Может ли быть баланс между правами военнослужащего и обороноспособностью государства?

Стаючи військовослужбовцем, людина обмежується у використанні частини прав та стає частинкою дуже жорсткої вертикально-ієрархічної системи. Водночас, присвячуючи якийсь період свого життя військовій службі, людина продовжує мати права на життя, справедливий суд, ефективний засіб юридичного захисту та не бути покараним без закону.

Існує помилкова думка про те, що цими основоположними правами військовослужбовців можливо пожертвувати, позаяк "коли гримить зброя, закони мовчать", інакше ми нібито втратимо державу. 

На переконання правозахисників, ці слова Цицерона не можуть застосовуватися до України, яка вже 8 років перебуває у війні з російською федерацією. Немає сумнівів, що ця війна ще триватиме роками. Протягом цього часу нам треба продовжувати ефективно оборонятися ворогу зовнішньому, але при цьому не стати ворогом внутрішнім для власних військових. Бо люди – наша найвища цінність. 

Обороноздатність та захист прав військовослужбовців – це не взаємовиключні поняття. Якщо ми дійсно хочемо перестати бути маленькою радянською армією, то людина має відчувати себе захищеною у війську, що своєю чергою підвищить авторитет та популярність військової служби.

Які ж кроки для цього варто зробити у військовій кримінальній юстиції?

Перше – нарешті побудувати ефективну систему військової юстиції. Для цього не треба вдягати погони на прокурорів та суддів. Прокурори та судді мають залишатися незалежними та не підпадати під дію двох присяг: присягу прокурора/судді та присягу військовослужбовця.

Ми маємо зберегти повну незалежність та процесуальну самостійність прокурора/судді та водночас забезпечити їм три речі: 

1. необхідні законодавчі повноваження для виконання своїх функцій навіть у зоні бойових дій та на режимних об’єктах;
2. введення спеціалізації окремих суддів у місцевих судах;
3. належний рівень навчання та підготовки кадрів у питаннях військового законодавства й специфіки військової служби. 

Ми не маємо бездумно копіювати системи військової юстиції інших країн, адже наразі жодна країна світу не перебуває у тій ситуації, в якій перебуваємо ми. 

Читайте також: Як домогтися справедливого правосуддя для військових

Друге – необхідно добити створення повноцінної військової поліції, пріоритетом роботи якої має стати превентивна функція. І важливо, щоб це був дійсно повноцінний орган, який буде від початку та до кінця самостійно здійснювати досудове розслідування та оперативну діяльність щодо військових злочинів. 

Наразі ми маємо квазі-недополіцію у вигляді Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, ДБР – яке робить собі основні показники на непритаманних для нього військових злочинах та купу інших органів правопорядку (СБУ, НАБУ, БЕБ), кожен з яких вважає своїм завданням розслідувати можливу корупцію в оборонній сфері. Тут не потрібні напівміри, не треба робити з військової поліції Франкенштейна на базі ВСП, надавши лиш функцію оперативно-розшукової діяльності. Це має бути самодостатній орган досудового розслідування, а ДБР має бути позбавлено підслідності у військових злочинах.

Третє – треба повернути військовослужбовцям права на більш м’яке покарання та звільнення від покарання.

Ті дискримінаційні законодавчі зміни, які залишили лише реальні строки покарання за такі злочини як невиконання наказу, погроза/насильство щодо начальника, самовільне залишення місця служби/поля бою, дезертирство, – є помилкою. Ці зміни презентують як тимчасове рішення для підвищення дисципліни у військах, однак фактично це "тимчасово" слід читати як "на невизначений строк". Якраз це і є підходом маленької радянської армії. При цьому абсолютно не підвищилась відповідальність командирів за віддання незаконних наказів, за насильство щодо підлеглих, перевищення повноважень, сексуальні домагання, недбалість, корупцію тощо. Будь-який правозахисник, який допомагає та консультує військовослужбовців, скаже вам, що ці проблеми є і вони непоодинокі. Проте чомусь у відносинах командир-підлеглий посилення покарання торкнулося тільки останніх.  

Четверте – в контексті кримінальної відповідальності ми маємо конкретизувати критерії законного наказу, адже має бути правова визначеність.

Прочитавши закон, військовослужбовець має чітко усвідомлювати який наказ є законним, який зміст та форму він має мати, щоб вважатися таким. Інакше буде продовжуватися ситуація, за якої недоброчесні командири використовують нечіткий кримінальний закон як інструмент розправи з незгодними та тими, хто не замовчує реальні проблеми свого підрозділу.

Так само не має бути ситуацій, коли за невизначеності закону за одне й те саме правопорушення військовослужбовця притягують і до дисциплінарної, і до адміністративної відповідальності. 

П’яте – ми маємо створити єдине безпечне та конфіденційне вікно для повідомлень військових про правопорушення в їхніх підрозділах. Враховуючи, що військовослужбовці, повідомляючи про правопорушення з боку командирів, мають не менші, ніж у викривачів корупції ризики заходів негативного впливу (а подекуди й значно більші), необхідно гарантувати безпечний, ефективний та єдиний канал для подібних повідомлень.

Наразі військовослужбовці, які звертаються до правозахисників, часто бояться діяти – писати заяви, повідомляти органи правопорядку, оскільки є непоодинокі випадки, коли у відповідь на такі дії командир мстить відправленням на завідомо смертельне бойове завдання. Тому такий канал повідомлень має існувати та забезпечувати військовослужбовцю права та гарантії як викривачу. 

Читайте також: Куди звертатися військовим для захисту своїх прав?

Шосте – такі процедури як внутрішнє розслідування мають бути максимально стандартизовані. Не може бути такого, що від підрозділу до підрозділу підходи до службового розслідування, його алгоритми та навіть бланки документів різняться. Процедура внутрішнього розслідування на всіх етапах має регулюватися детальними інструкціями, які не мають залишати поле для невиправданої "творчості" на місцях. 

Сьоме – необхідно розширити повноваження адвокатури у військовій сфері. Коли ми говоримо про військову юстицію та дискутуємо про формат роботи у ній поліції, прокуратури та судів, то дуже часто забуваємо про такий важливий інститут як адвокатура.

Адвокати, що надають правничу допомогу військовим, мають отримати можливості робити це ефективно. Зокрема, повний доступ до клієнта, у тому числі в зоні бойових дій та на режимних об’єктах. Також адвокатські запити не мають ігноруватися командуванням. І звісно, захисник має мати реальні та ефективні засоби збору доказів в інтересах військового. Все це можливо реалізувати через внесення відповідних змін у профільне законодавство.

Це далеко не вичерпний перелік рекомендацій. Це лише ті рекомендації, які ми бачимо у "Принципі" як мінімально необхідні для країни, яка на 9 році російсько-української війни не має повноцінної системи органів військової юстиції та не має військового законодавства, яке здатне, з одного боку, підтримувати обороноздатність держави та дисципліну у війську, а з іншого – ефективно запобігати порушенню прав військовослужбовців, особливо військовослужбовців рядового складу.

Артем Крикун-Труш