Административная ответственность для военных: что надо менять

Українське законодавство у частині правозахисту військових виявилося не готовим до війни. Ми стикаємося з цим постійно, коли розбираємо точки болю поранених бійців. Якісь закони уже застарілі, якісь нормативно-правові акти суперечать реальності – але водночас вони регулюють сферу, в якій зараз залучена надзвичайно велика кількість українців. 

Насправді це ширша проблема, яка виходить на рівень військової юстиції загалом. У цьому тексті розберу кілька прикладів адміністративної відповідальності.

За самовільне залишення частини (СЗЧ) та невиконання бойового наказу військовий одразу отримає кримінальну відповідальність – тобто у разі вироку отримає покарання у вигляді позбавлення волі

СЗЧ в умовах воєнного стану, незалежно від терміну, вважається кримінальним правопорушенням та виключає адміністративну відповідальність. Звісно, це не завжди є пропорційним діянню. Аналогічно це стосується й невиконання бойового наказу: під час воєнного стану передбачена лише кримінальна відповідальність.

У законодавстві наразі відсутнє визначення терміну, після якого особа вважається такою, що самовільно залишила частину. Тобто військовослужбовець, який відсутній у частині годину, та військовослужбовець, який відсутній 4 місяці, вважаються однаковими порушниками – обом світить позбавлення волі. 

Це створює поле для зловживань. На війні трапляється чимало випадків, коли боєць може не з‘явитися до частини протягом кількох днів – наприклад, військового поранили, він непритомний і не може сповістити командування про своє місцеперебування. Або під час бою він опинився відірваним від своєї групи і змушений діставатися до своїх тривалий час через об‘єктивні обставини. Типовий приклад був раніше: військовий виписався з лікарні, але не прибув до частини, як того вимагають правила, а поїхав додому. Чи справедливим буде покарати його в цьому разі?

Законодавцю необхідно обовʼязково передбачити термін, після спливу якого, особа під час воєнного стану вважається такою, що перебуває в СЗЧ, а також шляхом визначення строків розмежувати адміністративну та кримінальну відповідальність за таке діяння. 

Читайте також: Вісім проблем тактичної медицини в Силах оборони. Звернення волонтерського руху до воєнного керівництва

Також законодавство не визначило критерії недбалості на військовій службі, що потрібно робити негайно. Бо коли в законі немає чітких критеріїв – це лазівка для зловживань. Як наслідок, виникає величезний ризик несправедливого ставлення командування до військових  та притягнення їх до відповідальності через це. 

Окрема проблема – процесуальні порушення під час складення адміністративних протоколів. Наприклад, у військових частинах не дотримуються процесуальних норм при складанні адміністративних протоколів. Як наслідок, ці протоколи виходять однотипними, без опису обставин, пояснень та без зазначення деталей. Це відповідно впливає на покарання: оскільки не вказуються ні помʼякшувальні, ні обтяжувальні обставини, не зазначаються особливості справи, то при призначенні покарання суд їх не враховує.

Ще однією проблемою є небажання долучати пояснення військовослужбовця до адміністративного протоколу. Навіть за їхньої наявності, такі пояснення часто "губляться" по дорозі до суду. А ще багато командирів вимагають від бійців підписати заяву про розгляд справи у суді без їхньої участі, а іноді така вимога супроводжується тиском. Підписавши такий документ, військовослужбовець позбавляється права висловити свою позицію у суді та вплинути на рішення суду. 

Військовослужбовці можуть бути двічі притянгнені до відповідальності за одне порушення. Візьмемо тут за приклад вживання спиртних напоїв, за що передбачені адміністративна та дисциплінарна відповідальність. Дисциплінарна передбачає не моральне покарання, а застосування матеріальних санкцій. Адміністративна – штраф, який також є матеріальною санкцією. Тобто, як наслідок, порушник двічі притягується до матеріальної відповідальності, що є неприпустимим.

Суди зазвичай не надсилають або надсилають із запізненням копії рішення про притягнення військовослужбовця до відповідальності до частини. Відповідно, військовослужбовець не знає про потребу в апеляційному оскарженні, а згодом і зовсім пропускає термін на оскарження, який становить 10 днів з дня винесення постанови. Часто такого строку не вистачає для підготовки оскарження.

Читайте також: Шлях пораненого: реальність, з якою стикаються військові

Ще однією технічною перешкодою до справедливого правосуддя є значна віддаленість розташування судів, які розглядають справи військовослужбовців. Командири і в цьому випадку часто змушують написати заяву з проханням проводити судовий розгляд без участі бійця, оскільки відвезти такого військового до суду є ресурсозатратним.

Окрім цього, цивільним суддям важко зрозуміти специфіку таких справ, а також причини, чому військовий вчинив так, а не інакше.

Серед варіантів рішень цих проблем є дві позиції. З одного боку, можна надати повноваження командирам розглядати усі справи про адміністративні правопорушення. З іншого, можна запровадити у складі звичайних місцевих судів посади спеціалізованих суддів у військовій сфері. Вони мають мати обов’язковий досвід військової служби, у тому числі в зоні бойових дій. Також озвучується ідея створення окремих військових судів.

Поки не вирішена ситуація, назовні випливає та проблема, що військові, виконуючи найтяжчий обов‘язок перед державою, по суті дискриміновані у судовому процесі – їхні права урізані, порівняно з цивільними громадянами. Тож зміни у військовій юстиції потребують і фахової дискусії (як саме це має відбутися), і якнайшвидшого старту, щоб не підважувати обороноздатність держави. 

Анна Пашкіна