Надо ли бомбить Москву, или Как в войне с маньяком не превратиться в серийного убийцу

Щоб помститися вбивцям своєї дружини та доньки (першу обезголовили, другу розчинили в кислоті), головний герой фільму "Сікаріо" Алехандро, якого зіграв Бенісіо дель Торо, проходить небезпечний та кривавий шлях.

Зрештою колишній мексиканський прокурор пробирається на віллу Аларкона – голови наркокартеля, винуватця своєї вічної та гнівної скорботи.

Заскочивши Аларкона за тихою вечерею з двома маленькими синами та дружиною, Алехандро спершу по черзі стріляє у жінку та дітей, а потім вбиває і самого главу сімейства.

У тягучому атмосферному трилері режисер Дені Вільньов показує безпорадність людських законів у битві зі справжнім звіром.

Правосуддя вершить розважлива, холодна помста. Методами, про які Алехандро не розповідали у юридичній академії.

За п'ятнадцять місяців повномасштабного вторгнення в Україну Росія порушила всі правила та протоколи: від біблійних заповідей до міжнародних конвенцій.

Завзяття, з яким росіяни вбивають українців, знищують села та міста, гідно оцінили б у пеклі. Але його, на жаль, не існує.

Під час незліченних ракетних атак, загибелі мирних жителів в Україні замість питання "Чи треба бомбардувати Москву?" звучить роздратоване: "Коли ж бомбардуватимемо по-справжньому?".

Носити біле пальто на війні не практично. Бути пацифістом, коли тебе, твою сім'ю хочуть знищити, безглуздо та смертельно небезпечно.

Пацифізм випаровується, коли бачиш не лише злочини росіян, а й реакцію на них обивателів РФ.

Матері та дружини військових у Росії не стали революційною силою, здатною знести режим Путіна. Вони благають його не припинити війну, а дати їхнім синам та чоловікам більше снарядів та зброї.

Розповідаючи про прильоти в Шебекіно, місцева студентка теж не вимагає припинення війни. Вона скаржиться, що не може нормально вчитися. І все, що хоче від влади, щоб та "ВІДСУНУЛА ФРОНТ ВІД ШЕБЕКІНОГО".

На п'ятнадцятому місяці великої війни росіяни в своїй масі хочуть жити так само, як і на початку повномасштабного вторгнення: міцно спати, посміхатися, пити каву, збирати дітей до дитсадка і школи.

Спостерігати по телевізору, як зовсім поруч гинуть українці. Або зовсім не помічати цього.

Після чергової атаки на Київ мер Віталій Кличко в одному з ефірів звернувся до Валерія Залужного.

"Якщо столицю України росіяни можуть "кошмарити", чому мешканці Москви відпочивають? Такі речі б можна було б робити, щоб кожен з них відчував, що означає жити в таких умовах, в яких живе Київ вже скоро півтора року".

Наступного ранку до столиці РФ прилетіли дрони.

Ще за кілька днів під час удару по Києву загинули троє людей. Вони опинилися в складних умовах, які могли бути простішими, якщо не зачиняти двері підвалу.

Може, треба було спочатку упорядкувати бомбосховища Києва та інших українських міст, а потім бомбардувати Москву?

Ідеальна помста – не абстракція, а результат кропіткої роботи.

Нехай вершать справедливість ті, хто вміє та може. Решті краще взятися до більш приземлених справ. Хоча б на рівні підвалу власного будинку.

Соцмережі часів війни та тилове суспільство вирують, наче Колізей. Глядач жадає крові та вбивств, але неодмінно чужими руками. Хоче побачити, як горять і руйнуються будинки в РФ. 

Але чи готова публіка вбивати росіян на їхній території власноруч? Чи готова не перекладати цю "місію" на ЗСУ, ГУР, СБУ, ССО? На військово-політичне керівництво країни?

Чи стане нам легше, якщо під завалами російських багатоповерхівок та пологових будинків ми побачимо трупи дітей та жінок? Чи зможемо вголос сказати: "Так, ми саме цього хотіли і не знімаємо відповідальності з себе"?.

Бажати смерті маніяку, який хоче тебе вбити – це нормально. 

Ненормально самому перетворитися на серійного вбивцю.

"Тепер до них дійде!" – коментуємо ми прильоти дронів на Рубльовку або бойові дії в Шебекіному. Але в цій приємній зловтішності є і малоприємна правда: "Ні, не дійде".

У росіян не буде ані їхнього "Маріуполя", ані "Бахмута", ані "Бучі", ані "Ізюма", ані "Соледара", ані "Угледара", ані "Мар'їнки". Навіть якби на те була політична воля й суспільний консенсус, технічних засобів влаштувати росіянам пекло Україна все одно не має.

Усім хочеться, щоби до росіян дійшло. Щоб вони пережили те саме, що й ми. Але справжня помста – не про емоції, не про прокляття.

Зловтіху щодо прильотів дронів у Москву легко продати публіці.

Куди складніше зробити так, щоб дрони, снаряди та storm shadow били часто і точно саме в ті цілі, які життєво важливі для Кремля. "Глибинний російський народ" до таких цінностей влади РФ точно стосунку не має.

Що ж до майна простих росіян, їхніх будинків, їхніх квартир, їхнього спокою та благополуччя, то нам, звичайно ж, "нравиться, як воно горить".

"Нравиться", як люди "суєтяться", "пожарки" приїжджають. 

Єген Руденко, журналіст УП