Байрактарщина – не шароварщина. Почему это разные вещи и есть ли основания выделять явление "байрактарщины"?
Нову українську поп-музику, яка послуговується символами війни, охрестили "байрактарщиною".
На початку повномасштабного вторгнення вона підбадьорювала, даючи можливість каналізувати емоції, надавала психологічних сил тоді, коли бракувало добрих новин.
Та згодом авторів пісень про пса Патрона, "Джавеліни", Чорнобаївку та "Азовсталь" почали звинувачувати в паразитуванні на патріотизмі. Разом із ними під критику підпали й артисти, які жваво експлуатують у своїй творчості традиційні українські символи.
Пік невдоволення "байрактарщиною" і новим фолком припав на річницю великої війни. Тоді, в березні 2023 року, відбулися релізи пісень, що яскраво ілюструють новомодне визначення – "Дика дичка" та "ГОПАК". Культурні менеджери, музичні оглядачі та професійні артисти здійняли хвилю гейту, що розлилась у соцмережах незліченними пародіями та висміюваннями.
Показовим проявом невдоволення стало висловлювання співачки Юлії Юріної про "скурвлення української культури" із закликом "не паскудити та не відвертати людей від всього традиційного".
Невдоволені вказують на загрози, які, на їхню думку, несе така творчість: музичному ринку – через бульбашку кон'юнктури, вихованню смаків у дітей, збереженню традицій і розумінню реальної цінності фольклору.
"Байрактарщину" прирівняли до шароварщини, хоча природа цих явищ має принципові відмінності. В певному сенсі вони є антонімами.
Шароварщина – це про штучне. Вона є результатом радянської цензури народного мистецтва, створення його "правильної", ідеологічно прийнятної версії.
На відміну від фольклору, який формується й оновлюється у проживанні народом його історичних реалій, шароварщина демонструє статичний та прорахований образ народної творчості.
Пригадаймо радянські ансамблі народного танцю чи хори, де всі виконавці вбрані в однакові костюми. Чи бачили ви на українському сільському святі однаково одягнених жінок? Вишиванки, плахти тощо в кожній родині були свої, чимось особливі, бо створювались уручну, передавались у спадок.
Фольклор не буває ані правильним, ані витонченим, бо вільно народжується в народному середовищі як реакція на значущі для нього події. З цього коріння і так звана "байрактарщина". Ті, хто закидають їй примітивність, ігнорують те, що народна творчість є примітивною за фактом. Так її класифікує мистецтвознавство, якщо справа не стосується декоративно-ужиткового мистецтва з його майстрами-віртуозами.
Віддаючи належне унікальності Марії Примаченко, не треба забувати, що її мистецтво в історії світового належить саме до примітивізму. І це жодним чином не принижує його значення. Ім'я Примаченко згадується поряд із іменами грузина Ніко Піросмані, француза Анрі Руссо, всі вони – зірки примітивного мистецтва, які не отримали художньої освіти.
Читайте також: Божественна трагедія, або Як проста бабця Поліна з Олешок стала зіркою наївного мистецтва
Примітивними за формою є і щедрівки та колядки, народні пісні. Манера примітиву є переконливою, такою, що торкається емоцій глядача або слухача, додає діалогу з ним безпосередності. Тому вона часто використовується й професійними сучасними митцями, наприклад, Іною Будріте в Литві та Алевтиною Кахідзе в Україні.
Шароварщину ж державне керівництво культурою плекало у прагненні до ідеалу і досконалості. Її апофеоз – бездоганна синхронність у танцях ансамблю імені Павла Вірського.
На відміну від шароварщини, народна творчість завжди відверта у реакції на значущі суспільні події чи трагедії. Та ж Марія Примаченко створила серію робіт, присвячених Чорнобильській катастрофі.
Народні частівки, складені за часів Голодомору 1933 року, так само є прикладом подібної відповіді:
"Батьку Сталін, подивися,
Як ми в СОЗі розжилися:
Хата раком, клуня боком,
Троє коней з одним оком.
А на хаті серп і молот,
А у хаті – смерть і голод.
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні…
Не шукайте домовину,
Батько з'їв свою дитину.
З бучком ходить бригадір,
Виганяє на Сибір".
Подібним чином, створюючи пісні про "Байрактари", пса Патрона або гопак, українці відповідають на загальнонаціональні виклики й сьогодні. Це засвідчує життєздатність нашого соціуму, подолання станів депресії чи апатії, відмову від позиції жертви.
Фольклор, на відміну від шароварщини, є продуктом живого процесу ментального самоусвідомлення народу, низової колективної рефлексії. І продукується він завжди і постійно, поки народ цей живий. Це не щось, створене раз і назавжди, скількісь сотень років тому, у вишневому саду жіночками в гарних хустках.
Колядки та щедрівки мають витоки ще у дохристиянських часах, козацькі думи та чумацькі пісні виникли у ХVІ-ХVII століттях, славнозвісна пісня "Була в мене парова машина", ймовірно, наприкінці ХIХ століття, а "Ой, у лузі Червона калина" – у ХХ-му.
Чи хтось справді думає, що у ХХІ столітті розвиток народної культури не відбувається? Ще й як відбувається! Інше питання в тому, які сучасні пісні стануть народними. Це покаже час.
Тексти, ритми, символи та атрибутика, які експлуатують у своїй творчості "GoA", "ONUKA", "ДахаБраха" та інші подібні проєкти, це лише окремі відбитки часу в нашій народній культурі, і аж ніяк не фольклорний стандарт, про який нині так багато розмов.
Чи взагалі може існувати фольклорний стандарт? Припустімо, що так, і зразком його, наприклад, є "ДахаБраха". Нічого не нагадує? Так, саме за таким сценарієм стандартизації більшовики і винайшли шароварщину.
Поки на Заході в ХХ-му столітті існував ринок, а успішною музикою ставала та, яку слухають, а отже – купують (бо вирішувала конкуренція), у Радянському Союзі відбувалося виховання смаків – тобто вирішувала державна ідеологія. Якщо в умовній газеті "Прапор комунізму" засуджувалось певне культурне явище, його представники опинялися в таборах, психлікарнях, або їх просто ліквідовували, як героїв Розстріляного відродження. В кращому разі – викидали з професії.
Звідти наша непримиримість у дискусіях щодо культури, звичка категорично засуджувати, виносити вироки, проголошувати ті чи інші твори, авторів, напрямки добрими чи поганими, такими, що працюють на розвиток молодих поколінь у вірному напрямку або псують їх та збивають з пантелику.
Сьогоднішні борці за чистоту музичної стилістики несвідомо відтворюють радянський, комсомольський підхід.
Показовою є сама апеляція до виховання дітей. Мовляв, "недолугі" інтерпретації фольклору й експлуатація патріотичної тематики шкодять формуванню їхніх смаків та викривлюють бачення народної культури.
У справах смаку саме питання "Як пояснити це дітям?" не надто відрізняється від обивательського "Як пояснити дітям, чому два дорослих чоловіки цілуються в губи?".
Чи непокоїть вас також, як пояснити дітям творчість гурту "ХЗВ", учасники якого виступають на сцені майже голими? Або – чому українська мова в дитячих підручниках відрізняється від тієї, якою співають Вєрка Сердючка чи "Kurgan&Agregat"?
Для моралізаторів правдива відповідь буде невтішна: у подібних питаннях дітям неможливо щось пояснити чи нав'язати – вони просто обирають те, що їм відгукується в їхньому часі.
Окремо дивує сьогодні репродукування ієрархічного підходу в мистецтві. Репер Паліндром співає, що йому "щось не пишуться пісні для супермаркетів про "Байрактари"". Так він відокремлює себе від тих, хто послуговується впізнаваними символами війни, маркує свою творчість як якісну противагу автору пісні "Байрактар" Тарасу Боровку.
Сьогодні вже нікого не здивуєш крафтовими, тобто рукодільними або авторськими продуктами. Нові творці виготовляють і реалізують хоч пиво, хоч одяг, хоч музичні треки, хоч мобільні додатки, хоч БПлА.
Часом це дивакуваті продукти, та вони знаходять свою аудиторію і прихильність споживачів. До яких, своєю чергою, приходить усвідомлення права на власний смак, завдяки чому виникають тисячі нових дивних спільнот і несподіваних нішевих явищ. Комусь може подобатися гра на каструлях або зубних щітках, у чому можна пересвідчитися в TikTok.
Час визнати: в сучасному світі існує все, і чим далі, всього ставатиме тільки більше.
Коли з'явилися мобільні телефони з фото та відеокамерами пристойної якості, кожний власник смартфона став щось знімати. Зняті на мобільний фільми сьогодні потрапляють на кінофестивалі, кадри – в музейні експозиції. Та все ж таки твори переважної більшості фотоаматорів не виставляються в галереях. Очевидно, що і більшість сучасних музикантів ніколи не отримають Греммі. Проте візуальне мистецтво існує і поза виставковими залами, й не вся музика має лунати в Палаці культури "Україна".
Медіамонополії зникли. На глобальній мистецькій сцені звичні інструменти створення зірок не працюють. Тож із чим та з ким борються культуртрегери, які згори вниз роздають оцінки новим артистам і шеймлять "байрактарщину"? Тепер вирішує не MTV або газета "Прапор комунізму", а споживач. Він знайшов право на власний голос і смаки в соцмережах, котрі змінюються і множаться з урахуванням інтересів та ритму нових поколінь.
Ми приречені на поширення різноманіття й девальвацію ієрархій. У новому світі знайдеться місце і для Софії Ротару, і для співачки ТУЧА, і для репера Паліндрома, і для артистки Камалії. Насамкінець, і для двох Юлій – Лущинської, яка прославилася тим, що танцює гопака, і Юріної, яка подібні танці воліла б розвидіти.
І точно місце знайдеться всім в Україні, з історично притаманним їй духом егалітаризму.
Наші політики та ідеологи вбачали велику проблему у відсутності сталих українських еліт – їх на наших землях завжди перехоплювали імперії. Але розвиток людства вичерпав попит на елітизм, він більше не ефективний.
Громадянське суспільство здатне вирішувати проблеми, проявляти солідарність без проводирів, вождів і моральних авторитетів. У нас це засвідчили і Євромайдан, і останні президентські вибори, і загальнонаціональний опір повномасштабній російській агресії.
Україна виявилась пластичною, легкою і швидкою у відповідях на виклики саме тому, що не орієнтована на ієрархічні відносини зі світом і всередині себе.
Дмитро Олійник
