Научились побеждать
Війна змусила українців переосмислити значення зброї і технологій для власної безпеки.
Ми усвідомили, щоб перемогти, обов’язково потрібна сучасна зброя, багато боєприпасів і постійне оновлення технологій. І в цьому ми значною мірою покладаємось на наших міжнародних партнерів. Без їхньої підтримки нам буде вкрай важко протистояти ворогу.
Але є те, без чого наша перемога неможлива, і в чому ми можемо і маємо покладатися на себе. Мова йде про підготовку наших воїнів. Адже перемагає не зброя, перемагають люди. Більш того – перемагають люди, які навчені перемагати.
У війні на виснаження наші воїни є нашим найціннішим ресурсом і найефективнішою зброєю.
Безумовно, має значення особиста навченість бійця – чи то стрільця, чи танкіста, чи оператора БПЛА. Однак ще більшу вагу має навченість командирів – тих, хто буде задіювати стрільця, танкіста чи оператора БПЛА. При цьому, коли йдеться про навченість військовослужбовців, особливо командирів, то у більшості спрацьовує підсвідома сакралізація – якщо людина в пікселі та ще й з офіцерським погоном, то точно має знати що і як робити. А якщо не знає чи не вміє, то значить – людина погана, або недосвідчена, бо хороша і досвідчена людина не може бути поганим командиром.
Тобто відповідальність за підготовку і навченість ми перекладаємо на самих командирів. Натомість, якщо ж ми довіряємо нашим командирам нашу безпеку, життя наших бійців, зброю і техніку для знищення ворога, то ми зобов'язані забезпечити їм якісну освіту та підготовку – ту навченість, яка допоможе їм перемагати.
Навченість потрібна всім — починаючи від командирів відділень і до командирів бригад, а то й командувачів угруповань військ. І дбати про навченість наших командирів є так само критично важливим для нашого збереження, як дбати про виробництво і закупівлю зброї чи боєприпасів.
Розуміти виклики
Будь-яка війна триває доти, поки одна зі сторін не відмовиться від її продовження. Це може статися через стратегічну поразку або через виснаження ресурсів, зокрема людських. Росія розраховувала на стратегічну поразку України. Оскільки цього не сталося, росіяни перелаштувалися на війну на виснаження.
З точки зору людських ресурсів у ворога суттєві переваги – він може собі дозволити втрати, які в чотири-п’ять разів перевищують наші. Цей фактор посилюється тим, що російське суспільство нечутливе до втрат. Тому росіяни практикують "м’ясні штурми", нав’язуючи нам симетричну відповідь – обмін людини на людину, в очікуванні виснаження людського ресурсу.
Натомість нам варто шукати асиметричних рішень – завдавати максимальних втрат ворогові з мінімальними втратами серед власних бійців. Такий підхід вимагає від командирів навичок ретельного, але швидкого планування і ведення бою із застосуванням різних сил та засобів. Що, своєю чергою, передбачає навички критичного мислення та ініціативи.
Щоб перемагати чисельнішого ворога, командири повинні вміти формувати згуртовані підрозділи. Для цього їм потрібне розуміння групової динаміки і як управляти військовими колективами. Крім того, ефективність бойових дій залежить від взаємодії між підрозділами, що в перекладі з військової мови означає спроможність командирів ефективно спілкуватися між собою.
Тут ми отримуємо наступний виклик. Сьогодні українське військо, в тому числі і командири нижчого рівня, – це переважно вчорашні цивільні люди, які не готували себе ані до військової професії, ані до тягаря жорстокої війни. Більш того, на відміну від росіян, це цивільні, які три десятиліття формувалися в умовах хай і не досконалої, але демократії, з повагою до людської гідності.
І командир повинен бути спроможним формувати злагоджений підрозділ із людей різного віку, різного досвіду і різних професій. Має усвідомлювати завдання і здатність підрозділу виконати його, намагатися знайти для людини ті функції, які вона буде максимально ефективно виконувати. Для цього командир повинен вміти знаходити мову із різними людьми, спілкуватися одноосібно і в групах, вміти навчати, переконувати і надихати.
Зберігати повагу до людської гідності в нестерпних умовах війни, коли навколо смерть, кров і руйнування – це складний виклик для будь якої людини. Але ця навичка критично необхідна для наших командирів.
Нам потрібна довіра людей, щоб перемогти у війні. І наші люди воюють за те, щоб не бути приниженими. Тому, коли бійці стикаються із загрозою для життя чи здоров’я, чи вимушені перебувати в умовах, що самі собою є принизливими в розумінні сучасної людини, те, що командири можуть гарантувати своїм бійцям – це повагу до їхньої гідності. Для цього командири мають розуміти природу людської психіки, як на неї впливає бойовий стрес чи інші обставини, пов’язані з війною, та вміти належним чином реагувати на різні реакції людини. Більш того, командири повинні вміти безперервно підтримувати навченість своїх бійців, бо їхня навченість захищає їх від страху і додає почуття гідності.
Зрештою, якщо ми жертвуємо своїми життями, то не для того, аби просто терпіти, але для того, щоб бути успішними, тобто перемогти. Ми успішні на полі бою, коли хитріші, спритніші і влучніші. Тоді ми звільняємо території чи завдаємо суттєвих втрат ворогові. Тому чим більше суспільство буде сприймати своє військо, як успішне, тим більше людей будуть готові стати частиною цього війська.
Успіх у війні залежить від здатності адаптуватися – передбачити тактику ворога, спровокувати його чи змінити власну тактику. Адаптивність знову ж таки залежить від критичного мислення, ініціативи та високого рівня самодисципліни. Крім того, здатність адаптуватися великою мірою залежить від розуміння природи війни, воєнної стратегії і тактики.
Отже, для перемоги у війні нам потрібні військові лідери, тобто командири, обізнані з природою війни і воєнної стратегії, здатні критично мислити, якісно і швидко планувати, які розуміють природу людської психіки та групової динаміки, спроможні ефективно спілкуватися та поважати людську гідність. І таких лідерів, з огляду на чисельність українського війська, нам потрібно десятки тисяч. З такими знаннями чи навичками не народжуються – це те, чому треба навчати.
І, до речі, коли ви чуєте про підготовку командирів "за стандартами NATO", то йдеться саме про такі знання та навички. І коли мовиться про сумісність із країнами NATO, то мовиться, зокрема, про сумісність у знаннях, навичках і цінностях.
Усвідомлювати обмеження
Давайте спробуємо оцінити, наскільки теперішня система військової освіти та підготовки здатна забезпечити розвиток таких командирів-лідерів.
Очевидно, ми успадкували військову освіту, як і військове управління з радянської системи. Від початку незалежності і до 2014 року ця система переважно занепадала. До Революції Гідності сфера оборони цілеспрямованоно знищувалась. Ми мали двох міністрів оборони з російським громадянством, зброя та техніка розпродавалась, а освіта офіцера була покликаною готувати тих, чий фах був знецінений і нікому не потрібен.
Цим знеціненням були просякнуті ставлення викладачів до курсантів, ставлення суспільства до армії, внутрішня культура спілкування військових, навчальні приміщення та форма одягу. Система не передбачала заохочення до ініціативності та креативу. Критичне мислення швидше переслідувалося, ніж стимулювалося, оскільки воно ставило би під сумнів ту реальність, в якій перебували Збройні Сили в цілому та військова освіта зокрема. Замість критичного мислення практикувалася навчена безпомічність – ти не можеш і не повинен ні на що впливати, є ті, хто вирішать за тебе. Ніхто не навчав і не очікував від майбутнього командира ані розуміння воєнної стратегії, ані навичок планування чи ініціативи, ані поваги до солдата. Система навчала підкорятися, а не перемагати.
Поряд з цим, незважаючи на такі умови, чимало військових вірили в незалежну, сильну Україну та всілякими способами шукали шляхи для саморозвитку і вдосконалення. Саме такі воїни стали кістяком армії та основою нашого спротиву за підтримки потужного волонтерського руху з початком агресії в 2014 році.
Здавалося б, російська агресія у 2014 мала стати потужним струсом для військової освіти та науки. Могла б бути досліджена російсько-українська історія і російсько-українські битви за 300 років, проаналізована воєнна стратегія і тактика росії впродовж останнього століття, перейняті ефективні методики планування бою, залучені інструктори з бойовим досвідом і започаткована підготовка з психології та комунікацій для якісного управління людьми.
Однак брак ресурсів, постійні гібридні впливи ворога на розщеплення суспільства та армії, природна консервативність системи стали на заваді того, щоб підійти повністю підготовленими на початок великої війни. Проте, хоч повільно, але в навчальних програмах почали з’являтися нові назви, як то "військове лідерство", "TLP" чи "MDMP".
Робити вибір
Зміни, які відбуваються, є важливими, але доволі обмеженими. Часто як виправдання можна почути, що більш різкі зміни не на часі, бо війна і треба воювати, а про зміни поговоримо після перемоги.
Однак причинно-наслідковий зв'язок тут зворотній. Якщо не буде змін тут і тепер, може не бути перемоги.
У можливості та ефективності таких змін я мав нагоду пересвідчитися, через запровадження у Силах ТрО ЗСУ курсу підготовки командирів рот, який читачі можуть знати як "Вишкіл капітанів". Така підготовка була вимушеною необхідністю, адже у Силах ТрО від початку війни не лише бійці, але й командири переважно були з числа цивільних, які в кращому разі мали досвід навчання на військових кафедрах. А всі військові виші в той час готували командирів передовсім для Сухопутних та Десантно-штурмових військ.
Так з’явилася спочатку ідея, потім кандидати в інструктори і міжнародні партнери, які допомогли їх підготувати, згодом програма та методика, зрештою благодійні організації та український бізнес, які допомогли це все забезпечити. В рамках двомісячного курсу спочатку шестеро, а згодом десятеро інструкторів підготували за рік майже 500 офіцерів.
Ми цілком свідомі власних обмежень у підготовці і через тривалість курсу (аналогічний курс у США триває шість місяців) і через брак якісних методик військової освіти, які ми постійно доопрацьовуємо. Але цей досвід дав достатні і переконливі аргументи, що і в який спосіб можна і треба змінювати у військовій освіті.
Спочатку – гідне ставлення до всіх слухачів. За можливості гідні умови проживання та навчання, навіть, якщо навчання проходить в польових умовах. Але щонайважливіше — повага до слухачів з боку інструкторів чи адміністрації. Таке ставлення є фундаментом майбутнього ставлення офіцера до своїх солдатів.
Наступним чинником є добір і підготовка інструкторів. Ті, хто двадцять років диктували слухачам статути, не зможуть готувати командирів для сучасної війни. Натомість інструкторів слід добирати з числа бойових офіцерів, при чому успішних і талановитих, і розвивати їхні педагогічні навички. Офіцер з актуальним бойовим досвідом буде розповідати те, що має стосунок до реалій війни, і користуватиметься довірою з боку слухачів.
Далі – методика викладання. Військова професія – це про воєнну науку і про воєнне мистецтво. Надиктовування, записування і переказування статутів вбиває і науку і мистецтво, оскільки і перше і друге базується на критичному мисленні, а не на механічному відтворенні інформації. Всі методики мають бути інтерактивними, де багато часу відводиться на збір інформації, аналіз, усне та письмове аргументування власних думок.
Зрештою – зміст підготовки. Командири мають розуміти природу війни і воєнної стратегії. Для цього треба читати, осмислювати і обговорювати, як Сунь-Цзи чи Клаузевіца, так і Ліддел Гарта чи Мольтке (Старшого). А також досліджувати та аналізувати визначні битви, які вплинули на перебіг історії.
Розуміння того, як розвивалася воєнна думка (філософія), а також знання воєнної історії не є факультативними і даються не для розваги. Річ в тім, що воєнне мистецтво командира, зокрема здатність візуалізувати якісний замисел для майбутнього плану базується на індуктивному мисленні.
Індуктивне мислення – це здатність формулювати загальне бачення на основі аналізу окремих фактів, зокрема на основі аналізу інформації про місцевість, погоду, противника та власні сили. При цьому ефективність індуктивного мислення залежить від обсягу і якості попередньо здобутого знання та досвіду. Тобто, чим більше людина знатиме про історію та теорію схожих явищ, тим краще вона їх аналізуватиме. Такі знання мають прямий вплив на адаптивність командира.
Планування бою (чи на оперативному рівні планування операцій) є однією з найкритичніших навичок для командира. Адже як ти можеш виграти бій, якщо ти цього не планував? В кращому випадку ти можеш лише не програти. Без ретельного планування ми можемо не програти, але не зможемо перемогти.
Тому для того, щоб навчитися планувати, не буває забагато годин. Тренуватися варто на різній місцевості, в обороні і в наступі, на друкованих картах і в комп’ютерних програмах.
Командир має довершено оволодіти вмінням проаналізувати бойове завдання, зібрати та проаналізувати інформацію про місцевість, погоду, противника та власні сили, сформулювати замисел, розробити детальний план і віддати бойовий наказ. Не тому, що це гарно виглядає і красиво звучить. А тому, що від швидкості і якості планування залежить виконання завдання і кількість збережених життів.
Процес планування, окрім цього, активує ту частину мозку людини, яка відповідає за спроможність виявляти суперечності в думках чи діях, прогнозувати наслідки власних дій, контролювати свої дії та організовувати їх в напрямку досягнення мети. Таким чином, чим більше командир докладає зусиль до планування, тим більш впевненим та організованим він стає.
І, звичайно, сучасна військова освіта не мислима без блоку лідерства. Однак цей блок має бути наповненим не заклинаннями про те, як стати хорошим лідером.
Сьогодні командири потребують дуже практичних знань і навичок з індивідуальної та групової психології, психології стресу і психології травми. Крім того, необхідно розвивати комунікаційні навички командирів, які прямо залежать від навичок критичного мислення. Своєю чергою, здатність командирів ефективно спілкуватися впливає на згуртованість їхніх бійців, а також на взаємодію між підрозділами.
Це, власне, той набір знань та навичок, який потрібен кожному командиру. Залежно від посади, змінюватися має лише частка кожного з блоків, та глибина їхнього наповнення.
Я навмисне спробував якомога детальніше описати те, що повинен знати і вміти командир, аби показати, що в цьому немає нічого сакрального чи надскладного. Тут лише природа війни і природа людини.
***
Зброя і боєприпаси, техніка і технології – це те, що нам конче необхідно для боротьби. Однак перемогу здобувають лише люди. Навчені воїни, здатні опановувати та застосовувати воєнну науку і мистецтво, озброєння і технології, а також розуміти і вести за собою військо – це і є наша найефективніша зброя.
Поки були сподівання на швидке звільнення територій і завершення війни, можна було, як у спринті, покладатися на мотивацію та порив. У війні на виснаження, як у марафоні, варто розраховувати лише на навченість і витривалість, яку ця навченість дає. А це вимагає найшвидшої та найякіснішої зміни військової освіти та підготовки.
Сергій Собко
