Что не так с выплатой компенсаций за погибших военнослужащих?

Постанова Кабміну №168 від 28 лютого 2022 року передбачає, що члени сім’ї військового, який загинув, захищаючи Батьківщину під час воєнного стану, мають право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 15 млн грн. Допомога розподіляється рівними частками на всіх отримувачів, які мають на це право. 

Адвокатський досвід в цій сфері свідчить, що незважаючи на законодавчо прописаний детальний механізм здійснення цих виплат, існує багато проблем та протиріч, а нерідко і системного порушення прав членів сім’ї загиблих Героїв.

Формальний законодавчий підхід до визначення кола осіб, що мають право на компенсацію

Головним джерелом проблеми стало те, що 25 серпня 2022 року набули чинності зміни до статті 16-1 Закону "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі – "Закон № 2011-XII"), якими значно звужено коло осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги. 

Адже попередня редакція містила формулювання, що право на отримання компенсації мали члени сім’ї загиблих військових, в той час як внесеними змінами встановлено чіткий перелік отримувачів, а саме: чоловік (дружина) загиблого, батьки, неповнолітні діти та утриманці. Відмінність у формулюваннях колосальна. 

Відповідно до частини 2 статті 3 Сімейного кодексу України до членів сім'ї належать особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Це підтвердив, зокрема, і Конституційний Суд у Рішенні №5-рп/99 від 3 червня 1999 року. Тобто коло отримувачів компенсації було значно ширшим.

Попередня редакція статті 16-1 Закону № 2011-XII діяла вісім років, і проблем з її правозастосуванням не було. Важко зрозуміти, чим керувалася народні депутати при прийнятті таких поправок, і чи усвідомлювали вони практичні негативні наслідки таких нововведень для сімей загиблих Героїв. 

В результаті на практиці права на отримання компенсації позбавлені цілі категорії отримувачів – повнолітні діти загиблого, цивільні дружини (чоловіки), інші близькі родичі, які з ними проживали як сім’я (брати, сестри, онуки). 

Такий підхід часто є вкрай несправедливим. У моїй адвокатській практиці є ситуація, коли Міноборони відмовило у виплаті допомоги дітям загиблого Захисника (двадцятирічний син та вісімнадцятирічна донька) посилаючись на те, що вони є повнолітніми, а отже Закон на них не поширюється. 

Водночас ця компенсація у повному обсязі призначена біологічному батьку військового, який залишив сім’ю, ще коли його син був маленьким, і ніколи не брав участі у його житті. А після загибелі сина приїхав на похорон, і потім подав заяву на отримання компенсації. І з позиції чинного Закону він таки дійсно має право на виплату, оскільки юридично є батьком (батьківських прав його не позбавляли). 

На жаль, в Законі відсутній механізм усунення від отримання допомоги таких осіб. Чи є такий підхід справедливим як по відношенню до як біологічного батька, так і по відношенню до дітей загиблого? Однозначно ні. І подібних ситуацій дуже багато.

Позиція Міноборони: якщо у загиблого військового померли батьки, він не мав дружини та неповнолітніх дітей – кошти взагалі не виплачують нікому

У багатьох випадках кошти не можуть отримати рідні брати та сестри, які все життя проживали разом із загиблим як сім’я, в ситуаціях, коли загиблий не був одружений, не мав дітей, а його батьки при цьому померли. Або, до прикладу, рідна бабуся загиблого внука, яка виховала його самотужки, замінивши йому батька та матір. 

При цьому, якщо на час дії попередньої редакції Закону можна було б принаймні в судовому порядку добитися виплати, довівши, що вони в розумінні згаданої вище частини 2 статті 3 Сімейного кодексу України є членами сім’ї загиблого, оскільки разом проживали та мали спільний побут, то з 25 серпня 2022 року така можливість відсутня. Чи є в цьому їх вина, що батьки загиблого брата чи внука померли, і у них не було власної сім’ї, внаслідок чого ніхто тепер не може отримати компенсацію?

Чим можна пояснити такий державний підхід? Ймовірно, бажанням зекономити бюджетні кошти. Та чи є це справедливим по відношенню до сім’ї людини, яка віддала найцінніше – своє життя? Питання риторичне.

Читайте також: Як правильно й оперативно підтвердити факт загибелі військового

Проблема "цивільних партнерів" не врегульована

В аналогічній ситуації опинилися жінки та чоловіки, які проживали із загиблим Захисником (Захисницею) однією сім’єю як чоловік та дружина, проте з різних причин не зареєстрували шлюб. 

Судовий реєстр за останній рік рясніє справами за заявами про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Якщо раніше такі позови подавалися з метою отримання спадщини чи поділу спільного майна подружжя, то наразі це, на жаль, стало актуальним для отримання компенсацій через загибель. Проблема в тому, що як у згаданих вище випадках, таке судове рішення може дати шанс лише тим заявникам, які звернулися за компенсацією щодо загиблих до 25 серпня 2022 року.

Варто окремо зауважити, що проблема статусу цивільних дружин є більш глибинною, ніж просто не недосконале законодавство. 

Як правозахисник часто стаю свідком того, що ставлення у суспільстві до таких відносин є, м’яко кажучи, не доброзичливим. Чомусь прийнято сприймати, що цивільна дружина, яка звертається за компенсацією, насправді цього не заслуговує, а просто хоче "під шумок урвати шматок". Нерідко після загибелі близької людини у військкоматі, військовій частині, Міноборони та інших інстанціях дають зрозуміти, що партнери – ніхто. Такі настрої нерідко відчуваються при розгляді таких справ у суддів, які теж є частиною суспільства.

Особисто я знаю багато жінок, які під таким психологічним натиском відмовилися від боротьби за свої права. Цей підхід однозначно потрібно змінювати. Адже кожна ситуація індивідуальна, і цивільна дружина, незважаючи на відсутність офіційного шлюбу, може і справді бути справжньою сім’єю із загиблим, і часто навіть бути йому ближчою людиною, ніж "кровні" родичі.

Позиція Міноборони: діти загиблих військових, народжені після їх смерті, не мають права на виплату

Міністерство оборони відмовляє у призначенні компенсації на дітей загиблих військових, які були зачаті за життя, але народилися після смерті військового, і таких випадків чимало. 

При цьому Міноборони вважає, що оскільки положення згаданої вище статті 16-1 Закону № 2011-XII не містить окремої вказівки щодо дітей, народжених після смерті особи, то на думку посадових осіб Міністерства право на компенсацію мають лише члени сім’ї, які були живими на момент загибелі. 

Навіть без юридичної обізнаності очевидно, що такий підхід є явно дискримінаційним та суперечить здоровому глузду. 

Якщо питання дійсно в некоректності юридичних формулювань, то вже пройшло достатньо часу, щоб виправити цю законодавчу колізію. Зрештою, навіть без внесення змін до Закону можна приймати позитивні рішення по таких заявниках, керуючись принципами розумності та верховенства права. Наразі питання відкрите.

Як вирішити проблему?

Вважаю, що для відновлення балансу та посилення захисту соціальних прав членів сімей загиблих Захисників та Захисниць, необхідні наступні зміни до Закону № 2011-XII:

• Повернути попередню норму статті 16-1 Закону, яка діяла до 25 серпня 2022 року та визначала право на отримання одноразової грошової допомоги членів сім’ї загиблого;
• Окремо включити в перелік осіб, які мають право на компенсацію чоловік та жінок, які проживали із загиблим однією сім’єю без шлюбу (за умови підтвердження цього факту судовим рішенням);
• Передбачити можливість усувати в судовому порядку від права на одноразову грошову допомогу осіб, які ухилялися від обов’язку утримання загиблого або вчиняли щодо загиблого кримінальні правопорушення;
• Внести в перелік отримувачів одноразової грошової допомоги дітей, зачатих за життя, і народжених після смерті загиблого (як це зроблено, до прикладу, при регулюванні спадщини).

Варто надати самим військовослужбовцям вирішувати, кому виплачувати компенсацію

Переконаний, що багато з окреслених проблем можна було б вирішити, якщо б на законодавчому рівні передбачити право самим Захисникам та Захисницям визначати, кому має бути здійснена виплата компенсації у разі їх загибелі.

Хоча ця виплата не є спадщиною, оскільки кошти не належать військовому, а виплачуються його сім’ї з державного бюджету, його розпорядження щодо отримувачів допомоги мало би бути вирішальним, оскільки він віддав за Україну найцінніше – своє власне життя.

Оформлення такого розпорядження військовослужбовця можна реалізовувати у контрактах, у вигляді письмових заяв, які посвідчуються командирами військових частин та долучаються до особової справи, або як окреме розпорядження у заповіті.

При цьому вважаю, що було б правильним дозволити військовим визначати серед отримувачів компенсації будь-яких осіб за своїм вибором, а не лише членів сім’ї. Щоправда, в такому випадку потрібно захистити права неповнолітніх дітей та непрацездатних членів його сім’ї, яким гарантовано має бути виплачена їх частка (повністю чи частково) незалежно від розпорядження загиблого.

Одноразова грошова допомога – це гарантована грошова компенсація сім’ї у зв’язку із втратою рідної людини, яка віддала життя за Батьківщину. 

Життя загиблих Героїв, на жаль, не повернути, проте обов’язком Держави є надання максимального соціального захисту їх сім’ям, недопущення порушення їх прав. Саме це і вирізняє демократичну правову Державу, де найвищою соціальною цінністю є життя людини. А тому формальний та бюрократичний підхід тут є категорично неприпустимим.

Дмитро Йовдій

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.