Митрополичья борода

Якось мене запросив на чай намісник Лаври, тільки виявилось, що замість чаю нам подавали горілку. 

Широкі вікна кімнати, де ми сиділи, виходили на Дніпро. Круті схили були вкриті буйним цвітом акацій. Кожний виголошений митрополитом тост його піддячі супроводжували прекрасним гармонійним співом.

Все було дуже зворушливим, але після чергової чарки мені довелося відвідати митрополичу вбиральню. Побачене приголомшило: полиця за полицею перед моїми очами вишикувались ряди із засобами для догляду за бородою, фарбами для волосся та іншою різною косметикою. 

Мені на мить здалося, що я потрапив до лабораторії чаклуна. Всі наклейки були англійською або німецькою мовами. Тепер ставало зрозумілим, звідки в нього була така напрочуд густа, блискучо-чорна борода, хоча не думаю, що в нього тоді вже був "Мерседес".

Тому я не здивувався, дізнавшись минулого тижня, що українці, які борються за свою свободу та незалежність, вигнали його з Лаври.

Вперше я приїхав до України у 1992 році. Один англійський підприємець сподівався налагодити продаж медичного обладнання в країні, що недавно здобула незалежність, і на пару з одним донецьким стоматологом заснував торгову фірму. Він чув про інститут нейрохірургії в Києві та думав, що ідея привезти з собою англійського нейрохірурга, який прочитає там пару лекцій, буде хорошою підмогою його бізнесу. 

Це було цілком справою випадку, що він зателефонував у мій шпиталь, де диспетчер, так само випадково, переключив його на мою секретарку. Саме вона переконала мене поїхати, бо спершу я не хотів через велику кількість справ.

Вона знала про мою зацікавленість Східною Європою та радянським минулим. Цей інтерес дістався мені у спадок від батьків, які займались правами людини та входили до невеликої групи людей, що заснували правозахисну організацію Amnesty International у 1961 році. 

Мама моя була німкенею і була вимушена покинути Німеччину у 1939 році після того, як нею зацікавилось Гестапо через її антинацистські погляди. 

Моє студіювання радянології в Оксфордському університеті було бажанням моїх батьків, хоча пізніше, після цілої низки надзвичайних випадковостей, я почав вчитися на лікаря і став нейрохірургом. Від своїх батьків я дізнався про важливість служіння суспільству, про зло, яке йому несуть автократія та популізм.

Почавши у 1992 році, я постійно приїжджаю в Україну, ділюсь своїм хірургічним досвідом з українськими колегами. Перші роки я привозив із собою немало хірургічного обладнання. Із самого початку мені було зрозуміло, що Україна – молода і дуже важлива країна, метелик, що намагається вирватись зі свого радянського кокона. 

Було радісно спостерігати, як Україна росла та розвивалась протягом останніх 30 років, попри одночасний смуток, пов'язаний з її нескінченними проблемами через корупцію та олігархів. 

Минуло багато років, доки я усвідомив, що багато з того, що я побачив в Україні, зрозумів неправильно – почасти через те, що ніколи не вчив української, почасти через те, що приймав бажане за дійсне і був наївним. 

Тепер я бачу, що багато речей виявились не такими, як на перший погляд, і я часто бував ошуканим. Не покидає мене й підозра, що борода намісника Лаври сивіла й кошлатіла ще тоді, коли я його зустрів, просто він це вміло маскував.

Читайте також: Московська церква має "скласти зброю" в Україні

Я завжди усвідомлював, що стосунки між російською та українською частинами суспільства України дуже складні, але ніколи не припускав, що це може привести до війни. 

Зараз мені ясно, що ті речі, в які вірили і які прищепили мені мої батьки – верховенство права у вільному суспільстві, світовий порядок на основі поваги до права, – поставлені на кін в Україні.

Декілька років тому я припинив оперувати, але продовжую вчити і читати лекції по всьому світу. Насамперед я намагаюсь пояснити студентам та молодим лікарям важливість роботи у команді та відкритих дискусій, чесність у визнанні власних помилок, хоч це і дуже важко, та відвертості з колегами. 

Найбільше ми вчимося з помилок – успіхи мало чому вчать. Нашим колегам краще видно наші помилки, так само як нам краще видно їхні. 

Присутність хороших колег є засадничою для створення умов, в яких можлива надійна та ефективна медична практика. Але у вас не буде хороших колег, якщо ви нечесні й самі не є хорошим колегою щодо них.

Ось цьому я намагаюся вчити.

У минулому українська система охорони здоров'я приділяла паліативній допомозі занадто мало уваги, тоді як належний рівень паліативної медицини є маркером, який відрізняє наші гуманістичні та вільні суспільства від черствої байдужості, характерної, на жаль, для путінської Росії. 

Здається, що ця нелюдяність глибоко вкарбована в російську культуру, в якій борода священника важливіша за здоров'я хворих та немічних; культуру, з якої Україна намагається вирватись. 

Хороша медицина – це не тільки хірургічні вміння та призначення ліків, але і людяне ставлення. 

Через цю війну значення паліативної допомоги зростає ще більше, позаяк дуже багато людей – як дорослих, так і дітей – отримали пошкодження такої важкості, що прогноз є фатальним, незважаючи на будь-яке лікування.

Паліативний рух і сучасна модель паліативної медицини зародились в Англії. Минулого жовтня я приїздив до України з відомою спеціалісткою з паліативної допомоги – доктором Рейчел Кларк.

Хоча перед цим Рейчел ніколи не була в Україні, вона одразу, як і я 31 рік тому, закохалася в цю країну, попри те що саме в день нашого приїзду нічним потягом зі Львова по центру Києва били російські ракети. 

Разом з нею ми заснували благодійний фонд Hospice Ukraine для того, аби на зібрані англійські гроші допомогти нашим українським колегам – лікарям паліативної медицини. Урочиста церемонія відкриття фонду відбудеться в Лондоні у Королівському медичному товаристві у червні.

Ми ж сподіваємось на спільну працю разом із нашими українськими колегами у майбутньому.

Генрі Марш

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.