С фронта домой: ветераны в Украине и их путь к признанию прав человека
У час, коли війна знову зачіпає життя країни, питання про долю ветеранів, зокрема осіб з інвалідністю внаслідок війни, стає все більш актуальним. На жаль, історія навчила нас, що часто суспільство обирає шлях ігнорування цих людей, нагадуючи старе радянське кліше: "В СРСР інвалідів немає". Це спотворене уявлення про інвалідність та ветеранство може призвести до серйозних соціальних проблем.
В Україні, як і в багатьох інших країнах, ветерани залишаються однією з найбільш вразливих груп. Їхні історії та потреби часто ігноруються, а в суспільстві простежується тенденція замовчування теми інвалідності, пов'язаної з війною. Це не лише позбавляє ветеранів належної уваги та підтримки, але й веде до їхньої соціальної ізоляції.
Ці ж висновки підтверджуються соціологічним дослідженням, про сприйняття людей з інвалідністю, яке провела група "Рейтинг" в рамках проекту "Центр експертизи у сфері прав людей з інвалідністю". Зокрема у дослідженні йдеться, що хоча 90% згодні з тим, що люди з інвалідністю можуть вести активне життя, як і люди без інвалідності, схоже, що відповіді давалися з урахуванням соціальної бажаності, намаганням представити себе з найкращого боку.
Хоча респонденти стверджують, що відчувають комфорт і підтримують інтеграцію людей з інвалідністю, показники соціальної стигматизації відображають іншу реальність, що свідчить про невідповідність декларованої позиції та реального ставлення суспільства, яке не завжди готове приймати ветеранів, в тому числі осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Такі щоденні прояви ігнорування та дискримінації, як скасування замовлень таксі, коли водій дізнається про пасажира на кріслі колісному, небажання адаптувати житлові комплекси, а також рекомендації уникати реальності про інвалідність в загальному інформаційному просторі, свідчать про глибокі соціальні бар’єри. Ці випадки є не лише безпосередніми проявами дискримінації, але й відображають загальну тенденцію у суспільстві ігнорувати проблеми, потреби та права людини, зокрема, ветеранів та осіб з інвалідністю внаслідок війни. Розв'язання цих проблем вимагає змін не лише у законодавстві та державній політиці, але й переосмислення громадянами своїх стереотипів та упереджень, щоб побудувати справді інклюзивне суспільство.
Сучасне українське суспільство, заглиблене в питання власного добробуту, часто забуває про тих, хто пожертвував своїм здоров'ям заради свободи та безпеки країни. Загалом – 23% сподіваються, що у наступний рік їхнє особисте економічне становище покращиться, 41% вважають, що воно не зміниться, 21% – мають песимістичні погляди щодо цього.
Позитивніші оцінки стану власного економічного становища спостерігаються серед мешканців Заходу і Центру, молодших респондентів, тих, хто працює, та особливо тих, хто знайшов нову роботу. Майже такі ж тенденції й щодо оцінки майбутнього. Цікаво, що відносно вище майбутнє економіки України оцінюють мешканці Півдня.
Держава, звісно, виконує важливу роль у наданні підтримки та ресурсів для реабілітації ветеранів. Проте виховання громадянської свідомості та формування моральних цінностей є завданням, яке не може бути повністю покладене на плечі держави. Суспільство має самостійно розвивати емпатію та відповідальність перед тими, хто захищав, захищає і зазнав чи не найбільших втрат у війні.
Українські медіа та громадські організації відіграють ключову роль у зміні ставлення до осіб з інвалідністю, до ветеранів війни в цілому. Важливо не лише підкреслювати їхній героїзм, але й розповідати про реальні проблеми, з якими вони зіштовхуються кожного дня. Історії про успішну соціальну адаптацію, психологічну підтримку, і про те, як суспільство допомагає їм знову відчути себе повноцінними членами громади – є основоположними для подальших якісних змін.
Нещодавнє опитування показало зміну в сприйнятті суспільної згуртованості в Україні. За даними опитування, у 2022 році показник згуртованості нації становив 87%, натомість уже до грудня 2023 року він знизився до 64%. Це свідчить про зміну суспільних настроїв та потенційну втрату єдності в обличчі спільних викликів.
В цьому контексті, ініціативи на місцевому рівні, такі як створення спеціалізованих центрів допомоги, організація заходів для підвищення обізнаності громадськості, та надання можливостей для самореалізації ветеранів, можуть мати значний вплив.
Ключ до розв'язання цієї проблеми лежить не лише в руках держави, але й кожного громадянина. Сприйняття осіб з інвалідністю внаслідок війни як повноцінних членів суспільства, готовність сприймати їхні нові фізичні стани та визнавати їхній внесок у захисті країни – це те, що може змінити ситуацію.
Ветерани та особи з інвалідністю внаслідок війни – це не лише учасники бойових дій, але й люди, які мають право на повагу, розуміння та гідне місце в суспільстві. Вони заслуговують на те, щоб їхній внесок в незалежність не був забутий, а їхній голос – почутий.
Враховуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що ставлення суспільства до ветеранів має значний вплив на загальний стан країни, особливо у часи, коли вона переживає війну. Це сприйняття безпосередньо впливає на політику країни, адже саме суспільство формує та впливає на державні рішення.
Ігнорування суспільством проблем ветеранів, в тому числі осіб з інвалідністю внаслідок війни, не лише поглиблює соціальну проблематику, але й може мати непередбачувані наслідки для майбутнього захисту країни. Ігнорування історії, зокрема минулих помилок, відкриває шлях до їхнього повторення. Саме тому важливо, щоб суспільство активно усвідомлювало та вирішувало ці виклики, аби зберегти міцність та цілісність нації.
Забувати про тих, хто віддав найцінніше заради країни та свободи, означає повторювати помилки минулого. Не можна допустити, щоб фраза "В СРСР інвалідів немає" стала символом нашого часу. Це крихка доріжка, яка може призвести до непоправних наслідків для суспільства в цілому.
Руслана Величко-Трифонюк
