що, втомилася? Давай твій автомат понесу".
– Даня, відчепися, я солдат.
Він сміявся:
– Дяня, відцепися, я сольдять...
"Солдатик", – казав він, тягнув на собі все обладнання, сварився, якщо я зарано виймала накольник з бомбочки, підбирав мої загублені телефони, ключі та все на світі, що тільки можна загубити.
Я вважала, що Дані не пощастило з напарником – на війні ніхто не хоче дружити з "дівчинкою", бо тут би за себе вивезти, а ще їй поможи – і реально треба помагати. Я мучилася від того, що я "бєсполєзноє существо", а Даня перелічував, що я зробила. Виходило, що не так і мало.
З Данею все було круто не тільки в роботі, а й в солдатському побуті. В нашому першому домі – їх потім було 6, шість переїздів за пів року – він зібрав з постріляних сонячних панелей мініелектростанцію. Це така розкіш – розмовляти у дворі, не перекрикуючи генератор. Та й просто розкіш.
Він після роботи розважався тим, що міг робити проводку в домі, лагодити бойлер чи міняти масло в генераторі. Людям, які розслабляються інакше, це не подобалося.
Так все почалося.
З якогось побутового конфлікту.
Хтось накатав на Даню заяву кому треба, що він зливає позиції. Його возили в контррозвідку, перевіряли на поліграфі, ставили питання. Потім, та людина, що його перевіряла, сказала: "Кому ж ти так насолив, хлопче? Іди воюй".
Але воювати не виходило. Конфлікт набирав обертів. Я була певна, що всі ці комунальні дрязги – це якась фігня. Зрештою, хай ми погані люди у ваших очах, але ж ми влучаємо в мсклів, від роботи не відмовляємося. Ми себе в роботі покажемо – і все буде гуд.
Я була наївна, це не так – всім пофіг, як ти працюєш, головне, як ти... усєрдно комунікуєш.
Нам ставили поспіль дві зміни – нічну і FPV, ми не відмовлялися. Нам було в кайф.
Я пам'ятаю, як ми йдемо після роботи – з FPV ми літали з самої-пресамої лінії: і щоб поближче підібратися, щоб сигнал не відвалися, і щоб над нашими не летіти з небезпечним вантажем, – не дай боже що.
І от ідемо ми після роботи, вже пройшли посічену посадку, і дурне відкрите поле, і я кажу: Як же я люблю нашу роботу...
Як зурочила.
Далі все пішло не так.
Даню вигнали, я сказала, що ми напарники. "Даня косячить, а ти за нього руку тягнеш. Дивись, він так до тюрми докосячиться", – казав мені командир.
...Ми довго переводилися – не виходило, намагалися поїхати на навчання – не пускали, зрештою ми опинилися в сусідньому батальйоні. Нас туди вмовляли перейти, обіцяли "будете працювати". А нам це "будете працювати" – як для дітей цукеркою поманили.
Ми приїхали, одразу сконтактувалися з аеророзвідкою, намітили перші цілі, підготували обладнання. На наступний день нам сказали, що нам немає дозволу на польоти, чекайте. І через день чекайте. І через тиждень.
Дані згадували ту справу і дивилися косо.
З жовтня нам так і не дозволили полетіти, а коли перекинули під Бахмут, то послали на штурм. Точніше послали Даню, але я сказала, що ми напарники.
По дорозі нас накрили артою, мене відправили супроводити 300-го – пожаліли. А Даня штурмував. Потім хлопці сказали, що красавчік, працював круто.
На ранок прилетіли FPV, багато. Данька ще сміявся, збирав їх, казав, що перепаяє і пдрам поверне з подарунками.
Кажуть, останніми словами Дані були: "О! FPV–дрон летить". Він влетів йому в голову і зніс пів черепа.
Коли почалася війна, Дані було 19 і він працював в Бельгії, навіть збирався там лишатися – і робота гарна, і машина службова, і соцпакет. Не лишився. Повернувся воювати за Україну. Його не хотіли призивати в Полтаві, бо Даня студент стаціонара в академвідпустці, тоді він поїхав в Бахмутський військкомат (літо 2022) і призвався там.
В нього два поранення – в Зайцевому і в Бахмуті.
Батько у Дані – військовий лікар, кілька днів тому йому виповнилося 60, Даня ще влітку купив йому машину – щоб на ювілей і на дембель. У Даніної мами остання стадія раку. Ми їй не говоримо. Вона зараз в лікарні – добрі люди в Полтаві помогли покласти.
Про те, що його нема, я дізналася по рації. "Хто лишився на позиції?" – "Двохсоті" – "Хто 200?" – "Даня і ..."... Світ зупинився.
Його тіло там, у них. Він вважається зниклим безвісти. Але наш Даня ні в якій безвісті не зникав, він загинув при виконанні бойового завдання. Його батько теж так вважає, і ми готуємося до суду, поки є 5 живих свідків його загибелі.
***
Якби не війна, то я не певна, що ми би подружилися – ми би навіть не зустрілися. Я так думаю.
Ми були такою кумедною парочкою – тьотка і піонер. Про нас багато пліткували, бо армія – це місце, де багато пліткують.
Нам було погано. Але нам було добре. Ми були щасливими людьми в пеклі.
Я би мала написати цей пост раніше, але я не могла.
Леся Ганжа
