Ловушка веры в ВСУ
Безліч разів повторена мантра "вірте в ЗСУ" створила дистанцію між армією і суспільством. Протягом року ця дистанція зростала і продовжує зростати, ризикуючи невдовзі стати прірвою.
За цей час сенс, який ми вкладаємо в цю фразу, помітно змінився. На початку вторгнення у ній читався меседж: "Не панікуй. Ми витримаємо. Армія робить свою справу. А ти роби свою і допомагай чим можеш". При цьому межу між армією і суспільством провести було неможливо – понад мільйон цивільних людей у той чи іншій спосіб долучилися до Сил оборони, а решта зробилася їхнім надійним тилом.
Більшість із тодішніх добровольців так само, як і ви, не тримала в руках зброї ніколи або тримала дуже давно. Дуже багато з них так само, як і ви, формально не були придатні за станом здоров'я або за віком. Більшість добровольців так само, як і ви, боялися того, що на них чекає.
Але були потрібні руки, щоб тримати зброю, і вони пішли. Пішли, сподіваючись, що вони – лише перші з багатьох, хто стане на захист країни. Бо на кону її існування. А відтак це справа всіх. Бо війна вітчизняна.
Влада намагається заспокоїти і навіть приспати суспільство. Мовляв, все гаразд, ми перемагаємо, вже майже перемогли. Донатьте, дякуйте, моліться. Живіть звичайним життям.
Заклики до всіх вставати на захист батьківщини від набагато сильнішого за нас ворога лунають все тихіше. Тренди змінилися. Мобілізація знову стала напівприхованою.
Уникати правди в діалозі з суспільством – програшна стратегія в такі часи. Відкритість та щирість на тлі страшної зовнішньої загрози мобілізувала українців взимку і навесні минулого року. Це був наш єдиний шанс встояти.
Нещирість та заколисування зараз знову демобілізує і атомізує суспільство.
Війна знову стає примарною і сповзає вниз у списку пріоритетів. Колективний Кошовий перемагає колективного Сенцова. І тепер заклинання "вірте в ЗСУ" прочитується радше як "Кожен має займатися своєю справою. Комусь – воювати, а комусь – жити".
Все менше людей у країні відчувають обов'язок стати до зброї. І все більше людей асоціює себе з тими, заради кого має воювати армія.
Шана і подяка тим в тилу, хто весь цей час горів, допомагаючи армії, або готувався стати до її лав. Але треба констатувати: кількість людей, залучених до опору російській агресії, з кожним днем зменшується. Глибина залучення зменшується також.
Минулого року наше військо швидко виросло з двохсот тисяч до майже мільйона бійців. Тобто три чверті армії склали люди, які не вміли і ніколи не хотіли воювати. Такі самі, як ви. Але було треба.
Вони нічого не вміли і вчилися військовій справі просто в бою. Вони справедливо сподівалися, що решта з нас не згає подарований ними час, підготується і замінить їх, або стане поруч з ними на рубежі. Але в якийсь момент ми всі вирішили, що вони є професійними військовими, і тягнути цю лямку – це виключно їхній обов'язок.
І добровольці першої хвилі раптом відчули себе П'ятачком з відомого графічного мему про свинячий грип, чий плотик Вінні Пух рішуче відштовхує гілкою від берега, на якому він з друзями святкує життя.
Але головна проблема навіть не в тому, що все це несправедливо по відношенню до тих, хто вже рік несе на собі цей тягар.
Проблема в тому, що цю війну нам не виграти без залучення до процесу всього суспільства.
Так в українському війську все ще багато проблем. Впевнений, що більшість добровольців ніколи не обрали би цю роботу, якби до нас не вдерлися. Але ж йдеться не про вибір кар'єри, а про необхідність захистити найдорожче.
Перемогти у війні здатна лише армія. Перемогти набагато сильнішого противника здатна лише та армія, тилом і резервом якої є весь народ.
"Якщо вистояли рік тому, значить, не такий вже й страшний той ворог", – заспокоюємо ми себе. Ця помилка може стати для нас фатальною.
Ворог сильний, ресурсів для продовження війни в нього ще дуже багато. І бажання нас знищити у нього не тільки не зникло, а лише міцнішає.
Ми помиляємося, думаючи, що цю війну витягнуть за нас ті, хто пішов добровольцями у перші місяці вторгнення. Багатьох з них вже немає серед живих, багато з них поранені. Решта – дуже втомлені. Виснажені.
Якщо ми відмовляємося взяти частину цієї відповідальності на себе, весь тягар залишається на них. Вони можуть не витримати, і тоді програємо ми всі.
"Я ж жертвую на армію, що вам ще треба?" – може сказати хтось. Так, вони знають про твою допомогу і цінують її. Без неї було би геть кепсько. Але їм потрібно і твоє плече поруч на позиції. Бо за рік вони втратили багатьох своїх побратимів, а завдань все більшає.
Війна забрала в нас надто багато хороших людей. Вони були незамінними для країни і могли б ефективно працювати на перемогу в тилу, але обрали іншу долю.
Бійці теж просто з окопу донатять на потреби своїх друзів, що воюють в інших підрозділах.
Пожертви на потреби армії – це тепер базовий обов'язок кожного українця. Але не індульгенція і не плата за можливість не йти до війська.
Вірити в ЗСУ важливо, але недостатньо. Треба бути ЗСУ.
Віра в армію, безумовно, потрібна і суспільству, і війську. Але най ця віра буде вірою суспільства в себе. Най буде так: віримо в армію, бо розуміємо, що кожен з нас – армія, зараз чи завтра.
Костянтин Рєуцький, співзасновник благодійного фонду Восток SOS, військовослужбовець
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
