Вы – не Амазон, а мы – не полигон
Після заяви міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса "Ми не Amazon" про те, що українці мають бути більш вдячними за допомогу, в повітрі зависло дуже багато акцентів, які варто розставити саме зараз. Коли Україна перебуває на ключовому етапі війни за існування.
І я вважаю, що я як один з мільйонів українців, які в будь-який момент можуть загинути під час цієї війни, маю на це право.
Передусім варто зауважити для наших західних партнерів, що вдячних українців з кожним днем стає все менше. Бо вдячні українці гинуть. Щодня. Насамперед на полі бою. І мене не полишають роздуми про те, що хтось цілком відповідальний за гарантії і безпеку, й досі рахує умовні ризики в той час, як українці рахують реальні життя сотнями, тисячами та десятками тисяч.
За що цей бій, пане міністре?
Це бій за українську територію чи за право існування тих цінностей, якими живуть такі країни, як Велика Британія? Якщо ви вважаєте, що це бій за територію, тоді чого варті ті цінності?
Демократичний світ вже довів, що Україна помилилась, довіривши демократичному світу свою безпеку в обмін на гарантії нерозповсюдження ядерної зброї. Ми свої гарантії виконали, тоді як демократичний світ – ні. Ба більше, ситуація доведена до того, що путін та його посіпаки раз на тиждень погрожують застосуванням цієї самої ядерної зброї по території України, а інколи й по західних країнах.
Можливо, демократичний світ, ЄС, НАТО, ООН та інші хочуть довести, що Україна помилилася і у 2014 році, коли відмовилась від того, щоб стати частиною російського світу на користь західного? Адже за довгих дев'ять років демократичний світ не зробив таких кроків назустріч, які були б рівноцінні тому, що зробили українці в лютому 2014 року і що продовжують робити до сьогодні.
Якщо настав той непростий момент для західного світу, коли він вже не в змозі або йому забракло сміливості захищати цінності, які утворили цей світ задля процвітання та свободи, а не занепаду та диктату, то, можливо, представникам цих країн варто було би про це заявити прямо, а не натякати і шукати винних.
І насамперед заявити своїм громадянам. Заявити, що гучні британські паби можуть спорожніти в будь-який момент. Що на лондонських вулицях можуть з'явитись британські ветерани без ніг, без рук та без очей. Такі, як у Києві.
Чи достатньою є та сила, яка існує лише допоки її не атаковано?
Ми теж думали, що для гідного та безпечного життя достатньо обрати правильний шлях.
Українці вже довели, що готові помирати, щоб бути частиною демократичного світу і НАТО. Хто з країн-членів НАТО зробив подібне? Хто заплатив більшу ціну за вступ, ніж ми?
Ми покоління, яке обрало демократію та західні цінності. Ми не народилися з ними, як ви, містере Воллесе. Ми їх свідомо обрали. За них українці пішли на смерть. Але що у відповідь?
За ефемерну коматозну стабільність шляхом задоволення потреб агресора ви були готові дати нашій країні загинути на початку вторгнення росії 24 лютого минулого року. Так само, як свого часу в роки Другої світової війни ваші попередники вчинили з Чехословаччиною. Тоді агресор став лише сильнішим, здобувши нові ресурси незалежної країни.
Я знаю, що Велика Британія зробила для нас чи не більше за всіх союзників. Саме тому в центрі української столиці ви навіть можете поласувати тістечками, названими на честь Бориса Джонсона.
І ви особисто безперечно дуже багато зробили. Дякую.
Але коли наступного разу ви будете дивитись на мирний Лондон, на британців призовного віку, які ввечері весело йдуть вулицями Сохо, на мости й залізниці, на "пляжі, поля, вулиці і пагорби", то запитайте в себе, чи достатньо цей світ зробив для тих, завдяки кому продовжує своє спокійне життя? І що ви готові віддати за те, щоб так було і надалі?
Бо якщо ви бачите те, що бачите, то це означає, що Україна зробила і робить достатньо. І ми не чекаємо на подяку – ми все ще і досі чекаємо на належне.
Бо поки що росія готова зробити проти України значно більше, ніж ви готові зробити для України. І це очевидно.
Тим часом ми боремося, щоб довести, що те, чим і заради чого ви живете, має сенс і право на існування.
Ми помираємо заради того, з чим ви живете з народження. Вашому поколінню не довелось боротись за свободу, але за неї боремось ми – за нашу і вашу свободу.
Ви не Amazon з доставки зброї. Але й ми не полігон для її витрачання.
Ми – нація, яка щодня своїми жертвами посилює цінності вільного світу. Ваші втрати на цій війні – гроші. Наші – життя.
І якщо не мене, то послухайте вашого славетного колегу. Послухайте як людину, яка врятувала цивілізований світ. Тому що мала і могла це зробити, а не тому що чекала на вдячність.
"Моя мета як людини, яка жила і діяла в ті дні – показати, як легко можна було запобігти трагедії Другої світової війни; як злість безбожних була укріплена слабкістю чесних; як структурі та звичаям демократичних держав, доки вони не об'єднаються у ширші утворення, бракує тих елементів наполегливості та переконливості, які можуть дати впевненість смиренним масам; як навіть у справах самозбереження жодної політики не дотримуються десять чи п'ятнадцять років поспіль.
Ми побачимо, як заклики до розсудливості та стриманості можуть стати першими чинниками смертельної небезпеки; як середній шлях, обраний внаслідок бажання безпеки та спокійного життя, може привести просто до центру небезпеки.
Ми побачимо, наскільки абсолютна необхідність широких міжнародних дій багатьох держав, незважаючи на коливання їхньої внутрішньої політики", – Вінстон Черчилль.
Дякую.
Михайло Ткач
