Переживание войны: как сохранить единство украинцев по разные стороны границы
У кожного з нас свій досвід переживання війни. Досвід великих і маленьких перемог, волонтерської праці і взаємодопомоги. Але також – досвід втрат, вигорання, складностей планування в умовах війни та невизначеності, постійних безпекових загроз.
На другому році повномасштабного вторгнення дуже важливо зберігати і посилювати не тільки суспільну, громадянську, а й індивідуальну стійкість. Окрім унікальних прикладів єднання, кооперації та довіри, війна, на жаль, має наслідком й виникнення нових ліній напруги в суспільстві. Це може мати довготривалий ефект. Різний досвід проживання війни відбивається на комунікації та взаєморозуміння між різними соціальними групами, уявленнях про сьогодення та майбутнє.
Наприклад, одна із таких точок напруги може виникати та посилюватися між тими українцями, хто поїхав шукати захисту від небезпеки за кордон, та тими, хто залишився в Україні.
В цілому кількість тих, хто виїхав через війну більш ніж значна, але статистичні дані дуже відрізняються. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі – УВКБ ООН) від 8 серпня 2023 року, у світі в цілому фіксувалося 6 240 400 українських громадян, які зверталися до різних європейських країн щодо надання статусу тимчасового захисту.
За даними ЄС, станом на серпень 2023 року налічується більше ніж 4 млн громадян та громадянок України, які звернулися за набуттям статусу тимчасового захисту.
За результатами опитування УВКБ ООН, 90% з вимушено переміщених українців за кордоном – це жінки та діти, 77% із шукачів тимчасового захисту мають вищу чи спеціальну професійну освіту. При цьому, майже третина шукачів тимчасового захисту з України наразі є працевлаштованими, але на малооплачувані роботи, з іншою кваліфікацією, ніж та, яка була вдома. Брак інформації про можливі джерела доходу, допомогу по догляду за дітьми, мовні бар’єри, економічні та соціальні виклики супроводжують життя шукачів тимчасового захисту за кордоном.
З різних причин, але перебуваючи в стресі, люди подекуди починають "мірятися" болем і знецінювати рівень проблем потенційного опонента.
Достатньо зайти у коментарі до публікації на відповідну тему й прочитати коментарі. Ось лише два з протилежними позиціями. "Поїхали на першому етапі війни – це нормально, а от ті хто залишаються досі – це вже економічні біженці. Цих людей вважаю колишніми українцями". "Біженець, який таки влаштувався за кордоном на роботу і донатить на армію, нічим не гірший для держави, ніж громадянин, який втратив роботу в Україні і сидить на допомозі".
Схожі суперечки можуть виникати й всередині країни – між мешканцями регіонів, які весь час піддаються обстрілам, і тими, хто мешкає в регіонах тилових (умовно, бо небезпека повсюди).
З одного боку, емоції як цієї, так й іншої сторони цілком зрозумілі. З іншого боку, такі лінії потенційної напруги можуть спеціально підживлюватися в рамках гібридних методів впливу для розхитування нашої єдності. Тож не виключено, що певна частка хейтерських коментарів є ІПСО або цілеспрямованим вкидом.
Нехай не прямо, але це доводять дані соціологічних досліджень. Так, згідно з даними опитування КМІС, 46% опитаних повністю толерантні до біженців, що перебувають за кордоном. Ще майже 42% згодні, щоб вони поверталися до України (разом 88%). В цілому 90% українців з розумінням ставляться до біженців і не засуджують їх.
За даними дослідження групи Рейтинг, проведеного в рамках діяльності Національної платформи, відповідаючи на питання "Чи готові Ви співпрацювати, взаємодіяти з такими групами людей?", українці, що взяли участь в опитуванні, вказали, що з громадянами, які виїхали за кордон, готові беззастережно співпрацювати 44 %, а скоріше так – 36 %. Разом це майже 80% тих, хто не бачить пересторог у подальшій взаємодії та співпраці й не має стійких упереджень.
Українці по обидвіа боки кордону не втратили довіру один до одного. Але цю довіру необхідно підтримувати через комунікацію та взаємодію, підтримку звʼязків.
Психологічно корисними можуть бути спеціальні проєкти в ЗМІ: життєві історії тих, хто поїхав, і тих, хто залишився, про подолання труднощів і нові досягнення. Адже й ті, й ті часто були вимушені знову починати все з нуля, натомість змогли не тільки вистояти, але й розвиватися.
Інше питання, яке також викликає жваві дискусії – повертатися додому чи залишатися за кордоном.
Дані опитування "Центру економічної стратегії" та агенції Info Sapience свідчать: точно планують повернутися додому 50% українців, скоріше планують – 24%.
Головні чинники, які вливатимуть на рішення повертатися – остаточне закінчення війни (51%), відсутність боїв та повітряних ударів у рідному регіоні (34%). Важливі й економічні фактори: можливість знайти високооплачувану роботу (28%) та вищий рівень життя в Україні (20%).
Ми не припиняємо дякувати за безпеку ЗСУ і ППО. А ось економічні та соціальні передумови повернення великою мірою залежать від політики Уряду. Вона має бути зваженою та навіть обережною. Дискурс на кшталт "повернемо всіх, бо в нас погані демографія, стан економіки тощо" призведе, скоріше, до зворотного ефекту, бо жодна людина не згодна вважати себе "ресурсом". Тим паче не припустимі заяви про можливі репресивні заходи.
Так само не вихід "заманювати" в країну сьогоднішніх біженців, обіцяючи виплати "за повернення". Як зауважила соціолог Елла Лібанова, "це найгірше, що ми можемо зробити", адже привілеї за таким критерієм лише посилюватимуть лінії розмежування та напруги всередині суспільства.
Звісно, у цьому випадку не йдеться про тих, кому немає куди повертатися – тут компенсації, а у майбутньому й репарації є обов’язковими.
Чим довше триває війна, тим більше українців адаптуються на новому місці. Завдання їх повернути передбачає не тільки комплекс міжсекторальних заходів, але й (а, може, насамперед) певну візію майбутнього.
Війна – страшна трагедія для нашого суспільства і разом з тим шанс більше ніколи не звертатися до пострадянської спадщини. Можливість засадничого оновлення країни – дуже потужний мотив для багатьох бути тут і взяти участь у відбудові.
Ще одна лінія напруги, нехай й некритичної, існує між "старими" і "новими" українськими діаспорами за кордоном. Поряд з тим, що дуже багато українських осередків в інших країнах з першого дня повномасштабної війни всіляко допомагають нашим біженцям, волонтерять і донатять на ЗСУ, є й певні перестороги.
В них теж здебільшого психологічне підґрунтя. Інколи від "старих" можна почути: "Ви хочете все й одразу, а ми пройшли довгий шлях". У відповідь "нові" слушно зауважують, що вони не обирали еміграцію свідомо, не готувалися до неї, часто – виїжджали з однією валізою, залишивши чоловіків та інших родичів.
До того ж, представники "старих" діаспор вже укорінені, а "нові" біженці не знають достеменно власних перспектив, тому частка з них не планує глибоку інтеграцію.
Але труднощі чекають й на тих, хто готовий до адаптації. Соціальний склад українських пошукачів притулку відрізняється від біженців до країн ЄС попередніх хвиль. Більшість "наших" мають вищу освіту, вагомий фаховий досвід і кар’єрні здобутки. Але не знають мови приймаючої країни і тривалий час витрачають на підтвердження дипломів. Тож місцеві центри зайнятості пропонують їм роботу не за фахом.
Так, професійні траєкторії українців за кордоном дуже індивідуальні. Але варто зважати й на культурний контекст – ніхто не хоче навмисно принизити українців начебто "низькокваліфікованою" працею. Загалом поділ роботи на престижну і непристижну в більшості країн ЄС не має такого критичного значення, як у нас. І українцям, і місцевим пропонують ті опції, які є.
Ринку праці теж потрібен час на переналаштування. Наші лікарі, вчителі і вихователі, програмісти, науковці затребувані у багатьох країнах. І умови їх прийому на роботу поступово змінюються у кращий бік.
І "старі" і "нові" діаспори однаково виграють, якщо будуть бачити один в одному не конкурентів за ресурси, а насамперед українців зі спільними викликами зараз і спільною Перемогою невдовзі.
Будь-яка "віктимізація жертви"– це шлях в нікуди. Серед українців, де б вони не знаходилися, немає "винних". Винуватець лише один – агресор і ті жахливі обставини, які ця агресія спричинила.
Тому ворогові, який не полишає спроб зсередини розколоти українське суспільство, ми можемо відповісти одне: "Не дочекаєтесь!".
Юлія Тищенко
