"Марчук – мой антидепрессант". Воспоминания о Дне рождения украинского художника
"Мені, будь ласка, квіти, мов з України". Квіткарка з незабудковими очима прудко склала докупи дзвоники, ромашки, буркуни та півонії. І вже за мить, прикрашена польовим букетом, йшла я крізь віденський дощ на день народження до народного художника Івана Марчука.
Дивним було його запрошення. Подзвонив – і запросив, хоча ми ледь знайомі. І я миттєво погодилася, залишила в Лондоні дітей на добрих людей і полетіла до Відня. Непрактичне рішення, але таке важливе для змарнілої душі.
За ці страшні часи ця душа якось стала найважливішим органом, бо болить більше, ніж серце. Ось і лікуюся з початку війни молитвою та мистецтвом, а Марчук – мій антидепресант.
Страшенно люблю Україну в його картинах – вона там, наче з дитячих спогадів: містична, з запахом скошеної трави, оздоблена зорями, трохи сільська і така рідна.
10:10. Я трохи спізнилася, мене заводять у світлу вітальню. Інтер'єри так часто схожі на своїх мешканців.
Ось так і уявляла собі оселю Марчука – високі стелі, безмежні вікна, крізь які Відень, мов живі картини у дерев'яних віконних рамах. Аскетичне все, як і сам художник. З меблів лише диван, люстра і кавовий столик.
Білі стіни заслонені картинами. Бачу й ті, що написані за час війни – геометричні та геть не в марчуковому стилі – серія робіт "Віденська рапсодія".
Розумію розкіш ситуації – я вдома у визнаного генія, адже Іван Степанович – єдиний українець, який разом з Далай Ламою, Білом Гейтсом, Нельсоном Манделою, Джоан Роулінг, Полом Маккартні та Меріл Стріп потрапив до рейтингу 100 геніїв сучасності, який уклала британська газета "The Daily Telegraph".
Але чому в Україні йому не дісталося таке визнання, як Ван Гогу в Нідерландах або Сальвадору Далі в Іспанії?
Чому "календарним поетам", як казав Симоненко, чи малярам легко даються титули, визнання, а геніальним доводиться поневірятися та чекати помочі від політичних еліт і мати багато, але лише народної любові?
Яку ціну Марчук заплатив за можливість бути собою?
Високі двері відчинилися – і до кімнати зайшов Енштейн (Марчук просто дуже на нього схожий – сиві, аж білі пухнасті вуса, зістарене обличчя з абсолютно молодими хитрющими очима, наділені надлюдськими якостями).
У народного художника України – свято, 87-й День народження, а він так скромно вбраний: тепленька картата сорочечка, у мого діда Миколи є така самісінька. І у вашого діда теж має бути. Мені б його талант, я б собі такого накупила – а він скромний. Картини не продає, "ну, хіба вже дуже гроші треба". А міг би розкошувати, бо середня вартість однієї – 100 тисяч доларів.
Помічаю, що художник кульгає, на правій нозі – лонгет. Пізніше близька подруга і біограф Марчука, пані Тамара, пояснить чому:
"Ми з Києва їхали евакуаційним потягом. З нами добиралися люди з Бучі та Ірпеня. Ніде було встати. До Варшави доїхали, а потім довго чекали, поки друзі не допомогли дістатися до Відня. Тоді, певно, маестро і травмувався".
Ввечері – відкриття виставки, яку Іван Марчук присвятив австрійському народові на знак подяки за підтримку України. А поки ми п'ємо шампанське і говоримо про вічне. Я ніколи до цього не розмовляла з геніями, тож запитую егоїстично те, що муляє особисто:
– Іване Степановичу, ви вірите в Бога?
– В якого?
– В якого вірите…
– Та нема того бога, в якого попи вірять і посилають всіх на небеса. Бога нема на небесах. Бог є символом. А де Бог є? В кожного в серці. Так люди оприділили: Бог – він в серці. Якщо людина паразит, то їй кажуть: "У тебе Бога нема в серці".
Людина життям своїм розказує, є в неї Бог, чи немає. Якщо ви крадете, вбиваєте, б'єте, то у вас Бога нема. І тоді все життя доведеться мучитися.
Марчук говорить, наче притчу розказує. Життя його довге та "пльонтане", як і стиль у живописі, який сам собі вигадав. Мені стає цікаво, чи боїться він чогось.
– Боюся? Я? – аж зайшовся сміхом.
– Так, Ви. Ось я, наприклад, літати боюся, – кажу, а сама думаю: ну що за запитання? Переді мною художник, а не психотерапевт. Але продовжую:
– 20 років вигнання, еміграція, перельоти з Австралії до Канади, потім до Америки. Ви не боялися ні разу, що літак впаде?
– А я боюся з верби впасти більше, ніж з літака, – робить довгу паузу, згадує щось чарівливе.
– Якось я малим йшов додому: потічок, гайочок... Дивлюся на вербу, а там – гніздо ворони. Вороня вигулькує. Я собі порахував, що то такий місяць, що воно ще не літає. І думаю собі: "А чого це воно не в моїй руці?", і я поліз на тоту вербу. Вже й гніздо на відстані руки, тягнуся, ось-ось і пташеня вхоплю. Воно вбік, а я додолу.
Впав з верби. Як вижив – поняття не маю. От з верби боюся падати. А з літака – ні.
Далі ми говорили про дітей, я про своїх трьох розповіла, у нього ж теж троє – донечки, усі від різних жінок. Але пан Іван почав нудитися. Я відчула, що втрачаю співрозмовника. Він нарешті сказав:
– Розумієте, діти – то не моє, – і чомусь почервонів.
Гадаю, все, що моє чи ваше – не Марчукове. Він не любить земними справами відволікатися від праці. Як і для Сковороди, для нього час є найбільшою цінністю:
– Про мене хотіли зняти фільм, декілька місяців промучили, гроші в держави на це взяли, і зникли. А я стільки міг за той час створити!
Говорити довго про аферистів, які "намучили", Іван Степанович не хоче, наче спогадами може вимастити чистоту моменту. Його не раз обкрадали, навіть рідні люди (про це теж пообіцяла не говорити детально). Тож тепер народний художник пильнує, хто з ним поруч:
– Оточення – це все для мене. Я все життя людям роблю добро, і хочу бути оточений не жуликами. Ми в порівнянні з іншими країнами дуже колективна нація. В Європі люди живуть за принципом "моя хата скраю, я тебе не знаю". По телефону домовлятися треба про зустрічі: запросив тебе цього року – прийдеш знову аж наступного. А в нас же, в нас же… ми не можемо жити один без одного.
І знову полетів думками в дитинство на Тернопільщині:
– Пригадую, в селі жінки сідали на горбочок і дзьобали собі сємочки. Але не соняха, а коноплі. А ви бачили конопляні зернятка? Попробуй вибери їх! Я підходив ближче – а у них на губах ці зернята, знаєте, як бджоли злітаються – і їх багато. А ті жінки лускають собі, говорять, тішаться – неділя. Такий був спосіб життя. І зараз в Україні ми один без одного не годні жити.
Україна для нього – це все. "Моя твердиня", каже, бо тут "найбільше талантів на квадратний метер". Марчук дивується, чому стільки пройдисвітів, котрі вдають з себе талановитих, і в це вірять маси?
– Будучи за межами України, в Америці, в Австралії, Канаді я ходив по галереях і шукав таланти, хотів получити насолоду, шукав: де, де, де?
В Мюнхені був на виставці – йолки-палки. Бачу – стоїть охоронець, думаю: біля чого він стоїть? Біля якогось стовпа – а на ньому щось чорне намальоване, крейдою підписане. А той стоїть охороняє. Я думаю: Боженько, що ти охороняєш, хлопе? Думав тоді, де найти, де найти таланти? Я все життя шукаю тоті таланти, щоб комусь позаздрити по-доброму.
Марчук розуміє, що геніальний, він цього й не приховує. Але талант свій сприймає як повідомлення від вищих сил, яке йому доручено передати людям:
– Іноді дивлюся на картину і думаю: ну як, ну як я міг таке створити? Творчість – це мука. Малюєш картину – мучишся, намалював, дивишся: о, файно вийшло – вже радієш.
Іван Степанович багато сміється, підсьорбує шампанське. Він планує жити довго, навіть картину написав, на якій йому – 150:
– Найважливішим моментом є той відрізок, коли я можу сказати: я недарма прожив життя. Буде ще далі відрізок, і зможу знову підсумувати. Розумієте?
Я киваю головою, наче розумію, хоча й гадки не маю, що він каже. Лише нагадую собі: переді мною – геній, і хто я така, щоб його розгадати.
Ольга Фреймут
