Кого брать в госслужащие и как менять систему власти?
Нещодавно мав виступ у Київській Школі Державного Управління з приводу того, як побудувати майбутнє України. Серед цілеспрямованих та амбітних людей нової генерації ми розглядали комплексні питання. Хто і як має керувати державою, як збільшити її ефективність та коли починати це робити?
Яким має бути баланс між відповідальністю за реальні злочини і політичною боротьбою? Бо з’ясовувати політичні стосунки через кримінальні справи – дорога без майбутнього.
Декілька останніх подій зворушили український бізнес і суспільство та знов поставили всі соціальні мережі з ніг на голову. Обшуки у MacPaw, підозри Андрію Пивоврському та Володимиру Шульмейстеру повернули нас в часи, коли ніколи такого не було і от знову. Як і дискусії навколо законності та необхідності премій керівництву Нафтогазу.
Я спробую поділитися у цій колонці думками щодо того, як систематизувати відповіді на ці питання. Бо найважливіше розібратися з тим, на чому мають базуватися нові реформи в країні та якими мають бути управлінці ефективної держави. Адже всі розуміють, що без організованого управління досягти успіхів неможливо. Особливо критично це постає під час повномасштабного вторгнення, адже це питання перемоги та виживання.
Влада в Україні як система постійно під тиском, як внутрішнім, так і зовнішнім. Звісно, без цього тиску ми не здобудемо діамантів, але чи витримають самородки?
Ми років 30 будуємо стратегії розвитку країни та нарешті не маємо аргументів відтягувати їх реалізацію. Як не парадоксально це може звучати, але довіра до влади, до всіх її інституцій, наближає перемогу України у війні.
Коли ти намагаєшся зрозуміти свою роль у побудові країни, швидко приходиш до розбору самої системи її організації та чинного суспільного договору. Останній зокрема змінився і в наших силах використати це на благо державі.
Час остаточно відійти від олігархічного керування країною, де купка людей мають доступ до ресурсів країни і розподіляють державні посади за принципом політичної доцільності або для обслуговування олігархічної групи. Історія із таким розгрібанням посад по всій гілці виконавчої влади має остаточно завершитися.
У суспільства є великий запит на нову систему і головне місце у ній має посісти довіра.
Вже навіть дітям стало зрозуміло, що успіх країни залежить від якості управління держави. Якість управління напряму залежить від якості людей у владі!
То кого ж брати в управлінці нашої держави?
Зрозуміло, що перше завдання – залучити до керування державою талановитих, досвідчених, амбітних, патріотичних, освічених, чесних та порядних людей! Чи є такі люди в країні – звісно так! Чи йдуть вони зараз у владу – ні! Чому?
Розберімось, що може мотивувати таких людей йти до влади. Гроші, можливість керувати великими системами, повага людей та можливість досягти значущого для суспільства результату.
А що ми маємо зараз в Україні? Мізерна зарплата (від 160 доларів у спеціаліста до 3000 доларів у міністра) та шалена відповідальність, що відбиває бажання у більшості здібних і порядних людей кидати свої успішні кар’єри заради влади. Тому йдуть працювати на державу переважно невдахи або злочинці, які розуміють, як грабувати державу або мати тіньові доходи від олігархів залучених в дотичну індустрію.
Були ще люди, які мали можливість певний час, не звертаючи увагу на мізерну, несправедливу оплату йти працювати чесно, бажаючи принести користь, щось змінити на краще. Але я боюсь, що навіть у цих небайдужих ми відіб’ємо бажання назавжди.
Кожен, хто йде на державну посаду, автоматично стає злочинцем.
Боротьба з корупцією має бути розумною та виваженою, а не безперервною генерацією кримінальних справ, які не закінчуються судовими вироками, а паплюжать саму ідею антикорупційної реформи.
Це має бути державною політикою, спрямованою на створення ефективною державної системи, а не навпаки. А ми прямуємо до катастрофи: вигравши війну – не зможемо побудувати успішну державу!
Війна зробила для нас багато відкриттів. Перше, було глобально позитивним – ми сильна нація сміливих людей. Та друге, лакмусовий папірець не обманеш – всі набуті суспільством риси стали неприкритими.
Якщо раніше лише підозрював деяких людей у підлості, то протягом цього року такі ознаки просто очевидні. Якщо ти думав про когось, як про відповідального й надійного, то війна це лише підтвердила. Так само з вічними проблемами суспільства від корупції і амбіцій наживи до взаємодії бізнесу і держави.
Якою може бути візія переходу?
Головна ціль – відновити довіру до влади. На цьому й має будуватися стратегія, адже системний підхід до реформування країни базується на цінностях прозорості, відкритості та гідності. Боротьба з корупцією один із найбільш ефективних способів досягти омріяної держави майбутнього, та важливо, щоб ми у цьому процесі не загубили довіру до влади.
Мусимо бути сміливими й амбітними, давати дорогу талановитим менеджерам й кваліфікованим спеціалістам, створювати для них умови розвитку, щоб відродити й зберегти впевненість у владних інституціях.
Відкритість цих процесів, людей, їхньої роботи має також бути пріоритетом. Ми маємо бачити як побудовані їхні офіси, розуміти їхню взаємодію між собою та з громадськістю. Саме це дозволить змінити ставлення до влади.
Чому довіра до влади важлива? Це історія про конструктив, репутацію та ефективність, та цього всього не буде, коли головні виконавці суспільно важливих завдань апріорі затавровані крадіями та ошуканцями. Такий підхід розхитує підтримку міністерств, інституцій і самих ЗСУ. Без довіри один одному неможливо воювати, без неї губиться сама віра в перемогу.
Як досягти балансу між боротьбою з корупцією і руйнацією довіри до влади?
Зіграти на руку ворогу легко. Потрібно підтримати основи будови держави зсередини, заважаючи керувати країною. Велика кількість історій про часом доведену до абсурду боротьбу з корупцією дає зворотний ефект.
Звісно, зміни реформи потрібні вже зараз, так само як і очищення влади. У нас немає привілеїв у часі, як і не буде самого часу на розкачку після перемоги.
Корупція вбиває відверто й без жалю. Вона зменшує ефективність закупівель, логістики й спотворює найважливіше – людей. Ми повинні впроваджувати реформи вже й рухати країну вперед – це база для виживання.
Направду, протягом цього року проявилося й лідерство. Те, про що ми мріяли десятиліттями. І справа звісно в історіях наших співгромадян, які змогли не тільки розв’язувати проблеми і робити вплив на світ, а й вести за собою людей.
Брати на себе відповідальність на особистісному рівні, на рівні політичному, інституційному значить не йти на компроміси із совістю. Весь цивілізований світ, до якого ми по праву належимо, так живе й тільки так виживає.
Держава – це і є українці. У мене дуже часто було відчуття, що там десь нагорі є розумні люди, які приймають розумні рішення і знають краще, як треба жити й керувати. Але я вас розчарую, ми і є ці люди, ми і є держава. Маємо відійти від цієї інфантильної історії, що хтось вирішить за нас. Тому обираймо кращих, бо міф про "нехай вони всі і хабарники, але інших немає" приносить країні катастрофи. Навіть антикорупційна політика має бути спрямована на збереження довіри до влади, контроль й вичищення, але без паплюження самої мети такого руху.
Я закликаю бізнесменів, інтелектуалів, волонтерів не боятися йти у владу, але головне у ній не втрачати зв’язок зі світом та цінностями країни. Підтримувати наратив ефективної держави і щоб реформатор міністр мав повагу суспільства, навіть якщо він приймає складні й непопулярні рішення.
Ціль візії має бути у створенні суб’єктного суспільства. Українцям це надважливо, бо позбутися синдрому меншовартості всередені себе, але зберегти такі радянські традиції в інституційному полі – далеко не перемога. Мова тут знову про новий суспільний договір, в якому влада, народ та бізнес досягають консенсусів. Головна історія в тому, щоб стати більш організованими за наявних ресурсів.
Потрібно відповісти на питання про те, яку державу ми будуємо, створити повноцінну візію розвитку. І важливо тут не звернути у бік пошуку простих рішень, нариклад, лише пошук грошей на відбудову країни. Потрібно ціннісно окреслити майбутнє України та те, на яких засадах діють всі елементи суспільства.
Читайте також: Інфраструктура довіри: як керівнику побудувати систему запобігання корупції в організації
Що країна може запропонувати новому поколінню управлінців?
Перше, що спадає на думку, – гідна оплата. Та вона не має бути космічною, а ринковою з усіма можливими вимогами до виконавця, а саме конкретним переліком завдань та системи оцінки ефективності.
Друге – повага людей. Престиж від перебування у владі мусить бути пов’язаний із відповідальністю. Образ українського чиновника повинен змінитися й у нас є багато прикладів чудових спеціалістів на своїх місцях, активних, відповідальних експертів.
Третє – можливість керувати великими системами та приносити максимальну користь суспільству.
Не може бути такого, що у нашій країні всі депутати крадії, всі чиновники бандити. Це дуже небезпечно, адже руйнує засади цивілізованого суспільства. Та й з боку антикорупційних органів ситуація відверто програшна.
Отримати хайп від гучної справи, яка сколихує суспільство, а ще й розвалюється у суді – це не ефективність роботи. Марнославство такого виду дає лише купу безглуздої роботи як самим чиновникам, так і системі загалом. Чи варто таким чином ще й руйнувати довіру до держави як роботодавця? Ніхто не хоче йти туди де вічно скандали і корупційні справи.
Шукати лідерів і віднайти їх під час кризи – це великий здобуток України. Але що з ними робити далі? Як зберегти цих лідерів не тільки при здоровому глузді й у системі добропорядних цінностей, а й всередині країни?
Потрібно не тільки критикувати, а й пропонувати варанти розв’язання проблем. Без фахових дискусій на тлі великого емоційного підйому через війну ми потонемо. І це має усвідомлювати кожен, хто планує стати частиною влади країни чи її бізнесу. Бо відповідальність на кожному, а не лише на гаранті.
Гідне ставлення, професіоналізм, і багатогранна мотивація – це, як на мене, база, на якій мусить стояти зрозуміла прозора взаємодія наших інституцій.
Нам потрібні приклади управлінців та державних установ сталого розвитку. Протягом останніх років ми через глобальні випробування зрозуміли навіщо нам система охорони здоров’я та фаховий медичний персонал, навіщо нам армія, міністерство оборони, залізниця, міністерство енергетики тощо.
Захистити інтереси українців та мати реальний суверенітет, де саме ми будемо вирішувати власну долю, може тільки українське суспільство. І той, хто у пошуках власної ролі у цьому процесі має розуміти, що він і є держава. Саме тому всі державні структури мають бути підзвітними суспільству, адже ми прийняли рішення жити на стороні світла, а не російської темряви.
Дуже часто ефективність залежить від того, хто більше організований в керуванні, той і перемагає. Навіть здобувши перемогу нашим героїзмом, можна програти мир без організованої й ефективної держави.
Окреслені базові питання можуть виглядати ідеалістично, як боротьба з корупцією та повна відмова від російського чи формування нових принципів взаємодії всіх гілок влади вглиб та вшир. Та зрештою без ідеалів та цінностей ми не мали б тиктонічних зрушень в історії нашої країни.
Саме наше самоусвідомлення, гідність та незалежність зробили нас сильним народом.
Все буде Україна!
Ігор Ліскі засновник та голова наглядової ради EFI Group, співзасновник Українського інституту майбутнього
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
