Еленовка. Самая страшная ночь в моей жизни
Я переживала смерть багато разів: смерть коханого, друзів, побратимів, свою.
Щоразу, коли ти чуєш, як авіація влучає в твою будівлю, ти розумієш, що поверх за поверхом наближається смерть.
Кожне поранення супроводжувалось думкою за секунду "до": це все. Та тоді я була в бою, зі зброєю, я працювала і я мала вибір, можливість сховатись, втекти, покинути все або прийняти долю воїна. Та в полоні… в полоні було страшно, бо твоя доля, сильного та непереможного в бою, зараз залежить від гнилих виродків.
Ти – незламна скеля, ти не боїшся смерті. Але там… ти відчуваєш себе постійно у небезпеці, мов твоє тіло постійно знаходиться у пекельному полумʼї і горить, горить живцем.
Та ніч розказала мені, що таке пекло, в якому горять праведники. Пекло, де демони вчинили переворот в раю. Пекло, де останнє коло покарання призначене для найкращих, найчистіших синів своєї країни.
Я збиралась спати. Оскільки своє місце для сну я віддала дівчатам, то спала по черзі з "пекарями". Цього разу була черга спати на підлозі в правому кутку, на бетоні, застеленому нетовстим спальником Наді. Я роззулась, випила трошки води і дочитала якусь книгу російською мовою. Було дуже спекотно. І судячи за торохкотінням радіо – десь одинадцята. Зміна найжорстокіших конвоїрів не змінилась в звичний час. Це було вперше за ці місяці.
Два дні до того пришвидшено тягали ліжка в новостворений барак для азовців. Їх чомусь вирішили відселити окремо. Їх переселили того ж дня. 200 людей. В задушливому смороді туалету та спітнілих тіл відчувався тонкий запах тривоги. І тиша. Мертва тиша.
Вибух. Вибух. Без свисту. Без шуму. Крик. Дим. Зарево вогню. Крик. Дуже багато крику.
Нас замкнули і побажали нам згоріти так само, як зараз горять хлопці. І якщо втікатимемо – нас відразу розстріляють.
Нас замкнули і покинули. На довгі години.
Хтось кричав. Розриваючи залишки серця, кричав усю ніч. Ні, він волав. Кричали інші. Багато, багато вогню і крику я бачила крізь металеві ґрати і колючий дріт маленького віконечка 30 на 30, стоячи навшпиньки на деревʼяній лавці.
Дівчата плакали, обійнявшись. Було страшно. Снували думки: наші? Чи нас хочуть просто під шумок прибрати?
Я сподівалась, що наші. Взулась в берці, що подарував Ярик, без шнурків, підвʼязані коротким клаптиком футболки, щоб не злітали. Сподівалась, що доведеться йти, що зараз сюди зайдуть високі кремезні воїни у пікселі, ми всі сядемо на великий БТР і поїдемо обійматись, цілувати українську землю, та перед цим знищимо всіх і кожного, хто щодня завдавав нам мук, болю, знищував нас, нашу землю, нашу гідність.
Вони благали про допомогу. Лунали кулеметні черги. Тріщало палаюче дерево, з гуркотом падали зруйновані балки.
За стіною когось вітали з днем народження. Хіба вони не чули?
Дівчата плакали, підвиваючи. Мене сердило все. Де ж наші? Де? Я хочу знову в бій, звільніть, я ж допоможу!
Все стихло за кілька годин, які тривали довше мого молодого двадцятиоднорічного життя.
Всюди стояв запах горілого металу і плоті. Повернулись конвоїри, гучно сміючись, жартуючи та запитуючи нас: "Ну що, бачили? Так вам і треба. І всі ви тут так подохнете, ну як, не чекали? На сотню гнид менше". Вони довго пили та святкували. Гучно. З музикою. Дуже любили вони музику. Ту, якої я ніколи більше не слухатиму.
Читайте також: "Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія тліє в душі". Пам'яті загиблих в Оленівці азовців
Їдкий дим заповнив всі мої думки. Дівчата перебирали варіанти того, що могло статись. Я просто лягла в куток, підібгавши ноги під себе, довго думала та намагалась заснути.
Наступного дня нам сказали, що винні наші ЗСУ. Як завжди, нічого нового. Тільки спохмелілі конвоїри щасливо реготались та вітали одне одного з такою успішною ніччю.
Але я знала. Звідки – то вже після перемоги. Та знала…Наступного дня наша мізерна порція каші стала вдвічі більшою. Їсти дуже хотілось. Але розуміння, що снідати цією їжею мали не ми, ставало клубком в горлі. І конвоїри, які казали: їжте, це вам порції тих, що подохли вночі.
Я не забуду запах та смак беззахисності, страху, відчаю і болю. Я не забуду, що таке смерть. Я не пробачу і не заспокоюсь, поки дихатиму.
Вони приходять вночі до мене, крізь щілинку в дверях, обгорілі і збентежені – чому я не рятую їх. Вони не мали загинути так. Для багатьох це чергова дата ще якогось дня вшанування якихось там воїнів. Для мене – причина жити. Жити і помститись.
Пташка (Катерина Поліщук)