Как проблемы в сфере государственной тайны могут угрожать нацбезопасности Украины

Обізнаність із державною таємницею для її носія супроводжується як приємними бонусами у вигляді надбавки до посадового окладу, так і певними обов’язками та обмеженнями. 

У сукупності це має захищати інтереси державної безпеки, але, на жаль, так працює не завжди.

Необхідні умови для доступу до державної таємниці

Обов’язки та обмеження, пов’язані з режимом секретності, виникають для особи у зв’язку з отриманням нею допуску до державної таємниці, яку надає Служба безпеки України, а також доступом до такої інформації.

За Законом "Про державну таємницю" процедура надання допуску передбачає для громадянина:

• визначення необхідності його роботи із секретною інформацією;
• перевірку, яку здійснює Служба безпеки України;
• взяття на себе письмового зобов'язання щодо збереження таємниці, яка буде йому довірена;
• надання у письмовій формі згоди на обмеження прав у зв'язку з допуском;
• ознайомлення з мірою відповідальності за порушення.

Відхилення від будь-якої з цих п’яти складових тягне за собою відмову.

Водночас допуск по своїй суті є лише правом на роботу з інформацією. 

А от умовою реалізації цього права (тобто, фактичного доступу до конкретної секретної інформації) є потреба у службовій виробничій, науковій чи науково-дослідній діяльності або навчанні. І за загальним правилом цю потребу для службовця чи працівника визначає керівник органу, установи, організації чи підприємства, який видає відповідний наказ або накладає резолюцію на конкретний документ. 

Самі керівники при цьому отримують доступ за посадою після отримання допуску. 

Топчиновникам (Президенту, нардепам, міністрам, голові СБУ, генпрокурору та деяким іншим) доступ також надається автоматично. Достатньо лише взяти письмове зобов'язання про збереження таємниці.

Плюси та мінуси допуску

Коли у громадянина є допуск і фактичний доступ до секретної інформації, можна говорити про те, що він за умовами своєї професійної діяльності постійно працює з відомостями, що становлять державну таємницю (працює в умовах режимних обмежень). А за це передбачена компенсація. 

Положенням про її види, розміри і порядок надання, що затверджене Постановою Кабміну від 15.06.94 №414, встановлено надбавку до посадових окладів (тарифних ставок). 

Залежно від ступеня секретності інформації вона становить 10, 15 або 20 відсотків (для науковців та працівників режимно-секретних органів цифри інші, але підхід – той самий). І це значний бонус. Наприклад, щомісячна надбавка судді за "секретку" починається від 6,3 тисяч гривень.

Втім, щомісячна доплата має і зобов’язальну сторону. 

По-перше, це обов’язки не допускати розголошення, виконувати вимоги режиму секретності, не брати участь у діяльності заборонених партій, не сприяти іноземцям, що завдають шкоду інтересам нацбезпеки письмово попереджати про свій виїзд з України, наприклад, у відпустку. 

По-друге, носії державних секретів мають повідомляти тих, хто надав їм доступ, та режимно-секретні органи про виникнення певних обставин, які несумісні із секретами (ст. 23 Закону). Серед таких обставин – оформлення документів на виїзд для постійного проживання за кордоном.

І громадянин, якому було надано допуск та доступ до державної таємниці у порядку, встановленому законодавством, і який реально був обізнаний з нею, може бути обмежений у праві виїзду на постійне місце проживання (ПМЖ) в іноземну державу до розсекречування відповідної інформації, але не більш як на п'ять років з часу припинення діяльності, пов'язаної з державною таємницею. Це пряма норма статті 29 Закону.

Виходить, що статус секретоносія не сумісний із проживанням в якійсь іншій країні, ніж Україна. Бо тому, хто мешкає за кордоном, не дадуть допуску і доступу до таємниці, а хто вже має – не дозволять виїхати на ПМЖ у найближчі п’ять років.

"Не обліковується"

В теорії гарантії збереження державних секретів виглядають досить непогано. На практиці ж реалізація відбувається дещо інакше. 

Показовими є кейси ексголів Правління Національного банку України Кирила Шевченка та Валерії Гонтарєвої. Обидва були звільнені з посади з подальшим переслідуванням у кримінальних провадженнях, але СБУ тривалий час не скасовувала їм допуск до державної таємниці. При цьому чиновники безперешкодно виїхали з України і мешкають за кордоном. Перший – у Відні, друга – у Лондоні.

Причини такої різниці між теорією та практикою показово характеризує відповідь СБУ на наш запит щодо низки секретоносіїв, які завершили роботу на державу.

Там фактично "умили руки", зазначивши, що повноваження припинити своєму підлеглому доступ до державної таємниці має його керівник шляхом видання відповідного наказу. А от сама Служба безпеки до процесу надання чи припинення доступу працівника до конкретних секретних відомостей не залучається, отже інформація про надання/припинення доступу у спецслужбі не обліковується.

Що стосується обмеження права (дозволу) ексчиновників на постійне проживання в інших країнах, то і тут хата державного органу, одним з основних завдань якого є забезпечення охорони державної таємниці, виявляється з краю. 

Нам роз’яснили, що СБУ відповідно до Закону "Про запобігання корупції" та Порядком проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, та посад з підвищеним корупційним ризиком (постанова Кабміну від 25.03.2015 № 171), Служба безпеки є одним з суб'єктів проведення означеної перевірки і бере у ній участь лише щодо наявності в особи допуску до державної таємниці, а також щодо відношення особи до військового обов'язку (в частині персонально-якісного обліку військовозобов'язаних СБУ). Отже, збирання в процесі такої перевірки, обробка та зберігання іншої інформації про особу (крім тієї, що визначена постановою-171) не належить до повноважень СБ України.

Щобільше, якщо раніше Служба безпеки України хоча б надавала інформацію про форму допуску колишніх можновладців, які полишили Україну, то зараз цю інформацію вже не надають, не дивлячись на значне суттєве збільшення корупційних скандалів серед найвищого керівництва допущеного до державної таємниці в період воєнного стану.

Служба безпеки України все менш охоче надає інформацію за запитами на публічну інформацію, що вказує на звуження громадянських прав та призводить до порушення міжнародних і національних стандартів у сфері прав людини, доступу до інформації та офіційних документів.

Єдиною позитивною тенденцією, на шляху дотримання державної таємниці, за останні два роки – це позбавлення від іноземців в Уряді та центральних органах влади, адже на даний час відповідно до Закону України "Про державну службу" на посади державної служби, в тому числі на посади державної служби категорії "А" (вищий корпус державної служби), призначаються громадяни України.

При цьому актуальним залишається питання перевірки законності "прискореного" отримання громадянства України іноземцями, яких імплементували на керівні посади.

Залишились іноземці й в керівництві суб’єктів господарювання державного сектору економіки, зокрема особливо важливих для економіки підприємств. Дізнатись же про дотримання державної таємниці, навіть звільненими керівниками не просто, про що свідчать відповіді СБУ та Нафтогазу, щодо нещодавно звільненого їх керівника.

На жаль, правоохоронна система та її співробітники здебільшого сконцентровані над знущанням з залишків бізнесу і "сприянням" у вирішенні комерційних конфліктів.

Служба безпеки України формально залишається спеціально уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці та державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, який мав би забезпечувати державну безпеку України.

Як це не прикро, але в Україні теорія вже традиційно розходиться із практикою. Закони існують самі по собі і їхня якість розбивається правозастосуванням, навіть у таких питаннях як національна безпека та захист національної державності.

Неважливо яким є сьогодні стан дотримання державної таємниці, важливо як має бути й це має стати дороговказом реформування законодавства про державну таємницю та Служби безпеки України в цілому.

Володимир Богатир