Готова ли громада к возвращению ветерана: какие инструменты реинтеграции и кто этим будет заниматься?
На початку хочу чітко зафіксувати декілька ключових моментів. Перше і головне – ветеранські політики це НЕ ПРО соціальний захист, а ПРО національну безпеку. Зафіксуйте цю тезу, і далі буде легше.
Друге, процес реабілітації та реінтеграції має внутрішню логіку та послідовність дій. Спочатку наш клієнт має бути "стабілізований" медично та психологічно, а потім він проходить ефективну соціалізацію.
Третє, клієнтська база ветеранських політик виросте в рази. Завтра більше 1,5 млн Захисників та Захисниць повернуться додому. До своїх родин – дружин, чоловіків, батьків, дітей та онуків, які також є цільовою аудиторією ветеранських політик. До своїх громад. На свої робочі місця. Вони звернуться до своїх сімейних лікарів за допомогою. Стануть на облік в центрах надання адміністративних послуг. Почнуть взаємодіяти з соціальними працівниками, правоохоронцями, місцевою владою. Вийдуть на роботу в свої колективи – в цехах та офісних центрах.
Якщо не готуватися до цього, то нас гарантовано чекатимуть такі апокаліптичні наслідки:
- провал системи медичної реабілітації;
- катастрофічні збої в роботі соціальних служб;
- девіантна поведінка як на рівні родин та громад, так і на рівні всієї держави;
- маргіналізація ветеранського руху;
- надмірна політизація ветеранського руху;
- зростання суспільного напруження;
- радикалізація протестних настроїв;
- поглиблення демографічної кризи.
Для себе ми визначили, що головним КРІ ефективних ветеранських політик є щасливий ветеран, який відновив функціональність, задоволений своїм родинним життям та місцем у суспільстві.
Чи існує ідеальна модель взаємодії з ветераном, апробована на практиці та готова до масштабування? Немає.
Чи існує бачення фахівців, як воно має бути? Існує. Одну з таких моделей ми протягом року активно обговорюємо та досліджуємо з колегами із Коаліції ветеранських просторів. Повна назва цієї моделі – "фахівець по роботі з ветеранами, з використанням інструментів кейс-менеджменту". В розмовному форматі – "ветеранський кейс-менеджер" (ВКМ). Насправді форма чи назва – не є вирішальним, головне яка сутність цієї інституції. Я знаю, що в окремих командах є бажання назвати таких фахівців волонтерами, помічниками і навіть менторами ветеранів. Для мене принциповим є функціонал такого фахівця.
Читайте також: Чому ветеранські політики досі кульгають?
То хто такий ветеранський кейс-менеджер і чим він допомагатиме ветеранам?
Перше, єдину послугу, яку має надавати такий фахівець є інформаційна чи консультаційна. Мова не йде про соціальні послуги, освітні чи послуги психолога. Чому? Тому що наш ветеран, портрет якого суттєво помолодшав, має пройти самостійно всі щаблі соціалізації. Ветеранський кейс-менеджер має надати повну інформації про доступні послуги та стимулювати свого клієнта отримати їх. Але в рамках чітко визначених процедур та алгоритмів, не перетворюючись на няньку чи, не дай Бог, роблячи за ветерана його роботу.
Друге, алгоритм роботи ветеранського кейс-менеджера. Перший етап роботи – родина ветеранів. На момент повернення Захисника в громаду, наш ветеранський кейс-менеджер має знати про нього всю необхідну інформацію. Саме з родини починається процес "ведення випадку".
Згодом кейс-менеджер зустрічає ветерана та проводить з ним ознайомчий діалог. Цей діалог є одночасно первинним скрінінгом (навичками якого має володіти ВКМ) та ознайомленням з усіма доступними опціями для ветерана. І на цій стадії продовжує формуватися персональний кейс клієнта.
Наш фахівець по роботі з ветеранами має володіти всією повнотою інформації щодо можливостей медичної та психологічної реабілітації для того, щоб запропонувати їх ветерану. Якщо він фіксує для себе складнощі мотивації, підключає додаткові інструменти впливу – побратимів, родину, психологів тощо. І це – третя стадія ведення випадку.
Третє, чому важливий інструмент кейс-менеджменту? Ведення випадку – це специфічна процедура взаємодії з клієнтом, яка передбачає певний алгоритм активності, зрозумілий для фахівців, які пройшли відповідне навчання та мають відповідні навички. Це не унікальний інструмент саме для нашого клієнта – ветерана. Кейс-менеджмент сьогодні визнана як одна з найефективніших моделей забезпечення потреб (насамперед соціальних) окремих категорій громадян.
Простіше кажучи, в результаті форс-мажорних обставин наш кейс-менеджер може змінити свою роботу. Натомість новий фахівець, звісно змушений буде наново вибудовувати довіру з клієнтом, але при цьому він буде чітко ознайомлений з особливостями свого клієнта та проробленою спільно роботою.
Це все – дуже непросто. Таких фахівців потрібно тисячі. Ідеально, якщо вони будуть із середовища, кому ветеран довіряє (формат "рівний-рівному"). Це все точно не нагадує традиційні "соцбези". Мова не йде про пільги чи додаткові соцвиплати, які, по своїй суті, демотивують наших клієнтів. Завдання держави – ефективно та адекватно використати людський потенціал ветерана, не втрати його, перетворивши з переваги на проблему.
На жаль, українська соціальна модель має всі ознаки патерналізму. У регіонах сутність соціальної політики не пішла далеко від традиційних "соцбезів". Це пояснюється в тому ж числі і тим, що весь час їхньою аудиторією були здебільшого люди похилого віку, з відповідними запитами та специфічною комунікаційною моделлю.
Традиційна структура департаменту соціального захисту населення досі не містить навіть управління по роботі з ветеранами. Звісно з окремими виключеннями у низці громад. У кращому випадку на середнє місто у 300 тисяч населення, існує "ветеранський відділ" у 4 людини, у гіршому – 1 регіональний представник Мінветеранів. Ці люди не володіють специфічними знаннями та навичками роботи з "носіями бойової травми".
Але саме вони, за нинішньої ситуації, завтра працюватимуть з аудиторією у декілька тисяч ветеранів та членів родин в окремій малій громаді. Інших фахівців немає. Здебільшого, перші кроки ветерана після демобілізації координують або волонтери, або побратими, або члени родин.
Де ми візьмемо "ветеранських кейс-менеджерів"? Питання на 1,5 млн. Ми з українськими та міжнародними партнерами запустили спеціалізований тренінговий центр. Розробили авторську тренінгову програму, провели її адаптацію та модернізацію під час пілотного навчання, затвердили на рівні фахівців Міністерства соціальної політики України. Але наш тренінговий центр здатний пропускати в місяць не більше 60 слухачів. В рік ця цифра не перевищуватиме 700-750 випускників програми. Для масштабу країни – це крапля в морі. Потрібно адаптувати цей досвід та його масштабувати. Вже сьогодні.
Замість висновків. Природньо, що лідери громад першими почали усвідомлювати рівень потенційних викликів. І вони першими ініціюють зміну підходів у роботі з ветеранами. Так вчиняють люди державного мислення, які розуміють, якою вигодою для громади може бути ефективно реабілітований та реінтегрований ветеран. І натомість, вони також чудово розуміють всі ризики пов’язані з неефективними ветеранськими політиками на місцях.
Оксана Коляда
